Біля того кабаку грав на скрипці вуличний скрипаль, чоловік років 40-45. Він майже завжди грав біля цього кабаку, а у цьому кабаку офіціанткою була його донька. Жили вони тільки обоє, бо мама цієї його доньки і відповідно- жінка скрипаля, померла коли дівчинці було років з десять. Скрипаль був бідно вдітий, тай як і не багато, напевно, заробиш на скрипці на вулиці. Але він не пив і не курив, і за ці гроші, зароблені на вулиці, і в жару, і в дощ, і в холод, і в вітер, йому якось худо-бідно вдавалось жити. До того ж, його донька теж заробляла, хоть не великі, але гроші. Скромно харчуючись, скромно відіваючись, тато і донька так собі жили. Це все я потів взнав від скрипаля - говорив Михайлович.
Михайлович десь через тиждень почав мені, сам почав, розказувати продовження цієї своєї історії. Перед цим я чесно йому признався, що хочу записати його історію у свій "Щоденник злочинця". Він спочатку фиркнув, шось типу :
- Тобі 31 рік, подвір'я не скошене, а ти дурака валяєш.
Але коли пару днів лили дощі, настрій у Михайловича став ностальгічний, і він сам мені почав розказувати продовження. Так ось, після маленького відступу, я можу продовжувати, а на дворі у нас тим часом - 26 серпня 1942 р.
Історія Михайловича розгорталась в кінці травня десь 1904-1905 р.
Та головна біда сімейства, була не в тому, що мама померла молодою, і не в тому, що сім'я жила бідно, а головна біда їхня мала конкретну медицинську назву - Бульозний епідермоліз. Це спадкова, дуже рідкісна хвороба, причиною є мутація генів. Ранки на тілі, чи царапини, довго не заживають, з них часто робляться червоні плями і пухирі, які лопають, а під ними починається гнити шкіра і тіло. Хвороба не виліковна. Інша назва тої хвороби - " Синдром метелика". Поки дівчина була молода, хвороба мало проявлялась, але з віком, як запевнив її один лікар, хвороба буде прогресувати. Інші лікарі не запевняли дівчину, що з віком хвороба буде прогресувати, лише один, але дівчина,- Оксана, вирішила що ніколи не вийде заміж. Причина такого рішення була проста - чоловік не схоче жінку покриту ранами і струпами, тобто на момент весілля вона ще може бути цілком нормальною, але за 5- 10 років, є ризик такого уродства, принаймні так вважала Оксана. Ще вона вважала, що помре молодою і дуже не хотіла зробити якогось чоловіка вдівцем. Вона навіть в монашки хотіла піти. Ледве тато відговорив. Він вже її з монастиру забрав, майже насильно. Там ціла історія була - посміхаючись говорив Михайлович,- але про цю історію може потім коротко згадаю.
Так ось на біду мою, чи на щастя моє, я опинився між цими двома людьми. Оксаною, яка робила в кабаку і наливала мені того спіртяку і скрипалем, її батьком, який грав на вулиці. Я з обома ними був не знайомий. Але я з ними зустрівся в один день. Я в один і той же день зустрів Наталію Дмитрівну -ту, яка хотіла стати повією, і Оксану Ігорівну - ту, яка хотіла стати монашкою. З цього дня, події почали крутитись все швидше і швидше, так що, я став причиною, мимо своєї волі став причиною, що найшла коса на камінь, найшла Наталія Дмитрівна на Оксану Ігорівну, але це було потім, згодом, не хочу забігати в перед.
А тепер я тільки вийшов надвір на звук цього скрипаля. Я досить сильно сп’янів. Привички запивати своє горе у мене не було, але тяга якась до цього все-таки була. Але я їй особо, цій тязі,- не піддавався. Горя то в житті ще багато буде, а якщо кожного разу бігти запивати горе, то що з цього може получитись в кінці ? Нє, Ігор Анатолійович, що може з цього получитись ?
Михайлович звернувся до Анатолійовича з твердим поглядом, а Анатолійович, який як майже завжди, був на підпитку, вдав що рішуче не розуміє про що йде мова і придав своєму лицю самий здивований і невинний погляд, який виглядав не без певної комічності. Тоді Михайлович продовжив :
- Ось стою я булі цього скрипаля, він добре грав, а я уже п'яний, з не привички,- від трьох стаканів випитих щойно, тай кажу до нього :
- Скільки пан скрипаль заробляє за годину на подаянні від перехожих ?
Скрипаль мені, видимо чесно, признався, що часто за годину він абсолютно нічого не заробляє, але його рекорд - червонець за годину !
Тоді я запропонував ділову угоду. Я плачу йому червонець в годину і наймаю його на цілий день, до самого вечора. Так як уже був вечір, біля шостої вечора, а темніє в кінці травня пізно, то декілька годин безпристанної музики я купив у скрипаля. Але тут був один момент, скрипаль повідомив, що він не може безперестанку грати декілька годин, а я наполягав щоб музика не переривалась, навіть якщо я засну, тоді він запропонував в поміч собі свого товариша і друга, теж як і він,- скрипаля, який живе трохи в іншому кінці міста.
Ну то йдем по нього, по цього вашого напарника, а ви всю дорогу грайте мені, але щось сумне грайте, але не таке сумне, що чорне і глибоке, а таке сумне - що світле і високе ! Скрипаль вдарив смичком по струнах і ми направились до його друга.
Дочка його - Оксана, яка привикла завжди слухати скрипку тата біля кабака, в якому робила, чула що гра скрипки перервалась, а потім почала і віддалялась, вона ще вибігла за татом, хотіла крикнути і спитати куди він зібрався і чому покидає її з якимось чоловіком, але скрипаль лиш махнув їй рукою і ми пішли.
Я трохи гойдався, коли йшов по дорозі, а скрипаль грав мені то, що я замовив - " щось сумне, але веселе". Якісь випадкові люди здивовано дивились нам у слід, а бувало, що навіть спеціально зупинялись щоб роздивитись нас. Бувало, що коли я йшов і погойдувався, то навіть деколи підтанцьовував і уже забув, напевно, й за Наталію Дмитрівну, але яке було моє здивування, коли виявилось, що напарник мого скрипаля живе на тій вулиці що і публічний дім.
Ми зайшли до напарника, я представився, пояснив йому, що у мене розбите серце і склав з ним таку ж умову,- по червонцю в годину. Таким чином, ми умовились, що я плачу два червонця в годину, а вони по черзі, це вже як собі самі вирішать, будуть виконувати мої музичні замовлення,- “поки сонце не зайде".
Ну і як після цього ? Як після цього мені не могла прийти думки, зайти з моїми новими друзями прямо в публічний дім і викрасти Наталію Дмитрівну.
