Анатолійович розкрив свою записну книжку, яку поважно до тепер тримав, обома руками, наперед себе, майже на рівні грудей. Але книжка ця пуста і чиста, лиш перша сторінка була списана навіть не до половини, і більшість написаного було виправлено або перекреслено. Стало ясно, що за два дні, в які він планував писати свій шедевр, за два дні він написав тільки пів сторінки і то, як виявилось, це не був текст, а ні навіть план його роману. Це були його псевдоніми.
Анатолійович з самим серйозним виглядом повідомив нам, що від псевдоніма залежить майже все, майже вся подальша доля письменника, і він довго думав який псевдонім обрати. Непросте діло, обрати собі псевдонім, бо це на все життя, по-перше, а по-друге, по його словах,- псевдонім має бути не надто надутий, не надто гордівливий, але й не примітивний. Псевдонім має бути зрозумілий всім, але й нести в собі якусь загадку, якусь інтригу. Він має бути не надто довгим, але й не скупим. Таким, що легко усім запам'ятовується, але не відштовхуючим. Не пошлим, не грубим, але й без наївності. Одним словом Анатолійович почав нам читати придумані ним псевдоніми, з умовою, що ми виберем найкращий. Він став посеред кімнати. Розкрив блокнот, підняв трохи голову догори, прищурився і почав :
- Розп'ятий останньою надією. Полонений сумнівами. Зрячий в темноті. Барон Фон Анатоль Льонович. Злодій свого щастя. Приречений чекати. Містер Шампанський. Лицар ордену "Чорної троянди". Лицар Бідний. Лицар Її Тіні.
Анатолійович закрив блокнот, опустив голову і мало не вклонився. Лице його було похоже як на лице приговореного на смертну кару через повішання, тому я вирішив його не мучити і відразу сказав, що "Лицар Бідний", мені найбільше сподобалось. Дідо з ожившим і веселим лицем заявив, що хоче щераз переслухати всі варіанти, але Анатолійович не піддвався на насмішку і вирішив, що його псевдонім від нині - "Лицар Бідний" і кинувся до мене запевняючи, що так і відчував, що я виберу саме такий варіант.
- Але чому він бідний ? - спитав уже серйозно дідо.
- Не тому бідний, бо стратив усі гроші - з такою ж серйозністю відповів Анатолійович :
- Не бідний з фінансових міркувань, а бідний бо він, бо він бідує...
- Стало бути, якщо він бідує - підсумовував дідо, з ледь помітною насмішкою,- якщо він бідує то у нього якась біда ?
- Може і біда !- грубо відрізав Анатолійович, показуючи своїм тоном, що не хоче далі розвивати цю тему.
- А яка у нього біда ? Кожен читач задасться таким питанням, ну якщо не кожен то кожен третій, і читач буде в певному затрудненні, а ти, тільки що недавно, запевняв, що псевдонім має бути не сильно, не надто... одним словом має бути зрозумілий, а не якимось набором безглуздого поєднання слів, то якщо ти сам не знаєш яка у нього біда, у цього Лицяря Бідного, то як же читачу бути... ?
Очевидно, поки дідо озвучував своє питання, так щоб положити ним опонента на лопатки, то Анатолійович уже обдумував відповідь і він тут же нею вистрелив :
- А біда у нього, така як у всіх людей !
Дідо припіднявся з дивану,- до цього він лежав, і припіднявшись заговорив:
- Біди у всіх людей різні. Хтось втратив близьку людину, хтось розчарувався в коханій людині, хтось боїться завтрашнього дня, комусь ампутували руку, хтось бореться з якоюсь своєю слабкість, хтось давиться куском пісного хліба, а хтось сумує що старіє, яка така біда, що у всіх людей однакова ?
Анатолійович, ніби вагався і не хотів говорити, так як розумів, що в першу чергу він опише свою біду, але діватись було нікуди :
- Біда усіх людей, що вони не вміють бути рівними. Точніше вони можуть бути рівними, коли усе біля них рівне. Але як тільки їх торкнеться якийсь негаразд, навіть зовсім невеликий негаразд, навіть якась буденна турбота, якась рутина, тай навіть якась втрата, щось загубила людина, то тут же її рівність пропадає, і хочаб на хвилину, але та людина,- сама нещасна на всій землі, тільки тому що вітер зламав її парасолю, чи їй на три дні затримали зарплату, тільки якась невелика непередбачувана неприємна подія, навіть сама мала, легко виведе людину з рівноваги, хоча б ненадовго, але виведе же... І потім та людина сама буде дивуватись, чого вона так взвентилась, взбісилась через цю дурницю. І наоборот, тільки якась меленька радість прийде до людини несподівано, якийсь маленький успіх, то тут вона уже, ця людина, ладна танцювати і розцілувати першого зустрічного. А як що прийде випадково за першою хорошою новиною, чи хорошою подією, друга якась, то людина вже розквітає гордістю, вже вважає що це вона добилась такого успіху, такого результату, а всіх оточуючих уже вважає нижчими себе. Ось це і є біда людини, що вона не може довго жити в рівновазі, вона як найменшу дурницю переносити не може спокійно, так і успіх переносити не може, щоб не принизити ближніх, хоч не явно, але в думках своїх, мовляв самій собі - ось я кращий, ось тепер доказав, я завжди це знав що я кращий, а ось тепер це вже усім відомий факт, тепер всі дивуйтесь і захоплюйтесь мною ! І якщо такі люди по своїй суті, то як вони можуть жити щасливо, коли в них такі перепади. Від найменшого негаразду чи розчарування впадають у самий глибокий і чорний відчай, а від найменшого успіху впадають у осудження інших і вихваляння себе, хоч не явно, але в думках своїх. Як же така людина не має біди, якщо її завжди кидає з крайності в крайність. І як оточуючі їхні, домашні їхні, можуть бути щасливими, коли вони постійно відчувають на собі ці перепади і ці крайності. А ще біда Лицаря Бідного, що він, як і всі люди на землі свої сльози ховає. Всі люди на землі свої сльози ховають, хоч вони є, а вони їх майстерно і сховають і радість показують, радість де її нема, надуману радість, фальшиву. Радість показують, хоч її нема, а сльози ховають, хоч вони є. А плачуча людина, то можливо і краща за регочучу людину. Але сльози треба сховата, а зуби показати. Для цього придумали кіно, театри, анекдоти і непристойні традиції. Вот надевно писало в газетах, десь в океані затонув великий корабель. Найбільша трагедія в історії судноплавства. Тиранік,Динамік, Титанік. Ви чули ?
Ні я, ні дідо не чули що затонув цей коребель і по нашому мовчанню це зрозумів Анатолійович і продовжував. Він дійшов вже до такої степені якогось словесного упоїння, що людина вже нізашо не заспокоїться поки все не викаже і їй байдуже яка буде думка оточуючих, в таких випадках людина ніби своїми словами спеціально кидає виклик думкам своїх слухачів, мовляв - осудіть мене, признайте за ненормального, все одно !- всьо викажу !
І в такому збудженому стані знаходився Анатолійович, тому, звичайно, ні я, ні дідо не наважувались йому перечити, тай не хотіли, тому він безперешкодно говорив :
-Вот тоне корабель, вже всім стало ясно що потоне зовсім, а кажуть, капітан розпорядився щоб оркестр на палубі грав. Мовляв,- бачите люди, оркестр грає, значить не все так погано, значить не все так погано для вас якщо навіть і ви всі зараз потонете. А іншим, матросам, як писало в газаті, капітан наказав трубу малювати. Мовляв,- бачите люди, якби була катастрофа, то труби б не малювали, а так нічо страшного що рятувальні човни вже на воду спускають, нічо страшного, бо якби було шось страшне, то б труби ніхто вже не малював. Кажуть це все робилось щоб паіки не було, а я за паніку ! Та нехай би була там паніка ! А що паніка поганого зробить на тонучому кораблі ? Ну мама попрощається з дітьми ! - це погано ? Чоловік востання обніме і поцілує жінку свою, хоч можливо це вже не робив п'ять років, це погано ? А може хтось Богу помолиться і за все подякує в житі, за добре і за зле, Богу помолиться і смерть достойно зустріне, а не як трус, це погано ? Так чим же паніка погана ? Паніка зовсім не погана, паніка -подружка, я всім серцем за паніку, але людина боїться паніки як вогню, не тому що паніка страшна, а тому що людина перестала сама собі і оточуючим правду говорити. Правда стала людям страшна, протиприродня, вот до чого докотилась людина ! Корабель тоне, а один дурень накаже на скрипці грати, а другий дурень візьме і стане грати, а третій буде труби малювати, так і ми все життя на скрипці граєм і труби малюєм, а корабель наш тоне, хіба не тоне ? Подивіться кругом, хіба не тоне ? Правду закрили в підвалі, а брехню посадили на трон.
Слухаю вчора радіо. По радіо говорять, що наступила одинадцята година і час новин. Тут з слухачами вітається ведуча і оголошує знову що одинадцята година, представляється і говорить що зараз розпочнеться рубрика " Правдиві новини". Я тут же вибухнув сміхом - "Правдиві новини ". Які правдиві новини? Де правдиві новини ? Тепер це найкоротший анекдот у світі, анекдот з двох слів - правдиві новини.
Тай я ще той... ще той брехач, буває сам собі брешу, чи понадіюсь на щось, розумію що надія моя нереалістична, а все таки надіюсь,- а значить обманюю сам себе. Чекаю на щось, а знаю що воно, чи вона, чи він, не прийдуть, а все-таки чекаю, все таки серце вірить, хоч розум доказує що нічого не буде, а серце все одно вірить, все одно серце розум обманює. Обманюю я сам себе надіями, і чеканнями, і мріями, і сподіваннями, а саме страшно що вчинками. Вчинок поганий, знаю що поганий, думка погана, бажання погане, а я собі виправдання придумаю, що то для благих намірів, і вже вчинок і думка і мрія не погана стає,- ось тут і знову собі збрехав. Ми всі хворі, ми всі хворі і не розумієм навіть цього, наші кораблі тонуть, а ми на них труби малюєм, і щей спорим якою фарбою краще помалювати. О... я не правильний, як ви зараз подумали, не святий, я такий як ви, як усі, але я брехати сам собі не хочу, знаю що все одно буду, але я знаю що це брехня, а ви і цього не знаєте. І спасти вже людство ніхто не зможе, ніхто його не врятує, так і потоне людство. Воно вже майже втонуло, хіба не видно ? Якщо не видно, то ви або в оркестрі або фарбувальник на палубі. А кому видно то я і добру новину для них маю, обнадійливу новину. Людство хоч і тоне і потоне в кінці, але водночас воно і врятоване, воно вже врятоване, не треба людство рятувати, бо воно вже врятоване. Ще 2000р. тому врятоване. Тільки це врятування, це спасіння взяти треба. Як вам хтось щось дає, наприклад, банку квашеної капусти, вам цей подарок взяти треба. Так же ? Обома руками взяти, захотіти взяти. Так і спасіння дано, дано всім, але візьмуть не всі. А не візьмуть бо брехню полюбили, більше ніж правду і істину. Істини не треба, правди не треба, треба сльози сховати,там де вони є, а радість показати, там де її нема - ось чим зайнята сучасна людина. Ось чим зайнята цивілізація, не технологічним проривом, а брехнею, брешуть всі, один одному і кожен собі, цивілізація брехні і лукавства. Я вже старий, я вже якось свої дні допхаю. А мені молодих жаль, жаль, бо ми старі знаєм, що є чорне і біле, а вони, будуть знати тільки чорне. У них буде одне в голові - "давайте разом, разом з цивілізованим світом". Вот об'являть по "Правдивих новинах", що п'янство не гріх, бо це цивілізований світ - і всі почнуть пити. Об'являть що наркотики не гріх - що це цивілізований світ, і всі перетворяться на наркозалежних. Об'являть - що блуд і збочення це цивілізований світ - вот і всі стануть блудниками. А потім залишиться об'явити лиш одне. Лиш одне залишиться об'явити, що наука доказала, що Бога нема і об'являть. І повірять. Це ж так цивілізовано - наука доказала. Учені доказали. А якщо Бога нема, то і вічного життя нема, і Страшного Суда нема, а значить все дозволено, живи як хоч, з ким хоч, скільки хочеш, нізащо не відповідай, бери від життя все і ти нікому нічого не винен. І весь цивіллізований світ стане пеклом. Це ж так по сучасному, по цивілізованому, створити пекло на землі. А хто осмілиться сказати що це не цивілізовано, хто крикне - “Люди, ви здуріли ! “ - того об’являть не толерантним . Зараз ми живем в час коли 9 здорових, а один хворий, а потім настане час, коли буде 9 хворих і один здоровий, і ті 9 хворих прийдуть до одного здорового до хати і скажуть - ти хворий, бо не такий як ми ! Бо ти не цивілізований, бо ти відсталий якийсь. Зараз ми тебе будем лікувати.
Признаюсь, такою проповіддю я був здивований, тай і дідо не відразу знайшовся, він лиш заявив, що є всевсітня трегедія, а є особиста трагедія. І що вони не завжди йдуть в парі. Світ може потопати, але якась сім'я при тому всьому може жити щасливо. Що всесвітня трагедія не має бути причиною особистої трагедії, чи виправданням її. Дідо запитав Анатолійовича, що ж він пропонує ?
Анатолійович відказав що нічого зовсім і не пропонує, що це не його завдання вирішувати такі речі, що він лиш констатував і описав факт, описав симптом, а як це вирішувати ?- він такої цілі не ставить перед собою.
Розмова стихла, а потім перейшла в більш приземлені речі і спокійні тони, як то часто буває після розмов тяжких і емоційних, а потім і взагалі Анатолійович нас покинув, ссилаючись що має багато працювати, тобто писати.
Було ще не пізно і я вирішив розпитати діда продовження історії. Він вже нормально ставився до цих моїх допитів і навіть старався все згадувати до останньої дрібниці.
Дідо, тобто Федір Михайлович, попросив мене нагадати на чому він закінчив минулого разу. І я нагадав, що він якраз розказував про то, як переночував у Наталії Дмитрівни у іншій кімнаті, що перед тим довго з нею говорив і дещо зрозумів її дитинство, юність, зрозумів її теперішність і її саму.
Тоді дідо добавив, що уже зранку, коли він ще спав, але вже напевно не міцно спав, так як йому здалось що щось, або хтось торкнувся його чола. Потім щоки, а потім знов чола, причому це щось скользило по його обличчю від чола до щоки і зворотньо. Так було приємно від цього що він, хоч і відразу не зрозумів що це, але навіть не смикнувся, не дьоргнувся, а лиш повільно відкрив очі. Над ним стояла Наталія Дмитрівна, вона продовжувала тримати свою руку на чолі і говорила, що він, тобто Федір Михайлович, майже всю ніч кашляв, особливо над ранком і тепер у нього напевно температура і якась хвороба. Михайлович заспокоїв її, пояснивши, що вчора пив холодний квас і добре що не взяв щей другий стакан, який вже вот-вот надумав брати, але довга черга його зупинила.
Це єдине, що пам'ятав Федорович в цей ранок, в цей час,- він розпрощався з нею і пішов. Він мав їхати додому, але ще вчора знав і вирішив, що після Дмитрівни потрібно зайти в бар до Ігорівни.
- Я вже стояв біля дверей - говорив мені Федорович,- стояв біля дверей і не заходив не тому що боявся, а що якраз її тато, на скрипці, недалеко грав якийсь веселий мотив, він різко перейшов з мінору в мажор і я подумав це через мене. Я обернувся і він вже своїм поглядом чекав мій погляд, ми обмінялись дещо встидливими посмішками, майже як діти, я махнув йому рукою і цією ж рукою відкрив двері бару.
Людей було небагато, тай це рання пора, майже ранок, тому було якраз вигідно зайти в такій порі, щоб відвідувачі не мішали мені говорити з Ігорівною. Я не знав про що з нею говорити конкретно, але знав, що я мушу чути її, чути як вона говорить. По тому як говорить людина, як виражається, можна багато взнати про неї, а я хотів знати її, не знаю чого... Щось притягаюче було в ній і що саме я не міг собі пояснити.
На барній стійці я опинився через хвилину і вп'явся поглядом у неї. Вона читала щось і не бачила мене, або вдавала що не бачить.
- Що ви читаєте Оксана Ігорівна ?
- А ви хочете зробити заказ ? відповіла вона питанням на моє питання.
- Я хочу говорити з вами ! - відповів я.
Вона закрила книжку і подивилась на мене.
Довго вона вдивлялась в мене, так що я трохи розгубився. Погляд її не був дружнім, а скоріше випробовуючим, якимось екзаменуючим і так странно, так чудно якось блищали її голубі, майже зелені очі.
Я не витримав такого погляду і спитав :
- Що ви ? Що ви так дивитесь ?
І вона тут же спокійно відповіла :
- Я жінка, від чоловіка взята, ось і дивлюсь на чоловіка. А ти чоловік, із землі взятий, ось і дивись у землю.
Не знаю чого, але я почав дивитись у землю. Я думав, чому ж вона перейшла на ти, так одразу і безцеремонно, але надумав, що і мені напевно треба більше не говорити з нею на "Ви". Дивлячись на землю і думаючи це я знову перекинув погляд на неї а вона, приспокійно читала свою книжку. Тому я повторив своє питання, спитавши знову що ж вона читає ?
- Я читаю "Ася". Я завжди її читаю коли мені... просто читаю коли хочеться. Я вже чотири рази перечитувала тому тепер просто відкриваю на любій сторінці, тикаю пельцем і читаю те місте і так згадую що було до того моменту і після... А ви для чого прийшли сюди ?
Я трохи помовчав, помнувся губами і рішуче але майже пошепки відповів, нагнувшись до неї, так що вона відігнулась від мене бо між нами відстань була не більше двох яблук :
- Мені друга треба, краще сказати подружку, в мене відчуття що я кудись попав і не знаю чи то добре, чи зле, тому мені потрібне дівоче серце, саме дівоче, дівоче розумніше ніж жіноче, воно тоньше мислить, глибше відчуває, мені воно потрібно щоб... воно мені просто портібно щоб говорити, щоб душа ширша моя стала, бо мені здається якась біда за моїми плечима, і я надіюсь, я думаю, я б хотів з вами, я б хотів з тобою дружити.
Оксана розсміялась, але не сильно, і крізь сміх тихо заговорила :
- Як п'яним з оркестром по місті ходити і водити цю тварь на людях, цукерки дітям кидати, то біди не чув за спиною ? А як тільки біду почув то дівоче серце вам подавай... Ну нехай, ти добився моєї дружби, тільки дружба не значить вседозволеність, ясно ? Як будеш п'яним, то до мене навіть не здоровайся, ясно ? Мене фокусами як її не візьмеш, а дружбу я тобі подарую, тільки не знаю чи така дружба тобі сподобається...
- Не називате її тварь ! - перебив я Ігорівну, ви не знаєте її, і я сам ще не знаю її. Я хочу вас помирити, я хочу щоб ви дружили, посуди сама, якщо вона мій друг і ти мій друг, то всі ми разом тепер друзі. А вона мій друг, бо вона страждала багато, а хто страждав багато, того і судити звичним судом не можна. Я сам вчора взнав, і за тих п'ять тисяч взнав, все взнав, як багато мож взнати якщо один раз поговорити, по-людському поговорити.
Одного разу, в будинок, в будинок де бездомні діти живуть, в двері цього будинку хтось постукав, була осінь, холодно, листопад. Постукала якась жінка і втекла, а на порозі залишили дитинку, дівчинку. Коли працівниця цього будинку відкрила двері, то й побачила дитинку, так уже бувало в них, підкидували дітей не раз.
Дитинка плаче, холодна, в кошику. Закута в якісь старі брудні тряпки дитина, а в тряпках записка, записка привя'зана, так щоб вітер на здув. А на записці пише :
Незаконно народжена. Натальою її хрестили.
Так і назвали її Натальою. А що в цей день було свято, було Дмитрія, той дали їй по-батькові - Дмитрівна.
Росла вона там до семи років і дуже красива була. Тільки мовчала все, не бавилась з дітьми, не дурачилась, а сяде і сидить, тому й проблем з нею не було, не втікала як інші діти, не ховалась від нянь, але боялись чи вона не відстає в розвитку, бо ні з ким майже не говорила і не сміялась, навіть не капризувала як інші діти.
Прийшла одного разу якась вдова, генеральша, багата і з нею її якась родичка. Кажуть хочуть дівчинку усиновити, і розпитували і роздивлялись дітей. А коли побачили Наталю, побачили що красива дівчинка і тиха, смирна,коротка, клопоту не доставляє,- то і оформили опіку на неї. Але не від доброго серця вони її взяли до себе.
Розрахунок вони мали, що коли дівчині буде 15 чи 16 то засватають вони її за якогось багача. Нрави такі тоді були, швидко заміж дівчат видавали. Тай бувало що і хлопця молодого,такого віку, або на рік старшого вже і женять. Він і наречену свою впереше бачить і тут же майже на другий день помовка, а потім за місяць весілля. Воно то зле, що парували їх їхні батьки, або опікуни, а не самі молоді люди вибирали собі пару, але добре що скоро женили і заміж виходили. Добре в тому плані я вважаю, ну знаєш - як кажуть, молодий хлопець, молода дівчина, там як тепер кажуть - якісь залози, гормони, такі емоції, такі сльози, там признання, там щастя і там горе, розчарування, там всьо ! Можливо в цей підлітковий вік - всьо ! А далі лиш клопоти, безперервні клопоти і переживання. Так ось,я думаю, що молодий вік, юний вік - самий щасливий вік і самий небезпечний вік, самий страшний вік. Перегоріти можна, згоріти можна, несправитись з почуттями можна як несправляються з кермом і тоді аварія ! І трагедія, на все життя трегедія ! Так ось, нехай краще хлопець і дівчина перегорять в шлюбі. Нехай їх засватиють заскоро, ще дітьми, але коли спалахне пожар, то нехай спалахне в шлюбі, догорить в шлюбі, і згасне в шлюбі, а далі клопоти, праця і хвороби. Хіба так не краще, хіба краще щоб він перегоряв з іншими, а потім прийшов до неї, хіба краще щоб вона перегоряла з іншими, а потім приведуть її донього, ще й у білу сукню одінуть. Нащо так ізородувати молодих людей ? Нащо калічити їх, вони тоді вже полюбити один одного не зможуть, бо вони вже інших любили. Чи не краще їх ще дітьми засватати, зв'язати шлюбом і хай так і живуть собі до старості. Батьки вибирали своїм дітям пари - і розводів не було. Тепер самі собі діти вибирають - але вибирають так, що все життя вибирають і спинитись не можуть. А коли ж жити ?- якщо все життя тільки вибирати і "сходитись характерами" .То що краще ?- як тепер чи як тоді ?
Бували випадки, говорили старі люди, їх обох поженять, їй 15 а йому 17 ще не наступило. Поженять, а на другий день у спальню підглядають, а вони якихось іграшок порозкладали по підлозі і бавляться. Вони і самі ще не знали нащо їх женили, точніше вони знали, але вони обою були ще дітьми і поводились як діти.
Так ось план був такий, взяти якусь красиву дівчинку, дати якусь їй мінімальну освіту, грамоту, і в 15 видати за якогось багача, щоб і самим скористати потім із цього багатства. Так і зробили.
Ось Наталії Дмитрівні уже 15, тобто напевно доречніше сказати Наталі 15 і привели до неї першого жениха, а вона сховалась і не виходить. Дика, тітки її, точніше опікунки її кричать на неї, а вона під ліжком і мовчить, ні слова. Через тиждень привели другого. Але вже так підстроїли, щоб у саду, в альтанці, і сказали що це не жених свататись приїхав, а що молодий чоловік хоче наш сад оглянути, хоче частину нашого саду купити, але Наталя не повірила і босими нагами в ліс побігла. За садом було поле пшеничне, а за полем ліс. Прийшла вже підвечір, вся оводами обкусана. І все мовчить, нічо не пояснює. Її на другий день спочатку сварили, потім погрожували, а вона мовчить і нічого не говорить.
Тай що мали робити з такою своєвільною натурою її опікунки ? Старша з них, бездітна вдова-генеральша вже і руку піднімала на Наталю, але молодша вговорила її ще рік почекати.
Вот уже Наталі 16. Привели першого, другого, потім третього. Сидить між ними як дикарка, але вже не втікає нікуди.
Вот і потім питають її, який з трьох тобі сподобався найбільше ? Генеральша була за першого. Високий брюнет. Років 19. Батько його в посольстві робить. Сина на міжнародника вчить. Сім'я відома, ніколи в ніяких скандалах замішана не була вот і генеральша його і першого й запросила. Звали його Олег. Казали що Олегу і батькам його Наталя сподабалась, так що тато його просив після першого разу ніяких кандидатур, своїх конкурентів, більше не запрошувати на сватання, навіть взятку генеральші давав, і генеральша б погодилась, але її молодша родичка була проти такої партії, бо вважала, що з Олександром краща партія вийде. Років цей Олександо тоже приблизно 18-20. Батько купець. Мав магазини в місті, м'ясні лавки і саме головне - один син в батьків. Вже не пам'ятаю як і кого, але ще й третього жениха піднайшли. А потім питають Наталю, наодинці, кажи мол,- всі тебе хочуть, кажи хто твоїм очам більше милий ? Признавайся ?
А дикарка дикаркою, мовчить, ніби німа. Ну якось вдалось її розговорити і вона відповіла, відповіла що з цих трьох... що її вибрати важко, бо це таке саме, якби злочинця, приговореного на повішання песеред міста, якби такому злочинцю приговореному на смертну кару запропонували три шнурки, на яких його невдовзі повішають і спитали який шнурок він обирає, який шнурок його очам більше милий ?
Одним словом скандал був тоді всю ніч. Генеральша звинувачувала Наталю, що вона безвідповідальна, що вона жебрачка, що вона за всі 9 років чужий хліб їла і поставила умову, або вона вибирає жениха і через два тижні весілля або вона дає розпискув в нотаріуса, що за всі роки коли Наталя генеральшу обїдала, за всі роки вона 5 тисяч зобов'язується повернути. Наталя вибрала другий варіант і пішла, як кажуть “по бездоріжжю”. З того часу пройшло років майже 5 чи 6, а Наталя генеральші ні копійки не віддала, бо не мала з чого. Один час вона жила в якійсь сімї. Пекла хліб і пасла худобу, але чоловік почав до неї приставати в полі, жінка цього чоловіка приревнувала і вигнала Наталю.
Потім жила в якихось фермерів і робила різну роботу, але потім, так як вона мовчала, була небалакуча і красива, то скоро її призначили як прислуга при столі господарів. Різні гості приїзжали і відїзжали і всі компліменти їй робили. Це дочкам не подобалось господарів і вони вкрали гроші в один день у своїх батьків. Потім списали всьо на Наталю, вот так її і вигнали, звинувативши в крадіжці. Тай вона і по звичці своїй мовчати майже і не виправдовувалась так що сімейство вирішило що вона вкрала але в міліцію не звертались, лиш вигнали. Треба сказати що господар сімейства, чоловік дуже добрий але слабкий, сумнівався що це вона вкрала, але тиск його жінки і дочок був такий що йому прийшлось погодитись.
Коли її прогнали і вона вже відійшла від хати, була пізня осінь, холодно, а вона сама покинута і куди йти не знає, то він її догнав, на коні, і підвіз в місто, в гостинницю, оплатив на тиждень номер і дав грошей. Він мовчав і вона мовчала. Так що коли вони це все робили і він давав їй гроші то майже не перекинулись ні словом. Обоє плакали, Наталя розуміється,- більше. Вчора вона мені за того чоловіка розказувала і жаліє, жаліє що навіть дякую не сказала йому, не сказала не через злість, а через то, що як вона говорила, вона була така розгублена, настрашена що не зовсім розуміла чи то сон, чи то дійсно з нею. Ще вчора, їй всі компліменти робили, вона жила в теплому, великому красивому будинку, а нині холод, дощ і всіма покинута і з позором вигнана.
А генеральща все їй нагадувала за ці 5 тисяч, і з поля зору свого не відпускала. Потім почала погрожувати в суд передати справу і передала. Вот тоді Наталя, втратила віру в людей і в Бога і вирішила піти... піти туди.
Оксана Ігорівна і сама розчервонілась слухаючи, і очі заблищали але прийшли люди і вона мусіла їх вислухати. Через деяку паузу я продовжив :
- Тепер ти розумієш чому вона мій друг і твій друг. Є люди що низько падають бо у них серце зле, і їм подобається бути злими, вони думають що будучи злими вони стали сильнішими, і я з такими дружити не хочу, але є що серце не зле, ну і не добре, але ще не зле, ще не озлобилось,- вот їх ще можна спасти, з ними ще можна дружити і ти подружись з нею.
Невдовзі я попрощався і поїхав додому. Майже два місяці мене не було в їхньому місті. Але я багато переписувався з Натальою і Оксаною. Звичайно вони обоє про це не знали, точніше Оксана знала, а Наталя не знала, що я переписувався не тільки з нею, і мене це деколи мучило. І хоть Наталя не знала про мою переписку з Оксаною, але вона це відчувала. Відчувала так, що була впевнена. Це мені Оксана писала, що вони не вітаються при зустрічі обоє, але обмінюються поглядами, Оксана коротким поглядом, стидливим, але Наталя - довгим, недовірчивим і визиваючим, так що Оксана була певна що Наталя знає про нашу переписку, знає тільки через те що якимось чуттьом чи досвідом це відчула.
Переписка ж наша з Оксаною Ігорівною не була любовна, а тільки дружня і чиста, тому вона й тривала. Думаю, якби тільки вона вийшла за рамки дружби, з мого боку, то Оксана тут же би й перервала цю переписку.
Коли я просив Оксану заговорити з Натальою, чи хоча б почати вітатись з нею, то вона рішуче писала, що не зробить цього, але пояснити свого категоричного рішення не могла. І ось одного дня приходить лист від тата Оксани, цього скрипаля.
Дорогий Федір Михайлович, приїзжайте, приїзжайте терміново. Біда буде. Оксана, дочка моя, ще ніколи нікого не любила, по при свій дорослий вік, але вона порох, вона як полюбить кого небудь - біда буде ! Бо вона не вміє сховати, вона не вміє владнати з своїм серцем, з своїми надіями і мріями. Вона не може бути сірою, як інші можуть, а тільки білою чи чорною, а половинчастою вона бути не може. Не може вона бути літньою, середньою, вона або гарячою або холодною може бути, ось тому таким влюблятись не можна ! Ще й у заручених чоловіків як ви ! Уявіть Федір Михайлович, що вона написали вашій нареченій, вашій Наталії Дмитрівні письмо, написала, що хоче зустрітись з нею один на один і положити цій ситуацій край. Я перехватив письмо, перехватив в посильного, прочитав і приніс їй, питаю її, що означає це- край поставити ? А вона лице руками закрила, а потім каже :
- Я його їй віддам тату, я спочатку подумала, спочатку коли він розказав про неї і себе, подумала я що він на ній точно не жениться, бо це не любов у нього, бо це страсть, захоплення, а тепер бачу, що вони мусять поженитись, і я їй віддам його, поверну, хай не вважає мене злодійкою, я ж злодійка ? Я чуже щастя хочу вкрасти ? Як свого Бог не дає, то від чожого щасливішим не станеш, так же ? так же тату ?
Тут же вона кинулась на мене, обнімає, плаче. Якось потім я переконав її ніяке письмо не писати до Наталі більше.І вона пообіцяла, але що може обіцяти та яка згорає від ревності, вот вона і знов написала і передала. Я це передбачив, бо я знав що напише. Цього посильного знаю, точніше там декілька сусідських хлопців малих, якими вона може скористатись як посильними і я їх підкупив, наперед. Точніше сказати грошей у мене мало, майже нема, тому я обіцяв дати на скрипці пограти тому, хто отримає роль посильного від моєї дочки, за умови, що він дасть мені прочитати лист. Так і було на другий день, я лист прочитав, але наказав посильному віднести до адресата,- до Наталії. Тай це було правильно, бо якби я знову прийшов і тикав цим листом її в ніс, то вона б знов обіцяла не писати, а на другий день написала і сама віднесла б. Тому я так поступив і знаєте що, в цьому письмі Оксана назначила на Неділю, бо у Неділю у неї вихідний, назначила на Неділю, на шосту ранку, а це майже ще ніч, побачення на зеленій лавці біля озера з сторони лісу. Там така старенька лавка є і місце безлюдне. Приїзжайте поскоріше. Знайдіть мене, тільки щоб ні Оксана, ні Наталя не знали. Сьогодні вівторок і я думай цей лист дійде до вас і ви вспієте відреагувати. Вам необхідно втрутитись. Якщо ви чоловік, якщо ви благородний чоловік, якщо ви розумний чоловік, то знаєте яка біда ховається в жіночій ревності. Та вона сама собі бреше, каже що віддасть вас їй, а вона прийде щоб забрати вас у неї, я знаю її, вона чекати не вміє, терпіти вона не вміє, вона або кохання брати хоче, силою брати, або в монастир, у неї нема середини і тому вона нещасна буде. Такі завжди нещасні. Але у неї серце чисте. Вона правди спрагла, справедливості спрагла, тому її ще переконати можна, її ще заспокоїти можна, з нею ще ніхто ніколи не говорив про серйозне ! І то моя вина. Приїдьте неодмінно, чого б вам це не коштувало, якщо у вас є хоч капля відповідальності.
Лист був написаний у вівторок, але отримав я його в суботу зранку і тут же кинувся в дорогу, тільки вже перед самим від’їздом, вже під час виходу з хати мені передали коротенький лист від Наталії Дмитрівни :
Федя, ти завжди попереджаєш про свій приїзд наперед, але я все-таки написала щоб у Неділю і ще декілька наступних днів ти категорично не приїзжав бо я захворіла гарячкою і не прощу собі якщо і заражу тебе ! Як виздоровлю то одразу ж напишу. І ще, знаючи твою турботу за мене і переживання, невиправдані і перебільшені переживання, ти, коли прочитаєш цей лист тут же кинешся в дорогу. Голубчик, не треба, я дуже легко прихворіла і певна що все дуже швидко обідеться. Заспокой моє серце - послухай мене ! Займайся своїми справами, наукою. Христос з тобою ! Твій вічний друг, помічниця, послушниця, раба твоя і бунтарка твоя Н.
Стало ясно, що Дмитрівна прийняла побачення, виклик, якщо можна так сказати і націлилась на Ігорівну і на їхню зустріч. І це мене багато стривожило.
Погода стояла погана, падав дощ і противний вітер. Коні декілька ряз застрягали так що прийшлось кучеру помагати штовхати екіпаж. Кучер попався молодий і не досвідчений, так що здавалось мені, тільки такий може попастись людині яка кудись спішить. Щей погода не сприяла швидкому доїзду. Я приїхав під самий вечір і скрипаль, батько Оксани Ігорівни кинувся до мене щойно ми таємно з ним зустрілись. Чоловік він був років десь 45, приблизно на 20 років старший мене, але ми побратались в той вечір і почали називати один одного по імені. Звали його Ігор і він переконав його називати - Ігор, без церемонностей, а я його називати мене - Федя.
Ігор наполягав, що цю зустріч, заплановану між двома дівчатами,- треба розірвати. Я ж переконував його, що розірваши цю зустріч їхню, ми лише перенесем її. Я переконував його що цей нарив треба вскрити, але без наслідків. Ми домовились, що обоє будем присутні на цьому місті. Ми ще в суботу вечером побували там і побачили що за лавкою цією, з одного боку озеро, треба сказати красиве велике озеро з ліліями, до лавки підходить закинута вже порозша люцерною і пирійом стежка, а ззаду лавки - кущі і дерева. Так що можна там сховатись і чути хід їхньої розмови. Досить низький поступок, але тут не цікавість була його причиною, а дати можливість двом їм зустрітись, а потім використати це. Тобто я мав примирити їх коли вони зустрінуться і перед тим як посваряться. Я мав бути на місці уже в пятій ранку. А Ігор, розуміється пізніше, після виходу Оксани Ігорівни з квартири, інакше б вона щось запідозрила. Так ми і зробили. Я переночував у гостинніці, щоб не виявити себе ні одній, ні іншій і уже, прада не в п'ятій а у 5.17 я був на місці, так сказати в засаді. Як мирити їх я не знав, тобто я знав, але якщо вони не скажуть мені прямо якусь одну з них вибрати. Це був би самий поганий сценарій, так як я не був готовий когось вибирати, а значить когось втрачати, я і з двома готовий бути не був, і я цілком розумів обсурдність ситуації, і розумів що я далі більше прив'язуюсь до них обох, а вони до мене, і що мене це влаштовує, а їх абсолютно ні. Я і до цього не думав, що привязатись до людини, навіть до двох одночасно, може бути так легко і просто і сильно. Одним словом думки в мені крутились калейдоскопом але якоїсь схеми, якоїсь впорядкованості в мене не було. Я лиш хотів щоб було усе добре, не знаючи що саме зробити щоб було усе добре. А тим часом я завмер. Забув що вмію дихати. Наталія Дмитрівна показалась здалеку. Ще було тільки трохи за половину шостої, але вона вже підходила. Не знаю чого, але все в мені опустилось і перевернулось. Лиця її я не бачив,було далеко, але крок виглядав спокійним і важким. В руках у неї був довгий тонкий ліщиновий прутик і вона йшла по при самій воді, часто ставала, щось крутила тим прутиком, водила ним по воді, здавалось вона хотіла дістати ним одну лілію. Але потім передумала, різко вкинула ліщину у воду і вже швидким і якиось обривистим, ніби непевнем кроком направилась до лавки.
