Штальхельм — шолом, який покорив світ

Вступ

Каска і по сьогодні служить основним захистом голови на полі бою. Вона пройшла величезний етап еволюції —  від неповоротких залізних шоломів до сучасних кевларових зразків. Найвідомішими шоломами 20-го сторіччя, безумовно, були німецькі. Країна, яка фактично розпочала дві світові війни і мала наймодерніші армії у світі, прагматично і серйозно підходила до захисту своїх вояків. Німецький штальхельм, або, як його називають у народі — “Рогач”, має надзвичайно насичену історію, відголоски якої можна побачити навіть у сьогоденні.

Почати варто з Німецької імперії. Її піхота та кавалерія носили так званий “Пікельгаубе”, який з себе являв шолом з шипом зверху та двоголовим орлом спереду. Його використовували в німецьких королівствах ще до об’єднання в єдину імперію, аж з 1842 року. Виготовляли цей шолом із вареної шкіри, а вже під час Першої світової війни, використовували тонколистову сталь. В 1914 році було виявлено недоліки “Пікельгаубе”. Він не відповідав складним умовам окопної війни, погано захищав від снарядів і уламків, а помітний шип робив його власника чудовою мішенню. Німецьке командування спочатку наказало знімати шипи під час перебування на передовій. Згодом було визнано їхню економічну недоцільність, адже витрати на шипи були зайвими. Надалі використання цього елементу екіпірування було обмежено церемоніальним носінням старшими офіцерами та кайзерівським ескортом. [1]

            Перед продовженням варто оглянути ще й шоломи інших країн-учасниць Великої війни. У французькій армії до 1914 р. піхотинці носили різні кепі та кашкети. Металеві шоломи носила хіба кавалерія. [2] Солдати Британської імперії носили м'які гостроверхі кепки, які зовсім не захищали голову. [3] Проте, в них були “Home Service Helmet”, які з себе являв своєрідний аналог “Пікельгаубе”.  Вони були зняті з озброєння в 1914 році. [4] Кавалерія Британії мала аналог французьких драгунських шоломів, так званий “Шолом Альберта”. Були різні версії, залежно від полку, в одних шолом був з білого металу, а в інших з міді. [5] Не потрібно забувати і про колоніальні війська імперії, які носили білі шоломи, так звані “коркові”. На європейському театрі їх не використовували, проте в Африці, навпаки, вони вважалися незамінними. [6]  У Російській імперії шоломи аналогічні “Пікельгаубе” використовувалися різноманітною почесною вартою. [7]

Перша світова війна

Спроби створити новий шолом для німецької армії розпочалися у 1915 році. Цікаво, що ініціатива походила безпосередньо від військ. Зокрема, свій шолом створила армійська група Ґеде (названа на честь свого командувача-генерала), яка перебувала на позиціях на Вогезькому фронті, у дуже скелястому регіоні. Війська групи зазнавали дуже високих втрат, особливо через поранення у голови. Після тривалих пошуків армійська група вирішила розробити власний сталевий шолом та налагодила його виробництво на артилерійському заводі в Мюльгаузені. Ініціатором цього проєкту був начальник штабу армійської групи Ґеде — підполковник Гессе. Загалом було виготовлено близько 1500 шоломів. Він нагадував французьку  "калотту", але мав також носову дугу. Щоб важкий сталевий шолом було зручніше носити, під нього підкладали шапку зі шкіри та тканини. Товщина сталевої частини становила від 5 до 7 міліметрів, а вага трохи більше двох кілограмів. Роком пізніше, в 1916 році шоломи Геде були вилучені з військ та переплавлені. [8]

Штальхельм: початок

У “Рогача” було, по суті, троє батьків: Фрідріх Шверд — професор Технічного інституту в Ганновері, доктор Авґуст Бір — головний хірург флоту та один з найавторитетніших хірургів своєї епохи, і, власне, сама Смерть.

Ідея створення сталевого шолома зі спеціально легованої сталі виникла внаслідок листування між Швердом та Біром влітку 1915 року після відвідин шпиталю 2-ї армії в Сен-Кантені. Там професор Шверд встановив потужний електромагніт в операційній, що спеціалізувалася на лікуванні черепно-мозкових травм. За допомогою цього пристрою він планував витягати дрібні металеві уламки з мозку поранених. Під час розмови Шверд запевнив лікаря, що цілком можливо виготовити цільний шолом із поліпшеної хромонікелевої сталі або подібного сплаву. Він передбачав, що шолом матиме захист для шиї й очей і зможе витримати удар тими уламками, з якими він неодноразово стикався під час хірургічних операцій. Після цього листа доктор Бір написав головному лікарю 2-ї армії, в якому зазначив, що до шпиталів потрапляє величезна кількість вояків, поранених уламками в голову. Витягти ці уламки надзвичайно складно. Найбільший, який довелося бачити хірургу, був не більше квасолини. У нещасних, поранених в голову часто розвивалися важкі фізичні і психологічні недуги, частина покінчує життя самогубством. Всьому цьому, на думку медика, можна було зарадити, якби вояки просто мали належний захист голови. 

Цей лист потрапив до генерала фон Фалькенгайна, який був начальником Генерального штабу польових військ. Генерал підтримав пропозицію створення нового шолома і згодом направив її до Прусського військового міністерства. Пропозицію було обговорено в Берліні наприкінці серпня 1915 року, а вже 30 серпня Відділ умундирування військового міністерства повідомив компанію «Крупп» в Ессені, що виготовлення сталевого шолома буде доручено придворному ливарному цеху в Берліні. «Крупп» мав поставити спеціальну сталь для цього проєкту. Придворний цех «Юнкер» отримав контракт, бо раніше виготовляв сталеві шоломи для кірасирів і кінноти. Ця компанія до того подавала зразки шоломів із твердого металу, але вони були відхилені.

Паралельно, професора Шверда викликали до Берліна для роботи над шоломом. На початку вересня він подав свої пропозиції: 

1. Шолом має повністю замінити шкіряний. Він повинен бути постійно доступним для використання

2. Вага шолома не повинна перевищувати одного кілограма

3. Подвійна стінка є більш стійкою до пробивання, ніж одинарна такої самої ваги.

4. Виходячи з цього, товщина кожної листової стінки становитиме близько 0,5 мм.

5. Має бути забезпечено захист шиї та лоба

6. Найкращий матеріал — сталь із 5% вмістом нікелю, хоча її можна замінити на сталь із 11% вмістом марганцю

7. Балістичні випробування мають гарантувати відсутність проникнення уламків (згаданих у звіті Авґуста Біра).

8. Вентиляція здійснюватиметься через два вентиляційні виступи

9. Для захисту від корозії застосовуватиметься матове покриття

          У середині вересня, Шверд повідомив про стан справ з “Крупп” (тоді “Юнкер” було відсторонено від роботи). Ситуація була не з приємних. Перший виготовлений ними шолом був із марганцевої сталі. Балістичні випробування показали недоцільність цього — утворювались помітні, глибокі вм’ятини. Компанія “Крупп” також не досягла успіху у використанні нікелевої сталі у процесі штампування. Стало відомо, що компанія не може виділити необхідний персонал для експериментальних робіт, і що “Крупп" був змушений відмовитися від подальших контрактів. 

Тому Фрідріх вирішив поїхати на завод “Krefelder Stahlwerke”, який підтримував тісну корпоративну співпрацю з “Siemens-Halske A.G.”. Його метою було забезпечити ефективну взаємодію між металургійними заводами та підприємствами з обробки металу. У Крефельді також відмовилися від використання марганцевої сталі, натомість запропонували виробництво сталі з 1,5% вмістом нікелю. Вони заявили, що можуть виробити таку сталь і загартувати її. Крефельдські сталеливарники вважали, що лише метод гарячого волочіння забезпечить успіх із таким особливим типом сталі. Щоб забезпечити “Siemens-Halske” необхідним матеріалом для виробничого дослідження, Шверд замовив сталь із 1,5% вмістом хрому та нікелю. Метою було виготовити приблизно 500 шоломів, а термін постачання мав становити 14 днів. Щоправда, укластися в такий термін було надзвичайно важко. А кожен день без належного шолома для армії — тисячі вбитих і скалічених. Тут професор звернув увагу на сталеливарний завод “Becker”, який, до речі, виявив значний інтерес до цього проєкту. Директор заводу зазначив, що найкращим матеріалом буде сталь із вмістом мінімумом 1,5% вмістом хрому та нікелю. У разі нестачі цієї сталі він рекомендував нікельвільну сталь як замінник. Він повідомив, що така сталь уже є в наявності на заводі. Однак використання нікельвільної сталі потребуватиме на 15% більшої товщини корпусу шолома, а отже — і більшої ваги. Проте, компанія запропонувала виготовити прототип шолома з 1,5% нікелевої сталі, товщина корпусу 1,25 мм, протягом 14 днів. Вони були твердо переконані, що здатні реалізувати всі необхідні виробничі процеси в розумні строки.

Випробування прототипів мало проводитись балістичним методом, тобто обстрілом осколками зі швидкістю 270 м/с. Крім того, з урахуванням можливого майбутнього зменшення товщини корпусу шолома, єдиним ефективним способом контролю міцності сталі залишалося б балістичне випробування. [9] 

У середині вересня 1915 року, результатом переговорів між Комісією з випробування стрілецької зброї, Артилерійською випробувальною комісією, фірмою Фрідріха Круппа та Крефельдським сталеливарним заводом, було прийняте рішення відмовитися від моделі шолома з подвійними стінками. Було остаточно вирішено використовувати сталь з вмістом 1,5% хрому та нікелю. 

Виготовлення одного мільйона сталевих шоломів вимагало б приблизно 15 тонн нікелю. Один з директорів, який займався питаннями матеріального забезпечення у фірмі Крупп, вважав, що такі запаси нікелю можуть бути виправдано виділити, попри гостру нестачу цього металу через інші потреби. Здавалося, загальна концепція шолома була вирішена, проте пруський військовий міністр, генерал фон Шойх надавав великого значення посиленню фронтальної частини шолома. Однак, професор Швейд, аргументував, що виготовлення шолома, який товстіший спереду, ніж ззаду, є технологічно неможливим. У будь-якому разі, такий шолом не може бути виготовлений як одне ціле, а повинен складатися з кількох частин, з’єднаних заклепками. Кожна заклепка зменшує балістичну міцність шолома. Виготовлення такого шолома вимагало б утричі більше трудовитрат. Також професор звертав увагу на питання ваги. Шолом мав бути достатньо легким, щоб його могли носити піхотинці навіть під час маршу. Якби шолом був настільки міцним спереду, щоб витримувати вогонь стрілецької зброї, то, на думку відомства, солдати не носили б його протягом тривалого часу, оскільки він створював би надмірне навантаження на голову. Для захисту від стрілецької зброї, шолом мав отримати броньований ковпак, який солдат самостійно одягав би в разі потреби. Під час маршу ця частина мала переноситись окремо, щоб не створювати зайвого навантаження на голову. Після цього звіту плани щодо посиленого варіанту шолома було скасовано.  

Штальхельм: становлення

 20 листопада 1915 року на полігоні Куммерсдорф було розміщено чотири сотні прототипів Штальхельма.  З них сто шоломів мали товщину корпусу 0,8 мм, а триста — товщиною 1 мм. По них відкрили вогонь тридцятьма шрапнельними снарядами польової гармати з відстані 1200 метрів. Далі по випробувальних шоломах було здійснено тридцять шість пострілів 10,5 сантиметровими гаубичними снарядами з тієї ж відстані. Такі самі випробування проводили й на захоплених ворожих шоломах, а також на стандартних шкіряних шоломах із шишаком.

Випробувальні шоломи були вироблені на таких заводах: Bismarckhütte, Krefelder Stahlwerke, Lindenburg A.G. у Ремшайді та Röchling Werke. Професор Гейман з Інституту гігієни склав такий висновок щодо порівняння шкіряного та сталевого шолома:

• “Повітрообмін у шкіряних шоломах гірший, ніж у сталевих

• За нерухомого чи дуже слабкому русі повітря, майже немає різниці температури під шкіряним і сталевим шоломами. Температури під час випробувань становили 2°, 15° і 20°C

• За руху повітря (до швидкості 6 м/с) температура під сталевим шоломом була на 2–3°C нижчою. Конденсату в всередині сталевого шолома не спостерігалося

• У дуже сонячну погоду, як у спекотний літній день, максимальна температура під сталевим шоломом сягала 40°C, а під шкіряним — 38°C. Сталь нагрівалася настільки, що її відчувалася на дотик рукою, але на голові це майже не помічалося

• Додавання тканинного чохла підвищувало температуру під сталевим шоломом на 4–6°C

Також цей професор провів дослідження щодо підкладки. Серед випробуваних матеріалів — повсть, кінське волосся, синтетичний каучук. Всі варіанти перевірялися на еластичність під навантаженням, еквівалентним масі шолома протягом доби. Найкращим варіантом виявилося кінське волосся. Воно майже не втрачало своєї пружності навіть після тривалого навантаження. Матеріал забезпечував комфортну посадку шолома і добре зберігав форму. Для одного шолома потрібно було лише 20–22 грами волосся, а вартість становить близько 7 рейхсмарок за кілограм. Проте були сумніви щодо того, чи вистачить наявних запасів для масштабного забезпечення війська. 

На вирішальній нараді Прусського військового міністерства головував генерал фон Врісберг, директор Генерального військового управління. Також були присутні: доктор Авґуст Бір, генерал-лікар Шульцен і підполковник фон Фельдман, керівник Відділу спорядження. Одноголосно було вирішено, що майбутній “Рогач” буде найкращим варіантом для застосування як для захисту в окопній війні, так і як елемент спорядження під час маршу. Отже, одразу було подано офіційну заявку до Військового міністерства на виробництво тестової партії в 30 000 шоломів. Нову партію сталевого шолома виготовляли зі сталевого листа товщиною від 1 до 1,1 мм. Сталь витягувалася безшовно, а крайку по всьому периметру загинали всередину на 5 мм. Розміри підбирали так, щоб шолом стояв приблизно на відстані двох пальців від голови з усіх боків. Було пробито три отвори для кріплення підшоломника: два біля скронь і один у задній частині по центру. По обидва боки шолома також були отвори для вентиляційних втулок із шайбами кріплення. Ці втулки виступали назовні приблизно на 8 мм. [10]

Штальхельм: фронт

У лютому 1916 року невелика кількість “Штальхельмів” надійшла до військ під Верденом. Помітне зменшення кількості тяжких поранень призвело до масового виробництва цих шоломів, які отримали позначення “M16”, і поступової заміни «Пікельгаубе» на Західному фронті протягом кількох місяців, а на Східному — до середини 1917 року. На початку його виробництва, очікувано, шоломів не вистачало, тому солдатам доводилося передавати свої каски іншим, при відході в тил. [11] 

            Цікаво, що кожен вояк міг підлаштувати шолом під себе. Для цього потрібно було лише додати наповнювача у підкладку шолома, якщо він сидів надто вільно або навпаки, вийняти його, якщо шолом надто сильно стискав голову. Стандартно роль наповнювача виконував кінський волос, однак в польових умовах бійці могли використати мішковину, тканину, шар вати чи вовни. Часто використовували обрізки паперу або навіть траву. [12] 

Напевно багато хто бачив фотографії “рогачів” в камуфляжі, але спершу штальхельм не мав жодного маскування. Потреба в ньому виникла невдовзі після того, як перші шоломи M16 були видані німецьким військам на передовій. Хоч бійці Кайзера і достойно оцінили “рогачі” за їхній захист, вони помітили й певні недоліки. У звіті від 1-ї Баварської дивізії ландверу від 23 березня 1916 року про спорядження вказувалося що гладке покриття шолома відбивало сонячне світло. Ці “зайчики” могли стати смертельними для користувача, тому дивізія пропонувала запровадити матове покриття. Але це було тимчасове рішення, оскільки воно б швидко стиралося. Тому, бійці знайшли простіший вихід — вони просто наносили на шолом бруд. Нерівна поверхня, яку створював бруд, разом із його антибліковими властивостями, достатньо ефективно приховували блискучу поверхню сталі. Крім того, бруд був логічним вибором, адже він добре зливався з ландшафтом. 

У січні 1917 року військове міністерство дозволило випробування білих полотняних чохлів для шоломів, які мали видаватися військам у засніжених районах фронту. В середині лютого 1917 року військове міністерство також дозволило виробництво полотняних чохлів для шоломів земляного та “фельдграу” (польовий сірий) кольорів. Між Верховним командуванням та Головним управлінням постачання було обговорення щодо того, чи повинні ці чохли носити лише вартові та патрулі, чи всі солдати. Згідно з певними документами, було виготовлено близько 800.000 таких чохлів. Така кількість, однак, була явно недостатньою для величезної воюючої армії. Тому прості солдати використовували підручні матеріали —  нарізали старі мішки з піском, накривали шолом тканиною, а потім закріплювали її шматком дроту. Командування розуміло про необхідність стандартизації маскування, тож у липні 1918 року начальник Генерального штабу Людендорф видав директиву, яка передбачала фарбування шоломів у камуфляжний візерунок: 

• Пофарбована поверхня в один колір(наприклад, зеленим або світло-коричневим) чи з невеликими плямами різних кольорів перевершує одноколірний шолом, хоча він досі дозволяє розпізнати характерну форму та силует. 

• У цьому відношенні триколірне забарвлення зі змішаними краями, що імітують ефект тіні, не розпізнається на відстані понад 60 метрів. 

• Обов’язковою вимогою є використання лише матових фарб — шолом не повинен блищати. Посипання ще вологої олійної фарби дрібним піском допомагає уникнути блиску поверхні на сонці. 

• Вибір кольорів необхідно навмисно змінювати залежно від пори року. Один із трьох кольорів повинен відповідати основному кольору місцевості, характерному для зони бойових дій

• Світлі й темні кольори слід розміщувати поруч один з одним. Кольорові сегменти мають бути чітко відокремлені один від одного чорними смугами шириною з палець

Ця директива докладно описувала рекомендовані камуфляжні малюнки, однак цілком можливо, що окремі підрозділи наносили їх вручну з власної ініціативи задовго до даного документа. [13]

Приблизно у 1917 році війська 1-го піхотного гвардійського полку та 1-го гвардійського сигнального батальйону почали носити герб Гогенцоллернів на лівому боці шолома, а номер роти наносили білим, червоним або в деяких випадках чорним кольором на задній частині шолома. Герби були намальовані вручну, тому, залежно від майстерності художника, шрифт і якість зображення відрізнялися.

Також зустрічалися шоломи з зображенням кулемета MG08 в колі. Як правило вона розташовувалася з лівого боку та зроблена вручну. Є теорія, що такі  шоломи використовували члени кулеметних розрахунків, однак жодних достовірних підтверджень цьому не існує. [14]

Варіанти

Отже, “Штальхельм M16” це своєрідний родоначальник лінійки німецьких шоломів, який протягом трьох десятиліть можна буде бачити на німецьких солдатах. Окремо говорити про цю модель немає сенсу, тому коротко:

Підшоломник був модифікованим від “Пікельгаубе”, а по боках шолом мав характерні ріжки. З цього елемента і виникло прізвисько “Рогач”. Ці трубочки використовувалися як вентиляційні отвори, а також для кріплення лобової пластини “Stirnpanzer”. Пластина мала вирізи, за допомогою яких одягалася на ріжки, та шкіряний ремінь, що затягувався на задній частині шолома. Вона доповнювала комплект нагрудної броні “Sappenpanzer“, який важив близько 10 кілограмів. Передбачалося, що ця броня захищатиме вартових і кулеметників, які були вразливішіми для ворожого вогню, ніж інші війська. Однак, солдати викидали цю броню за першої нагоди, оскільки носіння важкої броні в траншеях мало сумнівну результативність. [15]

Наступною модифікацією шолома став M17. Він відрізнявся від M16 лише кріпленням підшоломника. Ця версія була представлена навесні 1917 року і мала металевий обідок замість шкіряного.

Першою ж серйозною модифікацією був M18. Цей варіант прибирав кріплення для ременя підборіддя з корпусу шолома.

Існував досить цікавий варіант М18 із вирізами для вух. Його називали «кавалерійським шоломом», «телефонним шоломом», «артилерійським шоломом» або «радіошоломом». [16] У цій модифікації було видалено частину спідниці шолома, відкривши вуха. Це було зроблено для того, щоб зменшити ризик травмування вух під час близьких вибухів, коли ударна хвиля відбивалася від глибокої спідниці шолома всередину. Модель виявилася не дуже вдалою, і тому не набула масовості. 

Якщо ж говорити про камуфляж, то штальхельм фарбували у колір Feldgrau, поки наказ Генерального штабу, датований 7 липня 1918 року, не встановив офіційну схему камуфляжного забарвлення. Камуфляж на нових шоломів наносився поверх  зеленого або коричневого основного фону. Також існували камуфляжні схеми без роздільної смуги. [17]

Оператори

Німецька імперія не забувала і про своїх союзників, а саме: Австро-Угорщину, Болгарію та Османську імперію. Усі ці держави на пізньому етапі Великої Війни використовували штальхельми. Вони могли бути як точними копіями німецьких, так і дещо модифікованими відповідно до місцевих умов. 

Австро-Угорщина

Австро-угорська армія була однією з останніх, хто впровадив сталеві каски, хоча ще в 1914 році вона зазнала значних втрат від поранень голови та мала особливу потребу у захисті. Перші спроби розробки надійшли від приватної металообробної фірми «Neudek» із Богемії ще в 1914 році. Вона подала свою пропозицію до Військово-технічного комітету (ТМК, нім. Technisches Militär Kommitee). Інформації про це небагато, і тому невідомо чому ТМК відмовив в масовому виробництві шолома. 

Однак у серпні 1915 року ТМК знову порушив питання про впровадження сталевих шоломів. Причиною стали бойові дії в горах на Італійському фронті. Втрати зросли не лише через шрапнель, а й через уламки скельної породи. Було направлено запит до німецького інженерного корпусу в Берлін щодо так званої «броньованої маски» (Panzermaske). Випробування, проведені у Відні, показали задовільні результати в плані захисту від прямого вогню піхотної зброї, але через значну вагу 5,8 кг каска визнана надто важкою.

Аж у 1916 році, Військово-технічний комітет (ТМК) нарешті отримав перший адекватний проєкт сталевого шолома від фірми “Böhler & Co”. Вони представили 4 типи шоломів:

• Перший тип описаний як «французький», був створений на основі французької каски Адріана зразка 1915 року; Він мав три модифікації з широким, середнім і вузьким крилом. Товщина металу варіювалася від 1.5мм до 4.8мм

• Другий тип базувався на австрійській драгунській касці й був представлений у двох товщинах — 1,3 і 1,35 мм.

• Третій —  так званий «з маскою» натхненний середньовічними лицарськими шоломами. 

• Четвертий складали лише личина і лобна пластина товщиною близько  4 мм.

Приблизно в той самий час, австрійське Військове міністерство намагалося отримати на випробування зразки німецького сталевого шолома. Крім того, фірма «Phönix Stahlwerk Joh. E. Bleckmann» представила 7 власних варіантів, які відрізнялися як товщиною, так і формою. Випробування моделей Bleckmann розпочалися у квітні 1916 року, а шоломів Böhler — у травні. Результат випробувань виявилися не цілком задовільними: із представлених компанією Böhler зразків лише моделі з товщиною не менше 4,5 мм могли забезпечити прийнятний рівень захисту та збереження міцності під прямим вогнем противника. У вересні 1916 року ТМК офіційно констатував, що захист від прямого вогню противника не є основним критерієм при оцінці шоломів, хоча раніше цей аспект був пріоритетним. Питання додаткового бронювання вирішувалося аналогічно до німецької армії — через використання лобової пластини 

Паралельно з цим, компанія “Krupp/Berndorf” представила ТМК власні зразки шоломів. Перевагою підприємства над іншими сталеливарними заводами було те, що необхідне обладнання вже знаходилося на заводі цієї компанії, і вона запропонувала розпочати масове виробництво на початку нового 1917 року з продуктивністю 600 шоломів в день, і з можливістю довести добову норму до 2-3 тисячі шоломів уже в середині весни. У результаті “Krupp/Berndorf” отримала замовлення на виготовлення 100.000 так званих “шоломів Берндорф”, або ж просто “Австрійської моделі”.

Втім, сталеві шоломи потрібні були негайно,  тому вище командування прибігло до постачання з Німеччини. Спочатку це було неможливо, адже для самої армії Кайзера не вистачало шоломів, проте завдяки генерал-квартирмейстру Людендорфу, за два останніх місяці 1916 року Австро-Угорщина отримала близько 50 тисяч касок. Того ж року, Німецька Імперія пообіцяла надати пресформи та необхідне обладнання для виготовлення штальхельмів M16, яке прибуло на підприємства на початку 1917 року. Австро-угорське військове міністерство офіційно прийняло на озброєння M16, як основний шолом для армії. Компанія “Krupp/Berndorf” продовжувала випуск “австрійських моделей” до листопада 1917 року, а після теж перешли до “німецьких моделей”. Інші ж виробники від самого початку виробляли “німецької моделі”. 

Попри передумови для збільшення власного виробництва, тривалий час війська отримували шоломи виключно німецького виробництва. Лише у квітні 1917 року перші М16 австрійського виробництва почали надходити до армії. Спочатку шоломи були настільки рідкісні в австрійському війську, що коли австро-угорські курсанти прибули на німецький західний фронт для навчання штурмовим діям (Sturmkurse), то лише одиниці мали власні сталеві шоломи, а більшість взагалі вперше його бачили. 

Приймання шоломів у виробників було дещо схоже на німецьке. Крім стандартних випробувань на міцність, їх додатково обстрілювали шрапнельними кулями. Таким “шоломом-щасливчиком” ставав один випадковий екземпляр з сотні. Якщо все було нормально, то приймали інші 99 штук. У разі, якщо шоломи провалили випробування, то їх утилізували, або ж коли брак незначним, то направляли в тилові частини як запасні. 

Німецькі поставки тривали аж до 1918 року, і в січні вони становили близько 40% від усіх шоломів на фронті. Також, з огляду величезні втрати, цілком зрозуміло, чому австро-угорській армії, їх постійно бракувало. Наприкінці жовтня 1918 року, верховне командування визначило потребу ще у 500 тисяч стальних шоломів, проте війна закінчилась швидше ніж вони дійшли до війська. [18]

Болгарія

Багато хто забуває про маленьку країну, яка також брала активну участь в Першій Світовій війні – Болгарія. 

Німецька Імперія поставила Болгарському Царству близько 170.000 шоломів M17. Під час війни болгарські солдати використовували ці шоломи без будь-яких розпізнавальних знаків. Насамперед ними екіпірували штурмові підрозділи, бо кількість касок покривала лише на 20% армії. 

Після закінчення Великої війни, Третє Болгарське царство підписало Нейїський договір який обмежував чисельність армії до 33 тисяч осіб. Ці військові носили німецькі шоломи, що залишилися з війни. Починаючи з середини 1930-х років, болгари наносили щитовий знак з національними кольорами в чорній облямівці. Спочатку ці емблеми малювали вручну, але згодом перейшли на використання декалей. Модифікуючи та відновлюючи M17, болгари використовували їх навіть після Другої світової. [19]  

Інтербелум

Веймарська республіка

Коли Перша світова війна завершилася перемир’ям у листопаді 1918 року, Німеччина була занурилася у період військового й соціального хаосу. У цей час економічного й політичного колапсу численні збройні сутички точилися на вулицях німецьких міст і селищ. Багато ветеранів Великої війни були переконані, що Німеччина не програла, а була зраджена — урядом, євреями чи політичними партіями. Люди, які часто вміли лише воювати, почали вливатися до різноманітних радикальних військових формувань, передусім до фрайкорів — вільних військових корпусів. Дотримуючись наказів своїх колишніх командирів зберігати амуніцію та зброю (зокрема й шоломи), вони бачили своє завдання у захисті міст та регіонів від загроз комуністичних повстань, сепаратизму й іноземних спроб змінити німецькі кордони силою. 

На початку березня 1919 року у новоствореній Веймарській республіці утворено було “Vorläufige Reichswehr” (Тимчасова національна оборона). Вона включала сухопутну армію та флот загальною кількістю до 400.000 чоловік. У другій половині 1919 року згідно з версальським договором, чисельність була обмежена до 100.000 бійців. Старі формування Імперської армії офіційно розпустили 30 вересня 1919 року, а Тимчасову армію реорганізовано в Перехідну армію (Übergangsheer). У січні 1921 року ці сили отримали офіційні назви “Reichswehr” та “Reichsmarine”.  

У перші роки Рейхсвер активно використовував спорядження, що залишилося з часів Першої світової війни. Відповідно до умов Версальського договору, Німеччина повинна була знищити або передати значну свого військового обладнання, тому приблизно 64 000 сталевих шоломів було утилізовано. Однак із середини 1920-х років німецький уряд розпочав відновлювати виробництво шоломів на основі старих зразків. Так виникли модифіковані версії: варіант M18 з «вирізами для вух» (ear cut-out), який був популярним серед кавалерії та спеціалізованих частин. Нові шоломи фарбували у світліші відтінки, ніж ті, що застосовувалися під час Великої війни, і вони більше не отримували триколірний камуфляж зразка 1918 року. Починаючи з 1923 року, шоломи Рейхсверу почали прикрашати гербом із зображенням земель, у якій розміщувався гарнізон. У 1924 році Рейхсмаріне запровадив свій варіант зображення на шоломі – щит зі схрещеними якорями. [20]

Під кінець існування Веймарської Республіки, Верховне командування армії видало наказ про випробування нового прототипу каски, покликана замінити застарілі зразки часів ПСВ. Ця каска була справді унікальна, бо ця нова модель була зроблена не зі сталі, а з важкого пластикоподібного матеріалу, відомого як вулканфібер. Шолом з цього матеріалу мав впізнані риси штальхельма, однак був значно легший. Було розроблено два варіанти: з видовженим переднім козирком та зі спеціальними пазами для підвішування підборідного ременя, коли він не використовувався. На лівому боці каски кріпився металевий щиток з провінційною емблемою рейхсверу, яка вказувала на походження військовослужбовця.

Після успішних випробувань, завершених 15 березня 1933 року, обидві моделі було запущено в обмежене виробництво. На початку травня того ж року провели додаткові тести, після чого невеликі партії касок почали надходити до підрозділів рейхсверу — піхоти, артилерії та зв’язківців. Однак, з появою нової моделі M35 (мова про яку піде далі), виробництво й тестування вулканфіберних шоломів було припинено. Більшість наявних касок М33 вилучили з армійського користування та передали до цивільних структур — пожежних бригад, міської та сільської поліції. Обмежено, цю модель використовували як полегшену для парадів та церемоній. [21]

Додатково, у середині 1920-х, був розроблений новий підшоломник під умовною назвою “M24”. Офіційного найменування цей  підшоломник не мав, дослідники та колекціонери закріпили саме таке позначення. Він складався з трьох двопальцевих накладок зі знімними подушками наповненого кінським волосом. Кожна накладка пришивалася до шкіряного ремінця, а самі накладки з'єднувалися між собою смужкою шкіри, що забезпечувало надійніше та щільніше прилягання до голови. Підшоломники попередніх моделей — M17 і M18 — поєднували зовнішню металеву стрічку зі шкіряними накладками, які можна було легко зняти та замінити у разі пошкодження. Одначе, в M24 “язички”  були пришиті до зовнішньої шкіряної стрічки тому їх заміна неможлива у разі пошкодження. Причина цього конструкційного рішення достеменно невідома, однак найімовірніше воно було пов’язане з дефіцитом сталі та алюмінію у Веймарській республіці. Виробники надавали перевагу доступнішій шкірі, а склади постачання активно переробляли та повторно використовували деталі старих шоломів.

 Хоч і зрештою, підшоломники M24 замінили на удосконаленні M31(про них згодом), вони зустрічалися у військах протягом усієї Другої світової. У другій половині 1930-х нові шоломи M35 часто були в дефіциті, що змушувало продовжувати використовувати старіші шоломи M16 та M18 із встановленими M24 [22]

Також варто звернути увагу на організацію, подібну до “Фрайкору”, а саме – “Сталевий шолом, союз фронтовиків”  (Der Stahlhelm, Bund der Frontsoldaten). “Der Stahlhelm” була сформована 25 грудня 1918 року в Магдебурзі. Спочатку, її планували як неполітичну силу, проте після революції 1918-19 року, спілка колишніх фронтовиків перетворилась у воєнізовану організацію. З самого початку “Сталевий шолом” був точкою згуртування реваншистських і націоналістичних сил. Усередині організації переважав світогляд, орієнтований на попередній імперський режим і монархію. 

Після невдалого Каппського путчу 1920 року організація отримала подальшу підтримку з боку розформованих підрозділів Фрайкора. Уже в 1923 році загони “Штальхельма” брали активну участь у пасивній боротьбі воєнізованих формувань проти французької окупації Рурської області. Ці підрозділи відповідали за численні диверсії на французьких потягах і військових постах. Починаючи з 1924 року, в кількох допоміжних організаціях, ветерани з досвідом “роботи” на передовій, а також новобранці забезпечували постійні збройні сили на підтримку Рейхсверу понад дозволені 100 000 чоловіків. Налічуючи 500 000 членів у 1930 році, ліга була найбільшою воєнізованою організацією Веймарської республіки. Хоча Der Stahlhelm офіційно був позапартійним утворенням і стояв над партійною політикою, після 1929 року він набув антиреспубліканського та антидемократичного характеру. Після приходу НСДАП до влади організація влилася в СА. Після ночі “Довгих ножів” основних творців “Стального шолома” було кинуто до концтабору, але пізніше їх звільнили. [23]

Бійці “Фрайкорпсів” прикрашали свої шоломи власноруч створеними знаками розрізнення, які суттєво відрізнялися від підрозділу до підрозділу. Наприклад, під час Каппівського путчу в 1920 році, фрайкорпс Ерхардта (морська бригада Ерхардта) носив велику білу свастику. Деякі загони Фрайкорпсів використовували кольори своїх федеральних земель. До прикладу, фрайкорпси “Hacketau”, а також бійці “Залізної дивізії” (Dzelzsdivīzija)  носили одну з найвідоміших знаків — велику мертву голову, пофарбовану срібною або білою фарбою на передній частині шолома. [24]

Данциг

Напевно, усі знають “мертву голову” на німецьких шоломах, як улюблений знак СС, охоронців концтаборів, учасників військових злочинів. Однак, мало хто знає, що ще в 1930-ті поляки та все місцеве населення бачили “тотенкопф” на касках поліції. “Polizei der Freien Stadt Danzig”,  або ж “Поліції Вільного міста Данцига”. Вона була створена 19 серпня 1919 року як сила безпеки для нового Вільного міста. Згідно з угодою Ліги Націй, сили складалися лише з 3000 осіб. Хоча Данциг і був автономним від Польщі та Німеччини, першій давали право на його порт, а німці Данцигу були позбавлені німецького громадянства. Для міста, де населення було більше ніж на 50% німецьким — це було на рівні катастрофи. Гданська поліція підпорядковувалася Департаменту внутрішніх справ сенату, який перебував під сильним впливом нацистської Німеччини. Після виборів до народного парламенту (фолькстагу) ​​у травні 1933 року нацистська партія міста здобула абсолютну більшість, практично забезпечивши німецьке панування. Поліція стала їх справжнім “троянським конем” Нацисти, маючи її підтримку, таємно готували плани захоплення ключових об’єктів міста. Одним із перших проявів цього союзу стала зміна форми. Взимку 1936 року були ухвалені нові статути щодо уніформи поліції Данцигу, що дозволяли носіння сірої польової форми та німецьких шоломів. Згідно з ним, шоломи мали знак черепа праворуч і герб Данцига ліворуч. Раніше ж, поліція міста носила традиційну синю поліцейську форму, та зміна її на польову сіру та німецькі шоломи зробила данцизьку поліцію майже ідентичною німецьким солдатам, що, безсумнівно, було не просто випадковістю. Хоч в Рейху вже були штальхельми M35, данцизька поліція користувалась старими шоломами M16, M18 та M18 з вирізами, що залишилися ще з часів Першої світової війни. Одночасно, з входом шоломів до екіпірування поліції, було прийнято знаки розрізнення: зліва розміщували наклейку із гербом Данцига, що складався з двох хрестів, розташованих один над одним, піл золотою короною на червоному тлі з білою облямівкою. А ось на праворуч, розміщувався усміхнений череп, або ж “тотенкопф” (мертва голова). Важливо підкреслити, що цей “Тотенкопф” не мав жодного стосунку до дивізії СС “Totenkopf”. Його використання мало історичне походження — на вшанування традицій кайзерівських 1-го та 2-го гвардійських гусарських полків, які до Першої світової війни дислокувалися в Данцигу. Обидва полки носили подібні емблеми, що походять ще з наполеонівських часів. Спершу емблеми наносили вручну, а згодом — у вигляді декалей.

Один цікавий момент, повʼязаний зі штальхельмами на службі у Вільному місті Данциг, відбувся у листопаді 1938 року. Тоді в Данцигу спалахнули жорстокі антиєврейські заворушення, подібні до тих, що відбувалися по всій Німеччині. Поліція координувала свої дії з єврейською громадою, щоб захистити Велику синагогу Данцига від підпалу. Німецькі поліцейські з “тотенкопфами” на шоломах стояли разом з єврейськими ветеранами Першої світової війни, щоб захистити Велику синагогу Данцига від місцевих головорізів. Звичайно, що це не було актом доброти. Нацистська влада боялася польського військового втручання, якщо ситуація в місті вийде з-під контролю, тому наказала поліції підтримувати порядок. 

Після капітуляції Польщі Данциг знову був включений до складу Німецького Рейху. Поліція Данцига більше не була потрібна як воєнізована організація та повернулася до своїх звичайних поліцейських обов'язків. Після завершення Другої світової війни Данциг знову був відірваний від Німецького Рейху та переданий Польщі. Місцеву поліцію, звичайно, розформували. [25]

СРСР

Штальхельм також залишив свій слід і в СРСР. РСЧА усвідомила, що її солдатам потрібен розповсюджений сталевий шолом наприкінці 1920-х років. Французькі шоломи Адріана 1916-1917 років випуску були в дефіциті, до того ж їхня форма була визнана неоптимальною. Почалися роботи зі створення вітчизняного зразка, зокрема з вивченням закордонних аналогів. Шоломи закуповувались і тестувалися для того, щоб визначити найкращу форму й склад сталі. 

28 червня 1931 року, після візитів до СРСР керівництва заводу “Stahlwerk Röchling-Buderus”, було зроблено пропозицію налагодити лінію з виробництва шоломів. Була запропонована допомога спеціалістів та навчання для працівників заводу. Глибше обговорення виявило два факти: радянські вимоги до шоломів були на 70-80% вищими, ніж у німців, а експериментальні шоломи були набагато нижчої якості, ніж шоломи “Stahlwerk Röchling-Buderus”. Врешті-решт співпраця зірвалася, вітчизняна конструкція була визнана кращою. [26]

Чехословаччина

Одразу після закінчення Першої світової війни новоутворена Чехословаччина використовувала залишки шоломів М17, виготовлених в Австро-Угорщині. Починаючи з 1919 року, було розпочато виробництво моделі vz.20. Цей шолом, по суті, дещо модифікованою “німецькою моделлю” з додатковим декоративним гребнем, подібним до того, що використовувався на французьких касках Адріана. Однак, після 1934 року ці гребені були демонтовані.

На ранніх серіях шолома використовувалася коричнева фарба того ж кольору, що й на австро-угорських шоломах. Однією із зовнішніх відмінностей було те, що рознімні штифти для кріплення вкладиша зазвичай мали куполоподібну форму, проте є чимало випадків, коли для кріплення вкладиша використовувалися плоскі розрізні штифти. У пізніших серіях, а також для більшості випущених vz.20, чехословаки використовували фарбу коричнево-зеленого або більш солідного темно-зеленого кольору. 

 Після появи шолома vz.32 чехословаки почали поступово знімати з виробництва шоломи vz.20, однак вони й надалі використовувалися деякими підрозділами, зокрема артилерією, до 1938 року. Після захоплення Чехословаччини Німеччиною, багато шоломів vz.20 були зняті зі зберігання та відновлені для використання німецьким Вермахтом. Деякі з vz.20 потрапили до Фінляндії та Афганістану – про це йтиме мова трохи згодом. Варто зазначити, що чехословаки відремонтували також багато німецьких та австро-угорських шоломів часів ПСВ, у тому числі вітчизняних моделей Berndorfer. [27]

Югославія

Після закінчення Першої світової війни збройні сили новоствореного Королівства словенців, хорватів і сербів (перейменованого в Королівство Югославія в 1929 році) використовували запаси шоломів, придбаних на колишніх австро-угорських складах. Як правило,  це були M17 німецького виробництва. Однак, також використовували й “берндорфи”. Шоломи отримали металеві емблеми, виготовлені з латуні або пресованої сталі, із трьома щитами на грудях орлів, які представляли три основні народи, що складали нову державу: сербів, хорватів і словенців. Шоломи фарбували в зеленувато-коричневий колір поверх оригінального австро-угорського коричневого. [28]

Афганістан

Афганська армія почала оснащувати солдатів перевиданими німецькими шоломами часів Першої світової війни, починаючи з 1930-х років. Використовувалися різні типи німецького виробництва, включаючи M16, M17 і M18. Також застосовувалися австро-угорські М17 та післявоєнні чехословацькі vz.20. Ці шоломи мали прикріплені значки, що складалися з чорно-червоно-зеленого «потрійного трикутника» всередині кола, й використовувалися Королівською армією Афганістану до 1973 року.

Символіка значка полягає в наступному: чорний колір символізує темне й неспокійне минуле Афганістану, включаючи періоди окупації та труднощів; червоний колір означає кров пролиту за незалежність, зелений колір символізує надію, процвітання та іслам — панівну релігію в Афганістані. Білий же фон уособлює спокій і чистоту. Ці три символи — це літери арабським письмом, які є скороченням від слів: “Бог, Батьківщина та Король.” [29]

Ірландія

Після століть війн та повстань у 1922  ірландський народ нарешті здобув незалежність. А яка ж держава без армії? Тому, коли постало питання вибору шолома для війська, розглядалося кілька варіантів. Англійські шоломи одразу відхилили через неприязнь до британського екіпірування, а каску Адріана визнали незадовільною з погляду захисту. Тож залишився німецький М16. Однак, згідно з Версальським договором, німцям заборонялося експортувати будь-яку військову продукцію за кордон. Тож ірландці, зціпивши зуби, звернулися до британської фірми Vickers із проханням створити аналог. Навмисно чи ні, але сталь, з якої британська фірма виготовляла шоломи, мала дуже низьку якість.

Каску використовували з 1927 до 1939 року. Під час Другої світової війни, попри нейтралітет Ірландії, шоломи замінили на звичну англійську каску Броді, щоб уникнути асоціацій із вермахтом. Багато з них було пофарбовано в білий колір і передано цивільній обороні. Підшоломник був ідентичний німецькому, проте виготовлений в Ірландії. [30]

Спереду було закріплено значок, прикрашений ініціалами «FF». «FF» англійською розшифровується як Fianna Fáil — «Soldiers of Destiny», що перекладається як «Солдати долі». [31]

Угорщина

У 1930-х роках Угорщина отримала від Райху ліцензію на виробництво шолома M35, який отримав позначення M38. Зовні він був абсолютно ідентичним німецькому. Шоломи, призначені для використання угорськими збройними силами, мали угорський герб, увінчаний короною, розташований над клеймом виробника та штампом розміру. Підшоломники були подібні до тих, які використовувалися Рейхсвером і Вермахтом у перші роки. Крім того, шоломи M38, призначені для угорської армії, фарбували в зеленувато-коричневий колір, який іноді описують як «гірчично-коричневий». [32]

Фінляндія

На початку своєї незалежності фінам доводилося обходитися закупівлею іноземних шоломів. Після Першої світової війни та поразки Німеччини її сталеві шоломи міг придбати будь-хто. У 1919 році Фінляндія придбала 15 000 німецьких і австрійських шоломів безпосередньо у Франції, де вони були конфісковані в Центральних держав наприкінці Першої світової війни. [33]

Фінська армія мала на озброєнні всі варіанти німецьких “рогачів”: M16, M17 і M18. Також була певна кількість австро-угорських “берндорфів” та чехословацьких vz.20. [34]

У січні 1940 року Фінляндія намагалася замовити шоломи в Німеччині, але в результаті звернулася до Угорщини. Це, ймовірно, було пов’язано з тим, що Третій Райх дотримувався нейтралітету у Радянсько-фінській війні. Загалом для продажу до Фінляндії Угорщина виготовила 75 000 шоломів M38. Відмінності між угорським та фінським M38 були мінімальні. Сам шолом фарбували в простий зелений колір без угорського герба, вибитого всередині. [35]

Іспанія

Під час Першої світової війни Іспанія залишалася нейтральною. Вона уважно спостерігала за розвитком тактики та екіпіруванням усіх воюючих сторін, тож німецькі штальхельми не залишилися непоміченими. Із запізненням, лише у 1926 році, Генеральне командування замислилося над впровадженням сталевих шоломів для армії. Головними претендентами стали два варіанти:

• аналог каски Адріана, виготовлений кустарним способом каталонською фірмою;

  

• шолом, розроблений Національним артилерійським заводом.

  

Другий варіант хоч і не копіював жоден іноземний зразок, проте за формою нагадував австрійський «Берндорф». Загальні обриси корпусу радше нагадували німецький М16, ніж будь-яку каску країн Антанти. Прототип мав на фронтальній частині припаяну металеву емблему артилерії — палаючу бомбу. Щоправда, шолом визнали непридатним. Однак завод не припинив розробку. Було спроєктовано дві досить різні моделі шоломів: одну — з «крилами», іншу — «без крил». В обох версіях вентиляційний виступ зник. Спочатку рада артилерійського корпусу висловилася на користь шолома «без крил». Тому національний завод у Трубії отримав план виробництва 12 000 «безкрилих» і лише 1 500 шоломів із «крилами». У 1931 році було затверджено бюджет на виготовлення 20 000 шоломів, і виробництво вирішили зосередити саме на «крилатому» варіанті. Це фактично поставило хрест на подальшій розробці «безкрилого». Тестову партію було зарезервовано для можливого експорту, який, утім, так і не відбувся. З початком Громадянської війни в Іспанії всі наявні 12 000 «безкрилих» шоломів узяли на озброєння ворогуючі сторони.

Щодо підшоломника, то він складався з обруча з товстої шкіри, до якого було пришито три подвійні язички з міцної шкіри з двома отворами на кожній пелюстці, крізь які проходив шнур для регулювання. Під язичками пришивали шматки повсті для зручності. Сам обруч кріпився до корпусу за допомогою семи заклепок. [36]

Вперше іспанський шолом було продемонстровано на параді з нагоди першої річниці Республіки. Він став основним сталевим шоломом під час Громадянської війни для всіх сторін. [37]

Наступним етапом розвитку іспанських захисних шоломів став M38. У 1930 році у відставку пішов диктатор Прімо де Рівера, а вже у 1931 була проголошена Республіка. 1933 рік ознаменувався кривавим придушенням повстання в Касас-В’єхас, а 1934 — повстаннями в Астурії та революційними рухами в Країні Басків і Каталонії, що поставили Республіку під загрозу. З огляду на ситуацію, влада розробила новий сталевий шолом, який не мав замінити попередні військові моделі, а був призначений для оснащення новостворених Корпусів гвардії (аналог внутрішніх військ).

Цей шолом мав менший рівень балістичного захисту, однак у цьому не було потреби, адже його призначенням було протистояння масовим заворушенням, які у найгіршому випадку мали лише легку зброю. Крім того, завдяки зменшеній вазі (930 грамів) користувач мав більшу свободу рухів.

Його форма була дуже схожа на «крилатий» М26. Лінія «крил» була більш подовженою, а для покращення вентиляції шолом мав вищу куполоподібну частину. Він також був дещо довшим (на 15 мм), через що внутрішня частина мала більш овальну форму, що забезпечувало краще прилягання до черепа.

Його виробництво розпочате у 1934 році, було призупинене під час війни. Язички підшоломника мали м’які вставки з невеликих прямокутників зшитого повстя, що забезпечувало кращу циркуляцію повітря. Для ущільнення конструкції між металевим обручем і корпусом шолома, на рівні чотирьох язичків, було додано товсті сірі повстяні прокладки. Увесь комплект кріпився до шолома за допомогою єдиного заклепа у верхній частині купола (як у британському Mk II). Ця вдосконалена система кріплення підшоломника, серед інших характеристик, забезпечувала кращу здатність поглинати удари. Однак саме цей новий підшоломник став причиною непередбаченої проблеми: слабкість і недостатня міцність пружних смуг, призначених для його кріплення, призводили до того, що шолом «хитався» на голові, немов дзвіночок. Цей ефект намагалися пом’якшити за допомогою чотирьох повстяних прокладок, розташованих між металевим обручем і корпусом шолома.

M38 фарбували у пісочний або світло-коричневий колір. Останній, як правило, згодом перефарбовували. Існують свідчення, що деякі з цих шоломів були передані силам громадського порядку та пофарбовані у синій колір. [38]

Після завершення Громадянської війни, Іспанія зіткнулася з дефіцитом шоломів. Армії була потрібна сучасна каска, і як зразок для наслідування обрали німецький M35. Однією з причин цього вибору було також прагнення усунути будь-які асоціації з образом республіканських військ. Модель “Z-42” фактично стала іспанською версією німецького шолома M35, хоча й виготовлялася з нижчої по якості сталі. Її спрощена конструкція та, відповідно, нижча собівартість виробництва сприяли ухваленню остаточного рішення на її користь. Спочатку, згідно з проєктом виробника, “Z-42” мав виготовлятися з повним і рівним обідком — як у німецького M35. Проте на практиці, ймовірно з метою здешевлення виробництва, шоломи відрізнялися від запланованого.

Також на передній частині шолома передбачалося розміщення емблеми. Первісно її планували кріпити безпосередньо до корпусу, однак фабрика в Трубії внесла зміни до конструкції — на лобовій частині було приварено спеціальну петельку. Це рішення пояснювали прагненням зробити емблему знімною, щоб її можна було легко зняти під час використання шолома в бойових умовах. Поступово, у міру покращення економічного становища, шоломи розподілялися між підрозділами. Зрештою, у 1945 році всі частини іспанської армії були офіційно оснащені новою моделлю. [39]

З початком німецької інтервенції у Громадянську війну в Іспанії (1936–1939) до країни почало надходити військове спорядження для оснащення армії «націоналістів». Серед нього — велика кількість сталевих шоломів M35. Після прийняття на озброєння нового шолома зразка “Z-42”, виконаного в тому ж німецькому стилі, питання про заміну M35 навіть не порушувалося. Німецькі шоломи продовжували активно використовуватися й після завершення війни, що згодом призвело до швидкого зношування їхніх оригінальних підшоломників. Окрім того, саме M35 носили бійці іспанської «Блакитної дивізії», які воювали на боці Німеччини під час Другої світової війни. [40]

Китай

Китай у міжвоєнний період був досить парадоксальною країною. Республіку Китай підтримували як німці, так і союзники, хоча німецька допомога припинилася після початку Другої японсько-китайської війни у 1937 році. Одним із проявів китайсько-німецького співробітництва було постачання військової техніки, зокрема шоломів німецького виробництва M35. [41]

Китай закупив 220 000 шоломів M35 для своєї армії в період з 1935 по 1937 рік у компанії Eisenhüttenwerk AG. Шоломи були майже ідентичні тим, що використовували німці, та мали зелено-сірий колір. Відмінною рисою китайських M35 став купольний штамп лежачого Лева, талісмана компанії Eisenhüttenwerk AG. Також китайці самостійно наносили на шоломи символ націоналізму — білий сонячний спалах діаметром близько 3 см на синьому тлі, розміщений на лівому боці шолома. Символ малювали вручну, без використання наклейок. Крім того, замість розфарбованої версії часто застосовували емальований диск із націоналістичним зображенням.

Китайці використовували ці шоломи у боях проти японської армії. Оскільки постачання шоломів М35 припинилося, а під час бойових дій спорядження швидко зношується, китайці ремонтували шоломи будь-якими доступними способами: виготовляли нові підшоломники, або допасовували від інших шоломів. Після 1941 року, Китай остаточно приєднався до союзників, тому новоприбулий американський шолом M1 поступово витісняв німецький M35. [42]

Німецькі шоломи M35, очевидно, продовжували використовуватися і після завершення війни з Японією, щоправда, не в самій армії, а в поліцейських підрозділах. Крім того, штальхельми зустрічались в Корейській війні на озброєнні в китайських “добровольців”. [43]

Болгарія

Наприкінці 1930-х Болгарія розробила новий шолом M36 на замінну німецькому M17, які були поставлені до країни ще під час Першої світової. Було зроблено три модифікації M36: M36-A, M36-B, M36-C. Ремені для підборіддя мали фурнітуру типу “кліпси” та відносно великі засувні пряжки, подібних до тих, що були на австро-угорських шоломах Berndorfer та чехословацьких vz.20, але зі шкіряними ремінцями замість тканини, як у ранніх серійних версіях vz.30, які експортувалися до Іспанії, та деяких vz.20, поставлених до Афганістану. Основні відмінності між M36-A та його наступними версіями полягали у тому, що він мав закатаний край, був важчим і мав чотири куполоподібні розрізні штифти, які утримували підвіску підшоломника на місці.[44]

M36-B загалом був таким самим, як і M36-A, однак мав необроблений край замість заокругленого. Перші серійні зразки M36-B мали такі самі підшоломники як і в “A” версії. Згодом, болгари почали експериментувати з видами підшоломників, оскільки вцілілі екземпляри M36-B зустрічаються з різноманітними типами підкладок та підборідних ременів. Підшоломники кріпилися за допомогою трьох або чотирьох куполоподібних заклепок. M36-B можна розглядати як перехідний варіант між версіями M36-A та M36-C, оскільки болгари прагнули оптимізувати виробництво і знизити витрати подібним до того, як згодом будуть німці робити зі своїми штальхельмами. [45]

Останньою версією шолома M36 був варіант “C”. Як і “B”  він мав неокруглений край. В іншому конструкція не відрізнялась від попередніх варіантів, окрім підшоломника, який був схожим на ті що використовувалися на грецьких M34/39. Його система складалася з чотирьох пружинних кронштейнів, які кріпилися до корпуса за допомогою чотирьох маленьких куполоподібних заклепок. Шкіряні вкладки на M36C зазвичай виготовлялися з шести язичків, пришитих до шкіряної стрічки. На відміну від інших моделей, язички мали вентиляційні отвори, але не мали металевих кілець для посилення отворів, через які проходили шнури для регулювання розміру.. Наслідуючи німецький стиль, шоломи мали триколірну наклейку – білий-зелено-червоний – на правому боці. У післявоєнний період болгарські збройні сили відродили практику нанесення болгарського щита, проте емблеми тоді вже розмальовували вручну або наносили аерозольною фарбою. [46]

Аргентина

Наприкінці 1930-х років аргентинська армія високо оцінила німецький штальхельм, тому вирішила створити вітчизняну копію німецького M35 під назвою “Casco M38”. Casco M38 не був звичайним сталевим шоломом — він виготовлявся з матеріалу, описаного як «скловолокно», яке насправді являло собою ущільнену повстяну суміш. Аргентинці запозичили цю концепцію з M33 “Вулканфібер”, про який уже йшлося раніше. За розміром і формою Casco M38 наслідував M35 Вермахту, однак він був явно легшим і мав інший підшоломник, розроблений безпосередньо в Аргентині.

Casco M38 задумувався як проміжний етап для аргентинської армії 1930-х років. На той час стандартним головним убором аргентинських військових залишалися тканинні кашкети, тож поява сталевого шолома була новим кроком у модернізації армії. Втім, Casco M38 так і не досягла повного домінування в аргентинській армії, оскільки напередодні Другої світової війни Аргентина почала також імпортувати швейцарські шоломи M/18 та італійські M33. У результаті, Casco M38 здебільшого використовувався для навчань і парадного використання. Шолом фарбували у зелений та наносили аргентинський національний синьо-білий рондель з обох боків

Наприкінці 1930-х років аргентинська громадська думка була однозначно прихильною до Третього Рейху, і тому Casco M38 був надзвичайно популярним серед аргентинців, як цивільних, так і військових. Його образ широко використовувався на рекламних фотографіях, рекрутських плакатах, також він часто з’являвся на публічних військових парадах і церемоніях. Протягом майже всієї Другої світової війни Аргентина зберігала нейтралітет і  шолом Casco М38 залишився у широкому вжитку аргентинською армією. 

Болівія

Незадовго до Першої світової війни болівійська армія прийняла на озброєння німецький “пікельгаубе” (Pickelhaube), виготовлені з вареної шкіри. У 1921 році Болівія придбала в Веймарської республіки певну кількість штальхельмів M18. Однак, болівійським військовим вони не сподобались оскільки шолом надто нагрівався в умовах джунглів і був надто важким для використання у горах. Пізніше, Болівія отримувала американські шоломи, проте німецькі продовжили службу до кінця 40-х, про що буде йтися далі. 

Чилі

Чилі є, мабуть, найвідомішим користувачем штальхельма в Південній Америці. У 1937 році країна імпортувала M33 “Вулканфібер” з Веймарської республіки. Вони використовувалися паралельно із чехословацькими vz. 32, проте, військові віддавали перевагу німецькому стилю. Після позитивної оцінки версії “Вулканфібера” Чилі отримала ліцензію на виробництво сталевого шолома М35 на місцевих підприємствах. Перші партії надійшли на озброєння наприкінці 1930-х років. У той час Вермахт вважався взірцем для наслідування: чилійські військові активно переймали німецьку систему підготовки, уніформу та військову символіку. Настільки, що відомий марш «Слава Пруссії» деякий час був офіційною парадною піснею чилійської армії. 20 січня 1943 року Чилі розірвала дипломатичні відносини з Німеччиною та Японією, але війни не оголосила. Лише 11 квітня 1945 року Чилі оголосила війну Японії, утім не Німеччині. Попри на негативну світову репутацію німецьких штальхельмів, M35 залишався надзвичайно популярним у Чилі як серед чилійських військ, так і серед цивільного населення.

Колумбія

До початку Другої світової війни шоломи в Колумбії були надзвичайно різноманітними. Ще у 1909 році, німецький “пікельгаубе” став першим загальноармійським шоломом колумбійської армії. На початку 1930-х років його поступово замінили ліцензійні копії французької “Адріани”. Ця каска стала першим сталевим шоломом Колумбії. Згодом, у межах німецької військової місії, Колумбії було запропоновано прийняти німецькі зразки. Спочатку було закуплено невелику кількість шоломів M18 зі складів Першої світової війни, а наприкінці 1930-х років розпочалося ліцензійне виробництво шолома M35. Колумбійські M35 фактично повторювали виробничу серію чилійської версії. Це рішення ґрунтувалося на позитивних відгуках чилійської армії, які було передано колумбійському командуванню.

До 1940 року M35 уже були повністю впроваджені в армії, тоді як старі шоломи M18 зазвичай призначались для другорядних цілей, наприклад, для курсантів у військових академіях. У грудні 1941, Колумбія розірвала дипломатичні відносини з Японською імперією, при цьому ніяких дій щодо Німеччини не вживала. Країна відчайдушно намагалася зберігати нейтралітет у Другій світовій війні. Після низки необдуманих коментарів нацистських чиновників у Берліні Колумбія також розірвала дипломатичні відносини з Італією та Німеччиною. Протягом 1942-1943 років торгові судна під колумбійським прапором неодноразово зазнавали атак німецьких підводних човнів. У результаті 26 листопада 1943 року Колумбія оголосила війну Німеччині. Попри це, штальхельми залишалися у використанні колумбійською армією як під час війни, так і після неї. [47]

Друга світова війна

Найвідомішим етапом в “житті” штальхельмів стала Друга світова війна. Основними моделями шоломів, що перебували на озброєнні Вермахту, були M35, M40 та M42. Попри відмінності між собою, усі вони використовували єдиний тип підшоломника — M31. Як уже згадувалося, у часи Веймарській республіці широко застосовувалися шоломи часів Першої світової війни зі своїми оригінальними підшоломниками. Однак, у процесі експлуатації вони поступово зношувались, рвались й вимагали ремонту або ж повної заміни. Крім того, підшоломник M24 так і  не набув широкого розповсюдження у військах. Зрештою, виникла потреба у розробці нового, уніфікованого підшоломника для всіх зразків німецьких касок. 

Нове покоління підшоломної системи було розроблене фірмою “Schuberth-Werke” з міста Брауншвейгу у 1929 році.  У період з 1931 по 1934 рік проводилися військові випробування, для яких було виготовлено обмежену партію підшоломників. За підсумками цих випробувань система продемонструвала високу надійність, комфорт та уніфікацію кріплення, що дозволяло встановлювати її в шоломи різних типів. Зрештою, 14 листопада 1934 року Управління озброєння та постачання німецької армії ухвалило рішення замінити всі попередні типи підшоломників, які застосовувалися у шоломах M16; M17; M18, на єдину стандартну “підшоломну систему зразка 1931 року” (Innenausstatung 31, або ж M31) 

Офіційне прийняття підшоломника M31 збіглося у час із випробуваннями штальхельма M35, який від самого початку розроблявся спеціально для використання з підшоломною системою M31. 

Конструкція підшоломника M31 була досить складною, однак ретельно враховувала анатомічні пропорції голови військовослужбовця. Перед видачею,  у кожного солдата вимірювали окружність голови, після чого підбирався відповідний розмір підшоломника, який, у свою чергу, визначав і розмір каски, у яку він встановлювався. У шоломі одного розміру можна було встановити підшоломник двох близьких розмірів. Однак, такий варіант став палкою з двома кінцями: з одного боку була зручність для солдата, а з іншого неможливо було використовувати підшоломник від каски іншого розміру. Це створювало експлуатаційні труднощі — солдат, випадково переплутавши свій шолом із чужим, часто відчував дискомфорт, навіть якщо підшоломник відповідав його розміру. Крім того, це ускладнювало польовий ремонт і заміну пошкоджених елементів.

Підшоломник складався з двох металевих ободів, вставлених один в один і з’єднаних між собою тонкими пружинними смужками.  На зовнішньому ободі були виштамповані отвори для кріплення до корпусу шолома – один на потилиці та два спереду. Разом, ці отвори ділять шолом на три рівні частини. До зовнішнього обода, за допомогою заклепок, кріпилися металеві “вушка” — тримачі D-подібних кілець, до яких пристібався підборідний ремінь.

У внутрішньому ободі кріпилася шкіряна частина підшоломника, яку фіксували дюжиною спеціальних алюмінієвих заклепок. Протягом виробництва підшоломника M31 було здійснено дві незначні модифікації конструкції, і в оновленому вигляді він використовувався до травня 1945 року.

Перша модифікація, проведена в 1938 році, була спричинена численними скаргами сухопутних військ на деформацію корпусу шолома біля кріплень “сережок”.  Часто траплялося або згинання обода, або навіть повне виривання “сережки”. Причиною цього було надмірне навантаження на кріплення, яке виникало, коли солдат підвішував шолом за підборідний ремінь до елементів амуніції чи спорядження під час маршу. Щоб усунути проблему, зовнішній ободок підшоломника підсилили, встановивши металеві підкріплювальні смужки в місцях кріплення “сережок”. Це значно підвищило жорсткість і міцність конструкції загалом.

Друга модифікація підшоломника M31 була запроваджена в 1940 році. Її сенс полягав у заміщенні алюмінієвих елементів конструкції оцинкованою сталлю. Одночасно, було внесено зміни до конструкції підборідного ременя. Завдяки використанню оцинкованої сталі підшоломники стали значно міцнішими, що дозволило відмовитися від додаткових укріплювальних пластин, які застосовувалися в попередніх версіях.

Отже, як уже зазначалося, у цьому своєрідному “другому поколінні” німецьких сталевих шоломів було три основні моделі: M35, M40, M42. Розглянемо їх докладніше.

M35

У 1934 році розпочалися випробування вдосконаленого сталевого бойового шолома, який мав стати прямим спадкоємцем штальхельмів часів Першої світової війни. Верховне командування армії офіційно прийняло цей шолом 25 червня 1935 року. Його впровадження передбачало повну заміну всіх попередніх зразків сталевих шоломів, що перебували у військах.

Основна різниця між M35 та попереднім M16/18 була у зменшених полях і козирку, що надавало новому зразку більш обтічної форми та зменшувало вагу. Зазнали змін і так звані “ріжки”. Якщо на шоломах M16 вони мали різьбу, вкручувалися у корпус і були довшими за розміром, то на M35 вентиляційні втулки стали окремою деталлю, яку заклепували безпосередньо до корпусу. 

Корпус шолома виготовлявся з вуглецевої сталі, легованої молібденом, товщиною близько 1мм. Такий матеріал забезпечував високий рівень міцності й міг витримувати великі уламки та навіть пістолетні кулі. Всього було передбачено всього 7 розмірів корпусу — від 60 до 72 (з парними номерами). 

Оскільки одна фабрика не могла забезпечити потреби всієї армії, виробництво було розподілене між сімома підприємствами. Незалежність виробників призвела до незначних варіацій у формі купола, а також у розташуванні вентиляційних втулок.  На потиличній частині корпусу вибивалося маркування — умовне клеймо фабрики, розмір шолома та серійний номер партії.  Крім того, всередині корпусу наносився чорнильний штамп, який позначав місяць і рік прийняття шолома на постачання для армії Рейху.

Загалом, до 1940 року було виготовлено близько 2,5 мільйона шоломів M35. У тому ж році модель була поступово замінена новим зразком — M40, однак, M35 залишався на озброєнні та активно використовувався до самого завершення Другої світової війни.

M40

Майже одразу після прийняття M35 на озброєння, німецькі інженери розпочали роботу над різними модифікаціями шолома, прагнучи спростити його конструкцію та здешевити процес виробництва.

Наприкінці жовтня 1938 року, інженер із міста Тале запатентував модернізований варіант шолома M35 у якому були внесені зміни до конструкції вентиляційних втулок. Його пропозиція полягала у штампуванні втулок безпосередньо разом із корпусом шолома, замість виготовлення їх як окремих деталей, що приклепувалися пізніше.

Ця зміна дозволила зекономити сталь, спростити виробництво та водночас покращити захисні властивості шолома — адже в певних умовах заклепка, якою кріпилася втулка, могла становити небезпеку для носія. 

Для легування сталі німці спершу використовували молібден, який надавав високу міцність, проте водночас робив її більш крихкою. Після 1938 року  молібден став дефіцитним ресурсом для Рейху, оскільки близько 90% світових запасів цього металу видобували в Латинській Америці та США. У зв’язку з цим було змінено склад сталі і замість молібдену почали використовувати силікат марганцю.

М40 отримав модернізований підшоломник зразка 1931 року, що виготовлений уже з оцинкованої або оксидованої сталі, який виявився більш практичнішим і дешевшим у виробництві, ніж попередній алюмінієвий варіант. В інших аспектах M40 залишався практично ідентичним M35, хоча й став трохи важчим. Розмірна сітка шоломів при цьому не зазнала змін. [48]

M42

Останньою серійною модифікацією штальхельма часів Третього Рейху став шолом M42. Після початку Німецько-радянської війни потреба у величезній кількості спорядження, зокрема шоломів, різко зросла. Саме тому, в першій половині 1942 року, німецьке вище командування остаточно прийняло модифікацію штальхельма під найменуванням “M42”. Зовні, новий шолом відрізнявся від M40 тим, що краї більше не закочувались, а залишались практично не обробленими. 

Зміни торкнулися не лише конструкції, а й самого процесу виробництва та складу сталі. Початковий метод повільного багатоступеневого штампування у поєднанні з перегрітим відпуском, який вимагав кількох етапів охолодження, був змінений на метод швидкого гарячого штампування. Це дозволило виготовляти шолом усього за чотири короткі операції. Якщо шоломи M35 та M40 відзначалися гладкою поверхнею без дефектів, то шоломи M42 часто мали грубу, нерівну текстуру, яка здавалася необробленою. Це було наслідком використання низькоякісної сталі з домішками, що раніше вилучалися під час рафінування. До того ж легування сталі повністю припинили, оскільки воно вимагало дефіцитних металів і подовжувало технологічний цикл. Таким чином, додаткові операції з очищення та обробки сталі було скасовано.

Хоча M42 загалом не відзначався високою якістю виготовлення, серед його виробників особливо вирізнялися два підприємства — Emaillerwerke AG та Vereinigte Deutsche Nickelwerke AG, продукція яких вважалася найнижчого стандарту. Характерними ознаками шоломів їхнього виробництва були сильно рифлені “спідниці” та грубо штамповані вентиляційні втулки, неякісне фарбування та часта відсутність фабричних клейм. Імовірно, така низька якість була повʼязана з тим, що на цих підприємствах широко використовувалася праця вʼязнів сусідніх концтаборів, французьких військовополонених та остарбайтерів. Через відсутність належної кваліфікації, важкі умови праці та повну демотивацію робітників, виробництво шоломів часто не відповідало навіть мінімальним технічним вимогам Вермахту.

Втім, серед усіх виробників сталевих шоломів Третього Рейху існувала одна фірма, що вперто трималася традицій — “FW Quist GmbH” з Есслінгена. Вона продовжувала випускати модель M40 навіть тоді, коли більшість підприємств уже перейшли на M42. Виробництво M40 у Quist тривало аж до 1945 року. Схоже, компанія зазнала певного тиску з боку німецького командування, яке вимагало повністю перейти на випуск M42 з необробленим ободом. У середині 1944 року ОКГ (Oberkommando des Heeres) повторно наказало Quist розпочати виробництво шоломів нового зразка. . Підприємство формально виконало цей наказ, проте виготовило M42 лише у дуже обмеженій кількості — імовірно, виділивши під них лише одну виробничу лінію, тоді як решта продовжувала випускати більш “акуратні” M40. Достеменно причини такої затримки невідомо, чому виробник зволікав з початком випуску M42. Одна з найбільш імовірних версій полягає в тому, що керівництво Quist пишалося високою якістю власних M40. Ці шоломи виготовлялися зі сталі трохи більшої товщини, ніж у конкурентів і відзначалися чистими, плавними лініями та бездоганно закатаними ободами. Браковані екземпляри від Quist траплялися надзвичайно рідко. Навіть їхня версія M42 відрізнялася якістю — вона перевершувала вироби інших виробників.  Це пояснюється тим, що на заводі зберегли старий технологічний процес повільного штампування з багатоетапним термічним відпуском, який раніше застосовувався для M35. Хоча цей метод займав значно більше часу, він гарантував відсутність тріщин, напружень і хвилястих дефектів (брижів) на спідниці та візорі.

Існують також рідкісні зразки шолома M42 без вентиляційних отворів. Згідно з аналізом їхніх серійних номерів, такі екземпляри виготовлялися в кінці 1944 - початку 1945 років. Одні дослідники вважають, що ці шоломи були результатом заводських помилок — імовірно, через пропущення етапу штампування отворів під час виробництва. Проте ця теорія викликає сумніви, адже відомі M42 без вентиляції з чіткими клеймами щонайменше трьох різних фабрик. Інша, більш переконлива теорія полягає в тому, в останні місяці війни, коли виробництво шоломів було максимально пришвидшене, а деякі етапи — зокрема пробивання вентиляційних отворів — пропускалися для економії часу. Також висувається гіпотеза, що ці “безвентиляційні” M42 могли бути експериментальним перехідним варіантом, який мав стати основою для наступної модифікації німецького сталевого шолома.

Як і попередні моделі, шолом M42 теоретично мав містити два маркування — клеймо виробника та номер партії. Традиційно номер партії вибивався на внутрішній задній частині спідниці шолома, тоді як клеймо заводу-виробника розташовувалося на внутрішньому лівому боці спідниці. Ранні зразки M42 маркувалися саме за цією схемою. Однак приблизно з лютого 1943 року і заводське клеймо, і номер партії штампувалися разом на задній внутрішній частині спідниці. Варто зазначити, що в той же час деякі виробники поміняли свої характерні клейма. Щодо підшоломної системи, то M42 комплектувався підшоломником M31 як і попередні версії. 

Фарбування шоломів M42 загалом відповідало практиці, встановленій для попередніх моделей M35 та M40. Корпуси покривалися матовою сланцево-сірою фарбою для сухопутних військ (Heer) або синьо-сірою — для Люфтваффе. Існувало багато варіацій відтінків цих кольорів. З часом, у процесі спрощення технології, шоломи почали надходити з тоншим шаром фарби, іноді помітно темнішим, ніж передбачалося стандартом. На початку серійного випуску виготовили відносно велику кількість M42 у характерному синьо-сірому відтінку Люфтваффе, що було пов’язано з початком  формування перших польових частин, які потребували сталевих шоломів. Однак до кінця 1943 року кількість синьо-сірих пофарбованих M42 Люфтваффе значно зменшилася. Для зменшення блиску поверхні фарбу текстурували додаванням порошку оксиду алюмінію, що створювало антиблікове покриття. У випадках нестачі цієї речовини деякі заводи використовували дрібну тирсу.

Коли шолом M42 був запущений у виробництво в червні 1942 року, на ньому, як і раніше, наносилися декалі родів військ. Відповідно до стандарту, ліва сторона шолома призначалася для емблеми роду військ (сухопутних військ, авіації або флоту), тоді як права — для емблеми СС. Шоломи, що виготовлялися для поліції, мали поліцейський щиток зліва та партійну емблему НСДАП справа. Однак уже через рік, у серпні 1943 року, було видано наказ, який вимагав припинити нанесення декалей на всі шоломи, окрім СС та поліції. Проте й це виключення проіснувало недовго: вже в листопаді 1943 року подібне розпорядження було поширене й на СС, які відмовилися від декалей остаточно. Скоріше за все, причина, чому ці декалі зняли з виробництва, в тому, що їх виготовлення для п'яти різних видів військ було дорогим і трудомістким. Через погану економічну ситуацію використання декалей перестало бути розкішшю, яку можна собі дозволити. [49]

M44

Після завершення польської кампанії у 1939 році, у Німеччині було розпочато систематичні дослідження балістичних і ергономічних властивостей сталевих шоломів. Їх метою було створити конструкцію, яка б поєднувала вищий рівень захисту, зручність у носінні та простоту виробництва. Керівництво роботами здійснювали професор А. Фрай та доктор Г. Гензель, які очолили комплексні порівняльні випробування різних моделей. Для тестів були зібрані й випробували різні зразки шоломів — польські, французькі, англійські й власне німецький М35.Випробування включали обстріл малокаліберною зброєю, перевірку стійкості при різних кутах удару, а також польові тести у піхотних підрозділах. Окремо проводилися медико-технічні експерименти на трупах, спрямовані на оцінку ризику вторинних травм. Результати досліджень виявили низку суттєвих недоліків шолома M35. Зокрема, козирок і розширена “спідниця” при збільшеній площі захисту погіршували функціональність: вони заважали користуванню оптичними приладами, обмежували рухливість голови, а також створювали акустичний ефект “ехо”, який утруднював сприйняття команд та орієнтацію на полі бою за звуком.

З метою усунення виявлених недоліків M35 було створено кілька прототипів. Перший із них, прототип “А”, що являв собою незначно модифікований М35, був відхилений на початковому етапі. Основна увага зосередилася на моделях “В” і “В/II”. Обидва зразки мали більш обтічну форму з кутом нахилу близько 55° спереду та 60° збоку і ззаду, що значно підвищувало ймовірність рикошету куль та уламків. Прототип “В” важив 900–920 грамів при товщині 1,2–1,3 мм, що було відчутно легшим за М35 (1130 г). У вдосконаленому варіанті “В/II” було додано додатковий бічний і задній фартух висотою близько 2 см, який покращував захист шиї й вух, однак це призвело до збільшення маси, майже до рівня М35. Третій зразок, “С”, після випробувань також відхилили через ті самі незручності, що притаманні М35. Окремо, завод Thale представив власний варіант — шолом із максимально спрощеною геометрією корпусу та мінімальним обідком. За своїми балістичними характеристиками він був близьким до моделі “B”, проте трохи поступався їй через надмірно крутий кут нахилу бічних “спідниць”.

Моделі “В” і “В/II” продемонстрували приблизно на 60 % вищу балістичну стійкість у порівнянні з М35 при однаковій товщині сталі. При цьому, збільшення товщини корпусу до 1,6 мм забезпечувало зростання рівня захисту більш ніж удвічі. Одна з ключових проблем M35 — вразливі ділянки у місцях переходу купола в “спідницю” — у нових зразках була повністю усунена завдяки відсутності увігнутостей. Випробування у піхотній школі в Деберіці підтвердили також експлуатаційні переваги нових моделей: оновлена форма шолома полегшувала роботу  з оптичними приладами та озброєнням, не обмежувала рухливість голови, зменшувала ефект “луни” під час руху та мала кращий силует для маскування. Медико-балістичні дослідження, зокрема обстріли на трупах, показали, що шоломи типу “B” із товщиною корпусу 1,6 мм не викликали вторинних ушкоджень — ризик переломів черепа чи травм шийного відділу хребта від переданої енергії удару був мінімальним. Це підтвердила й Інспекція військової медицини, визнавши, що модель “B” забезпечує повний захист черепа, а додаткова спідниця у версії “B/II”, хоч і підвищувала рівень захисту шиї та вух, не мала вирішального медичного значення.

Нова форма вимагала менше штампувальних операцій — три замість чотирьох, що суттєво спрощувало технологічний процес. Завдяки більш універсальній посадці з’явилася можливість зменшити кількість розмірів, що, у свою чергу, оптимізувало стандартизацію деталей. За умов виробництва близько півмільйона шоломів на місяць, це забезпечувало економію понад 23 000 людино-годин. Компактніша форма купола дозволяла або збільшити товщину сталі без росту ваги, або ж зменшити масу при збереженні захисту. У плані оснащення розглядалася нова система підшоломника “Liner 44”, розроблена ще для M35, але доктор Г. Гензель запропонував альтернативний варіант із пружинною сталевою стрічкою. Така конструкція мала б краще гасити ударну енергію та водночас зменшити споживання дефіцитної шкіри. Втім, до повноцінних випробувань цього підшоломника справа так і не дійшла.

Комісія одностайно визнала, що прототипи “В” і “В/II” значно перевершували M35 за рівнем захисту, ергономіки та технологічності виробництва. Вони усували конструктивні недоліки попередньої моделі, забезпечували кращу сумісність з озброєнням, підвищували комфорт носіння, а також дозволяли знизити виробничі витрати й скоротити час виготовлення. Остаточний вибір між “В”, “В/II” та зразком заводу Thale мав бути здійсненим за результатами масштабних польових і виробничих випробувань. Проте, як ми знаємо з курсу історії, Третій Рейх не мав ні часу, ні можливості на такі майбутні проєкти У результаті ці перспективні зразки так і залишилися лише на кресленнях і в прототипах, не дійшовши до фронту. [50]

Камуфляж

Хоча офіційні інструкції з камуфляжного фарбування касок були видані ще в липні 1918 року, на початку Другої світової війни подібні директиви не застосовувалися масово. Іноді рішення про камуфляж було справою особистого вибору окремого вояка; проте розмови з німецькими ветеранами свідчать, що рішення щодо маскування шоломів та іншого спорядження часто ухвалювали командири на рівні роти (Kompanie), взводу (Zug) або відділення (Gruppe). Військові формування зі спеціальними завданнями, наприклад підрозділи протитанкової боротьби (Panzerjäger), зазвичай камуфлювали свої шоломи за єдиною схемою для всього підрозділу. На рівні заводів шоломи не камуфлювали перед постачанням у Вермахт; усі операції з маскування виконувалися в польових умовах або на військових складах до видачі особовому складу.

Доступ до камуфляжних фарб у необхідних кількостях був обмеженим — ними зазвичай забезпечували лише моторизовані частини або підрозділи, що діяли поблизу них. Навіть якщо фарбу вдавалося дістати, перспектива перефарбовувати каску при зміні сезону видавалася малопривабливою. Коли ж камуфляж усе-таки застосовували, для фарбування використовували кольори та схеми, адаптовані з регламентів маскування військової техніки та обладнання. У Північній Африці та на Східному фронті, де для зменшення помітності темно-сірої техніки часто використовували шар пилу або багна, застосовували фарбу кольору «жовто-коричневий» (RAL 8000). Її наносили на каски пензлем, ганчіркою або пневматичним фарбопультомі. Між 1941 і 1943 роками у німецькій армії поширилася стандартна двоколірна система камуфляжу, що поєднувала «жовто-коричневий» (RAL 8000) і «сіро-зелений» (RAL 7008). Темніший відтінок зазвичай наносився плямами поверх базового шару.  Спочатку ця схема була обов’язковою для підрозділів Африканського корпусу, а з червня 1941 року поширилася також на війська, що діяли в Росії та Італії. Для зменшення блиску та створення матової фактури до фарби часто домішували пісок або пил.

Починаючи з середини 1943 року, німецьке Верховне командування запровадило нову триколірну схему камуфляжу для всієї бойової техніки та важкого обладнання, що замінила попередню двоколірну систему. Вона складалася з «темно-жовтого» (RAL 7028), «оливково-зеленого» та «червоного-коричневого» (RAL 8017) кольорів. При цьому «оливково-зелений» не був ідентичним відтінку, який застосовувався на авіаційній техніці Люфтваффе, — він походив від фарби, що використовувалася для маскування наземних споруд і обладнання цієї ж структури. Наказ від 18 лютого 1943 року (HM 1943, №181) вимагав використання цих кольорів на всьому камуфльованому обладнанні Вермахту. Саме це поєднання відтінків склали те, що часто називають «нормандським» камуфляжем через його широке застосування влітку 1944 року. Втім, фактично триколірна схема використовувалася на всіх театрах бойових дій, від Італії до Східного фронту. Фарба постачалася у вигляді концентрованої пасти в бляшанках по 2 або 20 кг (4,4 та 44 фунти). Її можна було розводити водою або бензином, після чого наносити пензлем чи розпилювачем. Однак при розведенні водою покриття виявлялося нестійким: у вологих чи запилених умовах фарба легко розмазувалася або стікала ще до повного висихання. Тому бензин став переважним розчинником, а в деяких випадках для більшої стійкості використовували навіть моторне мастило.

Підрозділи, що мали на озброєнні транспортні засоби, перебували у кращому становищі: вони мали доступ до обладнання для фарбування. Багато бронетанкових і моторизованих підрозділів були оснащені компресорами та установками для розпилення фарби, тому шоломи їхніх бійців зазвичай мали акуратний вигляд і більш професійне нанесення. Як правило, такі зразки виконувалися у тилових районах або на складах постачання, де було достатньо часу й ресурсів. Під час фарбування декалі прикривали іноді шматком тканини, а після завершення роботи знову відкривали. Однак у більшості випадків декалі просто зафарбовували разом із рештою шолома. На деяких шоломах декалі залишалися лише частково видимими під тонким шаром фарби, що створювало ефект «примарного» або напівпрозорого камуфляжу.

Наперекір усім планам і сподіванням, німцям не вдалося розгромити СРСР до настання зими 1941 року. Це змусило командування Вермахту 18 листопада 1941 року видати наказ про використання водорозчинної білої ґрунтовки для зимового камуфляжу. Такий спосіб маскування виявився економним, швидким у застосуванні у сніжні місяці. в першу зиму на Східному фронті (1941/42) часто використовували вапно (кальцимін) як заміну. І біла ґрунтовка, і вапно легко змивалися водою після танення снігу, тому шоломи можна було швидко повернути до стандартного вигляду. Водночас деякі бійці вирішували фарбувати свої каски більш стійкою білою фарбою, яка трималася довше, — у такому разі навесні поверх неї наносили новий шар «польового сірого». Коли ж під рукою не було жодних фарбувальних матеріалів, солдати імпровізували: обмотували шоломи смужками білої тканини чи бинтів, щоб бодай частково замаскувати темний силует на тлі снігу.

Ще одним поширеним способом польового маскування стала адаптація знімного полотняного ременя, який кожен солдат отримував разом із речовим мішком або «хлібною сумкою» (Brotbeutel). Оскільки хлібна сумка зазвичай кріпилася позаду до поясного ременя, зайвий ремінь часто знаходив інше практичне застосування: ним обмотували шолом, фіксуючи за допомогою пружинних гачків на обох кінцях. Перехресне розташування ременя дозволяло легко вставляти гілочки, траву чи листя для додаткового маскування. Цей метод виявився настільки зручним і ефективним, що залишався популярним аж до 1944 року, коли ремені перестали входити до стандартного комплекту спорядження. На численних фронтових фотографіях можна побачити й інші варіанти цього методу — вузькі шкіряні ремінці, намотані навколо шолома, або навіть смуги, вирізані з гумових велосипедних камер, які еластично охоплювали корпус каски. У польових умовах солдати часто імпровізували, використовуючи звичайний шпагат, мотузку чи дріт, щоб створити подібну систему кріплення. Кінці таких імпровізованих «ременів» закріплювали, прив’язуючи їх до підшоломника або фіксуючи невеликими металевими гачками за край сталевого корпусу. 

Найпоширенішим і найдоступнішим способом камуфляжу була звичайна багнюка. У суху погоду землю просто змішували з водою, після чого отриманий бруд наносили на шолом руками. Якщо шар висихав і обсипався або змивався дощем, його легко можна було оновити без жодних матеріалів чи інструментів. Такий метод був надзвичайно простим, але ефективним, особливо в умовах постійних маршів і браку фарб. Для кращого маскування в лісистій або зарослій місцевості солдати часто використовували природні матеріали — гілки, траву, листя чи мох. Рослинність закріплювали на шоломах, вплітаючи у сітку, ремінці або гумові кільця, що облягали каску. 

Фронтові війська отримали камуфляжні сітки для шоломів (Stahlhelmtarnnetz) згідно з наказом від 10 серпня 1942 року. Ці сітки виготовлялися фабрично зі шпагату різної товщини природного або коричневого кольору. Вони мали прямокутну форму з вузлами у місцях перехрещення ниток. Розмір комірок, утворених перехрестям шпагату, залежав від виробника. Під час видачі сітка комплектувалася шнуром із круглим металевим кільцем та чотирма цинковими гачками для кріплення до краю шолома. Часто траплялося, що металеві елементи губилися під час боїв, тому для утримання сітки солдати використовували додатковий шпагат або гумові стрічки. У деяких випадках сітку прив’язували безпосередньо всередині шолома до кільця підшоломника.

Напевно, багато хто бачив фотографії німецьких піхотинців у шоломах, обтягнутих сіткою.  Ця сітка відома під назвою “Chicken wire” — або ж куряча сітка. Вона стала популярною польовою заміною спеціальним плетеним сіткам для шоломів, які ніколи не постачалися офіційно. Солдати часто використовували тюкозв’язувальний дріт або звичайну шестикутну сітку, яку можна було знайти біля ферм, парканів чи складів. Перші підтверджені зображення “Chicken wire” на німецьких шоломах датуються кампанією у Франції 1940 року — тоді помітні різні саморобні конфігурації дроту, зігнутого навколо шолома. Цей спосіб швидко поширився на інші фронти, особливо там, де була потреба у природному маскуванні. Техніка кріплення сітки варіювалася залежно від наявних матеріалів і вправності солдата. Найпоширенішим був хрестоподібний варіант: два відрізки тюкозв’язувального дроту згинали через купол шолома від обода до обода — спереду-назад і з боку в бік, іноді додаючи третій відрізок горизонтально посередині. Інший популярний спосіб передбачав використання цілісного шматка курячої сітки, який вручну формували за формою шолома; виступаючі кінці дроту згинали або заводили під край, щоб уникнути поранень і закріпити сітку.  Також зустрічалася так звана “півкорзина” — сітка, що покривала лише верхню частину купола. Її кріпили до одного горизонтального кільця дроту, натягнутого навколо середини шолома, а 3–4 саморобні гачки фіксували конструкцію до обода. Поширення таких дротяних камуфляжів значною мірою залежало від місцевості та доступності матеріалів. У 1944 році “Chicken wire” часто можна було побачити на шоломах у Франції, Італії та Голландії, тоді як у Північній Африці вона майже не зустрічалася — через брак густої рослинності, з якої можна було б створювати природне маскування.

Однією з найбільш незвичних форм камуфляжу, що іноді зустрічалася серед німецьких солдатів, було покриття шоломів антимагнітною штукатуркою “Zimmerit”.Ця груба цементоподібна паста з характерною хвилястою текстурою спочатку призначалася для бронетехніки, щоб перешкоджати прикріпленню магнітних або клейких протитанкових мін.   Її запровадили в середині 1943 року, і відтоді Zimmerit регулярно наносили на заводах на всі основні зразки німецьких танків і самохідних гармат. Зазвичай шар Zimmerit наносився до фарбування техніки — пасту розмазували шпателем, формуючи рельєфні борозни або гребінці, після чого поверхню покривали стандартними камуфляжними кольорами. Її нефарбований вигляд мав світло-сірий або жовтувато-бетонний відтінок, нагадуючи висохлий цемент. Нанесений на шолом Zimmerit надавав йому грубої фактури й міг виконувати антиблікову функцію, покращуючи маскування. Проте на практиці така штукатурка збільшувала вагу, зменшувала вентиляцію і легко відшаровувалася при ударах чи впливі вологи.

Наступним етапом у розвитку камуфляжу німецьких шоломів стали тканинні чохли (Stahlhelmüberzüge). У 1942 році зразок камуфляжного чохла був офіційно виготовлений на фабриках та введений у використання в німецькій армії. Ідея цього елемента спорядження походила ще з часів Першої світової війни, коли на каски надягали формовані мішковинні або джутові чохли для зменшення блиску металу. Безпосереднім попередником став двосторонній камуфльований чохол, розроблений для військ Waffen-SS напередодні Другої світової війни.Хоча чохли не входили до обов’язкового комплекту спорядження кожного солдата, вони виготовлялися у достатніх кількостях, щоб траплятися на фронтових фотографіях практично всіх театрів бойових дій. . Основним користувачем була сухопутна армія (Heer), однак певна кількість чохлів потрапила і до підрозділів Крігсмаріне (берегова артилерія та морська піхота). Використання моделей з камуфляжем Ваффен-СС було також поширене в елітному підрозділі Люфтваффе — бригаді «Герман Герінг» (згодом перетвореній на дивізію, а потім корпус).  Для неї офіційне замовлення на чохли було зроблене 21 липня 1942 року. Пізніше, у 1943–44 роках, польові дивізії Люфтваффе отримали обмежену кількість таких виробів. Перший зразок армійського чохла виготовлявся з саржі типу “ялинка” (Gebirgssarjä) із нанесеним камуфляжним малюнком Splinter-B, який характеризувався дрібнішими геометричними формами у порівнянні зі стандартним малюнком Splinter-A, застосованим на плащ-наметах (Zeltbahn). Проте матеріал виявився недостатньо міцним, і його швидко замінили на щільнішу бавовняну тканину, яку також використовували для виготовлення наметів. Конструктивно чохол складався з п’яти зшитих панелей, що повторювали форму каски. Уздовж внутрішнього краю проходив вшитий шнур, який дозволяв затягнути чохол під обідком шолома. Перші моделі мали одностороннє камуфляжне забарвлення, а внутрішня поверхня залишалася білою для зимового використання. У пізніших версіях з’явилися сім текстильних петель на зовнішній стороні, призначених для закріплення гілок чи трави. Біла сторона таких чохлів не мала петель. Крім фабричних зразків, існувала велика кількість польових варіацій, які виготовлялися невеликими партіями або навіть ротними кравцями з наявних матеріалів. Для цього часто використовували відрізки плащ-наметів із візерунком Splinter-A. Один із найпоширеніших варіантів мав двосторонній дизайн: сіро-зелений («мишачо-сірий», RAL 7005) бік із петлями для гілля — і білий внутрішній, призначений для зимового камуфляжу. Близько 1943 року з’явився новий тип польового виготовлення, виконаний із тканини м’якшої текстури та зі світлішим малюнком, відомим як «пісок і вода» (Sand und Wasser) або «болотний візерунок» (Sumpftarnmuster).

Попри всі спроби налагодити масове виробництво, фабричні армійські чохли для касок залишалися дефіцитом. Їх випускали в обмеженій кількості, тому при наявності вони переважно надходили до командирів підрозділів та солдатів-спеціалістів, зокрема мінометників, кулеметників і розрахунків протитанкових гармат. На Східному фронті саме ці категорії бійців часто ставали пріоритетною ціллю для радянських снайперів і кулеметників, тому додаткове маскування вважалося необхідним. У тих підрозділах, де не було штатного кравця, солдати імпровізували власні чохли, вирізаючи шматки тканини зі списаних плащ-наметів (Zeltbahn) або з інших камуфльованих матеріалів. Такі саморобні чохли закріплювали підручними способами — затягували мотузками навколо обідка, фіксували дротяними гачками чи просто притискали зверху сіткою з мотузки або дроту. Досить поширеним рішенням стала мішковина, з якої шили грубі, але функціональні покриття. Їх виготовляли шляхом зшивання кількох шматків, після чого кріпили на шолом різними варіантами фіксації. Зазвичай такі чохли мали світло-коричневий або сіруватий відтінок, який добре підходив для посушливих регіонів — зокрема для Середземномор’я та центральних і південних районів Росії влітку. У Північній Африці німецькі частини застосовували аналогічні чохли, але виготовлені з пустельної парусини або брезенту. Часто вони мали клаптеву структуру, оскільки шилися з доступних матеріалів, зокрема з трофейних британських чи італійських тканин. [51]

Північноафриканська кампанія 

Коли Адольф Гітлер погодився відправити експедиційні сили до Північної Африки з метою підтримки італійських союзників, німецьке військове командування усвідомлювало, що умови ведення бойових дій на цьому театрі будуть радикально відрізнятися від усіх попередніх. Екстремальний клімат, спека, піщані бурі та безлюдні ландшафти вимагали спеціально адаптованого спорядження, зокрема нової уніформи та головних уборів. У липні 1940 року завдання розробки тропічного комплекту спорядження було доручено Інституту тропічної медицини імені Бернгарда Нохта (Bernhard-Nocht-Institut für Tropenmedizin) у Гамбурзі. Фахівці інституту створили новий легкий бавовняний комплект форми та шолом з коркового піта, який мав замінити важкі вовняні мундири й сталеві шоломи, що використовувалися в Європі. Новий головний убір отримав позначення Tropenhelm M40 і використовувався у складі DAK до капітуляції корпусу в Тунісі у травні 1943 року. За своєю конструкцією він нагадував британський колоніальний шолом, але мав характерні німецькі риси — вентиляційні заклепки, кокарди на обох боках та підшоломник, адаптований під німецькі стандарти. Корковий шолом мав низку переваг для пустельних умов: мала вага забезпечувала комфортне носіння, а широка спідниця (поля) ефективно захищала обличчя та шию від пекучого сонця. Однак, на відміну від сталевого шолома, він не забезпечував жодного реального захисту від куль та уламків. Дуже швидко стало очевидно, що, попри дискомфорт і перегрів, сталевий «штальхельм» залишався єдиним надійним засобом захисту голови в бою. Проте багато солдатів, особливо у тилових підрозділах, надавали перевагу пробковому тропічному шолому навіть у бойових ситуаціях — через його зручність, вентиляцію й легкість. Для них комфорт у спеку нерідко переважував міркування безпеки.

 На момент прибуття DAK у Північну Африку в лютому 1941 року німецькі війська носили два стандартні шоломи — M35 (виготовлявся з 1935 по березень 1940 року) та M40, який прийшов йому на зміну. Ближче до середини існування корпусу з’явився третій варіант — M42. Тому цілком імовірно, що певна кількість таких шоломів потрапила до Північної Африки до падіння Тунісу в травні 1943 року.

Гладкі яблучно-зелені відтінки касок М35 та стандартний фельдграу М40 виявилися абсолютно непридатними для умов північноафриканської пустелі. Темні шоломи надто контрастували з навколишнім пісочним ландшафтом, тому вже 17 березня 1941 року німецьке командування дозволило перефарбування касок у пісочний колір за стандартом RAL 8000 (Gelbbraun — жовто-коричневий). Проте згодом цей відтінок визнали не надто ефективним, і 25 березня 1942 року офіційно затвердили новий колір — RAL 8020 Braun (коричневий). У наказі підкреслювалось, що залишки старої фарби RAL 8000 потрібно використати першочергово, тому на практиці обидва кольори застосовувалися паралельно до кінця кампанії.Попри офіційні стандарти, на реальних шоломах DAK спостерігалася велика різноманітність відтінків. Є багато ймовірних причин варіацій кольорів на касках DAK. Це пояснювалося як використанням італійських і трофейних британських фарб, так і впливом клімату — сонце та спека поступово вибілювали фарбу, змінюючи її тон. Існує навіть легендарна версія так званого «Afrika Pink» — світло-пісочного кольору з ледь помітним рожевим відтінком. Вважається, що цей відтінок міг виникнути природно під впливом сонця, або що німці спеціально врахували рожевуватий колір місцевого піску, утвореного з подрібненого корала. Німці, нібито, знали про це і врахували цю особливість при створенні нового кольору камуфляжу.

Фарбування касок проводилося як на складах постачання, так і безпосередньо в польових умовах. Зазвичай шоломи фарбували в один рівномірний пісочний тон, але іноді наносили другий шар — у вигляді плям чи смуг оливкового або коричневого кольору, щоб розбити контур каски. Наносили фарбу за допомогою фарборозпилювача, пензля або навіть ганчірки. Деякі бійці фарбували також внутрішню частину спідниці каски. Екстремальні умови пустелі швидко руйнували покриття — сонце робило фарбу ламкою, а піщані бурі здирали її до металу. Через це каски часто перефарбовували кілька разів. Щоб уникнути відблисків, солдати змішували фарбу з піском або посипали ним ще вологу поверхню перед другим розпиленням. Така «піщана обробка» створювала ефективне матове антиблікове покриття, хоча й не була універсальною практикою — багато бійців продовжували носити гладко пофарбовані каски. Крім однотонних варіантів, зустрічалися й шоломи з камуфляжними візерунками, нанесеними вручну. Їх використовували, щоб порушити впізнаваний контур шолома або пристосуватися до змін місцевості. Особливо це було поширено під час Туніської кампанії, коли пісочні відтінки вже не підходили до більш зеленої місцевості — оливкових гаїв, пальм і сільськогосподарських угідь. 

У березні 1940 року німецьке командування офіційно скасувало використання декалі з національними кольорами, тож більшість шоломів типу М40 мала лише емблему роду військ. Під час нанесення пісочного камуфляжу декалі часто або залишали замаскованими під шаром фарби, або ж просто зафарбовували разом із корпусом шолома. Попри наказ про видалення, на деяких касках М35 у складі DAK національні кольори все ж зберігалися — ймовірно, через недбалість, відсутність контролю або як прояв гордості за частину.

Спеціальних декалей для Африканського корпусу не існувало. Використовувалися ті самі зразки, що й у Вермахті та Крігсмаріне в Європі. Відома емблема DAK із пальмою та свастикою ніколи не призначалася для шоломів — вона офіційно застосовувалася лише на техніці, транспорті й документації. Поширений міф про нанесення “пальми DAK” на каски виник уже після війни, значною мірою завдяки фільмам і діяльності реконструкторів. Жодних автентичних зразків або фотодоказів такого декалю не існує. Окрім фарбування, німецькі солдати в Північній Африці іноді використовували чохли на каски. Найчастіше їх виготовляли з мішковини або грубої парусинової тканини, закріплюючи за допомогою шнура, протягнутого навколо обода. Чохли мали кілька варіантів крою — деякі просто натягувалися зверху, інші мали стяжку знизу для щільної посадки. Подібні вироби застосовували й британські війська, тому частина німецьких чохлів могла бути виготовлена зі здобутих у бою трофейних матеріалів. Мішковинна тканина мала практичну перевагу — вона добре розсіювала сонячні відблиски, допомагаючи солдату краще зливатися з пісочним тлом. У відкритих просторах пустелі це могло відігравати вирішальну роль. Проте такі чохли мали й недолік — вони перекривали вентиляційні отвори шолома, що погіршувало теплообмін і робило носіння каски в африканській спеці ще важчим.

Після розгрому німецьких військ у Північній Африці багато солдатів Африканського корпусу (DAK) продовжили воювати в Сицилії та Італії, використовуючи ті самі шоломи. Методи маскування, випробувані в Африці — пісочне фарбування, змішування фарби з піском та використання чохлів — залишилися популярними і на нових фронтах. Через надлишок пісочної фарби, виготовленої для DAK, у 1943 році її почали постачати на всі фронти, де воювали німці від Росії до Нормандії, часто комбінуючи з іншими кольорами для кращого маскування. [52]

Декалі

Після приходу нацистів до влади 14 березня 1933 року рейхспрезидент наказав замінити герби німецьких земель на новий щит у кольорах бойового прапора Рейху — чорному, білому та червоному. Спочатку його розміщували з лівого боку шолома, але вже наступного року — перенесли на правий. Наказ Reichswehr від 5 квітня 1934 року вимагав чітко визначеного розміщення емблеми — 3 мм нижче вентиляційного люверса, з центром, що проходив через отвір вентиляції. Старі емблеми наказувалося видалити. Це підкреслювало прагнення командування до уніфікації — вручну намальовані герби поступово зникали, поступаючись друкованим наклейкам. Цікаво, що на деяких шоломах цього періоду з внутрішнього боку спідниці збереглися кольори окремих німецьких земель, нанесені фарбою. Ймовірно, це було своєрідним способом для окремих полків позначити регіональну належність, навіть після офіційної заборони провінційних гербів. Згодом було запроваджено нову систему: на правому боці шолома розміщувався щит із національними кольорами, а на лівому — орел зі свастикою (срібний для Heer, золотий для Kriegsmarine). Декалі виготовлялися з лляно-олійного лаку або фольги, наклеювалися на шар лаку й закріплювалися зверху захисним покриттям. Через складність цього процесу пізніше їх замінили водні трансфер-декалі, які були простіші у використанні.

Після початку Другої світової війни у 1939 році відбулися нові зміни в правилах нанесення декалей на німецькі штальхельми. 21 березня 1940 року Верховне командування Вермахту наказало перефарбувати всі шоломи в матовий темно-польовий сірий колір із грубою текстурою. У тому ж наказі зазначалося, що декалі з національними кольорами мають бути зняті з усіх наявних касок, а їх подальше нанесення на заводах заборонялося. Пояснювалося це необхідністю кращого маскування — блискуча поверхня і яскраві емблеми виявилися помітними для ворожих снайперів під час кампанії в Польщі. Тим підрозділам, які не могли отримати нову фарбу, рекомендувалося тимчасово маскувати шоломи брудом, глиною, сітками або чохлами. Цей наказ спочатку стосувався лише сухопутних військ (Heer), проте вже влітку того ж року аналогічні розпорядження поширили й на частини СС та Люфтваффе.

Приблизно в цей період у війська почали надходити нові шоломи моделі M40. Перші їхні партії були виготовлені ще до видання наказу про скасування декалей, тому мали заводські емблеми — державні кольори та партійні символи. Попри офіційні вимоги зняти їх, численні фронтові фотографії свідчать, що шоломи з декалями залишалися у використанні аж до кінця війни. Ймовірно, це пояснюється кількома причинами:

• деякі офіцери чи унтерофіцери навмисно залишали декаль, щоб виділяти себе як командирів;

• наявність емблеми сприймалася як символ «старої гвардії» — ознака досвідченого вояка, що служив ще до війни;

•  частини, що діяли в тилу або на окупованих територіях (зокрема у Франції чи Норвегії), не мали нагальної потреби в маскуванні, тому не дотримувалися наказу суворо.

Між 1940 і 1943 роками помітних змін у використанні декалей не відбувалося. Останній важливий наказ щодо цього був виданий 28 серпня 1943 року — усім п’ятьом заводам-виробникам шоломів наказували повністю припинити нанесення будь-яких емблем, незалежно від роду військ. Існує кілька версій, чому німці відмовилися від декалей саме тоді. Найімовірнішою причиною була економія. 

Цікаво, що, на відміну від армії, СС, флоту та Люфтваффе, німецькі поліцейські підрозділи ніколи не отримували наказу знімати декалі з національними кольорами. Вони продовжували використовувати шоломи з обома емблемами аж до завершення війни. Ба більше, навіть коли поліція отримувала шоломи без заводських позначень, окремі частини самостійно наносили емблеми, якщо мали залишки декалей у запасі. [53]

Штальхельми в інших ролях

Десантники

29 січня 1936 року, за ініціативи Германа Герінга, у складі Люфтваффе було створено перший навчальний центр підготовки парашутистів, розташований у містечку Стендаль. Спершу навчання проходив один батальйон добровольців, який згодом планувалося переформувати у парашутний полк (Fallschirmjäger). За прикладом Люфтваффе, 1 квітня 1937 року власний парашутний підрозділ було сформовано і в сухопутних військах, що також проходив підготовку в тому ж центрі.

Спочатку «зелені дияволи» — як часто називали німецьких парашутистів — використовували стандартний армійський шолом M35. Однак швидко з’ясувалося, що його форма зовсім не підходить для десантників: конічні поля створювали повітряний вихор під час стрибка, який міг зірвати шолом з голови, що загрожувало не лише втратою спорядження, а й серйозними травмами. Крім того, стандартний підшоломник M31 також виявився незручним для парашутистів.

Інженери заводу Eisenhüttenwerk отримали завдання адаптувати шолом під потреби Fallschirmjäger. У результаті було прибрано козирок і конічні поля, що значно зменшило опір повітрю. Підшоломник посилили шаром спіненої гуми для кращого поглинання ударів, а підборідні ремені переробили, щоб забезпечити надійніше кріплення під час стрибка. Модернізована модель отримала позначення M36 — перший спеціальний шолом німецьких фальшермягерів.

Уже в 1937 році німці вдосконалили шолом М36, спростивши його конструкцію: кількість отворів для кріплення підборідних ременів зменшили з чотирьох до двох. Оновлений варіант отримав позначення М37. Однак навіть після цих змін стало зрозуміло, що адаптований армійський шолом не може повністю відповідати вимогам десантників. Це спонукало інженерів до розробки абсолютно нового зразка — спеціального шолома, створеного з нуля для потреб парашутних військ Рейху. 

Нова каска десантників, М38, була розроблена не мала нічого спільного зі звичайними армійськими шоломами. У ній змінили все — форму корпусу, систему кріплення та підшоломник. . Після появи М38 попередні моделі або вилучалися з підрозділів, або модернізувалися шляхом встановлення нового підшоломника, що кріпився болтами. Згідно з інструкцією Люфтваффе від 15 березня 1938 року, термін служби такого шолома становив 15 років. Підшоломник закріплювався на посиленому металевому обручі — спочатку з алюмінію, який пізніше замінили на оцинковану сталь для більшої міцності та довговічності. 

Щодо маскування, то перші зразки шоломів М38, виготовлені до або на початку війни, мали декалі Вермахту та національні кольори. Однак у пізніших випусках від цієї практики відмовилися: на шоломах залишали лише срібні крила Люфтваффе з лівого боку, а національні кольори більше не наносилися.      
        Спочатку парашутні шоломи М38 не мали камуфляжних чохлів, однак згодом їх почали виготовляти у кількох варіантах. Наприклад, були чохли блакитно-сірого кольору з прорізами для маскування. Вперше вони з’явилися на Криті, а потім застосовувались, коли “дияволів” використовували як звичайну піхоту. Існувало два основних типи камуфляжу — ранній і пізній, виконані з тієї ж тканини, що й десантні комбінезони (jumpsuits), та кріпилися кліпсами.  Десантники, які діяли у складі Африканського корпусу (DAK), використовували стандартні М38, пофарбовані у пісочний колір за зразком техніки DAK. На шоломи наносили два-три шари фарби, залежно від умов і часу, тому якість покриття варіювалася від дуже акуратної до грубої польової роботи. [55]

Протиповітряна оборона

На початку створення протиповітряної оборони в Німеччині організація RLB (Reichsluftschutzbund — Ліга протиповітряного захисту Рейху) використовувала спеціально виготовлені легкі австрійські сталеві шоломи типу М16, а також цивільні шоломи ранніх зразків із характерним виступом на козирку, через який їх називали «качиним дзьобом».Такі шоломи мали гладке сіре або зеленувато-сіре покриття, а на фронті зазвичай наносився білий або срібний променистий знак RLB — офіційна емблема організації. Згодом використовували також моделі М34, а серед членів пожежної служби — шоломи типу «Едельшталь», які фарбували у темно- або світло-сірий колір. Старіші шоломи зразків М16 та М18 нерідко перефарбовували й продовжували використовувати. Наприкінці 1930-х років значну кількість цих старих шоломів було перекрашено та передано до новостворених формувань “Люфтшутц” (Luftschutz) — системи цивільної протиповітряної оборони, що діяла під контролем Люфтваффе.

У 1938 році на базі шолома М34 була створена спеціальна каска для підрозділів протиповітряної оборони, що в народі отримала прізвисько «гладіатор» через свою незвичну форму. Основна частина шолома зберігала обриси М34, але конусні поля були перероблені — по лінії з’єднання зі сферою корпусу проходив штампований напівкруглий борт, який додавав шолому характерного вигляду.На шоломах Luftschutz та інших воєнізованих формувань можна зустріти різні типи підшоломників:

• стандартні зразка 1931 року,

• варіант за типом М16 — із трьох шкіряних сегментів, закріплених на металевому обручі,

• або конструкції з окремих шкіряних пелюсток, прикріплених до обруча.

Кріплення здійснювалося на три або чотири кламери залежно від виробника. [56] 

Каски «гладіатор» використовувалися у службі Sicherheits- und Hilfsdienst (SHD) — Службі безпеки та допомоги. Їх часто купували самостійно або гуртом, що пояснює велику різницю в якості виготовлення. Виробництво цих шоломів тривало до кінця 1940 року, коли через нестачу сталі та потребу збільшити випуск бойових шоломів M35/M40 для Вермахту, виготовлення «гладіаторів» було припинено.

У 1944 році для організації Luftschutz (служби протиповітряної оборони) почали виготовляти новий цільний шолом без жодних швів — спрощену модель, створену з урахуванням воєнного дефіциту матеріалів. Цей варіант мав суцільно штампований корпус і, як правило, не мав емблеми Luftschutz. Новий шолом також відрізнявся забарвленням: якщо ранні моделі фарбували у темно-синій глянцевий колір, то варіант 1944 року мав матове чорне покриття, яке краще підходило для нічних умов і не давало відблисків. Внутрішня частина шолома теж зазнала змін. Замість різноманітних підшоломників — від повноцінних типу М31 — новий зразок отримав дешевий ерзац-підшоломник, виготовлений із бавовняної білої тканини, який наслідував форму цивільного М31. Підборідний ремінь також був модернізований — прозорий пластиковий ремінь із металевою пряжкою з язичком замінив традиційні чорні шкіряні ремені.

Протягом війни багато членів організацій Luftschutz і SHD поступово відмовилися від стандартних «гладіаторських» шоломів і почали використовувати звичайні армійські каски, які забезпечували набагато кращий захист. Те саме стосувалося і персоналу служби попередження про повітряні нальоти (Luftschutzwarndienst, LSWD). Однак видавати тиловим службам повноцінні бойові шоломи вважалося недоцільним і марнотратним, тому їх забезпечували бракованими касками, які не пройшли балістичні випробування Вермахту. Такі шоломи виготовлялися зі сталі нижчої якості й мали поверхневі дефекти — шарування, дрібну сітку чи нерівності, що робило їх непридатними для фронту, але достатніми для тилового персоналу. Щоб уникнути плутанини з придатними бойовими касками, на ці моделі додавали горизонтальний бортик уздовж нижнього краю. Як і стандартні зразки, вони фарбувалися у темно-синій сатиновий колір і мали спереду емблему Luftschutz із крилами.

У травні 1942 року організацію SHD було офіційно передано під контроль поліції, що спричинило помітні зміни у вигляді її екіпірування. Зокрема, декалі Luftschutz на передній частині шоломів із бортиком моделей M35 та M35/40 були зняті або зафарбовані, а з боків з’явилися поліцейський орел і партійний щит. На шоломах, які були конвертовані одразу — в основному це були M35 з бортиком і M35/40, використовувався поліцейський орел без рамки. На шоломах, перероблених відразу після передачі, зазвичай використовувався орел поліції без рамки, тоді як у пізніших модифікаціях з’явився орел пожежної служби (Feuerwehr) — уже в рамці. Це робилося, щоб візуально підкреслити нову належність формування SHD до поліції. Існує також версія, що рамка навколо орла мала практичне значення, оскільки покращувала контраст і помітність емблеми на темному тлі шолома. Унаслідок цих змін «Службу безпеки та допомоги» (SHD) було перейменовано на Поліцію протиповітряної оборони (Luftschutzpolizei).

Крім того, відомі шоломи, на яких замість офіційних емблем наносили логотипи або назви компаній — такі екземпляри належали працівникам підприємств, які відповідали за охорону об’єктів і пожежну безпеку. [57]

Поліція

Наступним етапом варто розглянути шоломи поліції та пожежної служби. Почнемо з поліції, адже саме пожежна каска походить від поліцейської моделі.

До 1918 року німецька поліція зазвичай використовувала шкіряні шоломи. Після Першої світової війни, в добу Веймарської республіки, лише деякі поліцейські підрозділи отримали металеві шоломи типів M16 та M18. Варто зазначити, що зовнішній вигляд шоломів поліції відрізнявся залежно від федеральної землі. У деяких регіонах, як-от у Пруссії, на шоломах розміщували щитки з кольорами місцевих прапорів, тоді як в інших, наприклад у Баварії, цього не робили. Після приходу до влади націонал-соціалістів у 1933 році, прем’єр-міністр Пруссії наказав, щоб усі поліцейські підрозділи нанесли на правий бік шолома — білу свастику, а на лівий — прусські кольори. Цей крок став символом нової ідеологічної уніфікації поліцейських сил Рейху

У січні 1934 року партія НСДАП провела масштабну реорганізацію, об’єднавши поліцейські формування окремих німецьких земель у єдину національну структуру — “Німецьку поліцію” (die Deutsche Polizei). 23 квітня 1934 року було затверджено нові шоломні емблеми для поліцейських підрозділів. Згідно з наказом: 

• на правий бік шолома наносилася мала біла свастика з чорною облямівкою,

• на лівий бік — нахилений щит із національними кольорами (чорний, білий, червоний) із загостреним низом.

Однак, ці емблеми проіснували недовго — уже через три місяці вони були замінені новим зразком. Свастика стала більшою, із виразним чорним обрамленням, і саме в такому вигляді використовувалася до 1936 року, коли поліція отримала оновлену символіку та шоломи нового типу.

Державна поліцейська група імені генерала Герінга (Landespolizeigruppe General Göring), сформована переважно з членів НСДАП, також мала власні шоломні емблеми, які наносилися на стандартні поліцейські каски. Їхні шоломи фарбувалися у світло-зелений колір, типовий для поліцейських підрозділів. Використовувалися ті самі моделі, що й у решти поліції — M16, M18 та M34. Окремо варто згадати Польову поліцію СА (SA-Feldjägerkorps). Вона використовувала велику білу свастику, зазвичай намальовану від руки або нанесену трафаретом на правий бік шолома, тоді як на лівому боці розміщувався знак Пруської поліції (Preußische Polizei). 

Уже в середині липня 1936 року для поліцейських та пожежних шоломів були затверджені нові емблеми.На лівий бік шолома наносили малий срібний орел із розгорнутими крилами, розміщений усередині овального вінка з дубового листя, який спирався на маленький круглий вінок зі свастикою. Уся композиція розташовувалася на чорному щиті. У пожежних підрозділах (Feuerwehr) орел відрізнявся — мав тонку срібну облямівку, тоді як у “Охоронної поліції” (Schutzpolizei) її не було. Проте вже в середині 1941 року випуск емблем без облямівки припинили, оскільки це визнали економічно недоцільним.

Якщо говорити про бойові шоломи, то вони зазвичай мали подвійну емблему — поліцейського орла та партійний щит зі свастикою. Зокрема, військовослужбовці 4-ї (4. SS-Polizei-Panzergrenadier-Division) та 35-ї (35. SS- und Polizei-Grenadier-Division) дивізій Ваффен-СС продовжували використовувати поліцейську символіку, оскільки більшість їхнього особового складу походила з кадрів поліції, і їм було дозволено зберегти “традиційні” емблеми на шоломах. Окрім того, у “Тисячолітньому Рейху” існували й спеціальні поліційні підрозділи на воді — Морська берегова поліція (Marine-Küstenpolizei) та Поліція водного транспорту (Wasserschutzpolizei). Вони використовували золотисту емблему замість звичайної сріблястої, що пояснювалося морською традицією — у Kriegsmarine золотий колір був символічним.

Крім того, варто згадати і про вільне місто Данциг. Ми вже згадували, що місцева поліція перебувала під німецьким керівництвом, тому й екіпірувалася за зразком рейху.

На правий бік шоломів моделей M1916 та M1918 наносився білий “мертвий череп”. У 1939 році, після анексії Данцига, місцева поліція була інтегрована до складу німецької поліції й отримала стандартні шоломи моделі M35. [58]

Пожежники

З листопада 1938 року пожежна служба була передана до складу поліції. Професійні пожежні частини стали відомі як «Пожежна поліція» (Feuerschutzpolizei), тоді як добровільні, обов’язкові та заводські пожежні команди були реорганізовані в допоміжну поліцію (Feuerlöschpolizei) [59]. Після цього уніформа та пожежна техніка набули зеленого кольору, щоб відповідати поліцейським стандартам. Ще з 1907 року на озброєнні пожежників Німецької імперії перебував шкіряний шолом “гамбурзької моделі”, який залишався в ужитку аж до 1936 року [60].

У 1932 році берлінська пожежна бригада отримала прототип шолома з вулканізованого волокна. Після випробувань з’ясувалося, що такий матеріал не забезпечує достатнього захисту, тож проєкт було закрито. Подальші дослідження, проведені в Дортмунді, привели до створення нового шолома з хромонікелевої сталі, який і прийняли на озброєння. Пожежні каски фарбувалися в чорний колір і оснащувалися вентиляційними отворами з металевою сіткою з обох боків або вентиляцією типу “сільничка” [61].

В іншому, пожежні шоломи були конструктивно майже ідентичні поліцейським, але мали характерний гребінь зверху. До них також кріпився шкіряний захист шиї, який приєднувався до підшоломника за допомогою шкіряних вушок і спеціальних отворів. Цей елемент можна було, хоч і незручно, заховати всередину шолома або ж носити у розгорнутому вигляді, коли він звисав із боків і ззаду, забезпечуючи додатковий захист шиї [62].

Професійні пожежні команди використовували шоломи з гребенем до листопада 1938 року, тоді як серед добровільних пожежних підрозділів він траплявся навіть до кінця 1939-го. Однак наприкінці того ж року гребені були офіційно скасовані.
Після їх демонтажу три отвори на верхівці та передній частині шолома закривали металевими заглушками, що залишалися після кріплення гребеня [63].

Люфтваффе

8 травня 1941 року верховний командувач Люфтваффе Герман Герінг видав наказ про впровадження сталевого шолома “SSK 90”, призначеного для використання льотним персоналом. Цей шолом мав забезпечити захист від кулеметного вогню малого калібру, шрапнелі та уламків зенітних снарядів.

Шолом SSK 90 складався з взаємоз’єднаних сталевих пластин, шарнірно закріплених між собою. Уся конструкція була вкрита товстим шаром амортизаційного матеріалу й обтягнута темно-коричневою шкірою, аналогічною до тієї, що використовувалася на стандартних льотних шоломах.  З обох боків були вирізи для вух, які дозволяли використовувати навушники, вбудовані у звичайні шкіряні шоломи. Зверху проходив захисний гребінь, схожий на пожежний, який простягався від лоба до тімені й мав захищати пілота під час лобового удару при аварійній посадці або під час бою. Вага SSK 90 була приблизно такою ж, як у штальхельма M35. Часто помилково цей шолом називають “шоломом літуна Me 262” — хибна назва, що з’явилася серед колекціонерів задовго до його точного визначення. Насправді SSK 90 не мав стосунку до реактивного Messerschmitt Me 262. [64] Більшість пілотів віддавали перевагу звичайним шоломам M35, часто модифікованим у польових умовах. [65]

Розробка повноцінного сталевого льотного шолома (Fliegerstahlhelm) для екіпажів Люфтваффе офіційно розпочалася у 1943 році. Медичний персонал авіації проводив випробування прототипів, покликаних забезпечити захист від шрапнелі та уламків — як унаслідок зенітного вогню, так і повітряних атак противника. Узимку 1944 року було представлено першу серійну модель — Тип II (або M1944). Вона виготовлялася зі сталі й у невеликій кількості надходила на озброєння екіпажів бомбардувальників. Внутрішня частина шолома мала шкіряну вставку та підборідний ремінь із плетеного шнура. Нижня частина ременя за конструкцією нагадувала ту, що використовувалася у шоломах німецьких десантників (“зелених дияволів”) та SSK90 — із пряжкою та застібками. Втім, SSK90 і Тип II були не єдиними засобами захисту. До офіційного впровадження цих моделей екіпажі власноруч виготовляли імпровізовані шоломи. Для цього вони модифікували стандартні армійські каски M35 або M40 — розбивали боки молотком, щоб створити простір для радіоапаратури та льотного шолома, знімали підшоломники M31 і замінювали їх повстяними підкладками. Такі кустарні зразки отримали умовну назву «Тип I» через їхнє раннє використання. [66]

Іноді, за фотографіями, каску навіть розвертали задом наперед, щоб поліпшити огляд і сумісність з льотним спорядженням  [67]

Зазвичай члени екіпажів літаків Люфтваффе використовували шоломи збільшених розмірів, щоб їх можна було зручно носити поверх льотних шоломів із радіообладнанням. Таке поєднання забезпечувало можливість залишатися на зв’язку під час виконання бойових завдань. Подібні шоломи льотчики одягали переважно під час бойових вильотів, коли очікувався щільний зенітний вогонь. [68]

Існував також дуже рідкісний варіант льотного шолома “Fliegerstahlhelm”, який по суті являв собою модель M40 із заводськими вирізами для вух. Зовні він нагадував кавалерійський шолом M18, але вирізи були спеціально створені, щоб забезпечити зручне використання радіоапаратури, вбудованої у стандартні шкіряні чи тканинні льотні шоломи.  У конструктивному плані цей шолом практично не відрізнявся від звичайного M40, за винятком подвійних вентиляційних отворів і акуратно виконаних фабричних вирізів для вух. Зазвичай такі шоломи фарбували у яскраві кольори, хоча точна причина цього невідома. Існує версія, що подібне фарбування мало спростити пошуково-рятувальні операції, якщо екіпаж змушений був залишити літак над морем чи у важкодоступній місцевості. Спершу вважалося, що такі зразки були саморобними модифікаціями, подібно до “Типу I”, однак аналіз якості виготовлення свідчить, що це були заводські вироби високого рівня. [69]

Післявоєнне використання та розвиток

Німеччина

Після капітуляції Німеччини у 1945 році країна втратила політичну незалежність і була розділена на чотири окупаційні зони під контролем США, Великої Британії, Франції та СРСР. Цей поділ швидко набув ідеологічного забарвлення, і вже наприкінці 1940-х років протистояння між демократичним Заходом і комуністичним Сходом призвело до утворення двох окремих держав: — Федеративна Республіка Німеччина (ФРН) на заході, та Німецька Демократична Республіка (НДР) на сході. Цей розподіл став однією з перших і найзапекліших ділянок протистояння Холодної війни. Через радикальну ідеологічну різницю між ФРН та НДР шоломи та військове спорядження цих держав варто розглядати окремо.

НДР

Радянська зона Німеччини почала ремілітаризацію через створення підрозділів «Народної поліції» (Volkspolizei, VP) та Прикордонної поліції (Deutsche Grenzpolizei, DGP). Спочатку вони використовували кашкети типу M43 («Ski-Mützen») та залишки німецьких шоломів часів Третього рейху, без будь-яких знаків розрізнення. З часом на старі шоломи з’явилися передні пластинки з гербами земель (Länder) і відповідні кокарди. У 1949–1950 роках східні німці почали виготовляти власні шако, а герби земель замінили 12-променевою зіркою VP, у центрі якої був щит з горизонтальними смугами чорного, червоного та жовтого/золотого кольорів — національні кольори НДР. Ця зірка VP та триколірний щит стали першим етапом формування стилю сталевого шолома НДР. У 1952 році розпочалося створення Казармової народної поліції (Kasernierte Volkspolizei, KVP). Хоча офіційно KVP вважалася «поліцейською» структурою, фактично вона виконувала функції армії Східної Німеччини. Для підрозділів KVP почали видавати радянські сталеві шоломи зразка СШ-40, пофарбовані у хакі/коричневий колір, що відповідав уніформі KVP, стилізованій під радянський зразок. На лівому боці шолома наносився триколірний щиток, розділений діагонально на смуги чорного, червоного та жовтого кольорів.

Важливо відзначити, що компанія Eisen und Hüttenwerke у місті Тале після війни опинилася в межах радянської зони окупації та відіграла ключову роль у виробництві сталевих шоломів для майбутньої НДР. Ці виробничі потужності залишилися неушкодженими, що дозволило новій державі швидко розпочати виготовлення власного сталевого шолома та забезпечувати ним формування Volkspolizei та KVP, а в майбутньому NVA.

M54

Починаючи приблизно з 1953 року, НДР розпочала оснащення Казармової народної поліції (KVP) сталевими шоломами німецького зразка та виробництва. Можливо, це було з метою відокремлення образу KVP від радянських військ та створення більш «класичного» німецького вигляду. Хай там як, НДР мала у своєму розпорядженні як технічні знання, так і виробничі можливості, необхідні для реалізації цього задуму. Пам’ятаєте про шолом M44, який мав три прототипи: “A”, “B”, “B/II”? Перший та останній зразок зіграв ключову роль в сталевих шоломах розробки та виробництва НДР. Походження форми М54 пов’язують із прототипом «A». Вибір саме прототипу «A» є дещо загадковим, оскільки під час воєнних випробувань цю модель було відхилено через надто великий кут нахилу поверхні корпуса, що знижував ефективність захисту від куль і уламків.  Ймовірно, рішення на користь цього варіанту було продиктоване міркуваннями зручності — наявністю відповідного обладнання та інструментів. Випробування прототипу М54 розпочалися на початку 1953 року, причому корпуси для тестування постачалися підприємством VEB 2 Schwerter Emaillierwerke у місті Лаутер. Корпус шолома М54 чимось нагадував корпус шолома М42, однак мав суттєво укорочену “спідницю” (нижню захисну частину). Крім того, кут бокових поверхонь, що переходили у спідницю, був набагато менш вираженим, ніж у моделі М42.

Внутрішні підшоломники (підкладки) використовувалися зі складських запасів часів Другої світової війни, які зберігалися у сховищах та арсеналах. У конструкції М54 застосовувалися як військові, так і цивільні типи підшоломників, що кріпилися до корпусу за допомогою розщеплених заклепок (split-tail rivets). Шолом М54 спочатку випускався у двох різних кольорах залежно від організацій: «оливково-хакі» та «кам’яно-сірий», тобто у відтінках, подібних до тих, що застосовувалися після 1940 року для шоломів Вермахту, польової поліції та Ваффен-СС. Також залежно від організації змінювався тип нанесеного декалі: триколірний щиток (чорний/червоний/жовтий), VP-Stern або ж її повна відсутність.

На початку 1956 року розпочався процес поступового включення KVP до складу новоствореної Національної народної армії (NVA). У ході цього процесу шоломи М54 були перероблені й повторно видані підрозділам Volkspolizei, Bereitschaftspolizei та Innere Truppen. Їх перефарбовували у кам’яно-сірий колір і, у більшості випадків, оснащували новою системою підшоломника зразка М56, залишаючи при цьому оригінальні заклепки. Модель М54 залишалася в обмеженому обігу протягом короткого часу серед формувань Kampfgruppen der Arbeiterklasse, які були своєрідним цивільним ополченням.

M56

Коли було ухвалено рішення про створення повноцінних збройних сил, питанню розроблення уніформи приділялася особлива увага. Керівництво НДР прагнуло виховати в особового складу й у суспільства почуття національної ідентичності та гордості, тому від радянсько-орієнтованої форми Казармової народної поліції (KVP) вирішили відмовитися та поступово перейти до уніформи, близької за зразком до форми Вермахту. Також вони усвідомлювали, що сталевий шолом нової німецької армії має стати помітним символом соціалістичної могутності НДР.

У січні 1956 року було видано наказ Адміністрації тилового забезпечення ННА та Управлінню технічних робіт розробити «соціалістичний німецький» шолом. Враховуючи надзвичайну важливість питання образу та громадського сприйняття, шолом М35/42 було відхилено, оскільки він все ще був надто потужним символом не такого далекого минулого.

Водночас прагнучи зберегти німецьку ідентичність, було виправдано відмову і від радянського шолома СШ-40. Шолом М54, попри його німецьке походження, також відхилили, оскільки його форма вважалася занадто подібною до «мотоциклетного шолома» й непридатною для військового застосування. Яка ж залишалася альтернатива? Рішенням цієї проблеми став забутий прототип шолома M44, а саме “B/II”. Один з інженерів, які брали участь ще у створенні прототипу “B/II” — Еріх Кізан, був призначений головним інженером проєкту адаптації цього зразка для використання у Національній народній армії (NVA).

Перша партія шоломів M56 була створена для оснащення підрозділів, що мали брати участь у першотравневому параді 1 травня 1956 року в Східному Берліні.

Саме цей парад мав стати публічним представленням ННА у новій уніформі, схожій на форму Вермахту, з шоломом M56. Шоломи було пофарбовано у кам’яно-сірий колір, а на лівий бік корпусу наносився щиток із державними кольорами: чорним, червоним та жовтим.

На корпусах шоломів стояло клеймо «S 1/56», що позначало спеціальний випуск. Після завершення параду міністр національної оборони генерал-полковник Віллі Штоф видав наказ про проведення комплексних випробувань зразка Versuchs Modell 1/56 (VM 1/56). Протягом решти 1956 року тривали балістичні та ергономічні випробування із застосуванням радянської стрілецької зброї та боєприпасів. Шолом показав відмінні результати у всіх аспектах тестування. Серійне виробництво розпочалося у 1957 році, і до кінця року практично всі підрозділи ННА були ним забезпечені.  Листовий метал для виробництва виготовлявся на підприємстві VEB Eisen und Hüttenwerke Thale, а штампування корпусів здійснював VEB Schwerter Emaillierwerke Lauter. Шолом М56 призначався усім родам військ ННА, а також різним поліцейським організаціям. За заслуги у швидкому впровадженні шолома М56 інженер Еріх Кізан 1 травня 1957 року був нагороджений Медаллю заслуг ННА (Verdienste Medaille der NVA) у бронзі.

Корпуси шолома М56 виготовлялися у трьох розмірах: 60, 64 і 68 см. Надалі серійні шоломи отримали стандартні позначення розміру — «I», «II» або «III», що відповідали розмірам 60, 64 і 68 см відповідно. На корпусі, з внутрішнього боку біля задньої частини козирка, також вибивалася дата виготовлення — місяць та останні дві цифри року. Наприклад, шолом М56, виготовлений у травні 1958 року і 64-го розміру, мав штамп:  II 5 58.

Підшоломник М56 був дуже схожим на M31. Він складався з восьми язичків, кожен із яких мав вентиляційні отвори та додатковий отвір на кінці для шнурка, що стягував підшоломник. Уся система кріпилася до оцинкованої сталевої смуги. Підшоломники виготовлялися у чітко визначених розмірах голови (наприклад, 55, 56, 57 і т.п.), і один розмір корпусу міг вміщувати кілька варіантів підшоломників.

Попри конструкційну схожість із попередниками, метод кріплення підшоломника М56 суттєво відрізнявся від воєнних зразків. 

• Замість розщеплених заклепок (як у М35/42 або М54) використовувалися три однострижневі заклепки, розташовані значно вище на корпусі. 

• Головки заклепок були меншими за діаметром, ніж у старого типу, але чітко видимі ззовні.

• Для амортизації між корпусом і підшоломником встановлювалися чотири невеликі подушечки з темно-сірого поролону, які кріпилися до сталевої смуги підшоломника бавовняним шнуром або заклепками.

• Підборідний ремінь мав Y-подібну форму, причому кожне «плече» літери Y кріпилося до підшоломника через D-подібне кільце.

Існують згадки, що на початкових етапах М56 іноді використовували з залишковими підшоломниками M31.
У стандарті фарбування корпусу М56 мало грубу текстуру «кам’яно-сірого» кольору, подібну до тієї, що застосовувалася на шоломах М40 і М42. Втім, бували зразки, пофарбовані у відтінок і фактуру, схожу на «яблучно-зелений», характерний для подвійно-декальних шоломів М35, які використовувалися у сухопутних силах Третього Рейха, Крігсмаріне та Ваффен-СС. Швидше за все, це належить до найперших етапів виробництва та було наслідком дефіциту матеріалів або відсутності стандартизації.

Шоломи, що використовувалися Військово-морськими силами НДР (Seestreitkräfte, з 1961 року — Volksmarine), у деяких випадках перефарбовували вручну в «лінкорно-сірий» колір. Такі шоломи застосовували під час корабельної служби та навчальних бойових маневрів. 

З 1956 по приблизно 1960 рік на лівий бік корпусу шолома М56 наносилися декалі двох типів:

• Триколірний щит (чорно-червоний-жовтий)  — використовувався Національною народною армією (NVA) та бойовими підрозділами Міністерства державної безпеки (MfS).

• Зірка народної поліції (VP-Stern)  — Застосовувалася казармовими підрозділами народної поліції (Kasernierte Einheiten der VP).

Проте декалі виявилися ненадійними — вони легко пошкоджувалися та погано трималися на поверхні корпусу шолома. У деяких випадках поверх емблеми наносили прозорий лак для підвищення зносостійкості, але навіть це не вирішувало проблему: декалі доводилося оновлювати 3–4 рази на рік. Зрештою, було прийнято рішення відмовитися від використання декалів, щоб краще відповідати вимогам камуфляжу. Після 1960 року було офіційно наказано не відновлювати емблеми. Дата фактичного припинення нанесення декалів залишається дискусійною: деякі колекціонери вважають, що нанесення припинилося вже у 1960 році, проте збереглися зразки шоломів NVA та Kasernierte Einheiten der VP із декалями, датованими до 1964 року. Ймовірно, нанесення могло здійснюватися на рівні окремих частин, що пояснює наявність «нестатутних» екземплярів.

У червні 1957 року було прийнято полегшену пластикову версію М56 із триколірним щитом для використання почесними підрозділами ННА. Використання декалів на пластикових парадних шоломах також було припинено приблизно у той же період. [70]

До 1959 року шолом М54 фактично був знятий із використання, оскільки М56 був розподілений між усіма військовими, поліцейськими та внутрішніми органами безпеки. Окрім відмови від використання декалей у період приблизно між 1960 і 1964 роками, сама конструкція корпусу та підшоломника М56 залишалася практично незмінною до 1966 року. Середина 1960-х років стала періодом значних змін у всіх аспектах виготовлення уніформи, коли Німецька Демократична Республіка прагнула спростити виробничі процеси та знизити витрати. Сталевий шолом не став винятком.

M56/66

У 1966 році було прийнято абсолютно нову систему підшоломника. Підшоломник зразка 1966 року, відомий також як «Павук» (нім. Spinne), складався з:

• Центрального поліетиленового кільця, від якого навколо відходили шість литих «лапок», що кріпилися до внутрішніх металевих штифтів корпусу шолома.

• Чашоподібного поліетиленового амортизатора зверху кільця, який фіксувався пластиковими штифтами.

• Поліетиленової смуги зі шкіряними язичками, які оточували голову та стягувалися шнурком.

• Двох великих поролонових подушок спереду й ззаду, закріплених заклепками для додаткової амортизації.
  Ремені підборіддя типу «Y» із D-подібними кільцями, які утримували шолом на голові.

Після переходу на підшоломник зразка М66, наявні шоломи М56 модернізували шляхом приварювання внутрішніх штифтів до корпусу та встановлення нового підшоломника. Зовнішні головки старих заклепок залишалися на місці, але більше не використовувалися. Шоломи часто перефарбовувалися, або на заводах — повністю зачищали та наносили нове заводське покриття, або ж на рівні підрозділів — наносили шар фарби вручну поверх старого. Нерідко зустрічалися повторно видані шоломи М56 з двома або більше зовнішніми шарами фарби.

M56/78

У 1978 році корпус шолома зазнав останніх змін. Верхню частину корпусу було посилено, проте зовнішній вигляд залишився майже незмінним. Модель М56/78 відрізнялася помітно ширшим і чіткіше окресленим загином по краю козирка порівняно з попередніми версіями. Система підшоломника загалом залишилася без змін, але отримала певні модифікації: чашоподібний амортизатор, прикріплений зверху до «Павука», було замінено круговою конструкцією з цілісно відлитих вертикальних виступів, що підіймаються всередину корпусу, а сам «Павук» став єдиною литою деталлю з поліетилену; зникли білі штифти, які раніше кріпили амортизатор навколо центрального кільця. Крім того, змінився склад пінного наповнювача — новий уретановий поролон був менш щільним і більш пружним, ніж у попередніх версіях.

Камуфляж

Починаючи приблизно з 1962 року, груба текстура сіро-кам’яної фарби на шоломах М56 була зменшена, але не зникла повністю. Фарба зберігала певну шорсткість щонайменше до 1970 року. Приблизно до 1978 року відбувся перехід до повністю гладкого лакофарбового покриття. Через природні відмінності, що виникали протягом десятиліть виробництва, а також численні повторні перефарбування, часто виконані безпосередньо у військових підрозділах, колір покриття не був абсолютно однорідним. 

Можна зустріти шоломи з відтінками від майже оливкового до кам’яно-сірого та навіть із легким блакитно-сірим відтінком. Водночас Військово-морські сили НДР (Volksmarine) продовжували використовувати шоломи, пофарбовані вручну у «battleship gray». Не існувало жодних випадків використання фарби для камуфлювання шоломів ННА; маскування здійснювалося виключно за допомогою камуфляжних сіток, рослинності та тканинних чохлів, виготовлених у різних маскувальних візерунках. Основних видів сіток було два: 

• рання, яка мала великі отвори і, ймовірно, застосовувалася лише в перші роки існування Національної народної армії (NVA)

• прийнята приблизно у 1960 році, виготовлена з темно-зеленого синтетичного матеріалу з дрібнішими отворами. Ця пізніша сітка кріпилася до «спідниці» шолома маленькими металевими гачками і завдяки своїй еластичності щільно прилягала до корпусу, забезпечуючи надійне маскування до самого кінця існування НДР у 1990 році.

Тканинні чохли могли використовуватися не лише як покриття для шоломів, а і як самостійний капюшон. Ранні камуфляжні куртки у візерунку Blumentarn (1958 — середина 1960-х) мали вбудований капюшон. У 1964 році, з появою куртки Blumentarn із коміром, було запроваджено окремий капюшон або чохол для шолома, який можна було надягати незалежно від куртки.

Починаючи з 1965–1966 років, для польової форми (BDU — Battle Dress Uniform) та капюшона/чохла було запроваджено камуфляж Rain Pattern (дощовий малюнок). Попередній візерунок Blumentarn поступово виводився з ужитку і остаточно зник приблизно до 1970 року, тоді як Rain Pattern залишався на озброєнні до кінця існування НДР у 1990 році.

У Східній Німеччині існувала організація “бойові групи робітничого класу” (Kampfgruppen der Arbeiterklasse). Вони формувалися переважно з робітників фабрик і підприємств, які проходили військову підготовку для захисту соціалістичного ладу та підтримання внутрішнього порядку, а також для протидії можливим антиурядовим виступам. Члени цих формувань носили однотонну польову форму оливкового кольору та відповідний капюшон або чохол для шолома.

Капюшон можна було стягнути навколо обличчя або основи шолома за допомогою еластичних шнурків. Ззаду розташовувався клапан, який виконував функцію захисту шиї, коли чохол носили як капюшон, або його можна було заправити під корпус шолома. У деяких випадках клапани чохлів із камуфляжем Blumentarn мали петлі для ґудзиків, щоб їх можна було прикріпити до куртки з коміром. Передня частина чохла мала «москітну сітку», яка закривала обличчя; її можна було згорнути й закріпити ремінцями або прибрати до кишені.

Починаючи з 1963 року, під час спільних навчань країн Варшавського договору «Quartet», що проходили на півдні НДР, члени NVA, відповідальні за безпеку, носили шоломи з помітними фарбованими знаками для підвищення видимості. Для цього застосовувалися білі пояси з наплічними ременями, білі смуги на кашкетах і шоломах. Аналогічна практика використовувалася під час заключного параду навчань «Oktobersturm» у 1965 році.  З 1966 року особовий склад, що виконував охоронні або спеціальні завдання, носив шоломи з білою смугою та літерами «KD» чорного кольору в жовтому ромбі спереду. Позначення «KD» означало Kommandantendienst («служба коменданта») і наносилося у вигляді декалі; його використовували як у NVA, так і у полку охорони Фелікса Дзержинського. Інша схема позначень розроблялася для військового регулювання руху в усіх силових структурах — ННА, поліції, прикордонних військах (Grenztruppen der DDR) та бойових групах робітничого класу. Вона складалася з білої горизонтальної смуги з чорною літерою «R» усередині жовтого кола спереду шолома. «R» означало Regulierer (регулювальник) і наносилося як декаллю, так і фарбою. Після 1977 року ці фарбовані схеми були замінені білим тканинним чохлом із вишитим червоно-помаранчевим горизонтальним поясом та державним гербом НДР (Staatswappen) спереду. Цей чохол використовувався до кінця існування НДР у 1990 році. [71]

Пластикові шоломи

Упродовж Холодної війни збройні організації Східної Німеччини мали почесні формування, найвідоміші з яких базувалися у Східному Берліні. Національна народна армія (NVA) мала два берлінські почесні підрозділи, які вирізнялися нарукавними стрічками на мундирах і шинелях. Полк почесної варти ННА отримав свою назву та нарукавну стрічку у 1962 році, а полк почесної варти імені Фрідріха Енгельса — у середині 1970-х. Міністерство державної безпеки (МДБ) також мало власні почесні підрозділи, сформовані з особового складу полку імені Фелікса Дзержинського, який отримав свою стрічку у 1967 році. Основними функціями почесних формувань були: виконання ролі почесних ескортів і носіїв трун, участь у похоронних церемоніях, покладання вінків на пам’ятниках, почесна варта біля монументів полеглим і жертвам фашизму, участь у зустрічах високопосадових гостей, а також музичний супровід парадів і державних або військових церемоній. 

Почесні підрозділи у Східному Берліні були надзвичайно помітними як для населення НДР, так і для відвідувачів, журналістів із Заходу та представників інших країн Варшавського договору. Вони слугували своєрідною “вітриною” держави, демонструючи дисципліну, порядок і мілітарну міць соціалістичної Німеччини. Проте не лише вони виконували подібні функції — менш відомі “звичайні” підрозділи Національної народної армії (NVA), прикордонні війська НДР, а також різні поліцейські формування мали власні почесні підрозділи та оркестри для участі в дрібних урочистостях і церемоніях. Міністерство державної безпеки (МДБ) також мало децентралізовані підрозділи по всій території НДР, зокрема “Wach- und Sicherungseinheiten (WSE)” — охоронно-безпекові частини, які, на відміну від центральних берлінських формувань, не носили нарукавних стрічок. Усі ці підрозділи, залежно від завдань і рівня церемоніальності, могли використовувати не лише сталеві, а й пластикові каски — полегшені варіанти, призначені для парадів і урочистих подій.

Корпус виготовлявся з цільної формованої деталі пластику та фарбувався у кам’яно-сірий колір — покриття могло наноситися як безпосередньо на заводі, так і вручну вже після складання. Протягом років існувало кілька чітко відмінних варіантів таких пластикових корпусів, які відрізнялися деталями форми, фактури та обробки. Точні періоди їхнього використання наразі залишаються невідомими, оскільки пластикові шоломи не мали жодних маркувань чи дат виробництва. Нижче подано коротку характеристику основних варіантів цих корпусів.

Тип 1 (1957 – початок 1960-х)

Загальний вигляд корпусу нагадував сталевий М56, однак передня частина мала трохи менший кут нахилу, що створювало характерний асиметричний профіль. Козирок був злегка піднятий догори, а в нижній частині корпусу проходила так звана “спідниця”, яка надавала шолому впізнаваного силуету. Єдиним маркуванням було позначення розміру голови (наприклад, 55, 56, 57 тощо), відлите на внутрішній поверхні з тилу корпусу. Підшоломник кріпився трьома розщепленими заклепками з великими круглими головками. Його шкіряна вставка зберігала форму, подібну до сталевого М56, але пришивалася до картонної смуги, а не приклепувалася до металевої. Y-підтяжки повторювали конструкцію сталевих, проте не мали плоскої шкіряної накладки біля D-подібного кільця. Для пом’якшення посадки використовувалися чотири гумові прокладки, приклепані до смуги підшоломника.

Тип 2 (початок 1960-х – середина 1980-х)

Контури корпусу цього варіанта вже значно точніше повторювали форму сталевого М56, наближаючись до його оригінальних пропорцій. Будь-які маркування були відсутні. Заклепки стали нероз’ємними, що означало — підшоломник тепер встановлювався постійно і не підлягав зняттю. Шкіряна частина залишалася пришитою до картонної смуги, як і в попередньому варіанті. Чотири прокладки збереглися, хоча їхній матеріал змінювався з часом залежно від періоду виробництва. Існувало три основні підтипи цієї моделі:

Тип 2A (початок 1960-х — середина/кінець 1960-х): без спідниці, підшоломник із вентиляційними язичками, поролонові гумові прокладки.

Тип 2B (середина/кінець 1960-х — середина 1980-х): без спідниці, без вентильованих язичків, найчастіше з уретановими прокладками, іноді з гумовими.

Тип 2C (середина/кінець 1960-х — середина 1980-х): із вузькою спідницею внизу, не вентильовані язички, переважно уретанові прокладки.

Тип 3 (середина 1980-х – 1990)

Корпус цього варіанта знову точно повторював форму сталевої каски М56, але вже без спідниці. Жодних маркувань на ньому не було. Усередині встановлювався стандартний підшоломник зразка М78, що пояснює наявність шести заклепок, видимих іззовні — саме вони є головною зовнішньою ознакою цього типу. Заклепки були нероз’ємними, тому підшоломник монтувався на постійній основі.

ФРН

Після створення у 1951 році Bundesgrenzschutz (BGS) — Федеральної прикордонної служби, яка фактично виконувала функції воєнізованої поліції й певною мірою слугувала тимчасовою заміною армії (аналогічно до Kasernierte Volkspolizei у НДР), — традиційний німецький сталевий шолом, відомий ще з часів Другої світової війни, був знову введений на озброєння. Використовувався він майже без змін у формі, близькій до моделей M35/M40, і залишався в службі протягом кількох десятиліть — аж до початку 1990-х років, коли його остаточно замінили сучасні композитні каски нового зразка.

Спочатку у Bundesgrenzschutz використовувалися залишки сталевих шоломів моделей M35, M40 та M42, що залишилися після Другої світової війни. Ці шоломи проходили капітальний ремонт: отримували нове внутрішнє підшолом’я, модернізовані кріплення для підборідного ременя та оновлене зовнішнє покриття — пісочну текстуру в чорно-зеленому кольорі (RAL 6012). Після створення у листопаді 1955 року Бундесверу (Bundeswehr) роль Федеральної прикордонної служби поступово зменшувалася, а частину її особового складу передали до новостворених Збройних сил.У цей перехідний період “старий” сталевий шолом знову певний час використовувався і в Бундесвері, доки його не замінили німецькою версією американського M1. Внутрішня система підшоломника у цих модернізованих касках являла собою своєрідну гібридну конструкцію — невдалу спробу поєднати американське підшолом’я з елементами німецької системи M31 часів Вермахту.

Через недоліки першої гібридної конструкції досить швидко розпочали роботу над її вдосконаленням, у результаті чого було створено новий, більш надійний підшоломник. Його система кріплення передбачала три заклепки, рівномірно розташовані навколо корпусу шолома. Так з’явилася оновлена модель, відома як M51, яка випускалася у двох ранніх варіантах — вони відрізнялися деталями конструкції підшоломника та ременів, але зберігали загальну форму корпусу, успадковану від моделей M35/M40/M42. Одна з версій шолома M51 мала перероблене зовнішнє кільце, запозичене від моделі M31, із доданими тримачами для підборідного ременя. Інша версія отримала повністю нове кільце, у якому вже була інтегрована система підвісу та приварені вушка для кріплення ременя, що робило конструкцію більш зручною та надійною в експлуатації.

Починаючи з 1953 року, більшість шоломів M51 було модернізовано під новий підшоломник. На відміну від попереднього варіанту, у цій версії металеве вушко не приварювалося, а приклепувалося оцинкованою металевою петлею. Для виготовлення цих петель, а також оцинкованого внутрішнього кільця підшоломника, ймовірно, використовувалися залишки деталей старих підшоломників M31 від сталевих касок Вермахту. Підборідні ремені, виготовлені за зразком каски M35, кріпилися саме до цих петель, через що на зовнішній поверхні шолома були помітні головки заклепок, характерні для цієї конструкції. На деяких касках зустрічалися штампи “SW”, що, ймовірно, означало «Schuberth Werke, Braunschweig» — завод, який займався ремонтом касок і встановленням нових підшоломників.

У ранній період існування Федеральної прикордонної охорони (Bundesgrenzschutz, BGS) для маскування застосовували сітки, ремені від польових сумок і тканинні чохли на каски. Окрім того, пончо та каптури з візерунком «сплітер-камуфляж» (Splintertarn) виготовлялися спеціально для BGS. На відміну від вермахтівського варіанту, основний колір у камуфляжі BGS був трохи світлішим, а коричневий відтінок — темнішим. Ще одним способом маскування, запозиченим із практики Вермахту, було використання ременів від польових сумок для спотворення форми каски та кріплення гілок, трави й іншого природного камуфляжу, що допомагало зменшити помітність бійця в польових умовах. [73], [74] 

Аргентина

Аргентина не брала безпосередньої участі у Другій світовій війні, а її оголошення війни наприкінці цей крок дозволив заморозити німецькі активи в аргентинських банках і запобігти їхньому потраплянню до рук західних союзників у момент, коли Третій Рейх перебував на межі поразки. Окрім того, формальне оголошення війни надало Аргентині можливість отримати американську військову допомогу, включно з постачанням шоломів M1. Попри це, Casco M38 продовжував активно використовуватися аргентинськими військовими й після закінчення війни. У 1946 році було ухвалено нове правило, згідно з яким змінювався стандартний колір шолома на земляно-коричневий, а також зменшувався розмір ронделя з національною емблемою. Такі шоломи використовувалися паралельно з дедалі більшою кількістю американських шоломів M1, що надходили як надлишкове військове майно часів Другої світової війни.

У 1949 році Аргентина здійснила велику закупівлю шоломів M1, і вже з початку 1950-х років цей тип практично повністю замінив усі попередні моделі аргентинських бойових шоломів. Єдиним винятком залишалися швейцарські шоломи, які використовувалися обмежено — до початку 1970-х років. Таким чином, до середини 1950-х років Casco M38 остаточно був знятий з озброєння аргентинських збройних сил.

Уругвай

Коли Casco M38 було знято з озброєння аргентинської армії у середині 1950-х років, частину цих шоломів передали як допомогу Уругваю. Проте, після оцінки їхнього стану, уряд Уругваю визнав ці каски непридатними для військового використання — переважно через зношення, стару конструкцію та застарілий захист. Замість утилізації, шоломи передали до національної тюремної системи, де вони використовувалися охоронцями та наглядачами протягом наступних кількох років. Таким чином, Casco M38 отримав “друге життя” в Уругваї, хоча й у немілітарній ролі.

Болівія

На початку 1941 року Болівія закупила шоломи M1917 у США. 7 квітня 1943 року країна вступила у Другу світову війну на боці союзників, після чого поставки M1917 продовжилися. Наприкінці 1940-х — на початку 1950-х років Болівія зробила значну закупівлю німецьких шоломів Stahlhelm M35, отриманих з різних джерел: частково як воєнні трофеї союзників, а частково — через посередників із Західної Німеччини після 1949 року. Оскільки відновлений німецький уряд мав обмеження на продаж військового спорядження, виробленого за часів нацизму, у контрактах ці шоломи офіційно фігурували під назвою «Polizei-Policia». Болівійські M35 фарбувалися у чорний матовий колір і мали дві бічні декалі: праворуч розташовувався червоно-жовто-зелений національний щит, а ліворуч — знаки розрізнення підрозділів. Національний щит був схожий за формою на триколірний німецький щиток Вермахту. Штальхельм M35 швидко завоював популярність серед б

олівійських військових завдяки надійності, ергономіці та виразному зовнішньому вигляду. На початку Холодної війни цей шолом повністю замінив M1917 і залишався єдиним бойовим шоломом у строю до 1960-х років.  Лише у 1964 році Болівія розпочала поступовий перехід на американський шолом M1, хоча німецький варіант залишився у використанні ще тривалий час. Особливо тісно штальхельм пов’язаний із 1-м піхотним полком «Колорадос», який мав власну емблему із зображенням шолома. Полк користувався особливою повагою серед населення країни, адже приймав до лав лише найсміливіших та найкраще підготовлених бійців, незалежно від раси чи соціального походження. Навіть курсанти, що проходили навчання на полігонах, носили штальхельм під час тренувань і церемоній. Крім «Колорадос», інші піхотні та артилерійські частини Болівії продовжували використовувати M35 у парадних та церемоніальних заходах. Станом на 2016 рік не було жодних ознак того, що болівійська армія планувала остаточно зняти з озброєння цей легендарний німецький шолом, який став не лише елементом військового спорядження, а й символом тяглості традицій та національної гордості.

Чилі

У 1930-х роках Чилі отримала ліцензію на виробництво німецького шолома M35, який незабаром надійшов на озброєння національних збройних сил. У 1971–1973 роках у країні відбулася друга хвиля виробництва M35, спрямована на поповнення запасів, що залишилися ще з часів Другої світової війни. Ці штальхельми відрізнялися від оригінальних німецьких варіантів зміненим підшоломником, іншим типом кріпильних болтів і відсутністю вентиляційних втулок. На початку 1990-х років компанія “FAMAE” у місті Талаганте випустила третю, обмежену серію чилійських M35. Вони загалом повторювали конструкцію зразка 1970-х, але виготовлялися вже з легкого сплаву й мали глянцеве покриття, оскільки призначалися виключно для церемоніального та парадного використання. Окрім цього, нові шоломи отримали трохи більш виражений край поля, що надавало їм виразнішої форми та підкреслювало характерний силует класичного штальхельма.

Після підписання міжамериканського договору в Ріо-де-Жанейро в 1947 році Чилі отримала доступ до американських шоломів M1 часів Другої світової війни. Відтоді країна почала масово імпортувати їх і поступово замінювати німецькі M35, прагнучи зробити M1 стандартним бойовим шоломом усіх збройних сил. Щоб прискорити цей процес, поставки здійснювалися не лише зі США, а й із Південної Кореї, Ізраїлю та Бразилії. До початку 1960-х років сталеві штальхельми залишалися лише у вартових або резервних підрозділах, а до 1970 року — виключно для парадів і церемоній. У суспільній свідомості чилійців вони втратили будь-які асоціації з нацистською Німеччиною і вважалися суто національним символом. У 1940–1960-х роках політичні настрої в країні змінювалися неодноразово, однак шолом залишався популярним і не викликав суперечок. Коли у 1970 році до влади прийшов Сальвадор Альєнде — перший комуністичний президент у Південній Америці — він не став відмовлятися від використання M35, навіть попри переозброєння армії зброєю країн Варшавського блоку. Після перевороту 1973 року владу захопив генерал Аугусто Піночет, і сталеві шоломи знову набули символічного значення — їх активно використовували на парадах, у пропаганді та на офіційних плакатах. Після падіння хунти у 1990 році й повернення демократії штальхельм зберігався у церемоніальному використанні. Проте у 1998 році, коли військовий оркестр зустрічав Піночета в аеропорту Сантьяго, цей образ викликав гостру реакцію — ліві політичні сили вперше публічно поставили під сумнів доцільність використання шолома, який тепер асоціювався не лише з нацистською Німеччиною, а й із диктатурою Піночета. У 2006 році до влади прийшла соціалістка Мішель Бачелет, чий уряд розглядав можливість відмови від M35 у парадному використанні. Проте конкретного рішення так і не ухвалили, а після завершення її першого терміну в 2010 році питання було відкладене. Тим часом бойові підрозділи чилійської армії поступово переходили від сталевих шоломів M1 до кевларових PASGT, відомих серед солдатів як “Gulfo” через їхнє використання американськими військами під час операції «Буря в пустелі». Таким чином, M35 пережив у службі навіть M1 і залишив помітний слід в історії чилійської армії. Коли Бачелет повернулася на посаду президента у 2016 році, тема штальхельма вже втратила актуальність. Попри давні дискусії, M35 досі залишається офіційним церемоніальним і парадним шоломом Чилійських збройних сил.

Колумбія

Протягом останніх двох років Другої світової війни невелика кількість шоломів M1 почала надходити до Колумбії в межах допомоги за програмою ленд-лізу зі США. Попри це, німецькі штальхельми залишалися в активному використанні як під час війни, так і в післявоєнний період. З 1948 по 1953 рік країна пережила період, відомий як “La Violencia” (“Насильство”) — епоху політичної нестабільності, повстань, партизанської війни та масштабних вуличних заворушень. Армія Колумбії в ці роки брала участь як у боях проти повстанців у джунглях, так і в операціях із відновлення порядку в містах. У цей час шоломи M35 продовжували використовуватися поряд зі зростаючою кількістю американських M1. На початку холодної війни Вашингтон розглядав Колумбію як стратегічного союзника в регіоні — країна була найближчою до Панами та зони Панамського каналу, що мало величезне геополітичне значення. У 1949 році США передали Колумбії велику партію надлишкових шоломів M1 часів Другої світової війни за символічною ціною. Перехід на новий тип відбувся дуже швидко, і вже до 1951 року M1 став єдиним стандартним бойовим шоломом колумбійської армії. Попри це, невелика кількість німецьких M35, а також деяких старіших моделей — таких як “рогаті” M18 і навіть кілька екземплярів “Пікельхаубе” — залишалася в армійських запасах як частина історичної традиції. Ці шоломи й сьогодні можна побачити під час святкових військових парадів “Los Desfile”, коли підрозділи проходять у строю, демонструючи форму, спорядження та озброєння різних історичних епох. Таким чином Колумбія вшановує свою військову спадщину, і німецькі типи шоломів залишаються помітним символом її минулого.

Домініканська Республіка

Ця країна цікава тим, що почала свій шлях користування штальхельмами лише після Другої світової війни. Під час самої війни армія Домініканської Республіки, яка на той час вважалася однією з найсучасніших у Карибському регіоні, отримала великі партії застарілих шоломів M1917 зі США. Пізніше, у межах програми ленд-лізу, надходили також додаткові M1917 та певна кількість новіших M1. Країною в цей період правив Рафаель Трухільйо (1931–1961), чия диктатура характеризувалася як надзвичайно централізована й авторитарна. Відносини між США та Трухільйо протягом десятиліть коливалися від співпраці до відкритої ворожості. Періодично Вашингтон навіть запроваджував ембарго на постачання зброї до Домініканської Республіки. У середині 1950-х років, під час одного з таких ембарго, Трухільйо вирішив модернізувати вигляд своєї армії, зокрема замінити застарілі шоломи M1917 на щось більш сучасне та презентабельне. Через його антикомуністичні погляди варіант із радянськими або східноєвропейськими шоломами відпадав. Водночас більшість західних держав користувалася американськими M1, тож вибір був обмежений.. Рішення знайшли в штальхельмі, який на той час використовувала Bundesgrenzschutz — Федеральна прикордонна поліція Західної Німеччини. Спершу Bundesgrenzschutz була оснащена оригінальними сталевими шоломами часів Другої світової — M35, M40 та M42, які союзники передали як тимчасове спорядження. Їх очистили від усіх символів Вермахту та Ваффен-СС, перефарбували й офіційно перевидали. До середини 1950-х років старі запаси почали зношуватися, і було замовлено нове виробництво — модернізовані M53 або M35/53, який вважається останнім справжнім представником родини штальхельмів. 

У Домініканській Республіці шолом M53 вважався ідеальним вибором, адже він дозволяв обійти американське ембарго на постачання зброї, водночас залишаючись перевіреною, надійною конструкцією. До того ж, у випадку потенційного конфлікту з історичним суперником — Гаїті, — цей шолом мав забезпечити візуальну відмінність на полі бою, оскільки гаїтянська армія користувалася виключно американськими касками M1. У середині 1950-х років Домініканська Республіка імпортувала кілька тисяч штальхельмів M53, виготовлених компанією Linnemann-Schnetzer у Західній Німеччині. Основна маса шоломів була пофарбована в матовий чорнувато-коричневий колір, проте варіанти, призначені для військово-морського флоту, мали темно-синє забарвлення, а екземпляри, що потрапили до військово-повітряних сил, були прикрашені великими символами крил пілотів.. Більшість M53 надійшла до сухопутних військ, однак їхньої кількості не вистачало, щоб повністю переоснастити всі дивізії. Першими новий шолом отримали гвардійські частини, після чого він поступово з’явився в окремих піхотних батальйонах. Солдати швидко оцінили його за зручність, баланс і надійний захист, тому штальхельм здобув популярність серед особового складу. Після успішного замаху на Рафаеля Трухільйо в 1961 році політична ситуація різко змінилася. США відновили військову допомогу Домініканській Республіці, і незабаром країна почала отримувати великі партії дешевих шоломів M1. Це фактично поклало край використанню M53, які відтоді сприймалися як символи диктаторського режиму Трухільйо. Після 1961 року публічне використання німецьких штальхельмів було припинено, і вони поступово зникли з армійського спорядження, залишившись лише в історичних колекціях і на складах.

30 квітня 1965 року Сполучені Штати здійснили вторгнення в Домініканську Республіку в межах операції «Power Pack», тимчасово окупувавши країну. Після завершення бойових дій і стабілізації ситуації армія Домініканської Республіки була повністю реформована за участю американських військових радників. У процесі цієї реорганізації відбулося повне стандартизування спорядження за зразком армії США. Основним бойовим шоломом став американський М1, який залишався єдиним стандартним зразком у збройних силах країни аж до початку 2000-х років. Німецькі штальхельми М53, що залишалися на складах, вилучили з експлуатації. Більшість із них була переплавлена на металобрухт. [75]

Підсумок

Штальхельм був не просто шоломом, а справжнім символом першої половини XX століття. Його впізнавана форма стала синонімом слова «Вермахт», а сам він зайняв почесне місце у військовій культурі поряд із німецькими танками «Тигр» і «Пантера». Де б не згадувався Третій Рейх і його військові кампанії — завжди знайдеться місце для штальхельма. Протягом десятиліть він еволюціонував технічно, але зберігав свою сутність — функціональність, брутальність і своєрідну естетику страху. Штальхельм став обов’язковим елементом образу німецького солдата в кіно: від голлівудських блокбастерів до маловідомих фільмів і серіалів, знятих у країнах пострадянського простору. Варто лише побачити його силует — і ворог визначений без жодного слова. Попри своє суто німецьке походження, штальхельм мав широку географію використання: його носили в Африці, Азії, Латинській Америці. Усюди, де він з’являвся, він залишав помітний слід у військовій культурі, стаючи символом дисципліни, сили й страху водночас.

Післямова

Ця стаття стала моєю пробою пера в написанні матеріалу такого розміру. Коли я розпочав писати її в липні, то думав, що закину, або ж вона вийде зовсім невеличкою, сторінок на п’ять-десять, не більше. Перечитуючи текст наразі, я розумію, що цей матеріал став частинкою мене. Три місяці написання, пошук інформації, який став рутиною — це були прекрасні години, які не хочеться забувати. Хочу подякувати людям, що були поряд зі мною та підтримували в написанні. Величезне дякую брату, моїй подрузі, вельмишановним одноліткам — ви просто чудові та найкращі, всіх обійняв. Окрім того, я сильно вдячний Антону (мій шеф, та за сумісництвом редактор цієї статті), який дав зелене світло їй не дивлячись на таку екстравагантну тему. Дякую вам, любі читачі, що прочитали цю довжелезну публікацію, до зустрічі! 

Список використаних джерел:

[1] https://en.wikipedia.org/wiki/Pickelhaube#World_War_I

[2] https://en.wikipedia.org/wiki/Dragoon_helmet#:~:text=1803%2C,6

[3] https://thehistorypress.co.uk/article/a-british-soldiers-kit-in-the-first-world-war/

[4]https://www.iwm.org.uk/collections/item/object/30101160#:~:text=This%20helmet%20is%20an%20example,and%20the%20plate%20being%20of

[5]https://en.wikipedia.org/wiki/Albert_helmet#:~:text=The%20Albert%20helmet%20was%20developed,4

[6] https://en.wikipedia.org/wiki/Pith_helmet#Within_the_British_Empire

[7]http://newrussianmarkets.com/obrazovanie/russkie-shlemy-vremyon-pervoj-mirovoj-vojny.html

[8]  Ludwig Baer  “The History of the German Steel Helmet (1916-1945)” стор. 7

[9] Ludwig Baer  “The History of the German Steel Helmet (1916-1945)” стор. 8-15

[10] Ludwig Baer  “The History of the German Steel Helmet (1916-1945)” стор. 15-24

[11] https://helm.at.ua/publ/stalnoj_shlem/germanija/m16/5-1-0-6

[12] Floyd R. Tubbs “Evolution of the German Steel Helmet” стор. 12-14

[13] https://alexanderandsonsrestorations.com/german-wwi-helmet-camouflage/

[14] https://alexanderandsonsrestorations.com/german-helmet-decals/

[15] https://helm.at.ua/publ/stalnoj_shlem/germanija/m16/5-1-0-6

[16] https://www.tankarchives.com/2019/04/from-pickelhaube-to-stahlhelm.html

[17] https://helm.at.ua/publ/stalnoj_shlem/germanija/m16/5-1-0-6

[18] https://ah.org.ua/stalnoj-shlem-v-avstro-vengerskoj-armii

[19] https://maplecreekmilitaria.com/2025/04/19/bulgarian-m17/

[20] Brian C Bell “Wehrmacht Combat Helmets 1933-45” стор. 4-6

[21] Brian C Bell “Wehrmacht Combat Helmets 1933-45” стор. 11-12

[22]https://alexanderandsonsrestorations.com/whats-inside-german-helmet-liners-1920-1940/

[23] https://everything.explained.today/Der_Stahlhelm%2c_Bund_der_Frontsoldaten/

[24] https://alexanderandsonsrestorations.com/german-helmet-decals/

[25]https://alexanderandsonsrestorations.com/the-helmet-with-the-grinning-skull-a-short-history-of-the-danzig-police-helmet/

[26] https://www.tankarchives.com/2019/04/from-pickelhaube-to-stahlhelm.html

[27] https://maplecreekmilitaria.com/2025/04/19/czechoslovakian-vz-20/#_ftn2

[28] https://maplecreekmilitaria.com/2025/06/06/yugoslavian-m17/#_ftn8

[29] https://maplecreekmilitaria.com/2024/11/19/afghan/

[30] https://www.frontiernet.net/~masullivan/vickers/Irish_Helmet.htm

[31] https://maplecreekmilitaria.com/2024/03/23/irish-m27/

[32] https://maplecreekmilitaria.com/2022/07/04/hungarian-m38/

[33]https://alexanderandsonsrestorations.com/specters-in-the-snow-the-story-of-finlands-skeleton-helmet/

[34] https://maplecreekmilitaria.com/2022/11/16/finnish-vz-20/

[35] https://maplecreekmilitaria.com/2022/05/04/finnish-hungarian-m38/

[36] https://www.cascoscoleccion.com/espana/es21sa.html

[37] https://www.cascoscoleccion.com/espana/es26ca.html

[38] https://www.cascoscoleccion.com/espana/es38.html

[39] https://www.cascoscoleccion.com/espana/esz42.html

[40] https://www.cascoscoleccion.com/espana/es35.html

[41] https://maplecreekmilitaria.com/2022/04/15/chinese-m35/

[42]https://www.treasurebunker.com/forums/index.php?/topic/3771-chinese-m35-helmet/

[43]https://www.worldmilitariaforum.com/forums/index.php?/topic/319053-chinese-helmet/

[44] https://maplecreekmilitaria.com/2025/03/07/bulgarian-m36-a/

[45] https://maplecreekmilitaria.com/2025/04/03/bulgarian-m36-b/

[46] https://maplecreekmilitaria.com/2025/03/23/bulgarian-m-36/

[47]https://wwiiafterwwii.wordpress.com/2016/03/07/the-stahlhelm-in-latin-america-after-wwii

[48]https://helm.at.ua/publ/stalnoj_shlem/germanija/nemeckij_stalnoj_shlem_vtoroe_pokolenie/5-1-0-96

[49] https://alexanderandsonsrestorations.com/german-m42-helmet/

[50] Ludwig Baer  “The History of the German Steel Helmet (1916-1945)” стор. 383-401

[51] Brian C Bell “Wehrmacht Combat Helmets 1933-45” стор. 44-54

[52] https://alexanderandsonsrestorations.com/german-afrika-korps-helmet/

[53] https://alexanderandsonsrestorations.com/german-helmet-decals/

[54] https://helm.at.ua/publ/stalnoj_shlem/germanija/fallschirmjager/5-1-0-29

[55] Floyd R. Tubbs “Evolution of the German Steel Helmet” стор. 58-61

[56] https://helm.at.ua/publ/stalnoj_shlem/germanija/gladiator/5-1-0-28

[57] Ludwig Baer  “The History of the German Steel Helmet (1916-1945)” стор. 282-300

[58] Ludwig Baer  “The History of the German Steel Helmet (1916-1945)” стор. 243-266

[59] https://www.heimatmuseum-nauheim.de/feuerwehr/helme.htm

[60] http://feuerwehrhistoriker.de/uniform/helme.html

[61] Ludwig Baer  “The History of the German Steel Helmet (1916-1945) стор. 267-273

[62] Floyd R. Tubbs “Evolution of the German Steel Helmet” стор. 67-68

[63] www.derfeuerwehrhelm.de :.... d

[64]https://web.archive.org/web/20180906092254/http://www.german-helmets.com/LUFTWAFFE%20SSK90.htm

[65] Ludwig Baer  “The History of the German Steel Helmet (1916-1945) стор. 339-341

[66]https://web.archive.org/web/20180828060928/http://www.german-helmets.com/LUFTWAFFE%20Flieger-1-2.htm

[67] https://www.warrelics.eu/forum/steel-helmets/pilots-helmet-8009/

[68]https://www.warrelics.eu/forum/steel-helmets/m35-dd-lw-bomber-crew-helmet-display-88879/

[69]https://web.archive.org/web/20180828060920/http://www.german-helmets.com/LUFTWAFFE%20Flieger-Variant.htm

[70]https://stasidecorations.wordpress.com/wp-content/uploads/2020/03/2012-vol3-3-the-steel-helmet-of-the-ddr-part1-1.pdf

[71]https://stasidecorations.wordpress.com/wp-content/uploads/2020/03/2012-vol3-4-the-steel-helmet-of-the-ddr-part2-1.pdf

[72]https://stasidecorations.wordpress.com/wp-content/uploads/2020/03/2013-vol4-1-the-steel-helmet-of-the-ddr-part3-1.pdf

[73]https://www.warrelics.eu/forum/world-steel-helmets/steelhelmet-west-german-bundesgrenzschutz-federal-border-guard-m-1951-a-787461/

[74]https://www.warrelics.eu/forum/world-steel-helmets/helmet-west-german-bundesgrenzschutz-federal-border-guard-m-1951-part-2-a-790110/

[75]https://wwiiafterwwii.wordpress.com/2016/03/07/the-stahlhelm-in-latin-america-after-wwii/