Даний текст являється підрозділом з книги “Кринжмодерн або Вступ до Цифрового Середньовіччя“Автор: Benjamin WiSE
Silent party (“тиха вечірка”) – формат, коли відвідувачі події слухають музику через бездротові навушники, а не загальну саунд-систему. На перший погляд, це нівелює ключові сторони класичної вечірки: фізичне відчуття звуку, коли крізь тіло проходить бас та у вухах дзвенять хай-хети.
Взаємодія з музикою артиста через окремі безпровідні навушники, по суті індивідуальне прослуховування у спільному просторі – це алюзія на підключеність наших девайсів до сервера, на фізичну включеність у мережу, що стала звичною. Спільна розрізненість. Своєрідний пост-мережевий екзистенціалізм: усі з'єднані, але кожен у своїй капсулі сприйняття. А те, що колись було спільним (звук, танець), тепер стає внутрішнім, персональним, але всередині колективу.
Насправді, концепція тихої вечірки лише підсвічує поточні тенденції, парадокси нашої цифрової культури, демонструє так зване "чорне дзеркало". Але далеко не тільки це.
Початок російсько-української війни запустив відкат від глобалізму у світі. Тенденцію, що пробудила навіть Фукуяму, який, здавалося, досі спав на уламках Берлінської стіни. Того самого Френсіса Фукуяму, який раніше авторитетно проголосив "кінець історії" та вічний тріумф глобалізації. Правда, існує думка, що втома від останньої назрівала не перший рік – разом із перенасиченням зображеннями, сенсами, людьми, які постійно "на зв’язку", але ніколи не поруч. Світ наче поступово втратив здатність витримувати власну щільність…
Завдяки інтернет-мережі дійсно розчинився колишній цикл культурного обміну: трек, написаний в лондонських підвальних студіях, вже за умовну годину може опинитися у твоєму плейлисті. Водночас в Україні ми можемо спостерігати специфічний, навіть викривлений локалізм.
Війна та умова закритих кордонів для половини населення країни сформували нове, а насправді глибоко середньовічне розуміння метафізики міст. Разом із встановленням блокпостів відбулася своєрідна трансформація у міста-фортеці, буквально малесенькі країни зі своїми обмеженнями, правилами та канонами. Ці замкнені системи не лише про оборону, а й про мислення: повернення до локального, сакралізованого простору, але без віри, тільки моральна фрагментація.
Міста-фортеці різняться кількістю внутрішніх порядків та рівнем дисципліни, які тримаються на культі страху у суспільстві. Ну а представники одних міст-фортець критикують інших за прояв давньогрецького way of life – гедонізму. Так формується “нова етика” виживання, антигуманістичний поворот у свідомості, де контроль і цензура витісняють свободу, відкритість і глобальні зв'язки.
Біополітика Мішеля Фуко розкриває механізми, за допомогою яких держава намагається керувати індивідами під фасадом “турботи” і “потреби заради блага”. Вона також демонструє, який необмежений ресурс держава має для збереження влади, втручання та придушення голосів незгодних: від медицини до поліції. До цього варто додати, звісно, ще й “Дію” – біополітичний інтерфейс між тілом і державою.
Біополітика все більше перетворюється на некрополітику, а лавкрафтіанський жах, випущений на волю, витає над полем бою!
Втім, є ще один момент, що вже став самоочевидним, стосується локалізму. Пережиті психологічні наслідки пандемії COVID-19 із її карантинними обмеженнями, уповільненням туризму та новою етикою дистанції між людьми, від яких ще не всі встигли оговтатись до 24-го лютого, все-таки зробили нас більш уважнішими до локальних процесів, особливо культурних. “Think globally, act locally” – фраза, що нарешті стала не гаслом, а реальністю.
Виклики, які породжує викривлений локалізм у поєднанні з військовим станом – обмеження щодо місць для подій, рівня звуку, комендантська година – тиха вечірка інвертує на свою користь і рефлексує крізь них поточну ситуацію. Створює цікаву зону тертя між необхідністю тиші й потребує звучати, бути почутим. Тихі вечірки можна проводити в різних місцях і просторах, не призначених для вечірок звичного формату, скажімо, в бібліотеці. Не зважати на акустику приміщення і легко уникати конфліктів із сусідами чи правоохоронцями. Тепер тіло не резонує з басом, а входить у технологічний простір слухання, відбувається переосмислення тілесності звуку.
Окрім цього, тиха вечірка деконструює формат сучасних вечірок та клубів, котрі імітують естетику рейвів 90-х. Йдеться про заклеювання камер або вимогу здавати телефони в камери зберігання. Наше сучасне життя немислиме без гаджетів, і це не варто оминати, намагаючись дотримуватися ортодоксального підходу.
Історія взаємодії з технологіями – це історія нашої взаємодії з соціально-культурними артефактами епох, власного часу. Тиха вечірка гармонійно застосовує технології як пряме продовження людського. Вона виходить за межі танцювальної музики в лайнапах звичних нам вечірок: частина людей може танцювати, а інша – споглядати, сидячи в кріслі, наче вдома. І перше зовсім не заважає другому, а радше доповнює. Частково це відсилає до задумки Braindance.
У 2001 році на лейблі Rephlex Records вийшла компіляція під назвою The Braindance Coincidence. Її ідея полягала в тому, щоб запропонувати електронну музику для тих, хто втомився від рейвів і хоче послухати щось глибше вдома. Момент виходу компіляції став більш ніж символічним жестом: запуск лінії еволюції інтелектуального рейву, де радше танцює не тіло, а мозок. Вона задала тон на багато років уперед.
Варто згадати і формування музики Burial, ключового спадкоємця даного тренду. Його старший брат часто ходив на ті самі канонічні британські рейви 90-х. Сам Burial, занадто юний тоді, проживав ці події через оповіді брата. Згодом, опанувавши музичний софт, він може і щиро прагнув створювати музику для тих рейвів. Але тільки пройшов час саунд-систем в ангарах, бо всі перекочували в клуби, а індустрія ставала дедалі комерційнішою. Саме тому його музика відчувається як саундтрек до самотніх, меланхолійних прогулянок, де саунд 90-х проступає крізь туман, виключно гонтологічно. Як спогад, що ніколи не був реальністю. Це музика після вечірки, коли залишився тільки шум дощу, метро й уривки голосів…
Рухаючись далі, 10-ті разом із глобаним поширенням Інтернету подарували нам пост-інтернет музику. Це експериментальна клубна музика, яка відрефлексовує епоху рейвів, черпаючи натхнення в пост-індастріалі, піджанрах трепу, відеоіграх з аніме, а також візуальних естетиках з Tumblr. Її головний меседж полягає в тому, що клубна музика може існувати поза фізичним клубом – вона написана насамперед для інтернет-прослуховування, для існування в інформаційному потоці і постлюдському просторі, коли клубом стає вся мережа. Пост-інтернет музика часто десь посередині між звуковим фоном для веб-скролінга та танцпольними бенгерами; ідеальна для VR або метаверс-рейвів.
У 2021 році в рамках фестивалю CTM відбувся онлайн-рейв, сфокусований на постклубній музиці. Він проходив у віртуальному Club Matryoshka, створеного на базі приватного сервера Minecraft.
Як характерно зазначається в описі, це цифровий майданчик для підпільних і “неортодоксальних музичних мутантів”, заснований філіппінськими цифровими художниками, діджеями та геймерами влітку 2019 року. У певному сенсі це стало передчуттям пасивних конотацій антропоцентризму, коли вже через рік на певний час зупинилося нічне життя у світі. Тоді “цифрові клуби” стали реальнішими за матеріальні: кіберонтологія тіла, що танцює без фізичної присутності.
Повертаючись до тихої вечірки, вона втілює збірний образ цих ідей і гібридного тіла сучасної людини. Особистісне занурення, комунікація і спільність, народжена в мережі. Її комфортна атмосфера, яка за своєю природою майже інтернетна: індивідуальне налаштування гучності навушників та можливість спілкуватися без необхідності кричати, як це часто буває в клубах на танцполі, нагадує душевну вечірню розмову з друзями у Discord. Цифрово-людяну.
