Ця тема прийшла до мене на світанку декілька тижнів тому зі словами “пиши про смерть”, а потім полились слова з Потоку і згадки свого життя. Скажу чесно, я вагалася взагалі публікувати її чи ні, враховуючи масштаб війн і катастроф останніх років. Але тема і слова прийшли, текст давно написаний, а Вищий план почав інтенсивно про нього нагадувати. Тому хай ці слова стануть підтримкою і допоможуть зцілити серце тим, кому воно дуже болить.
Напевно, варто почати з одного яскравого спогаду мого дитинства, коли я вперше в житті побачила поховання і мертве тіло людини. Мені п’ять років, загинув мій двоюрідний брат. На мить в кімнаті я лишаюсь сама, підхожу до труни і починаю активно роздивлятися тіло. Я пам’ятаю свої відчуття. Мені не було страшно, я відчула стільки легкості і світла навколо, що не розуміла чому так плачуть всі мої рідні. Я ніби перестала бачити мертву людину. Це якраз був той стан, коли у дитини зберігається ще чистий зв’язок з Творцем до того моменту, поки земне життя не наклало свої деструктивні програми.
Тема смерті мене супроводжує все життя. З п’яти до двадцяти моїх років кожен рік - півтора хтось з родини та близьких друзів помирав. Ти не встигав оговтатися від однієї втрати, як приходила інша. Події життя були схожі на марафон смертей. Оскільки вся родина з чудовим почуттям гумору, в нас навіть з’явився сумний жарт: “Ми вже професіонали в тому, як хоронити людей”. Саме тоді я вперше зіштовхнулася з жахом, коли в один період гине ціла сім’я.
Дивлячись з позиції сьогодення, такі жахливі і болючі втрати стали звичним явищем. Але на той час більшість з моїх знайомих взагалі не знали, що таке поховання і як виглядає мертве тіло. Мені довелося екстерном дорослішати і задаватися тими духовними питаннями, якими тоді ніхто з однолітків не цікавився.
Як вдавалося переживати біль від втрат?
Завдяки двум важливим речам. Це постійному відчуттю Бога поруч, розмові з Ним і беззупинному нагадуванню про Його волю моєї родини словами: “Це воля Бога, душа свою місію виконала. Виплакали, прийняли і відпускаємо її, інакше робимо лише гірше”. Саме абсолютна мудрість моїх рідних і постійні розмови з Богом дозволяли в подальшому переживати втрати близьких мені людей, моїх друзів, а також особисті втрати, від яких здавалося б неможливо оговтатись.
Але все ж таки досвід втрат не пройшов абсолютно безслідно для моєї психіки. Свого часу мені довелося глибоко пропрацьовувати наявність факту самої смерті як частини життя людини за допомогою духовно-психологічних практик. Я ніколи не боялась смерті, але мене нудило від самої згадки про неї через масштаб її присутності в моєму житті. Мозок ніби заблокував саме слово “смерть”. Такі події не залишають тобі вибору, окрім як почати поглиблювати знання в темі смерті і глибоко шукати відповіді на питання.
Згодом втрати продовжились, але вже з різною інтенсивністю. Додалися втрати під час війни. Додався власний досвід перебування на межі між життям і смертю, а також досвід неочікуваного виходу з тіла під час звичайного сну, де мені чітко показали окремо мою свідомість і тіло, в яке так не хотілося повертатись. Я розуміла, що потрібно повернутись, бо ще не все виконала і свідомо увійшла в тіло назад. Прокинулась з відчуттям повної ясності в голові.
Фактично душа залишає тіло людини щоночі. Мандрує різними світами і в різних станах. Це те, що ми звикли сприймати як сон, хоча це реальність, тільки вже інша. Душа ніколи не спить, їй не потрібен відпочинок. Відпочиває лише наше тіло. І щоразу, перед пробудженням, душа повертається назад, щоб продовжити виконувати ту програму, яка запланована на її поточне втілення. Це потрібно завжди пам’ятати, коли ми говоримо про смерть. Адже смерть - це лише перехід в інший вимір.
Протягом життя мені часто після смерті снилися мої близькі і розмови з ними. Під час війни декілька знайомих військових, що загинули, приходивши у сни до своїх матерів, говорили приблизно однакові речі: “Не плачте. Ми знали для чого приходили. З нами все добре”.
Люди звикли смерть оцінювати масштабністю. Чим більше смертей, тим трагічніше ми це сприймаємо. Але варто людині зануритись у спокійне, буденне життя, вона навряд чи буде замислюватись які біди проживає її сусід, колега, знайомий чи взагалі стороння людина. Вона цього ніколи не відчуває, бо людина у спокої зосереджена виключно на своєму житті. Але це не означає, що трагедій не існує, що люди не переживають суцільної темряви свого життя. Вони можуть жити в жаху десятиліттями або мати досвід катастроф і величезних втрат ще з минулих втілень і несвідомо пам’ятати про це. Або мати потужний духовний досвід і розуміти Божественний план. Тому коли приходить дійсно людська, масштабна трансформація з величезною кількістю смертей, такі люди зазвичай більш стійкі, спокійні та своїм станом підтримують інших. Жодна війна, катастрофа чи природна стихія не вибиває їх з колії. Вони дивляться на масові втрати, руйнування, але вони залишаються в внутрішньому спокої. Чому? Тому що прожили все це ще до того, як це відчуло масове суспільство.
Переживати горе і біль від смерті близької людини - це важливо і це властиво душі в людському тілі. Його потрібно пройти, виплакати, прийняти і трансформувати в світло, як досвід. Не занурюватись в цей біль на роки, забувши про власний духовний шлях і власне життя. Саме тому важливо будувати духовную основу, відкривати своє серце, щоб пізнати Бога в собі і мати доступ до істинного знання про Всесвіт і події в ньому. Адже саме воно дає сили людині переживати біль втрат і не впасти в суцільну ненависть, звинувачення або взагалі не зійти з розуму.
З часом я почала бачити, що біль втрати - це не лише про любов, а ще й про его. Ми не можемо відпустити не тому, що любимо, а тому, що не знаємо як жити без. В цьому основна різниця. Коли душа робить перехід, кожен наш плач і занурення у втрату тримає її, не дає далі йти, не дає їй розвиватися. Коли ми тримаємо, протестуємо, не приймаємо втрату - душа залишається поруч із нами. Саме так багато душ застрягають в астральному вимірі через те, що рідні не можуть їх відпустити. Це як ніби тримати душу на тому самому рівні розвитку і не давати їй шансу на зцілення. Вона ні вверх до Бога не може піднятись, ні переродитись, щоб відпрацювати кармічні борги, які залишились.
Коли ми знаходимо в собі сили думати не тільки про свою втрату, а й про душу, яку ми втратили, ми можемо зрозуміти, як прожити цей біль екологічно. Як жити з ним і як зробити краще тій душі, яка відійшла від нас, тим самим зціливши власне серце.
Знання про смерть - це не холодна філософія. Це ключ. Воно дозволяє прожити біль, але не загрузнути в ньому. Дозволяє йти далі своїм шляхом, не зрадивши своєму покликанню.
Бо які б близькі зв’язки ми не мали з людьми - це завжди зв’язки душ, а не тіл. Ми приходимо у цей світ наодинці і повертаємось назад також наодинці. Один на один з Богом. Ні з ким іншим.
Саме це усвідомлення дозволяє проживати втрату мудро і з гідністю.
Коли ми приймаємо смерть, ми перестаємо боятися змін. Ми починаємо жити з відкритим серцем, не прив’язуючись до форми, цінувати саме життя, сміх, тепло, красу навкруги. Смерть вчить нас жити усвідомлено, бо вона не ворог, а лише двері в інший стан буття.
Душа завжди знає, що вона перебуває у нескінченному потоці життя, в якому вимірі б не знаходилась.
Адалія. Духовний провідник вищих вимірів.
