Самі по собі міста з широкими дорогами та концентруванням всієї активності в центрі, ще з нового часу планувалися для подавлення бунтів. Неаполітанський король Ферранте взагалі боявся вузьких та зігнутих вулиць, що, звісно, не є поодиноким випадком. Проект Парижу з Наполеоном є яскравим прикладом тотальної перебудови, ціллю якої було стати взірцем влади над іншими та ефективне подавлення незгодних. Утопічні міста? Так і є, але, думаю, тут нюансом з самим словом «утопія»:
Як зауважив Оскар Вайлд, «на карту світу, де немає Утопії, не варто навіть дивитися — на ній немає єдиної країни, де завжди живе людяність». Але коли утопічна мрія насаджується правлячою владою, яка нехтує демократією, що зневажає громадянські права, коли державна влада використовує найнеймовірніші засоби для її досягнення, тоді спотворюється образ самої утопії.
Пізніше, після купи провалів та успіхів в структуруванні земель інших людей (звідкись то й мають взятися гроші на такі проекти для дядь в циліндрах), лісів тощо, ми й опиняємося в містах прямих ліній з концентруванням всього в центрі. Саме подібні центри з благами, до яких стрімилися століттями і є жахливим наслідком глобалізації з урбанізмом. Те що розповідають в статистиках про нещастя в селах та депресію — це і є наслідок якраз такої політики (або ж спеціально підгоненої статистики). Всі блага зсуваються в інше місце, паразитуючи на околицях з іншими людьми. Ось так і може виникати пияцтво (що підтверджується багатими етнографічними дослідженнями) та масові обезлюднення в цих самих селищах. Утім, незрозуміло чому подібні архітектори та урбаністи постійно замовчують про хвороби цих самих великих міст, де депресії (і не тільки) буває значно більше. Як і у випадку військових поселень, раціональний фасад таких місць лише прикривав океан жебрацтва, безпорядку, хаосу, корупції й причудливості форм, які він приніс.
Для Ле Корбуз’є, одного з найрадикальніших представників високого модернізму XX століття, дім — машина для житла, а міський проектувальник — спеціаліст, знання якого кажуть йому, як має бути побудоване місто. Для Ле Корбуз’є люди не мають значення для процесу міського планування, хоча в результаті цього процесу має виникнути місто, в якому цим людям буде зручно жити. Зокрема він ненавидів фізичне середовище, яке створили століття міського життя. Це пояснювалося плутаниною, темрявою і безладом, переповненістю і тлетворністю Парижа та інших європейських міст на початку ХХ ст. Почасти його презирство було, як ми побачимо, обґрунтованим функціонально й науково: місто, що хоче стати ефективним і здоровим, справді має знищити багато чого з того, що воно успадкувало. Але було й інше джерело його презирства — естетичне. Його зір ображали безлад і плутанина. Безлад, який він хотів виправити, було видно не стільки на рівні землі, скільки з висоти пташиного польоту. Як його неодноразово критикували, його радикальні утопічні міста, де він бажає навіть зрівняти ландшафт — не мають життя. Їх можна побудувати де завгодно.
Незважаючи на те, що спочатку радянський союз відмовив йому в реалізації проекту москви, та він з незначними змінами його перейменував на проект Парижа (дотепне підтвердження того, що його міста можна збудувати де завгодно), він все одно збудував Чандигарх — місто, яке підтвердило всю жахливість його бачень. Ну і зокрема його послідовники змогли реалізувати проект Бразиліа, який, утім, теж виявився провальним. Хоча одне можна сказати точно — їм вдалося вбити вулицю.
Як ми можемо побачити на фото вище, Ле Корбуз’є мав цілеспрямовану мету створити утопію. Нав’язуючи людям планування, яке здавалося йому вірним, він планував змінити суспільство на краще. Думаю, тут доречно пожартувати про схожі плани по створенню ідеальної людини ще за ідей Леніна, та зокрема помішаність останнього на електрофікації селищ.
Чандигарх характеризує ієрархічний поділ функцій, заснований на сітці швидкісних доріг: вони розмежовують різні сектори однакових розмірів. Конкретні архітектурні компоненти відображають як «визначну пам’ятку сектора» відмінні риси кожної зони — житлової, рекреаційної, комерційної, суспільно-адміністративної або освітньої. Ле Корбуз’є щиро вірив, що всю неосяжну діяльність людини можна звести до одного процесу в кожному місці, прибрав місця для дозвілля (які, якщо і були присутні в різних проектах, то схоже тільки для галочки). Кухня тільки для готування, туалет для досліджень стіни, а вулиця для роботи. Як і Чандигарх, Бразиліа зі своїми суперквадрами, якраз реалізувала ці ідеї настільки, наскільки це можна було взагалі уявити. Вулиці лишилися життя. «Мова тротуару», яка в повній мірі могла реалізовувати всі випадкові зустрічі між людьми, створювати нові ідеї для майбутніх спротивів, банально плануючи незапланове — була знищена. В очах Ле Корбуз’є, його послідовників або схожих представників високого модернізму те, як виглядають предмети, є більш важливим ніж те, як вони працюють й спрацьовують чи взагалі; або краще сказати, припущення полягає в тому, що якщо щось виглядає правильно, то в силу цього факту воно й працює добре. Утім, знову ж таки, вулиці в таких проектах абсолютно лишалися життя, перетворюючи все на сіру масу, де є тільки два місця: робота й суперквадр.
На противагу таким жадаючим досконалості містам, найкращим рішенням буде навести критику та погляди Джейн Джекобс:
Історичне розмаїття міста — джерело його цінності та привабливої сили — незаплановане творіння багатьох рук і довгої практики. Більшість міст являють собою результат, векторну суму великої кількості незначних дій, які не мали чітко вираженого наміру. Незважаючи на зусилля монархів, планувальних органів і капіталістичних спекулянтів, «здебільшого міське розмаїття створюють неймовірним числом різних людей і приватних організацій зі значно відмінними ідеями та цілями, які планують і винаходять поза формальною структурою суспільної дії». Ле Корбуз’є погодився б із цим описом наявного міста, але це було те саме, що його жахало. Це була та сама какофонія намірів, яка відповідала за плутанину, потворність, безлад і неефективність незапланованого міста. Дивлячись на ті ж самі соціальні та історичні факти, Джекобс знаходить підстави для похвали: «Міста можуть дати що-небудь кожному, тільки тому і тільки якщо вони створені всіма».
У критичному аналізі Джекобс [книга «Життя і смерть великих американських міст»] чудовий і вельми показовий її особливий погляд. Вона починає з вулиці, розглядаючи етнографію мікропорядку в околицях, на тротуарах і перехрестях. Якщо Ле Корбуз’є спочатку «бачить» своє місто з повітря, Джекобс розглядає його як пішохід, який щодня ходить по ньому. Джекобс як політичний активіст брала участь у багатьох кампаніях проти пропозицій про зонування та будівництва дороги й житла, яке їй не подобалося». Важко собі уявити, щоб радикальний критичний аналіз такого стилю міг коли-небудь народитися всередині інтелектуального кола міських планувальників. Її новий стиль повсякденної соціології, пов’язаний із проектами міст, був надто далекий від ортодоксальної рутини сучасних їй шкіл міського планування». Її маргінальний критичний аналіз допоможе підкреслити багато невдач високого модернізму.
Соціальний порядок не є результатом архітектурного порядку, створюваного площами, самі площі його не створять. Соціальний порядок не вноситься ззовні такими професіоналами, як поліцейський, нічний сторож і державний чиновник. Замість цього, каже Джекобс, «соціальний світ тротуарів, вулиць, міст… створюється за допомогою заплутаної, майже не усвідомленої мережі добровільного управління і контролю поведінки з боку самих людей, і ними ж і підтримується».
Я думаю, що «жіноче око» за браком кращого терміна було необхідне для того стилю, в якому подано рекомендації Джекобс. Багато фахівців були проникливими критиками високомодерністського міського планування, і Джекобс посилається на їхні роботи. Однак важко уявити її аргументацію в устах чоловіка. Кілька елементів її критичного аналізу зміцнюють це враження. Насамперед, її міський досвід набагато ширший, ніж щоденні походи на роботу і з роботи та придбання товарів і послуг. Очі, якими вона дивиться на вулицю, помічають покупців, матусь із візочками, дітей, які граються, друзів, які п’ють каву або перекушують, закоханих, які прогулюються, людей, що дивляться у вікно, власників магазинів, клієнтів, яких обслуговують, людей похилого віку, які сидять на лавках парку. Робота теж враховується нею, але в основному її увага прикута до того, що відбувається на вулиці щодня, як воно проявляється навколо і поза роботою. Вона зайнята громадськими місцями, тим часом як внутрішні приміщення будинку й офісу, як і фабрика, її не цікавлять. Дії, за якими вона так ретельно спостерігає, від прогулянки до покупок, не мають свідомої мети у вузькому сенсі слова.
Власне, як ми бачимо з аргументів Джекобс, місто неможливо звести до однієї-двох дій, що є попросту неможливим. Воно закономірно твориться багатьма людьми та непередбачуваними обставинами, а не цифрами на паперах. Як поділити землі для виробництва пшениці на кілька квадратів недостатньо, оскільки потрібно враховувати часті особливості ґрунту та не можна називати традиційні способи її обробки місцевими дурними (оскільки вони вироблялися не одне століття), так і місто не може бути поділеним на кілька квадратів, де єдині місця для життя центр з роботою й домом. Більше ж цікавих та шалених проектів проектування міст (зокрема і їхню ґрунтовну критику) можете почитати з вирізки нижче під постом в телеграмі. Може вона і займає більше 60 сторінок, але є неймовірно цікавою.
