Коли хтось дивиться у вікна чужих квартир, то зазвичай навіть не здогадується про сотні чи навіть тисячі історій, які відбуваються за ними. Все, що доступне для нього чи неї в цю мить - світло та плаваючі в ньому тіні. Останні, як правило, однакові — чоловік, дружина, дитина, зрідка - літні люди. Хоч світло переважно жовте або біле, трапляються й винятки на кшталт синього чи навіть червоного. А інколи світло взагалі відсутнє - хтось звик до темряви або ж просто втомився та бачить сни. Можливо, сталось щось, про що знають лише ті, хто не бажає вмикати світло.
Крізь вікна вересневе сонце прокладало шлях до квартири Чередниченків. Дев'ятий поверх поступово прокидався, проводжаючи залишки сну з очей. Але Чередниченки ще міцно спали, насолоджуючись суботнім ранком. Згодом прозвучав стукіт у двері, який розбудив Андрія та його дружину Марію. Він долинав з дитячої. Ось уже півроку цей сигнал означав, що Іван Дорофійович, батько Андрія, вже прокинувся, отже, його слід провести до вбиральні. Самостійно він цього зробити не міг, оскільки накульгував і пересувався здебільшого з поміччю тростини. Саме нею він дратівливо стукав у двері щоранку.
Іван Дорофійович проживав у місті зі своєю родиною без малого рік. До того все життя він провів у селі. Його дружина померла за рік після народження їхньої єдиної онучки Соні. Тож дідусеві доводилось самостійно давати раду з господарством. Він не скаржився на складність чи самотність. Проте Андрієві часто не давала спокою думка, буцімто його батько живе в економ-режимі, а повністю “вмикається” лише тоді, коли до нього навідуються гості. Варто їм поїхати — і життя старого зупиняється. За словами сусідки, Андріїв здогад був правильним: Іван Дорофійович поводився відлюдькувато, закривався в своїх невеличких володіннях і хоч часто обіцяв зайти в гості, ніколи не виконував обіцяне.
Дідусь обожнював Соню, жартома називаючи босячкою. Він постійно намагався залишити онучці щось смачненьке та купував безліч книг з казками, щоб читати їй в обідню пору. Якось Іван Дорофійович так захопився читанням, що й сам заснув. Тоді Соня бігала по селу, голосячи батькам “А я від діда тікнула!”. Та одного дня в листопаді все змінилось — сусідка повідомила Андрієві, що дід Ваня підвернув ногу й більше не може пересуватись власними силами.
Андрій взяв відпустку на роботі та приїхав до села. Батько був у кращому стані, ніж очікувалось, але стало ясно: через похилий вік дідусь аж ніяк не зможе одужати та стати на ноги без сторонньої допомоги. День за днем син допомагав батькові, вмовляючи того залишити село та переїхати до нього в місто. Дід був ще той впертюх і дав свою згоду лише тоді, коли Андрієва відпустка майже скінчилась. Квартира, до якої він переїхав, була маленька — крім кухні, вона складалась лише зі спальні та дитячої. Соня, почувши про переїзд, наполягала: дідусь тепер житиме в її кімнаті.
Знову стукіт у двері дитячої. Спросоння Андрій вилаявся собі під ніс. Тиждень видався не з найкращих і йому хотілось ще трохи поніжитись у ліжку, не розлучаючись з відчуттям, що сьогодні у нього жодних справ. До того ж він ніяк не міг звикнути до того, що його спокій можуть порушити так зненацька. Чоловік був уже на півшляху до того, аби розплющити очі, та його дружина спокійно промовила:
— Не варто, поспи ще! Я сама все зроблю!
— Дякуууууую, пиріжечку! — протяжно відповів Андрій, про себе занотовуючи, що Маруся заслуговує на більше, ніж піклуватись про його хворого батька. А також що якось треба пороздумувати вголос на тему “Якщо Маша пиріжечок, то з чим?”.
Крізь дрімоту Андрій почув, як дружина відкрила двері дитячої та стукіт батькової тростини. Двері вбиральні зрештою зачинились, пролунав старечий кашель. Краєм вуха чоловік уловив, що жінка пішла на кухню. Клацнув вимикач чайника. Коли ж він розплющив очі та позіхнув, до його слуху долинув неприродний звук. Наче хтось набрав у долоні воду та водномить розлив її на плитку у вбиральні. Це було цілком в стилі батька, подумав він. Незграбний дідуган. Тож, прогнавши ранкову млявість, син вирішив довідатись, що відбувається у вбиральні.
Андрій двічі постукав — безрезультатно. У нього промайнула думка, що старий просто заснув на унітазі. Це було неодноразовою акцією. Відчинивши двері, чоловік побачив озеро світло-рожевої пінистої крові на підлозі. Вона безтурботно текла у напрямку до дверей. А її джерелом було нерухоме тіло старого чоловіка, яке від падіння утримувала стіна. Увесь його рот, сорочка та спіднє мали знайомий світло-рожевий відтінок. Андрій все зрозумів. Але усвідомлення того, що його батько зараз сидить перед ним мертвий, не змогло мобілізувати його сили. Він закам'янів, нічого не чуючи.
Всередині Андрія шок від неочікуваності смерті батька обʼєднався з відчуттям втрати. А поблизу зайняло підготоване для нього місце довгоочікуване полегшення. Та щойно воно заявило про себе, почуття провини миттєво стиснуло свої кістляві руки навколо Андрієвої шиї. Чоловік і надалі продовжував би так само стовбичити, якби з кухні не вийшла Марія й не побачила, що її обранець стоїть перед вбиральнею, наче соляний стовп. До його правої шкарпетки простягав свої пазурі потік крові. Кинувши побіжний погляд на мерця, жінка вирішила, що живі - в пріоритеті. Тож почала приводити в свідомість Андрія. За кілька хвилин він уже дивився на неї більш-менш свідомим поглядом, хоча шматочки криги в його очах ще залишались.
— Ми не можемо залишити у вбиральні! — промовив чоловік голосом іграшки, в якої от-от сядуть батарейки.
— Давай тоді перенесемо його на ліжко.
— Так. Тільки на наше. — Андрій сам спочатку не збагнув, чому сказав саме так. Після короткої паузи до нього дійшла причина. — Соня ще спить!
Після цих слів Андрій вдягнув батька. Обхопивши небіжчика за плечі та ноги, він швидко поніс його до спальні, відчуваючи, як тіло з кожним кроком стає важчим. Так, наче до ваги батька додався увесь тягар, який віднині лягав на родину Чередниченків. Марія намагалась безшумно закрити двері за чоловіком. Та було запізно - там стояла 6-річна дівчинка в білій піжамі з бурими ведмедиками. На крейдяному обличчі дитини на півдорозі застигло питання. Очі дівчинки бігали з боку в бік, ніби вирішуючи, чи дозволити їй прийняти дійсність.
Раптом Андрій та Марія відчули себе злочинцями, яких на місці злочину застала близька людина, якій в такій ситуації не скажеш нічого менш клішованого, ніж "Це не те, що ти подумала!". Однак якщо у подружжя й був якийсь злочин, то тільки той, що вони забули вчасно розповісти своїй донечці, що таке смерть. А тепер було вже пізно - Соня побачила її вживу. Сльози покотились дитячими щоками, роблячи горе батьків другорядним.
Марія відвела Соню в її кімнату, намагаючись заспокоїти. Андрій сів на край ліжка, подивився на батька, потім узяв телефон і набрав 103.
— Алло! Доб... — Андрій затнувся на півслові — Д-день! Потрібна швидка. У квартирі помер чоловік.
— Вітаю! Людина похилого віку? Скільки років?
— Так. 82.
— За яких обставин це сталось?
— У туалеті. Напевно, він захлинувся кровʼю. Ніяких ран не видно. Не знаю, що це. На підлозі дивна кров — рожева. Світло-рожева. І батько... Тіло завмерло на унітазі, похилившись на стіну.
— Ким ви є померлому? Родич? Ваше ПІБ.
— Син. Чередниченко Андрій Іванович.
— Дякую за звернення. Відправляю до вас швидку. За 15 хвилин мають бути.
— Вибачте, я переніс батька... тіло батька до спальні, щоб не залишати його в туалеті. Чи я не мав цього робити? Це не проти правил? Вибачте, я... у мене... вперше хтось помирає на очах.
— Це не має значення.
Минуло 5 хвилин, а телефон Андрія вже дзвонив. Він подумав, що це, вочевидь, швидка. Тому поквапився підняти слухавку. На другому її кінці механічний голос промовив:
— Співчуваємо вашій утраті, пане Чередниченко. Ми — похоронне бюро “Стікс”. Хочемо запропонувати вам свої послуги. Ви готові?
— Що?! Звідки?! Звідки у вас мій номер?! Мій батько помер 20 хвилин тому. Ви хоч совість...
— Розуміємо ваш розпач. Тому й бажаємо вам допомогти.
— Вибачте. Дякую. Поки не потрібно.
— Звер…
Голос ще не встиг договорити, коли Андрій натиснув на відбій. Та не минуло навіть хвилини, як пролунав дзвінок з іншого незнайомого номера, щоб запропонувати свої послуги з організації похорону, купівлі місця на цвинтарі, поминального обіду та інших речей, про які син Івана Дорофійовича зараз і чути не хотів. Він вирішив не поспішати з рішеннями, поки не приїде швидка. Однак п'ятнадцять хвилин, які обіцяла операторка, розтягнулись на цілу годину. Андрій, сам того не помітивши, ліг на ліжко поряд з тілом батька та задрімав, скорившись тяжкості цього дня.
***
За масивними дверима, пофарбованими в блакитний, розкинулась простора кімната з високою стелею. В ній відчувався терпкий запах ліків і той різновид свіжості, яка притаманна лише сільським хатинкам. Праворуч від дверей стояло старе металеве ліжко, ніби створене для того, щоб кожен рух на ньому супроводжувався пронизливим скрипом. Хай як воно дратувало Андрія, та зрештою було корисним. Позаяк його слух налаштувався на частоту, на якій можна було вловити найменший натяк, що з татом щось пішло не так.
Телевізор на середній гучності фоново показував випуск новин. Іван Дорофійович сидів на ліжку, допиваючи ромашковий чай та готуючись до розмови. Біля нього стояв столик із нерозкритою коробкою печива та маковим штруделем, який принесла сусідка — баба Люба. Допивши чай, дідусь подякував і обережно віддав чашку Андрію. Щоб подати синові сигнал про намір розмовляти, він вимкнув телевізор.
Створену тишу зрідка переривав жалібний гавкіт голодного Оскара. Іван Дорофійович випросив песика в баби Олі, коли та, припустивши, що собака нібито їсть її курчат, заявила про намір його втопити. По тому, як пес шкрябався в двері будинку, Андрій зрозумів, що той точно спить не на подвір'ї. Коли Оскар припинив, Іван Дорофійович нарешті зібрався з силами.
— Я скоро помру!
— Знову починається та сама пісня, батьку?! — втомлено промовив Андрій.
— Послухай! Будь ласка, послухай! Ти знаєш, до цього все йде. Хіба шо ти маєш знайомого алхіміка з філософським каменем чи святий Грааль. Є в тебе таке?
— Ні.
- Отож. Тоді слухай! Я трохи відклав на смерть. Має вистачити. На дорогий гроб не тринькай грошей — мені байдуже, що жертимуть хробаки. Запросиш тільки близьких. Може, кількох людей з села, якщо вони мене переживуть. — Іван Дорофійович посміхнувся куточками губ. — І головне — не треба попів. Хай як хто вмовлятиме, скажеш, що це моя остання воля. Без попів і голосінь.
— Добре. Як скажеш.
— Гроші будуть під подушкою — дідусь повільно відклав у бік подушку, взяв хустинку й почав її розгортати. Разом із грішми з неї визирнуло старе сімейне фото. Голос старого став зажурливим. — Ось, ось і все моє багатство.
— Ще щось, тату? — промовив Андрій, перериваючи затягнуте батькове мовчання.
— Так. Софійка не має бути на похороні. — Іван Дорофійович витягнув хустинку, закашлявся й блискавично сховав ту в кишеню.
— Це ж чому?
— Мені буде спокійніше, якщо я знатиму, що в цей день босячка усміхнеться хоча б раз. З будь-якої причини. А якщо дитинча буде на похороні, шанси на це мізерні.
— О, господи! Ну й заморочки в тебе. Може, Сатану покличем. Ви ж наче приятелі.
— Тиць-пиздиць! Я б на твоєму місці його не відволікав — нехай готується мене стрічати, якщо вся ота дурня — правда.
— А ти як вважаєш? Зараз маю на увазі. З настрою бачу — віри в тобі не з'явилось.
— Віри, кажеш? Віра — не Ісус Христос. А я — не діва Марія, щоб в мені щось з'являлось, — дідусь витримав театральну паузу. Зловивши тінь усмішки на обличчі сина, продовжив тою ж іронічною інтонацією, — Ти мені колись сказав, що в літаку, який падає, нема атеїстів.
— Не пригадую.
— Байдуже. Словом, я зараз у літаку, який повільно падає. І — о, дивина, друже — я й досі атеїст.
— То було про насильницьку смерть.
— Наче будь-яка смерть не насильницька. Наче я б хотів оце вмирати.
— Все, все. Зрозумів.
— Нічого ти не зрозумів. Якщо отой дійсно існує, — дідусь підняв вгору вказівний палець і зробив оберт очима, — Сподіваюсь, нас з ним очікує довга розмова. І хай тільки мені скаже, що він не винагороджує за непохитність і гідність.
— Все це дуже чудово. Що мені робити з цією хатою після?
— Віддай президентові. Скажеш, що тепер це його нова резиденція. А сам переїжджай до Межигірʼя.
— А ти веселун! А якщо серйозно?
— Продай! Гроші — на Софійчину освіту. І книги! — очі старого на мить спалахнули, наче він згадав те, про що забув 48 років тому. — Тепер твоя черга купувати їй книги. Думаю, вистачить.
— Домовились. Ще чи можна йти?
— Так. Я... Ти й так знаєш, Андрію.
— Так, тату, знаю! Я теж.
***
Скільки себе пам'ятав, у жовтні Андрій спав найгірше. Але сьогодні — якраз першого жовтня — він нарешті зміг виспатись. Позаяк позакривав усі питання з свідоцтвами, довідками та актами. Тепер пекельно-бюрократичний тиск не мав над ним жодної влади. Звісно, не все в Україні стається швидко, тому Андрієві все ж доведеться повернутись до папірців. Але принаймні перше коло закінчилось, і Андрій міг перевести подих під час незапланованої міні-відпустки.
Неймовірно, як вміло бюрократія не дає потонути в егоїстичному людському горі. Андрій чітко памʼятав, як у ті дні заздрив людям, які посміхаються, бентежився через те, що весь світ не вдягнув траурний одяг і молився, щоб не з'явилося сонце. Рятівним кругом, який вдарив його по голові й відвернув від цих думок, був дзвінок. З іншого кінця дроту Андрія сповістили, що йому необхідно зробити купу довідок, повіддавати їх у відповідні інстанції та відвідати нотаріуса. Не маючи жодного досвіду в цьому, Андрій спочатку розгубився, а згодом жартував перед Машею, що проміняв би знання про те, шо сума квадратів катетів дорівнює квадрату гіпотенузи, на бодай поверхневе розуміння, як діяти, коли помирає близька людина.
Звинуваючи систему, Андрій все ж усвідомив, що у відсутності потрібних знань винен він сам. Коли померла мама, увесь тягар турбот взяв на себе Іван Дорофійович. То, це, батьку, виходить, що ти й справді побував у пеклі! Хм! Майже, як твоєму улюбленому фільмі, де чоловік пішов до нього, щоб врятувати душу своєї дружини-самогубці. Шкода, що ти тоді забув, що теж смертний і бюрократичне пекло дочекається й на мене.
***
Від смерті дідуся минув тиждень. Андрій міг повертатись до звичного життя, та його непокоїло відчуття, наче він упустив щось важливе. Вранці, сидячи з Марією за столом, чоловік раптом відклав ложку, помітивши, що за столом бракує його доньки.
— Маш, а де Соня?
— У своїй кімнаті. — промовила Марія спокійно, давно очікуючи на це запитання.
— А чому ж вона не з нами?
— Не хоче засмучувати тебе ще дужче. Думає, що якщо ти бачитимеш її заплаканою, то це не дасть тобі впоратись зі смертю діда. А своє горе вона вирішила пережити самотужки. Принаймні, це те, що я зрозуміла з її поведінки.
— Що?! Тобто вона сидить у своїй кімнаті та плаче?! — Андрій уже підводився з-за столу.
— Я намагалась її втішити. Все марно. Думаю, їй потрібен час і щоб ми не втручались. — Марія звучала явно невпевненою у прийнятому рішенні.
— Я мав би поговорити з нею раніше. Вона ма…
— Ні, не мав. Ти бачив, щоб хворі лікували хворих?
— О, то я був хворий?
— Я не те мала на увазі. Я мала на увазі, що мінус на мінус не дає плюс. І двоє людей з однаковим горем можуть більше поранити одне одного, ніж допомогти. Оце й усе. Коли померла моя мама, я не хотіла, щоб мене чіпали, а надто, щоб до мого лиха доєднувалось лихо моєї сестри.
— Вибач, не хотів змушувати тебе про це згадувати. Але я не розумію, як допоможе справі те, що Соня там сама, коли її дідусь щойно помер, а тато тиждень не помічав її відсутності.
— Вона знає, що ти був зайнятий. Я все їй пояснила. Андрію, я не знаю, як діяти за таких обставин. А головне — як діяти правильно, і не нашкодити. Вибач, я, правда, не знаю.
— Нічого, Маш, я теж. — він простягнув руки для обіймів і мʼяко стиснув плечі дружини, — Я спробую чимось зарадити. Поговорю з Сонею. Може, хворі й не лікують хворих, та все ж вони знаходяться поряд одне з одним. Можливо, лікарі приписують зцілення собі, натомість усю брудну роботу робить відчуття не самотності.
— О, ще одна ідіотська теорія! Андрійко, вочевидь, повертається до життя. — Марія вперше за тиждень усміхалась, — Добре, що ви поговорите. Дякую! Тримай! — вирвавшись з обіймів, дружина передала Андрію тарілку з манною кашею для Соні.
Андрій постукав і увійшов до Соніної кімнати. Він налаштувався, що тепер вона виглядатиме порожньою, але здивувався, що це не так. Всюди були розкидані іграшки. А на ліжку, на якому ще донедавна спав Іван Дорофійович, він помітив великого ведмедика Бернарда, вкритого ковдрою. Соня, побачивши тата, миттєво сіла на своє ліжечко й почала витирати почервоніле личко рукавом піжами.
— Привіт, невидимко! Мама приготувала тобі манку. Я повиймав грудочки. Хочеш, щоб я погодував тебе, як колись?
— Так, тату, хочу. Вона ж без кориці?
— Без кориці. Я памʼятаю, що тобі не сподобався цей експеримент.
— Добре, — він узяв ложку і почав годувати Соню, — Давай за маму. За тата. За дідуся… Дурень! Який же я дурень! Вибач, маля!
— Все добре, тату! Я знаю, що дідуся більше немає.
— Хто тобі сказав таку дурницю? Немає… Як же немає, як є — Соня поглянула на батька з явною недовірою.
— Його немає, тату. І мені його не вистачає. Я згадую про це і плачу.
— А от і дарма плачеш. Бо він є!
— Як є? — Соня запитала це з такою беззастережною вірою, що Андрій відчув її надію на дотик.
— Він не зникав. Він просто… переселився.
— Куди? Далеко? Ми можемо поїхати до нього? — з кулеметною швидкістю запитала Соня.
— Зовсім недалеко. Я б сказав: він зараз ближче, ніж раніше. Він тут. — Андрій вказівним пальцем торкнувся сонячного сплетіння донечки. — Так, тут… Там у нього гарне житло. Йому ніде не буде спокійніше, ніж тут. — Андрій хапнув повітря і продовжив. — Він зменшився в розмірах. І, мабуть, єдине, що його турбує — це те, що ти плачеш. Пам'ятаєш нашу сусідку — тітку Віру зі 104 квартири, яку ми затопили? Отак і з дідусем. Житло у нього хороше. Але йому дуже складно, коли твої сльози заливають його помешкання. Доводиться бігати до сусідів за тазиками.
— Ой-божечки! Чому ти раніше не казав?
— Мені лише недавно прислали листа з новою адресою дідуся. Виявляється, там якийсь конкурс влаштовують на краще житло. І вони обрали твоє серце, уявляєш?
— Ого! То дідусь тепер зі мною? Про нього ж треба піклуватись, як раніше?
— Так, треба, але не так, як раніше. Потрібно час від часу думати про нього, говорити і точно не затоплювати.
— Тоді я більше не плакатиму! Ні разу! — Соня рішуче витерла останню сльозинку й потягнулась за ложкою манки.
— Трохи дощику дідусь витримає, Сонечко. Головне — не влаштовувати потоп.
— Добре, тату. — Соня просяяла однією з тих посмішок, перед якими Андрій почувався обезброєним. Він усміхнувся і обійняв доньку.
***
Минуло декілька днів.
Андрій відчув приємний запах вечері ще в тамбурі. Хоч якась винагорода за цей клятий день. Але його радість потьмяніла, коли він побачив стурбоване обличчя дружини. Варіантів два: або щось сталось, або він десь наплужив. Він схилявся до другого, адже він почув небезпечну фразу.
— Нам треба поговорити.
— Ой-ой! Я забув, що вечеря сьогодні на мені. Пробач мені.
— Справа не в цьому, Андрію. Мені дзвонила Ліля. Соня з її Альоною дружать. На днях вони теж грались. І коли Соня пішла додому, Альона закатала істерику. Мовляв, іграшки з її іграшкового будиночка зникли.
— Тааааааааак, — промовив Андрій тоном батька, який дізнається про свою дитину щось нове та неприємне.
— Ліля не звинувачує Соню в крадіжці. Просто каже перевірити. Може, то Альона загубила іграшки і перекидає провину — вона не знає.
— Допустимо. І яких іграшок не вистачає?
— Каже, що якихось дрібниць. Міні-ліжечка, іграшкової ковдри та парасольки для "Барбі".
— О, ні! Волдеморт почав створювати горокракси. Ми народили Волдеморта. Де Гаррі? — сказав Андрій грайливо, але не витримав і розсміявся.
— Оце ж ти дурко! — її тон пом'якшився. — А я думала, що вийшла заміж за серйозного чоловіка.
— Думаєш, нам варто розпитати професора Слизорога про ці чари? Фелікс Феліцис не завадить, — Андрій відкоркував невидимий слоїк і вилив його вміст у горло.
— Хвилина серйозності, шановний, — Марія заклацала пальцями перед обличчям Андрія.
— Довго я був у відключці? — Андрій почав роззиратись навсібіч, виграючи час для нового жарту, — Надіюсь, не 12 років... В Азкабані! — він розреготався.
— Серйозності! Сер-йо-зно-сті! — не без удаваної дратівливості промовила жінка.
— Ок. Клац! Я серйозний. Так буває. Діти крадуть. Я тобі розповідав, як поцупив 20 гривень і думав, що куплю собі пістолети, пульки, бінокль, три "Мівіни" і касету в сільській кооперації?
— Ні. І як, пощастило?
— Тато як дізнався, то місяць мене не помічав. Так він показував, що розчарований в мені. А матір змусила піти до найбіднішої сім'ї у селі й роздати їм подарунки. А потім ще й провести там цілісінький день. Брррр!
— Що, невесело було?
— Ще й як! Всьо, здаюсь! То що від мене вимагається? Поговорити з Сонею? Влаштувати допит і пошук доказів? Може, тортури? О, тортури! — Андрій облизався, наче кіт після сметани.
— Поговорити з нею. Як дорослий. Розповісти про власний досвід.
— Домовились, чебуречку!
Андрій зняв маску грайливості й повільно покрокував коридором. Навіщо Соні ті мініатюрні речі з іграшкового будиночка? Ліжечко... Ковдра... Парасолька... У голові клацнуло. Здогад різко прошив його мозок і Андрій зірвався на біг.
Соніна кімната змінилась з останніх відвідин. Усі іграшки були зібрані. А на ліжку дідуся поряд з ведмедиком Соня акуратно розклала усі крадені речі: іграшкове ліжечко, міні-парасолька, крихітна ковдра. Неподалік лежав кухонний ніж, який, як пам'ятав Андрій, він уже кілька днів шукав, але його пошуки зазнали невдачі.
— Сонечко, можна до тебе?
— Так. — дівчинка винувато шукала слова. — Я хотіла... Я не змогла, тату.
— Що ти не змогла, пиріжечку?
— Не змогла не плакати за дідусем. Спочатку був дощик, маленький, мені здавалось, я зможу його зупинити. Але не змогла, і затоплювала дідуся. Мені було так прикро через це...
— Сон…
— А потім... Потім я подумала, що треба припинити плакати. І все було добре. Я трималась. Ми грались з Юльою. У неї такий гарний будиночок. І купа іграшок. Я подумала, що вона не помітить, якщо зникне щось.
— Я розумію, доню. Я не прийшов карати тебе за крадіжки. — Ніж зблиснув під променями штучного світла.
— Я не спитала тебе. Я не знала. Як відкрити це, — вона вказала на грудну клітку, — щоб передати дідусю усі ці речі? Щоб йому там було краще і він міг захиститись від негоди?
Андрій закляк. Його погляд ковзнув від маленької парасольки та ліжечка до важкого кухонного ножа, що лежав на ковдрі поруч із ведмедиком. Його лезо змогло штрикнути його, навіть не торкнувшись шкіри. Повітря в кімнаті раптом стало надто густим, аби ним дихати. Уява миттєво намалювала страшну картину того, що могло статися, якби Марія не дізналася про ці іграшки від сусідки, якби він запізнився бодай на десять хвилин. До Андрія нарешті дійшло, що він накоїв.
— Сонечко... — витиснув він із себе, але голос зрадливо зірвався.
Ноги Андрія підкосилися. Він упав на коліна просто біля Соніного ліжка, зарившись обличчям у край її піжами. Зруйнувалися всі греблі, які він будував. Зникли бюрократія, довідки, нотаріуси, намагання бути сильним чоловіком і дорослим татом. Залишився лише він, який втратив батька, та його дитина, яка втратила дідуся.
Андрій ридав — голосно та беззахисно. Соня спочатку перелякано завмерла, а затим обережно поклала свої маленькі долоньки татові на голову, почала гладити його волосся й витирати сльози.
— Ну що ти, тату? — тихо мовила вона, і з її власних очей знову закотилися дрібні сльозинки. — Не плач... Ми ж затопимо дідуся!
