Все стає справжнім і оголеним тільки перед неминучим:
неминучим горем,
неминучим болем,
неминучим щастям.
Коли доводиться ризикувати всім заради чогось щирого:
погляду,
дотику,
вдиху,
сльози,
слова...
То що?
Ризикувати чи втікати?
Оборонятись чи приймати?
А може, сісти і з байдужістю спостерігати?
Як ти тримаєш:
себе,
свій біль,
свої флюїди,
свої розмови з собою, немов ви – сусіди,
свій погляд у дзеркалі посеред повної пітьми...
То де ти?
Сидиш на вершині?
Ховаєшся під сходами?
Чи нижче?..
Що ти обереш, коли неминуче стане ближче?
