Тут я би хотів зачепити на перший погляд незначну, але доволі суперечливу тему, навколо якої чомусь точаться такі токсичні суперечки, що аж гріх не спробувати пояснити тут що до чого. Так, мова піде про т. зв. «сучасні» фемінітиви. В цій невеликій статті-есе я спробую пояснити, чому нинішнє відновлення фемінітивів в розмовному та офіційному ужитку є нормальною тенденцією.
Якщо коротко: фемінітиви – це лексеми жіночого роду. В нашому випадку єдине, для чого вони потрібні – це для повнішої характеристики особистості жінки. Власне, це все. Це звичайна частина нашої мови як живої, так й літературної, однак якби ж усе було так просто…
В наші реалії, коли щодо феміністичного руху та усього з ним пов’язаного відчувається вагомий суспільний скепсис, це звучить як синонім до ледь не найстрашнішого жаху прибічників «традиційного» суспільства. Варто лише згадати, якою є різнорідною реакція аудиторії великих медіа-ресурсів, коли ті публікують дописи або статті з фемінітивами на позначення роду діяльності дівчини або жінки, яка потрапила у фокус уваги преси або блогерів.
Приклади:
Таких кадрів можна нарити цілу гору, треба тільки вбити в пошукову строку чатів та каналів “фемінітив”.
Тут хотілось би зазначити два цікавих моменти: 1) фемінітиви відкидаються та засуджуються зазвичай чоловіками, й тут в мене неіронічно виникає питання: а яке чоловіки взагалі мають відношення до фемінітивів, що вони так агресивно реагують? 2) при суперечках навколо доцільності впровадження фемінітивів в нашу літературну норму якось усі «критики» одразу стають диванними експертами з питань лінгвістики та філології: усі вважають, що їхня думка з точки зору граматики правильна й очевидна, хоча вони навіть не задумаються над тим, чому в одних випадках фемінітиви дозволені, а в інших – ні. Може справа все-таки не в правилах книжної мови?
Зважаючи на те, що я також не мовознавець та не лінгвіст, я пропоную розглянути питання фемінітивів під кутом історичного досвіду.
Не хочу здатися якимсь ультрарадикальним феміністом, однак вимушений констатувати звичайнісінький факт – до першої чверті ХХ століття європейська цивілізація та передові країни, що складають її (Британія, Франція, Німеччина), залишались патріархальними не просто на рівні суспільного світогляду, а на державно-системному рівні, що в свою чергу надавало соціуму яскравого біполярного характеру: чоловіки виховувались, формувались як особистості й отримували доступ до тих чи інших сфер життя для одних справ, а жінки – стояли осторонь й грали іншу роль для других справ. Простіше кажучи, це була гендерна сегрегація, хоч термін є доволі спрощеним та узагальненим, однак влучно описує глобальні риси суспільства кінця ХІХ – початку ХХ ст. В чому суть: чоловіки брали активну й пасивну участь в політиці, громадському житті, воювали та здобували університетську освіту, а жінки – сиділи дома й грали роль «берегині» сім’ї. Звісно, жіноцтво наприкінці ХІХ століття вже поповнювало лави педагогів як на селі, так й місті (це була загальноєвропейська тенденція), жінок інколи навіть допускали до адміністративного управління*, але це усе ще залишалось несистемним та рідкісним явищем; жінок було майже не видно серед вищого наукового світу (це стосувалося як гуманітарних, так й природничо-технічних галузей), навіть в літературі жінкам доводилось брати собі чоловічі псевдо, щоб їхні книги читали без упереджень (приклад з нашої історії – Марко Вовчок, вона ж Марія Вілінська).
*Наприклад, це сталося в 1887 р., коли в Аргонії, штат Канзас, мером міста вперше в історії США стала жінка, й то в контексті жарту групи чоловіків, які поспорили на те, що жінка нездатна до керування містом!
Цей традиційний маскулінний лад суспільства був порушений Першою світовою війною, однак огляд цієї грандіозної події з точки зору історії жіноцтва вартує окремого допису, тому лише констатуємо, що «Велика війна» 1914-1918 рр. в часовому просторі відносно нас стоїть не так й далеко, як це може здатися на перший погляд. В масштабі усієї історії та глобальних соціокультурних процесів одне століття – це ні про що. Що я маю на увазі?
Я веду до того, що багато важливих та звичних для нас сфер життя, до яких жінки століттями не мали доступу через токсичну маскулінність соціуму, попросту не встигли закріпити за собою ці самі фемінітиви на позначення, наприклад, історикинь, фахівчинь, політикинь та інших назв професій, від яких противники фемінізму чомусь жахаються ніби вампіри від часнику.
Що характерно, деякі фемінітиви з’явились та закріпились в лексиконі майже одразу, або як мінімум з незначною затримкою. В якості прикладу можна взяти звичне усім слово «студентка». Але чи знають противники фемінітивів те, що цей термін також доволі молодий в глобальному масштабі, бо жінки аж до початку ХХ ст. не допускались до університетів? Коли на теренах України в 1878 вперше з’явилась можливість простим жінкам здобувати вищу освіту, то вони навчались на спеціальних курсах (Вищі жіночі курси) й, відповідно, називались не студентками, а курсистками, бо ці курси нерідко проводились поза стінами класичних університетів, й програма тут була дещо іншою. Вперше українським жінкам дозволили безперешкодно відвідувати університети нарівні з чоловіками в 1917, однак лише в 1920 р., тобто після скасування Вищих жіночих курсів, це нововведення увійшло в силу й з того часу почав набувати поширення термін «студентка».
Отже, це також новий фемінітив, якого до того не існувало в лексиконі із зрозумілих причин, однак чомусь адепти «неправильності» фемінітивів не виступають проти цього слова й не вимагають, щоб людей обох статей, які вчаться в університеті, називали просто «студентами» (тут опоненти можуть мені пригадати про т. зв. маскулінуми, але це усе ще пост-патріархальний пережиток в мові). Тобто ми маємо справу не з раціональною критикою фемінітивів як явища, а скоріше з банальною ірраціональністю, яка ґрунтується на категорії «звично/незвично». Оскільки фемінітив «студентка» є для більшості людей звичною лексемою, то й претензій до неї ніяких нема, й ніхто не закидує цьому фемінітивові міфічні «лівацькі» наративи, попри свою новизну.
Дещо інша ситуація з поняттям «історикиня». Чесно кажучи, я не дуже вдавався в історію цього фемінітиву, але наскільки я помітив, до нашого часу усюди вживалося поняття «історик» як на позначення чоловіків, так й жінок, що займаються історико-науковою діяльністю. Цілком логічно, що жінка не буде істориком, а буде саме історикинею, бо й чоловік не буде кравчинею, а буде кравцем, але оскільки жінки вперше дали про себе знати в історико-науковій сфері лише наприкінці ХІХ століття, то й відповідний фемінітив ще не встиг «встати на ноги».
Здавалось би, усе просто та зрозуміло, але навіть у випадках зі «звичними» фемінітивами існує певний опір, що викликаний певною підсвідомою мізогінією. Чого тільки вартувала реакція людей на перейменування «Дня захисників» на «День захисників та захисниць». Людей просто обурювала сама згадка жінок у назві, бо, бачите, жінок в армії меншість, а дехто взагалі стверджує, що жінок в нашій армії немає (подібне ставлення викликане пост-радянським уявленням про те, що армія – це чисто чоловіча справа). Що ж вже казати про т. зв. «незвичні» фемінітиви, на кшталт історикинь чи політикинь, якщо й «нормальні» та, з точки зору самих противників фемінізму, «правильні» фемінітиві не усюди мають вживатись (приклад таких подвійних стандартів ми вже бачили на початку статті).
Разом з тим, фемінітиви все частіше вживаються самими дівчатами та жінками, особливо це стосується молодого покоління, тому вже навіть на цьому пункті можна закривати питання: «новостворені» фемінітиви є цілком нормальним явищем та вживаються самими носійками, а отже не є «штучно нав’язаними».
При чому так було завжди. Це добре помітно на прикладі слова «членкиня», від якого деякі представники антифеміністичного табору досі отримують глибокий шок.
Тут ситуація аналогічна: «член», як поняття щодо учасника в якійсь спілці, товариства чи організації, не набув «звичного» фемінітиву, бо жінки на момент початку ХХ ст. попросту мало де брали активну участь, окрім хіба що в своїх суфражистських жіночих союзах. Усе змінилося з приходом Першої світової війни, коли жінок у благодійних та військово-промислових структурах значно побільшало. Однак ми достеменно знаємо, що фемінітив до слова «член» вживався жінками ще й століття тому. Один з ранніх варіантів цього фемінітиву («членка») ми зустрічаємо в книзі історикині в еміграції І. Павликовської «На громадський шлях. З нагоди 70-ліття українського жіночого руху» (1956), а також в українській феміністичній пресі, що також друкувалась в американській еміграції**.
**Це також доводить, що процес нормалізації фемінітивів був загальмований радянською окупацією (1921-1991), яка встигла значно підживити гендерні стереотипи; що характерно, «членка» та «членкиня» були в масовому ужитку в середовищі підпілля ОУН(б) та УПА
Отже, фемінітив «членкиня» має як мінімум столітню історію й почалась вона саме від терміну «членка», який вживали у побуті та діяльності самі жінки. Немає сумнівів, що таких забутих фемінітивів ще безліч, й вони досі вважаються чимось «кумедним» та «незвичним».
З цього можна зробити наступні висновки:
1. Фемінітиви є цілком нормальним явищем природи, а фіксація цього явища на письмі – це справа, яка не має термінів придатності, оскільки носійки мови самі вживають фемінітиві при мовленні й на письмі.
2. Фемінітиви не є «новоділом» чи «вигадкою» клятого Сороса – вони зустрічаються в старих книжках, пресі та історичних документах. Тенденції до популяризації фемінітивів тісно пов’язані з процесами та подіями, що торкалися емансипації жіноцтва.
Посилання:
І. Павликовської «На громадський шлях. З нагоди 70-ліття українського жіночого руху» (1956): https://diasporiana.org.ua/ukrainica/pavlykovska-i-na-gromadskyj-shlyah-3-nagody-70-littya-ukpayinckogo-zhinochogo-ruhu/
Наше життя №4, 4 квітня 1958 р.: https://unwla.org/media/magazine/our-life/195x/1958-04-april-magazine-Our-Life.pdf
Приклади розрізнення понять «студент» та «курсистка» в джерелах: https://online47.ru/amp/2021/01/25/foto-v-muzeynom-agentstve-lenoblasti-pokazali-kak-vyglyadeli-studenty-100-let-nazad-117988
