Коли я стала достатньо доросла – навчалась в університеті та менеджерила свій власний бюджет. Ми перестали з родиною їздити в Крим приблизно у 2011 або 2012 році. Після 2014 я самостійно в Крим не виїздила і у мене навіть не з’являлось такої думки спробувати провернути це проникнення, хоча ми з друзями обговорювали та планували подорож узбережжям Криму автостопом або з палатками.
Я звикла двічи на сезон бувати на морі. Жаритись на пляжі, купатись в солоній воді, дихати хвоєю та їсти на пляжі медову пахлаву. Тому постало питання де той новий формат моря, куди можна поїхати в Україні на той мізерний бюджет, який у мене був.
У мене була компанія: моя подруга-староста з універу.
Я точно не пам’ятаю як, але спершу ми натикали на мапі Южний і поїхали відпочивати туди. Знімали там квартиру. Це був перший раз, коли ми разом кудись поїхали.
В універі ми разом ходили в басейн і добре потоваришували.
Наступного року я тикала якісь форуми-блоги, якісь інтернет-журнали про Україну, і знайшла допис про Санжійку. Там було багато фоток, виглядало дуже привабливо, і я запропонувала подрузі поїхати замість Южного в Санжійку.
Колись я з батьками їздила у Вилково, це було у ту саму сторону, що і Санжійка, і я бачила ті береги і приблизно зрозуміла куди ми поїдемо.
В Санжійці ми відпочивали наступні три роки нашого навчання в універі, і ще напевно рік чи два після його закінчення. Ми завжди жили у людей, і завжди в різних місцях. Там село, і тоді, коли ми там відпочивали, там ще не планувалось зведення ніяких готелів, і у тому була особлива цінність того курортного місця.
Я звикла грати в карти з дитинства. Я грала у дурня, у брідж, у розписний покер, в деберц. Я вмію розкладати пас’янси типу Солітер на Windows. Мої подруги, ті, з якими я близько дружила, усі розділяли мій спосіб розважатись, я їх навчила правилам і ми грали в усі зазначені вище ігри вдвох і втрьох.
Колись в підлітковому віці я вміла розкладати пас’янс типу гадання на суженого. На 4 королів або валетів. У тому пас’янсі-гаданні треба було загадати чотирьох кандидатів по іменах, тобто треба було знати людей, на яких гадаєш, і методом поступового вибування карт з’ясувати хто ж той обраний.
Я знаю, що є ще значення мастей, і вони часто означають рід занять призначеного долею короля.
Хоч якою б інтровертною я не була, але мені дуже подобалось жити у людей в Санжійці. Там усе так влаштовано, що зазвичай у хазяїв жили не лише ми з подругою, а й багато інших людей (пар, компаній, родин). Якийсь рік нам трапились сусіди, чоловік з жінкою, які захотіли пограти з нами в карти. Ми грали в дурня, чоловік був доволі азартний гравець і часто вигравав. Мені запам’яталось те спілкування: воно було легким і добрим. Я не запам’ятала їхніх імен, хто вони, звідки. Ми або це не обговорювали, або я просто не запам’ятала. Ми не обмінювались контактами, номерами телефонів. Ми просто грали після обіду або ввечері, добре проводили час, а потім роз’їхались. Ми не грали на гроші, не робили ставок.
Того ж разу я приготувала одну з найнесмачніших та гидотних страв з тих, на які я спромоглася за своє кулінарне життя. У нас були пельмені, які я вирішила підігріти/досмажити разом із сосисками. Я не пам’ятаю як у мене це вийшло, але і пельмені, і сосиски розм’якли і розлізлись до такого стану, що були схожі на густу сіру вівсяну кашу з поганої їдальні.
Я все одно спробувала з’їсти ті пельмені і тому запам’ятала наскільки ж погано це було.
Якось я прийшла до Владислава, а він вирішив показати мені своє студентське фото у перуці. Він вступив в університет на другий курс після коледжу не для того, щоб навчатись, а для того, щоб стати МІСТЕРОМ.
Йому потрібна була сцена і він хотів бути зіркою і жити на сцені. Переплутав університети, очевидно. Треба було в естрадно-циркове, а він в торгівельно-економічний. Можливо у них поряд були двері, і він не у ті зайшов – я не знаю.
Я йому чесно і прямо сказала, що немає часу в минулому, коли ми б могли іще зустрітись і мати такі стосунки, які маємо зараз. В інший час, тоді у минулому, коли він був студентом і я також, я б на нього навіть не подивилась. Мені неприємні були такі люди. І крім того, що я розуміла по його зовнішньому вигляду, що він за дно, мені огидне було його самолюбство. У нас би не було спільних знайомих і спільних інтересів. Його життя було занадто веселе і безтурботне порівняно з моїм. Крім того, я не вважаю вискоки зі сцени чимось, що заслуговує на пошану та увагу. Окрім як у театрі, цирку. Там, де цим займаються професійно із певною метою.
Хотів стати актором – треба було вчитись на актора, хотів танцювати – треба було, можливо, в ІнФіз. Треба було застосуватись, коротше, більш розумно. Зірки-містери зі сцени торгівельно-економічного, які із себе ніхто і ніщо – я би скоріше плюнула йому в обличчя при знайомстві, а не закохалась.
Крім того, що він був найдостойнішим із тих, кого треба було показувати на сцені, він ще й хотів заслужити значок «Найсмішніший» і грав у КВК. Типу він комедіант, розповідає смішні жарти і взагалі стендапер.
Я дуже поважаю знання, навички і працю. Клоунада – це теж професіоналізм.
Владислав намагався, напевно, сказати мені тією фоткою, що він і раніше був таким, як я знаю його зараз, і я все одно б не втрималась.
Я згадую багатьох людей, яких знала раніше, бо тоді вони були іншими. Хоч би як вони не змінились, як би не змінилось їхнє ставлення до мене, але я пам’ятаю іх і сподіваюсь пам’ятатиму. Я була щасливою дитиною і відчувала, що мене люблять.
Страх, біль, втома і безвихідь змусили мене до використання розуму, до обережності і до безумовної довіри своїм передчуттям, інстинктам. Я загалом вдячна за своє життя. Я ні про що не жалію, я впевнена у тому, що на кожному із життєвих етапів усе робила правильно і не хотіла би проживати своє життя інакше.
Коли я була малою і напевно до підліткового віку я часто сварилась зі своїм старшим братом. Ми постійно пререкались.
Але ми все одно багато часу проводили разом, багато де бували. Він працював на роботі з часів свого навчання в університеті, у нього були гроші і він у тому числі витрачав їх на мене. У нас велика різниця у віці.
2013 ми удвох їздили в Одесу на море. Ми жили в районі десь на околиці, який називався Молдованка, у страшному задрипаному готелі. У кімнаті було два окремих ліжка і типу туалет. В туалеті був душ, але душової кабінки не було, там просто був сток в підлозі, можна було сісти на унітаз і поливати себе з душа водою.
Щоб дістатись до центра міста треба було близько 40 хвилин трястись у маршрутці, і ми тряслись. Чомусь ми не їздили на таксі, і мій брат тоді був не за кермом.
Пляж поряд з готелем, куди ми ходили, був доволі вдалий: там було порівняно з іншими пляжами Одеси дуже мало людей.
У тому відпочинку ми з братом знайшли ресторан, який ми обоє запам’ятали: ми гуляли в якомусь парку і зайшли в ресторан болгарської кухні «Механа». Я їла там дуже смачний свинний рулет, фарширований куркою під вершково-грибним соусом.
Коли я вже вчилась в універі і їздила зі своєю подругою на море удвох, я відвела її у той ресторан, бо хотіла знов з’їсти той рулет, але його вже не було в меню. По-моєму їй також сподобався той ресторан, і ми ще неодноразово у ньому бували.
Я запам’ятала рік, бо у мене були фотки на телефон у дзеркалі у номері того готелю.
Приблизно у 2000-му році ми усією сім’єю їздили в Болгарію на море, в Албену. Коли я ще не народилась, а мій брат був дитиною, вони (мої мама, тато і брат) неодноразово їздили на відпочинок в Болгарію, і у нього, очевидно, про неї лишились теплі спогади.
Я була ще у дуже дошкільному віці тоді в Болгарії, але у мене лишився один дуже яскравий спогад: ми орендували будинок або кімнату у місцевих. У мене була лялька Барбі. Там була біла стеля і коли я лежала на своєму ліжку і дивилась на стелю, я бачила там сороканіжок. Чорні страшнючі сороканіжки сиділи на стелі. Коли я засинала, я боялась, що якась із них впаде мені на голову або просто на моє ліжко.
Яєчня по-болгарськи – «яйко на очі». Яєчня-глазунья.
На пляжі тоді була популярна «розвага» для дітей: там лазили дитячі аніматори у костюмах. Я запам’ятала лише людину в костюмі чорної горили. Вони приставали до дітей типу зробити сумісне фото. Мені дійсно зробили фото з чуваком в костюмі горили. Мені вони не дуже подобались і я намагалась уникати їхніх приставань тим, що відходила подалі у воду, щоб вони до мене не чіплялись і не заговорювали.
У нас зберігався вдома фотоальбом із тими фотками.
В Криму нас з моїм братом теж фоткали на пляжі у костюмах. Те фото я люблю і воно мені дуже подобалось: він був наряжений у султана, а я у принцесу. По-моєму в блакитній сукні. Я не пам’ятаю чи це єдиний раз, коли ми напялювали костюми чи були ще якісь фото. Якщо це єдине, я не розумію чому не змусила батьків дозволити мені приміряти ще якийсь образ та ще якусь сукню.
Коли тільки з’явився Блокбастер в Києві, ми вдвох з братом їздили туди на 157D-кіно. Там типу було крісло, яке рухалось підчас кінопоказу, типу додаючи ілюстративних відчуттів. Не пам’ятаю, чи бризкало там щось в обличчя, але всякі погойдування, нахили, дрижання і тому подібне точно було.
Потім ми з ним були на 3D, коли вийшов фільм «Аватар». Саме кіно мене подразнювало, бо я не люблю таку дурню, але тим не менш я була не проти подивитись його разом в кінотеатрі.
Ми разом стрибали з парашютами. Моєму братові подарували на день народження сертифікат Bodo і однією з опцій використання там був стрибок із парашютом. Він доплатив, щоб мене знімали на відео підчас підготовки, стрибка і польоту, і я стрибала з інструктором з більшої висоти, де в нас було декілька секунд вільного польоту.
Я не боюсь висоти і тоді була в абсолютному кайфі і захваті від того досвіду.
Мій брат стрибав сам і я так зрозуміла йому це було нелегко, хоч він і займався спортом багато років свого життя і мав певну фізичну підготовку і розумові здібності до цього.
Він десь видивився, що є заняття зі стрибків на батуті. Колись був популярним і КВК, і Камеді Клаб, і ми дивились і те і інше вдома по супутниковому ТБ. У нас вдома закріпився жарт про Гадю Петрович Хрєнову, яка стрибала на батуті і загубилась. Напевно тому мого брата і зацікавили ті заняття…
Ми сходили аж приблизно на 10 тренувань. Це були реально тренування і було реально важкувато. Йому було може років 25-27 тоді, він був високий (~185см) і достатньо важив (~95кг). Це один з найнезвичніших досвідів, який я мала у житті.
Ми декілька разів разом ходили кататись на картингу, бували на КуражБазарі, ходили на Onuka, коли вона ще тільки набувала популярності…
Один рік чомусь мої батьки вирішили, що ми проїдемось на машині узбережжям Криму від Севастополя до Феодосії. Зазвичай у ту частину півострова ми не їздили, бо я не знаю з яких міркувань.
Ми їхали у Феодосію, наскільки я пам’ятаю, заради того, щоб сходити в музей Айвазовського подивись на 9-ий Вал. Я знаю, що ми туди не потрапили, бо там було зачинено, коли ми прийшли постукати їм у двері.
Я нічого не запам’ятала із самого відпочинку у Феодосії, лише складну гірську дорогу, якою ми повертались додому. У мене боліла голова від перепадів висот.
Моя мама і моя бабушка любили згадувати страшноє пріключєніє, яке пріключилось зі мною в початкових класах школи. Це зайва іронія, бо я можу уявити як вони тоді обґрунтовано перелякались.
Мама була на роботі, я у бабушки. Я знаю, що в дитсадку на продльонці я ніколи не залишалась і спати вдень ненавиділа. А тут я заснула і не просиналась до вечора. Я проспала добу (24 години), і вони не могли мене розтормошити.
Я цього не пам’ятаю взагалі. Ні подій до того, ні як мене розбадьорили. Начебто причиною такого сну було те, що я з’їла гранатові кожурки, що це вони дають такий снодійний ефект. Я не знаю як це сталося і не знаю хто та яким чином зміг додуматись до такого висновку.
Можливо я з’їла забагато бабусиного Валідолу. Він смачний і схожий на ментолові жувальні цукерки, які я любила в дитинстві.
У мене був касетний плейєр і я часто слухала касету Алли Пугачової. Не пам’ятаю які там були пісні і яка з них була моєю улюбленою.
У тата був друг, в якого на рингтоні мобіли стояла пісня групи Ленінград, яка починалась зі слів «Мамба-мамба-Хуямба!». Мене лякали ці слова.
Чому Наталія та Патрік – це вдала пара
2025 року у березні мені пощастило влаштуватись на роботу. До того я півроку гуляла, бо роботи НЕ БУЛО. Мається на увазі, що коли я опублікувала своє резюме на сайті для пошуку роботи, почалась неймовірної сили хвиля телефонного тероризму, очевидно спрямована на те, щоб я роботу не шукала.
Це без жартів, мені дзвонили якісь незрозумілі особи з різних колцентрів проста папіздєть і запропонувати щось сіре або чорне. На співбесідах до мене ставились як до хворої на голову, типу я іграшка для побиття, просто витрачали свій та мій час на беззмістовні розмови і зрештою не те, що не наймали, інколи навіть просто не відповідали після співбесід типу їх і не було. Це було образливо і я була засмучена, що серед тих, хто так зі мною повівся, були представники непоганих компаній, в яких я би реально залюбки попрацювала.
Робота для мене – це не лише спосіб заробити, отримати дєнюжку на поддєржаніє своєй жизне, але і вид розваги. Мені дійсно цікаво працювати, знаходитись в колективі, в компанії (бізнесі).
Деякі люди мене начебто знали. Можливо десь існує Об’єднана Спілка Працедавців України, напевно у телеграмі або вайбері, де люди-які-наймають лишають свої відгуки про кандидатів. Типу «а ми етого не нанялі, ви тоже не наймайте». Тому я і кажу: мені жаль, що серед такого лайна я побачила компанії, які мені подобались і до яких я мала позитивне ставлення.
Так чи інакше, можливо заради жарту, а можливо вони справді були єдиними, хто пройшов повз ту тусівку, мене якимось дивом найняли у БАНК. Маловідомий камерний банк, на посаду Адміністративного секретаря (я мала би бути офіс-менеджером).
Я дизайнер, я працювала маркетинг-менеджером, у мене художня освіта, але я не бачу нічого поганого або недостойного у роботі офіс-менеджера. Більш того, я впевнена, що якщо на посаді вдало підібраний кандидат, усім від цього краще. Для себе я бачила дуже багато можливостей і крім того, позначка у трудовій, що у мене є досвід роботи на адміністративній посаді – це дуже-дуже вдале доповнення до картини мого професійного досвіду.
Банк знаходився на Контрактовій Площі, на вулиці Борисо-Глібській. Там, де було моє робоче місце, щогодини було чутно церковні дзвони. Я не знаю який там поруч храм, за назвою вулиці можна було б припустити, що то Борисо-Глібський монастир, але топографія і топоніміка часто мають специфічно-зворотню логіку, і тому перевіряти своє припущення я не стала.
Робота була пов’язана із документообігом і прийомом тупих дзвінків, які поступали від колег. Це дивно і смішно, бо увесь цивілізований світ вже років 20 як відмовився від телефонії, щоб оптимізувати робочий час, і користується календарем та електронною поштою, щоб призначати зустрічі і перевіряти хто зараз знаходиться у своєму кабінеті, а хто обідає.
Робочий стіл був завалений сміттям, бо попередні кандитати, очевидно, не справлялись із кількістю нової інформації і ніколи раніше не облаштовували своє робоче місце. Тому коли мене перестали задьоргувати, бо я поводилась непривітно і недружньо, у мене з’явилась можливість познайомитись зі змістом шаф, які теж начебто були у моєму розпорядженні.
Загальна пошта із назвою @office теж типу існувала, але перед монітором мені доводилось сидіти не більше 10 хвилин на увесь робочий день. Тобто вивчити історію роботи попередьного офіс-менеджера в мене не було можливості і я не знала і не могла дізнатись які задачі він вів, кому передавав і так далі.
Єдине, що я змогла з’ясувати по косвенних ознаках: останній довготривалий офіс-менеджер звільнився ~2022 року, тобто цілих три роки тому.
У шафах я знайшла блокнот, що належав ЇЙ.
Її звали Natalia Star.
Я не знаю якого віку вона була, але я впевнена, що самопідпис зробила сама офіс-менеджер, бо написане це було явно не дитячою рукою. Занадто впевнено.
Крім того, я знайшла її роздруківки із завданнями з книжок по вивченню англійської мови, та ікони. Ікон було багато. Були молитви. Були ікони з підписами, ікони в рамці, ікони-роздруківки.
Наскільки я змогла відчути, темп роботи раніше був шалений і сама собою робота дуже стресова і, можливо, прямо направлена на те, щоб морально, психологічно та особистісно знищити Адміністративно Секретаря. Питання: навіщо тоді його наймати? Це така розвага типу, доводити людину до сказу?
Я впевнена, що адміністративний секретар Natalia Star втратила розум на тій роботі через навантаження та щогодинний дзвін церковних дзвонів, від якого неможливо було захиститись.
Коли у мене з’явилось достатньо зароблених грошей, щоб витрачати їх на їжу та напої з кафе, на певному підйомі популярності був заклад Honey. Вперше я сходила туди, коли він знаходився на Контрактовій (можливо він там і зараз є) у сторону Автостанії Поділ.
Тоді я з’їла там десерт, який виглядав як манго.
Він мені чесно не дуже сподобався.
Наступного разу я побувала в Хані вже коли вони відкрились на Золотих Воротах. Я пам’ятаю, що їла там якийсь цікавий салат та еклер або морозиво.
2024-го року з лютого по липень/серпень я працювала відкритим ФОП-ом. Але не типу фотографом або самостійним дизайнером, а ФОП-співробітником в компанії за контрактом.
Це був український розробник дейтинг-платформ та інших цифрових додатків із реєстрацією юридичної особи на Кіпрі. Я працювала там дизайнером у перформанс-маркетинг відділі (не нова для мене історія, попередня робота була така сама, тільки офіційна за трудовим договором).
Що мене здивувало у негативному ключі: рекламу на цей дейтинг додаток ми запускали worldwide, у тому числі на Бразилію та Африку. Який дейтинг в Бразилії, де усім відомо існує таке явище як трущоби, життя дуже криміналізоване і наврядчи безпечне для жінок?
Те саме і з Африкою. Крім того, що Африка – це пустелі, малярія, племена, сомалійські пірати і незрозумілі тиранічні режими, ні для кого не секрет, що в Африці високий рівень хворих на СНІД, а білошкірим відрізають руки із переконань магічного мислення.
Який дейтинг, поцани?
У мене неоднозначне ставлення і до Дмитра Гордона.
Я пам’ятаю про нього всяку дурню і гидоту типу його газети Бульвар Гордона або того епізоду, коли він рекламував мідні пірамідки, які захищають від зловмисного випромінювання з космосу. Але мені подобається його образ, його особистість в розмовах-інтерв’ю, які він робить/робив. Мені подобається те, як він ставить запитання і мені навіть подобається дивитись зображення: сцени різні, але інколи особливо вдало поставлені.
Нещодавно я послухала його розмову з Бєсогоном, братом Андрея Кончаловського, Нікітою Міхалковим. Я не глядач радянського кіно, хоча деяке все ж бачила. Тобто мені не дуже відоме акторське та кінематографічне минуле Нікіти Міхалкова, я звикла бачити і чути його вже поплавленим Бєсогоном.
Він у тій розмові з Гордоном виглядає дуже привабливо і харизматично приємно. Він каже фразу, яка сподобалась би моєму чоловікові Владиславу, якби він міг витримати і вислухати те інтерв’ю. Нікіта Міхалков наводить італійський вислів: «Говори про мене добре, говори про мене погано, але говори про мене.»
Я – п’ятий чи шостий елемент Владислава. Доки він тримає у стерильній чистоті та підвищеній чутливості свої смакові рецептори та сосочки язичка, я займаюсь брудною робою, а саме шукаю та пробую каву, яку Владислав ніколи не купляв і наврядчи купив би.
Якось я була у Тернополі – там я відпочиваю – і спробувала каву від тамтешніх обсмажчиків. Я потім навіть привезла пару дріпів Владиславові, щоб він теж спробував.
2013 року я була з мамою в автобусному турі Італією. Ми пили там каву і їли морозиво. Я не запам’ятала нічого про каву, вона була звично гіркою та чорною. Я запам’ятала оливки. Ми були у місті, чи у Луці чи в Пізі, там був амфітеатр із портретами-рельєфами та родинними підписами родини Медічі. Екскурсовод нам щось довго про них розповідав, але позаду нас відбувався ринок сирів і оливок і звідти неймовірно тхнуло.
Моя мама змусила мене допомогти їй купити оливок на тому ринкові і ми розговорились із італійцем-продавцем.
Я була у солом’яній шляпі, а моя мама не знала мов, крім російської та української. Крім того, вона той тип туриста, який може бути непомірно відкритим до людей, коли не розуміє, що від неї хочуть. Італієць звертався то до неї, то до мене італійською, і вони якось знайшли спільну мову. Вона змусила мене зняти капелюха, щоб він подивився моє волосся і мою зачіску (я тоді вже була коротко стрижена), я дізналась, що він одружений і в нього або 11 дітей, або 11 братів та сестер. Я не запам’ятала його віку і його зовнішності, він був відносно молодий.
Коли ми вже повертались в Україну, моя мама в літаку відкрила ті оливки і вони так розвонялись, що мені було соромно сидіти поруч.
