Бути собі тією людиною, з якою асоціюється затишок.
Питати зранку (як питала би мама чи хтось з близьких): «а що ти хочеш сьогодні на сніданок?» «хочеш тости з сиром? А каву?)»
Вмовляти себе чи дисциплінувати коли потрібно. Але лагідно і мʼяко.
Нещодавно стала свідком ситуації, діалогу мами з сином. Мама намагалась домовитись: «давай ми сьогодні їдемо додому, по дорозі зайдемо в магазин і купимо все, що захочеш; а завтра я повезу тебе в МакДональдз, обіцяю».
І це було таке лагідне вмовляння- домовляння 💔
Я не знаю повного контексту, але син був у сльозах, бо конче хотів в МакДональдз сьогодні, а мама, мабуть, була втомлена для цього. І могла б накричати і таке інше.
У той момент я ще раз зловила себе на думці, які все-таки мами — героїні. Бо це ж треба мати терпіння, щоб таки до чогось домовитись. Особливо коли навпроти на тебе дивляться малі оченята в сльозах.
Тож я подумала, як часто може не вистачати такого ж у стосунках з собою.
Деколи я саме так і роблю. Говорю з собою: «Анют, чого ти хочеш зараз, що тобі необхідне? Давай зробимо ось так, а потім ось так, добре?»
Та не завжди виходить. Часто буває отой найбільший кнут отримую сама від себе. Разом з претензіями, критикою і самокопанням.
Та що у випадку цієї ситуації (мами з сином), що з собою. Щоб домовитись і мʼяко реагувати — треба мати на це ресурс. Тобто постійно звіряти свій внутрішній стан, щоб не доводити це до крайньої точки вибуху. Бо рано чи пізно вибух станеться, якщо не заглядати в точки власного дискомфорту і незадоволення. Можна лиш превентивно підготуватися. Попередити удар, так би мовити.
Бути собі і мамою, і татом, і партнером, і чоловіком, і подругою, і другом. І тою ж дитиною та дорослою водночас. Та ще купу купу соціальних ролей.
Бо насправді це все вже є в нас, усі стани і прояви поведінки, які ми потребуємо, чоловіче і жіноче, воно є в нас. І кожна з тих «частинок» одного цілого просто хоче прийняття і турботи. І визнання, що: «так, я таки в тобі є».
