Автори: Greg Whisler and Michael Kofman
Переклад: t.me/in_factum
Сталін, як відомо, казав, що кількість сама по собі є якістю. Проте перебіг російсько-української війни демонструє і переваги, і зрештою межі такого підходу. Що більшою ставала кількісна перевага росіян, то слабшою — їхня здатність застосовувати силу в масштабі. Виник парадокс: що більше сил виставляла Москва, то менше важила ця маса. Якість, яку росіяни сподівалися здобути через кількісну перевагу, на полі бою так і не з'явилася — з часом її нівелювали українська адаптація, технології та західний капітал. Розширення російських сил відкрило вікно можливостей для здобутків на полі бою, але ця перевага виявилася нерішучою і поступово давала все меншу віддачу. Російська маса наштовхнулася на ефективну протидію: масову високоточність у поєднанні з традиційними засобами (мінні поля, підготовлені оборонні позиції, артилерія), — адже українські підрозділи інвестували в дрони та інші спроможності, які мінімізували традиційні переваги чисельного домінування.
Одним із головних успіхів Росії в цій війні стала здатність налагодити конвеєр рекрутингу і різко наростити армію: від початку 2022 року її угруповання зросло в кілька разів. Росія починала війну з однією з найменших армій за понад сто років. Після початково катастрофічної спроби вторгнення у 2022 році російське військо сформувало значно більші сухопутні сили для операцій в Україні та довкола неї — понад 700 тисяч осіб. Попри великі втрати — за деякими оцінками, кількість загиблих наближається до 500 тисяч — російська армія за час війни суттєво зросла.
І все ж, попри разюче розширення і збереження переваги в живій силі, Москва не змогла конвертувати це у вагомі здобутки на полі бою чи великі прориви.
Чому?
По-перше, цикли технологічних інновацій і тактичної адаптації призвели до більшого розосередження на полі бою, що звело нанівець значну частину традиційної переваги від домінування в людях і техніці. По-друге, російське військо вирішило робити подвійну ставку на витратно-неефективний підхід до наступів, розраховуючи, що кількісна перевага зрештою принесе більші здобутки.
Ми прагнемо пояснити, як Росія розширила та змінила структуру своїх сил і чому це не дало результатів, на які сподівалися Кремль і Генеральний штаб. Утім, значна частина цього розширеного війська, найпевніше, нікуди не зникне. Одним зі спадків цієї війни стане повернення Росії до більшої, залежнішої від мобілізації структури сил — після трьох десятиліть ставки на відносно невеликі сухопутні війська високої готовності та недоінвестування в резерви й мобілізаційну систему.
Що чекає на це розширене військо — невідомо, але планувальникам у НАТО варто взяти цей перехід до уваги, як і його наслідки для майбутніх сценаріїв протистояння з Росією. Попри нездатність досягти оперативно значущих проривів в Україні, російське військо серйозно інвестувало в засвоєння тактичних дронів і спроможностей глибокого ураження. Після війни Росія розгорне значно більші сухопутні сили на кордонах Латвії, Литви, Естонії та Фінляндії — включно з новими, суттєво розширеними високоточними ударними спроможностями. Це дасть Москві більшу гнучкість і може стати викликом для країн НАТО, якщо вони недостатньо засвоять бойовий досвід цієї війни.
Вторгнення: не та армія не для тієї війни
Про вади російського плану вторгнення і проблеми, з якими російські війська зіткнулися, наразившись на український опір, відомо чимало. Хоча Москва виставила велике механізоване загальновійськове угруповання, йому бракувало піхоти, і воно виявилося замалим для окупації країни розміром з Україну. Для вторгнення Росія пустила в дію майже всю свою структуру мирного часу: понад 150 батальйонних тактичних груп. Ці посилені загальновійськові батальйони з різними засобами підсилення від «материнської» бригади чи полку зробило армію основою своєї конструкції мирного часу — намагаючись збалансувати кадрові обмеження, величезну географію РФ та більшу ймовірність локальних конфліктів по її периметру.
Російська армія оптимізувала батальйонні тактичні групи під контрактників для збройного конфлікту або локальної війни відносно короткої тривалості. Комплектуючи підрозділи контрактниками, Кремль уникав політично дражливого питання застосування строковиків, яких через політичні реалії Росія, ймовірно, задіяла б лише в разі великої, офіційно оголошеної війни.
Москва також не створила системи поповнення особового складу для цієї невеликої структури — і отримала силу, непридатну до спроби окупувати одну з найбільших країн Європи. До того ж російські маневрові полки й бригади були укомплектовані на 70–90%, і після вилучення строковиків (приблизно третини складу) з бойових дій цього вистачало лише на дві посилені батальйонні групи з чотирьох штатних маневрових батальйонів. Ба більше, у низці випадків формування спромоглося наповнити лише одну батальйонну тактичну групу, а друга залишалася недоукомплектованою. Елементи бойового й тилового забезпечення в цих групах могли бути не меншими, а то й більшими за піхотну складову — ще один доказ, що їх не проєктували під масштабні інтенсивні наступи чи окупацію великих територій.
Сили вторгнення, як не дивно, не мали резерву. Спершу здавалося, що Москва готується задіяти резервістів у 2021 році, напередодні вторгнення. Того літа міністерство оборони оголосило про нарощування ресурсів для «Бойового армійського резерву країни» (БАРС) і, схоже, почало його активацію. Російську систему резервістів у різних формах обговорювали з 2006 року, але вона залишалася хронічно недофінансованою і похованою під купою інших пріоритетів. Ця система, подібна до резервних систем багатьох західних армій, передбачала, що добровольці підписують контракти резервістів, регулярно тренуються і можуть швидко влитися у приписаний підрозділ. Програма буксувала через низькі виплати, хоча кілька тисяч рекрутів усе ж підписалися й були залучені до навчань у кількох військових округах — включно з відпрацюванням формування резервних піхотних частин. Зрештою резервістів із цієї програми до початкових сил вторгнення Москва не включила — чи то не змогла набрати потрібну кількість, чи то керівництво вважало це зайвим, розраховуючи на швидку перемогу.
Єдиною мобілізацією перед вторгненням стала загальна мобілізація в окупованих Росією частинах України («Донецькій» і «Луганській народних республіках»), оголошена 19 лютого. Вона дала щонайменше 20 нових піхотних полків і ще 20–30 піхотних батальйонів, збільшивши сили вторгнення приблизно на 20–25%. Ці частини стали для Москви життєво важливим вливанням піхоти — хоч і недостатнім з огляду на обмежені спроможності мобілізованих, амбітні територіальні цілі Росії та масштаб її втрат у перші місяці війни. Формально ці частини звели в 1-й і 2-й армійські корпуси, підпорядковані 8-й загальновійськовій армії Росії. У перші два роки Москва також перекладала частину бойових втрат саме на ці мобілізовані формування з окупованих українських регіонів.
Початкова поразка і пошук поповнень в “гарячці”
Розраховуючи на відносно короткий конфлікт, Москва не планувала системи поповнення особового складу. Натомість швидке знекровлення сил вторгнення навесні 2022 року змусило відчайдушно шукати заміну. Тоді Москва призвала резервістів БАРС, але, як не дивно, не використала їх для поповнення втрат у наявних частинах. Замість цього російський Генштаб сформував із них нові піхотні батальйони — так звані «загони». Москва звернулася до приватних військових компаній на кшталт сумнозвісної «Вагнера» і створила різноманітні регіональні добровольчі підрозділи для операцій в Україні. Ці частини фінансували й формували російські регіони, часто власним коштом.
До літа 2022 року, після місяців вишкрібання людей, формування ополченських і добровольчих частин, використання приватних контрактників і резервістів із Донбасу, з пошарпаними рештками початкового вторгнення Москва мала різношерсте угруповання з низьким бойовим духом — заслабке для підтримання наступальних операцій. Російські частини воювали ротними тактичними групами і слабкими «групами прориву», нездатними подолати фактично більші українські формування. На цьому етапі війни перевагу в живій силі мала Україна, що змушувало Росію компенсувати нестачу піхоти зосередженим артилерійським вогнем. Навесні ця тактика працювала: вогнева перевага змушувала українські сили розосереджуватися, подеколи даючи російським частинам суттєву локальну перевагу. Але вже влітку і цей підхід видихся — США передали реактивні системи залпового вогню HIMARS, які порушили російську логістику й загострили дефіцит боєприпасів. Саме тоді російське військо сформувало свою першу велику новостворену «регулярну» частину — 3-й армійський корпус — із мішанини рекрутів і техніки зі складів.
Осінь 2022: часткова мобілізація
У вересні 2022 року, після успішного українського контрнаступу в Харківській області, кадрова ситуація російської армії стала настільки кричущою, що президент Росії наказав провести часткову мобілізацію 300 тисяч резервістів — крок, якого він сподівався уникнути. За наступні три місяці — попри масові проблеми з призовом, підготовкою та оснащенням резервістів — російське військо сформувало близько 70 резервних танкових, артилерійських і піхотних полків, чотири саперні полки та кілька десятків окремих піхотних, протитанкових і артилерійських батальйонів. За приблизними розрахунками чисельності кожного типу частин (зокрема в середньому близько 2 400 осіб на піхотний полк), ці підрозділи поглинули приблизно 170 тисяч із загального мобілізаційного набору. Решту 130 тисяч резервістів Генштаб використав для доукомплектування частин, що вже воювали в Україні, — полків і бригад, які спершу розгорнулися лише з частковим штатом.
Попри всі вади і корозію мобілізаційної системи, яку вона оголила, часткова мобілізація виявилася життєво важливою для стабілізації російської оборони: військо отримало вкрай потрібну масу, хай і відносно низької якості. Новосформовані піхотні частини Росія використала для зміцнення оборонних позицій і підсилення наявних підрозділів — вони встигли зупинити українське просування біля адміністративної межі Луганської області та зміцнити російську оборону вздовж Дніпра, у центральній Запорізькій і Донецькій областях. Так почався процес розширення російських сил під час війни, який зрештою сягне понад 700 тисяч розгорнутого особового складу в Україні та довкола неї. Це стало політичною ставкою Москви на «довгу війну» — з розумінням, що знадобиться не лише часткова мобілізація, а й мілітаризація економіки. Паралельно російська армія почала масово діставати техніку зі складів, налагодивши потужний конвеєр ремонту й відновлення, щоб оснастити зростаюче військо танками, бойовими броньованими машинами та артилерією.
Хоча часткова мобілізація замислювалася як короткострокові ліки від проблеми чисельності, водночас Москва розгорнула амбітне довгострокове розширення армії — у відповідь на зростаючі потреби в Україні та вступ до НАТО Фінляндії, а згодом і Швеції.
На грудневій колегії міністерства оборони 2022 року тодішній міністр Сергій Шойгу оголосив, що Путін схвалив збільшення штатної чисельності збройних сил на 50% від довоєнної — до 1,5 мільйона, а сухопутні війська та авіація зазнають масштабного розширення. Зокрема, військо мало створити щонайменше 14 нових дивізій, багато з них — на базі наявних бригад. Це був найбільший план розширення російської армії за десятиліття. Наскільки він реалістичний — інше питання, але очевидно: Москва вважає, що війна в Україні та реакція НАТО на її агресію вимагають зміни конфігурації сил.
2023: сплеск розширення сил
Політичний резонанс довкола раптово оголошеної часткової мобілізації осені 2022 року — десятки тисяч росіян, що втекли з країни, — разом із незмінним небажанням Кремля використовувати строковиків в Україні залишили Москві єдиний реальний шлях подальшого розширення сил і заміщення втрат: набір контрактників. У 2023 році міністерство оборони запланувало завербувати для війни додаткові 420 тисяч контрактників. Для порівняння: у передвоєнні роки російські збройні сили мали не більш ніж 400 тисяч контрактників на рік. Військо ніколи не досягало заявленої мети у майже 500 тисяч — що лише підкреслює, наскільки амбітною була нова ціль на 2023 рік. Разом із 300 тисячами мобілізованих додаткові 420 тисяч мали не лише підтримувати угруповання в Україні, а й забезпечити суттєве зростання сил. Російські посадовці оголосили, що у 2023 році збройні сили завербували 420 тисяч контрактників і прийняли ще 80 тисяч добровольців. Навіть якщо ці цифри штучно завищені через подвійний облік, ми оцінюємо, що Москва майже виконала свої рекрутингові плани на 2023 рік.
Завдяки успішному набору на хвилі часткової мобілізації 2023-й став для Москви найуспішнішим роком війни з погляду розширення. За нашими розрахунками, Генштаб створив дві нові загальновійськові армії, дві нові мотострілецькі дивізії та 27 нових лінійних бригад і полків. Військо також розгорнуло 31-шу окрему десантно-штурмову бригаду в 104-ту десантно-штурмову дивізію і доукомплектувало ще дев'ять дивізій кількома додатковими полками. Крім того, у складі полків і бригад створили нові спеціалізовані штурмові загони чи роти та додаткові резервні стрілецькі батальйони. Російські частини також отримали нові типи штурмових рот із засуджених — «Шторм-Z», а згодом «Шторм-V», — частково за досвідом «Вагнера». Мотострілецький полк, який спершу зайшов в Україну з двома батальйонними тактичними групами, міг мати близько 500–600 піхотинців. Після цього підсилення той самий полк міг налічувати до 2 000 піхоти. Так почався поступовий процес переорієнтації російських сил на різні типи штурмових загонів, частина тактики яких спиралася на досвід «Вагнера». До 2023 року командири полків і бригад мали значно більше людей для інтенсифікації наступів і заміщення бойових втрат.
Так само командувачі різних російських угруповань в Україні отримали значно більшу масу для широкого наступу. До кінця 2023 року Росія виставила в Україні та довкола неї понад 800 лінійних батальйонів — приблизно вчетверо більше за початкові сили вторгнення. Звісно, через постійні бойові втрати мало які піхотні частини реально відповідали штатній чисельності — хіба що новосформовані чи щойно поповнені. Багато нових частин не мали і штатної техніки. І все ж саме́ зростання за один рік було колосальним. У грудні Путін заявив, що російські сили в «зоні спеціальної воєнної операції» налічують 617 тисяч осіб — приблизно втричі більше за сили вторгнення, — що засвідчило подвійний успіх мобілізації та контрактного набору. Путін також санкціонував збільшення штатної чисельності збройних сил до 1,32 мільйона, відображаючи рух до цілі в 1,5 мільйона. Це загальне зростання сил дало Москві впевненість відновити масштабні наступальні операції в жовтні 2023 року, після провалу українського літнього наступу.
2024: зростання сил проти виснаження
У 2024 році російське військо оголосило про формування кількох нових дивізій, бригад і нового армійського корпусу, а також про набір ще 400–450 тисяч контрактників. Ці цілі здебільшого виконали: у 2024 році завербували близько 430–440 тисяч. Значна частина зростання була пов'язана з Ленінградським військовим округом, відновленим навпроти Фінляндії та балтійських держав. Генштаб планував сформувати 44-й армійський корпус із підпорядкованими 72-ю мотострілецькою дивізією і 128-ю мотострілецькою бригадою та розгорнути три бригади в нові мотострілецькі дивізії. Міністерство оборони також почало формувати нові артилерійські, зенітні, інженерні частини, підрозділи зв'язку й логістики, безпосередньо підпорядковані штабу округу. Створення цих частин, як і окремого округу, стане після війни проблемою для планувальників НАТО: це означатиме постійне розширення структури сил уздовж кордонів членів Альянсу разом із відповідними засобами вогневої підтримки та ураження.
Окрім тягаря створення нових частин, штаб нового округу став також основою нового Північного угруповання військ, яке взяло на себе відповідальність за північний кордон України і в травні розпочало наступ на Харківщину. Заявленою метою Москви було створення буферної зони, але практичніша військова ціль полягала в розтягуванні українських сил на довшому фронті. Північне угруповання — суміш новостворених частин і перекинутих з інших напрямків — насилу поєднувало свої затратні за втратами оперативні завдання зі зростаючими кадровими потребами для наповнення структури округу. Формування нових 68-ї, 69-ї та 71-ї мотострілецьких дивізій розтяглося до 2025 року — разючий контраст зі здатністю міністерства оборони швидко створювати нові частини у 2023-му.
У Центральному військовому окрузі Генштаб відтворив 27-му мотострілецьку дивізію, яку 2009 року скоротили до 21-ї мотострілецької бригади. Округ також сформував п'ять додаткових резервних піхотних полків, кожен із новою назвою «штурмовий». Центральне угруповання військ кинуло ці нові сили у наступи в центрі Донецької області — пріоритетному напрямку Москви у 2024 році.
Нарешті, у 2024 році російський Генштаб «прочесав» інші види й роди військ — ВМФ, Повітряно-космічні сили, Ракетні війська стратегічного призначення та 12-те Головне управління (відповідальне за зберігання й охорону ядерної зброї) — у пошуках людей для формування додаткових частин для фронту. Упродовж року військо сформувало близько десятка мотострілецьких полків. Людей брали з широкого спектра непіхотних спеціальностей; кожен полк налічував близько 2 500 осіб. Ці полки назвали частинами «територіального контролю», що натякало на основну роль — охорону тилів чи щойно захоплених територій, аби вивільнити «регулярні» бойові частини для наступів. Утім, такі ролі не вберегли ці полки від важких боїв, і російські командири використовували деякі з них для підтримки наступальних завдань.
Знижуючи готовність цих важливих видів військ, Генштаб демонстрував нагальніше бажання зламати українську оборону на фоні зростаючих втрат і сповільнення зростання сил. Офіційно ж російське військо продовжувало розширюватися. У вересні 2024 року Путін схвалив чергове збільшення штатної чисельності — до раніше заявленої мети в 1,5 мільйона. Цей крок був водночас політично символічним і бюрократичним: подальше розширення потребувало нових посад, навіть якщо дедалі більшу частку рекрутів військо використовувало для заміщення втрат, а не для наповнення нових штатних позицій.
Однак розширення російських сил у 2024 році не перетворилося на здатність успішніше застосовувати бойову міць у більшому масштабі. Навпаки, до кінця 2024 року зростання російських збройних сил почало давати дедалі меншу віддачу. У 2024-му російське військо здебільшого перейшло до піших штурмів все меншими групами — часто по 6–8 осіб. Десантні частини атакували формуваннями з 15 осіб, що розбивалися на “трійки”. Штурмові загони діяли дедалі дрібнішими підрозділами.
Російські сили ще намагалися проводити більші механізовані атаки, особливо восени, але вони зазвичай провалювалися: поле бою визначали мінні поля, підготовлена оборона і дедалі більша кількість ударних дронів. Традиційні штурми не давали проривів. Бойові броньовані машини слугували переважно «бойовими таксі», підвозячи піхоту до рубежів атаки — часто ціною пошкоджень дорогою туди чи назад. Причина в тому, що російські сили не знайшли розв'язання комплексу викликів перед ними — і послідовно кидали новосформовані чи поповнені частини в наступи, не даючи їм часу відновити здатність виконувати завдання.
Підхід Росії у 2024 році полягав у спробі розтягнути українські сили по широкому фронту і перемолоти його чисельною перевагою. Це дозволило російським силам підтримувати наступальні операції більшу частину року — з березня по грудень, — по суті, один невичерпний повзучий наступ замість окремих операцій. Але з часом всюдисуща розвідка, спостереження й дронова вогнева міць змусили їх розосередитися і здебільшого атакувати малими піхотними групами. Російські сили не могли непомітно зосередитися для штурму, наступальні підрозділи були вразливими ще до виходу на передній край власних військ, а спішена піхота далі ставала здобиччю дронів та артилерії.
2025–2026: розширення майже зупиняється
До 2025 року зростання російських сил фактично зупинилося: кількість загиблих і важкопоранених здебільшого зрівнялася з місячним набором. Москва планувала завербувати 403 тисячі контрактників у 2025 році й навіть трохи перевиконала план, але, набираючи в середньому 35 тисяч на місяць, втрачала приблизно стільки ж загиблими і важкопораненими. Почасти це сталося тому, що до 2025 року російські сили майже відмовилися від механізованої техніки, зробивши ставку на тактику просочування й легкі моторизовані атаки — тобто розмінявши втрати техніки на вищі втрати піхоти. Український підхід — розширення дронових підрозділів для контролю місцевості мінімальною піхотою за максимального виснаження російської живої сили — працював. Тактика просочування зробила просування повільним і нездатним створити момент розвитку успіху, залишаючи передові позиції вразливими до контратак і унеможливлюючи прориви.
У 2025 році російський Генштаб зосередив формування сил на створенні нових підрозділів безпілотних систем по всьому війську — нових полків на рівні округів і десятків батальйонів та рот на рівні армій і нижче. Почасти це вдалося, хоча розширення більших дронових частин часто витягувало пілотів зсередини війська, позбавляючи лінійні формування їхньої дронової експертизи. Зусилля міністерства оборони з розбудови «Рубікона» як провідного елітного дронового формування таки дали результат на полі бою. Однак формування нових частин звелося переважно до доукомплектування «перехідних» дивізій Ленінградського округу з 2024 року. Міністерство оборони оголосило про створення двох нових дивізій морської піхоти на базі наявних бригад, але до кінця року сформувало лише штаби дивізій і кілька їхніх підрозділів (здебільшого з ресурсів колишніх бригад). Додаткових лінійних складових цих дивізій військо досі не створило.
Ба більше, міністерство оборони відклало — ймовірно, назавжди — кілька запланованих дивізій, включно з новими формуваннями, що мали б постійно базуватися на окупованих територіях України. У вересні, а потім у грудні Путін заявляв, що чисельність сил в Україні та довкола неї становить близько 700 тисяч — той самий рівень, що й у середині 2024 року, — фактично визнавши майже 18 місяців мізерного зростання сухопутних сил. Мета Москви — завербувати 409 тисяч контрактників у 2026 році, але графік не виконується. На початок 2026 року Росія кілька місяців поспіль втрачала більше, ніж набирала, і деяким формуванням почало бракувати штурмової піхоти. У результаті частина російських наступів застопорилася, а на напрямках на кшталт Куп'янська й Запоріжжя Москва втратила позиції через українські контратаки.
Попри значне зростання сил із 2022 року, російський Генштаб загалом уникає використання нових формувань як оперативних чи стратегічних резервів — натомість одразу кидає їх у наступи на різних напрямках. Це відповідає стратегії Москви підтримувати й нарощувати тиск уздовж усього фронту, а не проводити окремі наступальні операції, — але суперечить класичному російському оперативному мистецтву. Генштаб послідовно використовує десантні війська та морську піхоту як фактичні штурмові сили й сили швидкого реагування, але це означає регулярне зняття цих частин з фронту, швидке відновлення і перекидання на інший пріоритетний напрямок — замість того, щоб тримати їх у резерві.
Поки Україна інвестувала в дрони як головний механізм позбавлення російського війська мобільності й компенсації власного браку піхоти на величезному фронті, російська армія шукала способи подолати створену дронами зону ураження. У 2025 році російські сили дедалі частіше переходили до тактики просочування й легких моторизованих штурмів, дроблячи піхотні взводи на групи по одному — два піхотинці, щоб прослизнути повз українські позиції в тил, — а українські дронові екіпажі невпинно на них полювали. Російська бойова міць сочилася на поле бою ще дрібнішими порціями, нездатна ні зосередитися, ні розвинути тріщини в українських лініях. Простір бою перетворився на насичену дронами сіру зону без суцільних ліній, із такою низькою щільністю сил, що вона давала присутність, але не контроль. Російські адаптації принесли дещо більші територіальні здобутки порівняно з 2024 роком, але дорожчою ціною і здебільшого не на пріоритетних напрямках.
Що це означає для майбутнього?
Стрімке розширення російської армії під час війни в Україні допускає різні тлумачення. З одного боку, за нашими розрахунками, Москва досягла майже 200% зростання загальної кількості танкових батальйонів і близько 400% зростання кількості піхотних батальйонів, задіяних у війні, — здебільшого за перші два роки. Таке розширення сил і здатність підтримувати його попри три роки інтенсивних, затратних за втратами наступів на широкому фронті — це організаційний і логістичний подвиг. Він ставить під сумнів попередні оцінки про слабку російську логістику. Якщо вже на те пішло, Росія продемонструвала сильну здатність генерувати сили й підтримувати бойові дії, зокрема високий темп артилерійського та дронового вогню впродовж усієї війни. Проблема Росії була не логістичною — а в нездатності зосередити сили у вирішальній точці, тобто перетворити масу на полі бою на прориви.
Ба більше, Москва досягла цього зростання, не спираючись на історичні два стовпи російського формування сил: призов і мобілізацію резервів. Хоча мобілізацію формально так і не завершили, не вона була головним рушієм розширення. Часткова мобілізація восени 2022 року була життєво важливою для уникнення поразки, але 300 тисяч призваних резервістів бліднуть на тлі приблизно 1,3 мільйона контрактників, яких Москва завербувала відтоді. Це перша масштабна тривала війна, яку Росія веде переважно контрактними добровольцями. У цій війні Москва законтрактувала більше людей, ніж будь-коли у своїй історії.
Чи виявиться цей підхід історичною аномалією, чи передвіщає російський спосіб ведення майбутніх воєн — покаже час. Але прикметно, що російське керівництво змогло підтримувати війну без масової мобілізації, характерної для попередніх воєн такого масштабу. У минулому російські лідери неохоче вдавалися до мобілізації та призову для своїх воєн за вибором, що обмежувало й розмах, і розгорнуті сили. Ця війна показує: таких обмежень вони можуть не мати, і попередні припущення, що Москва не здатна вести тривалу конвенційну війну без масової мобілізації, можуть бути хибними. Так само наочно спростовано думку, що росіяни не записуватимуться масово на загарбницьку війну. Попри високі втрати, російське військо продемонструвало здатність відновлювати сили на полі бою і роками залишатися в наступі, не вдаючись до мобілізації.
Які висновки з російського досвіду та змін у російському війську має зробити НАТО?
Плани Альянсу зосереджені переважно на обороні балтійських держав і Польщі від масштабного російського сухопутного вторгнення. НАТО вже застосувало уроки України, звівши розгалужені оборонні споруди й наростивши присутність сил, і розглядає впровадження дронів для протидії російській чисельній перевазі. Але залишається неясним, які уроки засвоїть російське військо: Генштаб у майбутньому може більше покладатися на свої дронові спроможності та засоби глибокого ураження, щоб виснажувати союзні сили. Хоча армії НАТО працюють над закупівлею засобів протидії безпілотникам і адаптацією традиційної ППО, їхні сили залишаються малими й обмеженими щодо втрат, які можуть витримати. Російські запаси ударних дронів і далекобійних ракет, найпевніше, будуть у рази більшими, ніж до війни. Не може Альянс і повністю знехтувати російською масою. Навіть із успішним застосуванням дронів Київ усе одно був змушений виставити дуже велике мобілізоване піхотне військо, масово використовуючи міни й артилерію для утримання оборони. Армії НАТО не нарощують чисельність, яка дозволила б утримувати лінію, і не впроваджують масово дрони та дронові формування у свою структуру сил, що дало б ефекти, подібні до українських. Можливо, їм і не доведеться жертвувати традиційними перевагами в авіації та високоточному ударі — але було б легковажно вважати, що нічого не треба змінювати у відповідь на мінливу російську загрозу.
Україна продовжувала адаптуватися в міру зростання російського війська, нейтралізуючи російські переваги впродовж тривалої конвенційної війни. Значною мірою це вдалося тому, що Україна витримала початковий шок вторгнення і мала достатньо велику силу, щоб поглинати суттєві втрати, адаптуючись із часом. Хоч би як спокусливо це виглядало, переносити уроки пізніх етапів російсько-української війни на перші дні гіпотетичного конфлікту Росія – НАТО слід дуже обережно — це може призвести до хибних висновків. До того ж російське військо після цієї війни, найпевніше, залишиться значно більшим, із набагато більшими силами біля кордонів членів НАТО. Це означає, що планувальникам Альянсу доведеться шукати технологічні й тактичні відповіді на виклик, який становлять і російські інновації в Україні, і її більш традиційна маса. Інакше — невиправдані втрати на полі бою.
Висновок
Формування сил не дало Москві вирішальної переваги, на яку вона розраховувала. Зіткнувшись із завданням подолати традиційну підготовлену оборону, українську адаптацію та західну допомогу, російські сили так і не змогли скласти пазл і досягти значущих проривів чи локального колапсу української оборони. Зростаюча присутність масової високоточності на полі бою ще більше посилила перевагу оборонця — тоді як якість російських сил і здатність застосовувати їх у масштабі знижувалися. Дедалі вигідніше, як мав би оцінювати російський Генштаб, співвідношення сил так і не матеріалізувалося — попри хронічний дефіцит людей в України. Тож амбітні оперативні цілі послідовно залишалися нездійсненими: російські сили не могли виконати ці плани на тактичному рівні.
Динаміка бою в Україні позбавляє російські сили багатьох традиційних переваг чисельності: російські командири не можуть зосереджувати сили достатньо швидко чи раптово, щоб створити локальну перевагу, а всюдисуща дронова загроза в поєднанні з традиційною підготовленою обороною змушує росіян атакувати силами менше взводу, а здебільшого й менше відділення. Російське керівництво два з половиною роки веде широкий виснажливий наступ, розраховуючи, що українське військо зрештою зламається і оперативні цілі буде досягнуто. Натомість ці зусилля давали все вищу ціну і все меншу віддачу — Україна послідовно адаптувалася й оптимізувалася до російського підходу.
Можна стверджувати, що стабільний конвеєр замінної живої сили зробив старших російських командирів самозаспокоєними, закріпивши витратно-неефективний підхід. Багато російських загальновійськових армій, які за доктриною мали б відповідати за сотні квадратних кілометрів, в Україні покривають ділянку фронту в 30–50 кілометрів. Ця концентрація тягнеться до найнижчої ланки: бригади з кількох тисяч бійців нині часто відповідають за просування вздовж яру чи хребта або за захоплення одного-двох сіл. При цьому російська бойова міць настільки роздроблена загрозами дронів, мін та артилерії, що в кожен конкретний момент придатна до застосування лише крихітна частка бойової сили такої бригади. До того ж якість російських сил від 2022 року продовжувала деградувати. Отже, нездатність просуватися на полі бою — це поєднання неспроможності подолати українську оборону і власного недоінвестування у відновлення здатності сил вести складніші наступальні операції. Російський підхід мав очевидну ціну: зосередившись на підтриманні постійного темпу наступів через замінні низькоякісні штурмові частини, російське військо зробило ставку на масу коштом відновлення якості сил — і стало вразливішим до української контрадаптації.
На цьому етапі війни неясно, чи виправило б щось для Росії просте нарощування сил — без зміни способу їх застосування. Без цієї додаткової маси варіанти Москви для зламу патової ситуації на полі бою тепер обмежені. Ба більше, наприкінці 2025 року в нинішній російській моделі формування сил почали проступати тріщини: регіони змушені постійно підвищувати бонуси, щоб виконувати плани набору, і це стає фіскально непідйомним. Якщо рівень втрат зростатиме й далі, російське угруповання в Україні, ймовірно, почне скорочуватися — а отже, Москва вже пройшла пік своєї наступальної спроможності.
Скільки з цього війська російська армія зможе зберегти, також невідомо і залежатиме від бюджетних обмежень. Очевидно одне: російське військо, схоже, припустилося глибокого прорахунку, вважаючи, що кількість сил зрештою переважить західну підтримку та київські інновації і зітре Україну. Насправді ж спосіб застосування сили з часом вів до падіння бойової ефективності — і зачинив вікно можливостей, відкрите у 2024–2025 роках.
