Автори: Franklin C. Miller, Eric Edelman, Walter B. Slocombe | Foreign Affairs
Переклад: t.me/in_factum
Сполучені Штати, схоже, готові вивести з Європи значну частину своїх військ. У Стратегії національної безпеки 2025 року, ключовому програмному документі адміністрації Трампа, заявлено — континенту час «стати на власні ноги» і взяти на себе «головну відповідальність за власну оборону звичайними силами». Інакше кажучи — готуватися до того, що Вашингтон піде.
На зустрічі міністрів оборони НАТО в червні 2026 року міністр оборони США Піт Хегсет оголосив, що Пентагон «швидко й незворотно рухається до того, щоб Європа взяла на себе головну відповідальність за власну оборону». Через два місяці, у серпні, заступник міністра оборони Елбрідж Колбі заявив, що НАТО перейде до «сильнішого, справедливішого й стійкішого альянсу» — тобто такого, у якому основну роботу із захисту континенту виконуватимуть самі європейці.
Далі адміністрація розіслала всім союзникам по НАТО анкету, аби з'ясувати, чи відповідають їхні позиції політиці й пріоритетам президента Трампа. Невисловленою залишилася очевидна погроза: ті, хто не відповідає, отримають меншу американську підтримку. Пентагон нібито готує дослідження, яке визначить оптимальний рівень американських сил у НАТО, — але очевидно, що його завдання лише в тому, щоб прикрити курс, який Трамп, Хегсет і Колбі вже обрали.
Для Трампа та його команди вихід з Європи виглядає цілком логічним. Континент, доводять вони, достатньо багатий і сильний, щоб захистити себе самотужки. А Вашингтон мусить витрачати військові ресурси на дедалі більші виклики в Азії та на Близькому Сході.
Але логіка адміністрації хибна. Відхід з Європи не просуне американських інтересів у жодній частині світу. Навпаки: він послабить не лише НАТО, а й усі партнерства США. Він може навіть створити загрозу для самої американської території. Запланований відхід не спирається на бодай якесь серйозне розуміння управління альянсами, аналізу загроз чи історії. Це продукт звичайного упередження проти Європи — і саме тому він настільки ж ганебний, наскільки й небезпечний.
Коли Трамп повернувся до Білого дому, багато європейських посадовців сподівалися, що його гавкіт і надалі буде страшнішим за укус, як у першу каденцію. Але швидко стало зрозуміло, що цього разу він справді виконає обіцянку відійти від континенту.
У жовтні 2025 року адміністрація оголосила про остаточне виведення близько тисячі військових з Румунії, скоротивши присутність на східному фланзі НАТО. У травні 2026-го його команда скасувала перекидання до Європи армійської тактичної групи з новою гіперзвуковою системою Dark Eagle, яка загрожувала б важливим військовим цілям у Росії й тим самим посилила б стримування. Тоді ж, у травні, скасували й розгортання 2-ї бронетанкової бригадної бойової групи, яка мала замінити наявний американський підрозділ, — континент утратив ще близько 5000 військових.
За інформацією The New York Times від червня 2026 року, політичне управління Пентагону повідомило союзникам, що попереду глибші скорочення. Вашингтон планує на третину зменшити кількість винищувачів F-15E та F-16 у Європі, вивести всі вісім літаків-заправників, перекинути в інше місце одну з двох бомбардувальних груп, вивести 15 із 26 літаків морського патрулювання, а також відкликати підводний човен з крилатими ракетами й авіаносну ударну групу.
Крім того, США планують значною мірою вийти з командної системи НАТО. У липні, наприклад, Хегсет знизив рівень посади командувача сухопутних військ США в Європі з чотиризіркового до тризіркового. Це змусило піти у відставку шанованого бойового командира генерала Кріса Донаг'ю. Хегсет також, вочевидь, має намір замінити багатьох американських офіцерів на старших командних посадах європейцями. А в перспективі Білий дім навіть розглядає можливість зробити верховним головнокомандувачем ОЗС НАТО неамериканця.
Якщо це станеться, у Європи знайдуться талановиті командири, які посядуть ці місця. Але реальність така, що континент не може дати того, що дають США. Жоден європейський командувач не має такого досвіду керування великими формуваннями у воєнний час чи координації й навчання армій багатьох країн, як американські колеги. Європейські країни не компенсують утрату американських літаків морського патрулювання — а отже, їм буде важко відстежувати дії російських підводних човнів.
Ситуацію погіршує й те, що на початку вересня ВМС США вперше за десятиліття відмовилися брати участь у протичовнових навчаннях НАТО в Північній Атлантиці. Це неймовірно нерозважливий і небезпечний крок, бо саме цими водами російські підводні човни з ракетами в ядерному спорядженні підходять до американського узбережжя. Так само НАТО сьогодні не здатне замінити літаки-заправники, авіаносні ударні групи чи далекобійну бомбардувальну авіацію, які планує вивести Пентагон.
Послаблення НАТО загалом викликало б серйозні сумніви навіть у звичайні часи — а нинішні часи аж ніяк не звичайні. Путін продовжує вторгнення в Україну й водночас погрожує країнам НАТО в небачених раніше масштабах.
Понад десять років Путін веде проти НАТО те, що експерти називають війною «сірої зони» або гібридною: Росія здійснює диверсії проти країн-членів і потім заперечує свою причетність. Москва вбивала антиросійських емігрантів, підкладала запальні пристрої на західні заводи й у вантажні літаки, запускала дрони з вибухівкою по аеропортах на території НАТО, перерізала підводні кабелі в Арктиці та на Балтиці, втручалася у вибори й проводила кібератаки. У грудні 2025 року керівниця британської Секретної розвідувальної служби Блез Метревелі заявила, що Росія становить для континенту «гостру загрозу», плануючи підпали, диверсії, кібератаки та удари дронами по всій Європі.
За останні 15 місяців Росія робить це значно частіше й значно зухваліше. Лише в серпні 2026 року підозріла активність, пов'язана з Росією, зафіксована в Болгарії, Естонії, Німеччині, Італії, Польщі та Словаччині. На початку вересня в Лондоні затримали громадянина Британії, найнятого російськими спецслужбами для диверсії на заводі дронів. Путін також нарощує військову присутність у прикордонних із НАТО регіонах Росії. Це, своєю чергою, змусило кількох високопосадовців Альянсу з військових і розвідувальних структур попередити: найближчими роками Путін може планувати обмежені наземні операції проти НАТО.
Те, що Путін став войовничішим саме тоді, коли Вашингтон відступає, — не збіг. У світі, де є агресивні реваншистські лідери (а Путін, безперечно, один із них), сприйняття американської слабкості й ненадійності лише заохочує таку поведінку.
Ба більше, ненадійність Вашингтона в Європі породжує серйозні сумніви щодо його відданості й в інших регіонах, зокрема в Індо-Тихоокеанському. Сі Цзіньпін і Кім Чен Ин майже напевно сприймуть відхід США від захисту союзників по НАТО як знак того, що Вашингтон не стане на захист Тайваню й Південної Кореї. Американські безпекові зобов'язання не можна розділити: відчуття, що країна відступає від зобов'язань на одному театрі, неминуче породжує сумніви в союзників і противників щодо її зобов'язань деінде.
Насправді відхід Вашингтона може загрожувати й самій території США. Розгортання американських повітряних, морських і наземних сил за кордоном утримує війська противника далеко від американських берегів. Пропоноване виведення протичовнових сил — і патрульної авіації, і багатоцільових підводних човнів — чудова ілюстрація: воно полегшує російським силам підхід до США.
Ядерні ілюзії
Адміністрація Трампа стверджує, що не полишає Європу повністю. У відповідь на занепокоєння й критику там натякають, що європейці й далі матимуть підстраховку у вигляді американського ядерного стримування. Financial Times повідомляла, що, за словами американських посадовців, адміністрація розглядає розміщення американської ядерної зброї в більшій кількості європейських країн — за схемами, подібними до тих, що регулюють нинішнє розміщення ядерних боєголовок і літаків у Європі.
Але цей план не охоплює тих ядерних реформ, які найімовірніше посилили б стримування, — наприклад, пришвидшення програми створення нових ракет морського базування в ядерному спорядженні. Та навіть якби Трамп ішов цим шляхом, нереалістично уявляти, що більше американських ядерних боєприпасів на базах у Європі зміцнить стримування. Адже якщо США не готові тримати в Європі звичайні сили для її захисту, то в Путіна (чи інших лідерів) немає підстав вважати, що Вашингтон коли-небудь зважиться на застосування ядерної зброї.
Насправді питання в іншому: чи повірять у погрозу США застосувати військову силу — звичайну і ядерну — якщо НАТО відкрито атакують. Як колись зауважив британський фахівець із ядерної політики сер Майкл Квінлан, неядерна війна є «найімовірнішим шляхом до ядерної війни — а на практиці й узагалі єдиним імовірним шляхом… Ризик буде найвищим тоді, коли гострий конфлікт уже спалахнув на нижчому рівні. Тому запобігання війні має діяти на всіх рівнях воєнного протистояння між ядерними державами».
Будь-який серйозний розгляд застосування ядерної зброї майже напевно виникне або напередодні звичайної війни, або під час неї. Звичайне і ядерне стримування нерозривно пов'язані. Присутність американських ядерних сил на європейській території під час протистояння з СРСР завжди мала на меті міцно зв'язати оборону США з обороною Європи. Тож скорочення американського внеску в звичайну оборону континенту зрештою послаблює і звичайне, і ядерне стримування нової російської агресії.
Отже, жодних логічних чи воєнних підстав для виходу США з Європи немає. Єдине правдоподібне пояснення — вочевидь нелогічне: Трамп ненавидить цей континент.
Провести межу
Оскільки адміністрація, залишена наодинці зі своїми хибними упередженнями, ставить під загрозу національну безпеку США, Конгрес має втрутитися й не допустити подальшої шкоди.
Він повинен ухвалити законодавство відповідно до минулорічного Закону про оборонні асигнування, який забороняє використовувати затверджені кошти на скорочення чи зміну чисельності американських військ у Європі. Ба більше: варто заборонити будь-якій президентській адміністрації скорочувати чисельність американських військ на континенті без прямої згоди Конгресу.
Конгрес також має зобов'язати Білий дім щороку подавати таємні й відкриті звіти про загрози для НАТО та про здатність Альянсу стримувати їх і захищатися, — разом із пропозиціями, як зробити НАТО сильнішим. У звіті має бути показано, як американські контингенти в Європі допомагають захищати саму територію США й поліпшують американські військові операції поза Європою.
Крім того, Конгресу доведеться захистити саму структуру НАТО від хибних рішень Трампа. У майбутніх законах про оборонні асигнування слід передбачити, що посаду верховного головнокомандувача ОЗС НАТО в Європі обіймає американський офіцер у чотиризірковому званні, — щоб ані Трамп, ані майбутній президент не могли її віддати. Це не лише забезпечить максимальну ефективність Альянсу, а й захистить «ланцюг ядерного санкціонування» — командні процедури, які від 1950-х гарантують, що американську ядерну зброю можна застосувати в бою лише за прямим дозволом президента. Зрештою, це допоможе зберегти довіру до американського ядерного стримування.
Хоч як дивно, але з огляду на погрози Трампа щодо Канади й Ґренландії Конгресу доведеться також прямо заборонити США силою захоплювати територію будь-якої країни НАТО. Щоб це підкріпити, варто заборонити адміністрації перекидати американські війська до будь-якої союзної країни в мирний час без її запиту чи згоди.
Вашингтону загалом слід приділяти більше уваги плануванню в мирний час. Якщо США збираються захищати Європу й себе, їм потрібні не лише військові та інші інструменти для успіху у війні. Треба ще й переконати і друзів, і потенційних ворогів, що на США можна покластися — що вони стануть пліч-о-пліч із союзниками, коли буде потрібно.
Від 1949 року Сполучені Штати підтримували свою відданість найуспішнішому військовому альянсу сучасної історії. Вони робили це попри глибокі побоювання, що Радянський Союз здолає Альянс, і попри численні внутрішні суперечки — зокрема й про саме його призначення. США вибудували й підтримували довіру союзників до своїх гарантій безпеки. Завдяки американському керівництву НАТО зберегло мир у Європі, допомогло завершити сорокарічну холодну війну й створило континент цілісний і вільний.
Розтринькати цей альянс і довіру партнерів на вівтар недоведених теорій і дріб'язкових образ було б верхом самошкідництва — і загрозою миру й добробуту самого американського народу.
