МАЙКЛ КОФМАН У ПОДКАСТІ «МІЛІТАРНОГО»
Транскрибація та переклад: https://t.me/in_factum
…
ВЕДУЧИЙ: Вітаю всіх у новому випуску подкасту «Мілітарного». Сьогодні щиро радий представити нашого гостя — Майкла Кофмана, старшого наукового співробітника Фонду Карнегі за міжнародний мир. Отже, починаймо.
Насамперед дякую, що прийшли до «Мілітарного», для нас це чудова нагода поговорити з вами. Почну з вашого дослідження про розширення російської армії. Ви вказали на важливий парадокс: російська армія росте чисельно, але її оперативна якість падає. Як цей спад якості впливає на здатність Москви сьогодні вести багатосферні, або загальновійськові, операції?
КОФМАН: Звісно. Як на мене, одна з найцікавіших особливостей цієї війни — підхід російської армії. З формуванням сил у них усе гаразд: починаючи з 2023 року вони щороку набирають понад 400 тисяч осіб. За час війни російська армія збільшилася. Кількість особового складу, техніки і загалом щільність сил на полі бою — не їхня проблема.
Цікаво інше. Поки армія з 2023 року і до сьогодні зростала, її здатність застосовувати сили масштабно водночас падала. Тобто масштаб бойових дій на тактичному рівні зменшувався, а щільність сил зростала. М'яко кажучи, це незвично.
За час війни масштаб наступальних дій з російського боку поступово зменшується: спершу до штурмових груп, потім до вогневих груп, а з 2025 року часто це просто інфільтрація окремих солдатів, яких наводять дрони. Тобто сил на полі бою в них багато, а масштаб наступальних дій доволі малий. Російська армія значною мірою підлаштувала себе під дрібні наступальні дії.
Так, час від часу вони збирають механізовані штурми батальйонного рівня і легкі моторизовані штурми. Але якщо придивитися, їх часто складають із кількох рот, і закінчуються вони не дуже вдало. Вони не можуть подолати комбінації, які застосовують українські сили: міни, артилерію і, найголовніше, дрони. Загалом якість російських сил надто низька, щоб вести масштабні наступальні дії.
Отже, вони дуже багато вклали у формування сил, у заміщення втрат і в розширення армії. Вони постійно відновлюють штурмові підрозділи і людей для штурмів. Але вони перестаралися з цим і не змогли відновити ту якість сил, яка потрібна для складніших операцій. Тож масштаб дій зменшився — і це при тому, що сама російська армія за час війни суттєво виросла порівняно з початковим угрупованням вторгнення.
Важлива частина цієї картини — і тут результат, думаю, більш очікуваний, — те, що Україна ефективно використала технології й капітал, щоб компенсувати російську перевагу в людях і техніці. Це не дивний висновок, а типова асиметрія у війні.
Але цікаво ось що. Російська армія значною мірою намагалася підлаштуватися під те, щоб прориватися крізь український підхід, побудований на дронах. І тепер вона так перебудувала себе під це, що спосіб, у який вона воювала у 2025 році, вже дає все менший результат. А у 2026 році вони здебільшого воюють так само.
ВЕДУЧИЙ: Так, це правда. А що з людськими ресурсами? Ви стверджуєте, що агресивне вербування підтримує чисельність російської армії. У який момент наплив мінімально підготовлених контрактників створює структурні обмеження для їхньої тактичної ефективності?
КОФМАН: Думаю, це насправді сталося кілька років тому.
По-перше, у затяжній конвенційній війні армія, з якою ти вступаєш у війну, з часом виснажується. І будьмо чесними: це сталося і з російською, і з українською армією. З 2022 року я провів багато часу з українськими військами. Правда в тому, що найкращі люди йдуть воювати в перший-другий рік війни. А на третій, четвертий, п'ятий рік ти здебільшого мобілізуєш цивільних без жодного військового досвіду. І командують ними теж цивільні, бо ти формуєш нові з'єднання — а де взяти для них офіцерів?
А найгірше те, що ти вибиваєш власний командний склад. Виникає величезний дефіцит командирів взводів, рот, батальйонів. Багатьох із цих людей у кращому разі підвищують із рядових за лідерські якості. Але, як ви, мабуть, знаєте, на підготовку хороших молодших командирів і хороших сержантів ідуть роки. Тож посеред такої війни, коли армія розширюється, її якість природно падає.
Але проблема російської армії полягала не лише в розширенні й виснаженні. Це було свідоме рішення. Вони вирішили зосередитися на постійному тиску на українську армію. Особливо чітко це видно з 2024 року, після битви за Авдіївку: вони здебільшого зосередилися на тому, щоб прогризати фронт, а не проводити окремі наступальні операції. Фактично вони ведуть безперервну серію наступів по всьому фронту завдовжки 1200 кілометрів, і триває це майже весь рік — близько десяти місяців на рік.
Їхня теорія, як на мене, була така: з часом вони просто зламають українські сили і врешті-решт досягнуть оперативно значущого прориву. Проблема для російської армії в тому, що вони вклалися в цей підхід, вважаючи, що перевага в людях і техніці з часом виявиться вирішальною.
І я хочу чітко сказати: історично це не хибна думка. У конвенційних війнах часто перемагає той, хто здобуде вирішальну перевагу в людях, техніці й боєприпасах. Така ставка не є історичною аномалією. Це неефективний спосіб воювати, але історично не обов'язково хибна ставка. А для Росії і Радянського Союзу — якщо говорити про військову культуру й схильності — це традиційна ставка.
Проблема для них була в тому, що, тиснучи на українську армію, вони фактично тиснули й на себе. Вони постійно формували нові з'єднання і одразу кидали їх у бій, не даючи часу на злагодження. Чесно кажучи, українська армія під час цієї війни теж так робила: усі ці нові бригади, які створюють і одразу кидають у бій, перший рік виявляються небоєздатними. Тож ця проблема не лише в росіян.
І все ж сам масштаб тиску, який намагалася підтримувати російська армія, змусив їх щомісяця шукати дуже багато людей. Зрештою вони потрапили в цю м'ясорубку: укладають контракти з людьми, дають їм менш ніж два тижні підготовки, відправляють у штурмові підрозділи, втрачають їх, набирають нових — і так перемелюють цей штурмовий шар армії, що перебуває в контакті з противником.
А що може решта армії? Решта армії з часом втрачає здатність воювати батальйонами. Масштаб дій командира полку чи дивізії насправді дуже малий. У командира полку є полк, у командира дивізії є всі ключові складники, але щодня він воює невеликою кількістю спішеної піхоти — інфільтраторами і вогневими групами. З часом видно, як реально деградує здатність російської армії до наступального загальновійськового маневру.
Частково це звичайна деградація якості сил, частково — очевидно, умови на полі бою. Але частково — свідомий вибір. Вкладаючись у цю м'ясорубку і постійно тиснучи на українську армію, щоб довести її до межі, вони змушені зосереджуватися на заміщенні людей. І врешті не можуть відновити якість сил.
Останнє — про дрони. З часом російська здатність застосовувати дрони і якість російських дронів суттєво покращилися, особливо у 2025 році. Це не стосується всієї армії, але решта армії не може цим скористатися. Минулого року вони досягли відносного паритету в застосуванні дронів. Мабуть, так було й на початку цього року, взимку: на тактичному рівні між українськими й російськими підрозділами дронів був відносний паритет, з асиметрією за типами. Ми б не сказали, що Україна мала дуже велику перевагу.
Але російські сухопутні війська не можуть цим скористатися. Вони мало що можуть зробити. Незалежно від того, мають росіяни перевагу чи відстають у співвідношенні сил і дронів, вони просто не воюють так, щоб досягти будь-якого прориву на землі.
ВЕДУЧИЙ: З українського боку ситуація доволі схожа. Як, за вашими оцінками, Україні вдалося збалансувати власну мобілізацію і якість сил у відповідь на повернення Росії до тактики маси?
КОФМАН: Думаю, тут є і плюси, і безумовно мінуси.
Про плюси. Головна ставка України з 2024 року — забрати частину людей із традиційних лінійних з'єднань, перевести їх у підрозділи дронів і розширювати дронову складову сил. Це найкращий спосіб компенсувати перевагу Росії і тримати лінію фронту не традиційною щільністю сил, не присутністю піхоти, а фактично з дуже низькою щільністю, зосередившись насамперед на дронах. Також логістику перевели з артилерії на дронову складову: якщо озирнутися на півтора року назад, видно, що значна частина ресурсів пішла саме в підрозділи дронів.
Як на мене, це була мудра ставка, і вона себе виправдала. Уже у 2024 році було зрозуміло, що Україна не зрівняється з Росією в нарощуванні сил. Не зрівняється вона й у традиційній техніці на землі, особливо з огляду на те, що тоді давав Захід. Тож реалістично це був найкращий спосіб використати людський капітал, який мала Україна.
Тепер про мінуси — щоб не перетворювати це на беззастережну історію успіху з погляду формування сил і управління ними.
Справедливо сказати, що після осені 2023 року Україна зіткнулася зі структурним дефіцитом піхоти. Я почав це бачити приблизно в листопаді 2023-го. Це спричинило дуже активну дискусію між Залужним і Зеленським, а потім і в парламенті. Реформу мобілізації ухвалили лише у квітні 2024 року, якщо я правильно пам'ятаю.
Реальність така, що Україна з часом просто не змогла сформувати достатньо сил, щоб закрити цей дефіцит піхоти. У 2024–2025 роках часто траплялося, що командир батальйону мав фактично два взводи боєздатної піхоти: один — щоб виставити на позиції, і ще один, можливо, для ротації. А у 2025 році на найважчих ділянках фронту це призвело до дуже довгих бойових виходів. Ідеться не про 30 чи 60 днів, а про місяці й місяці. Є доволі епічні історії людей, які сиділи на позиціях понад пів року. Це крайні випадки, але проблема була дуже помітна.
Є також добре відома проблема СЗЧ. Ситуація з цим стабілізувалася, але це досі значна частка втрат особового складу в українських з'єднаннях. Точних цифр я не називатиму, але впевнений, що всі, хто стежить за війною і слухає нас, це знають. Вони досі доволі високі. Хоча Україна тепер щомісяця повертає з СЗЧ більше людей, ніж раніше, і ситуація покращилася. Проте це відомі проблеми.
Головна ж проблема, на мій погляд, — формування сил і управління ними за Сирського. Український Генштаб мав схильність створювати нові бригади замість того, щоб поповнювати наявні бригади, які зазнали втрат.
Це поширена проблема. Точніше, це помилка, яку армії роблять упродовж усієї історії. Хочу підкреслити: це не специфічно українська проблема. Хоча було очевидно, що Україна не набирає достатньо людей, щоб і підтримувати наявні сили, і розширювати їх, він продовжував створювати нові бригади. І під новими бригадами я маю на увазі не бригади дронів, а традиційні механізовані бригади — у час, коли вже було цілком зрозуміло, що для цієї війни вони вже не мають колишнього значення. Навіть цього року, приблизно в перші пів року, він намагався створити п'ять нових механізованих бригад. Тож формування сил, на мій погляд, однозначно було проблемою. І так само управління силами — як ними керували і як розподіляли людей.
Ще один складний аспект — схильність за Сирського не поповнювати бойові втрати досвідчених підрозділів, а давати їм виснажуватися, а потім віддавати командиру шматки інших підрозділів. Командир каже: «Мені не вистачає сил, щоб прикрити свою смугу». А йому відповідають: «Гаразд. Ось тобі батальйонна тактична група з іншої бригади, ось кілька батальйонів тероборони, ось батальйон нацполіції і ще якісь підрозділи». І ти просто зшиваєш їх докупи. Ти не знаєш цих людей, вони дуже нерівні за спроможностями, ти ніколи з ними не воював — але якось маєш зліпити з них лінії фронту для оборони.
Тож формування й управління силами, на мою думку, були проблемами з українського боку. Але щодо правильної ставки — що робити з людським капіталом, який мала Україна, — вкладення в дронову складову було однозначно одним із найбільших і найкращих рішень.
Я все ж вважаю, що Україна могла б краще впоратися з формуванням сил, адже людей у країни не бракує, чоловіків не бракує — ми всі це знаємо, будь-хто, хто їздить українськими містами, це бачить. І по-друге, проблема СЗЧ — це симптом інших проблем, а не сама проблема. Це симптом інших питань, які краще вирішувати безпосередньо.
ВЕДУЧИЙ: Яких саме?
КОФМАН: Лідерства і бачення. Якби ви від кінця 2023-го, після літнього контрнаступу, і до 2025 року ходили вздовж фронту й питали, яка стратегія армії і яка її теорія успіху — це бій за наступну посадку? Чи витрачати людей, щоб тримати будь-яку позицію, навіть якщо її неможливо втримати, — політика «ні кроку назад»? Якщо ти дбаєш про людський капітал, такий підхід не виправдати.
Як на мене, Україна врешті дійшла до непоганої теорії успіху. Вона складається з кількох частин. Перша — стабілізувати лінію фронту з мінімальними втратами в людях, зосередившись насамперед на технологіях. Друга — вкладати багато в протиповітряну і протиракетну оборону, щоб розв'язати проблему інфраструктури. Сьогодні ми бачимо, що саме це головна проблема України.
Лінія фронту насправді в найкращому стані за кілька років. Це найкращий рік бойової ефективності України з 2023-го. І реалістично — найгірший рік бойової ефективності Росії з зими 2023-го. Головна проблема пов'язана з ППО і ПРО, з економікою і великими містами — а не з фронтом.
І третя частина — розширювати кампанію ударів по Росії. Це, по суті, складова виснаження. Довгі конвенційні війни зазвичай переходять від традиційних битв на знищення, від вирішальних битв на початку, до війни на виснаження людей і техніки, а потім — до війни на виснаження ресурсів і економіки. Реалістично ми перебуваємо в цій фазі останні два роки.
ВЕДУЧИЙ: Почувши ваші оцінки, я б навів як приклад операцію «Вівальді» — як показник того, як може змінюватися український підхід у лідерстві й баченні. Як ви вважаєте, це виняток чи симптом того, що українська армія перебудовується, шукаючи відповіді на питання, як воювати в цій війні й що можна зробити на полі бою зараз? Чи це просто блискуча операція, яка більше не повториться?
КОФМАН: Ні, я не думаю, що вона унікальна чи особлива. Приблизно з літа 2025 року українці почали експериментувати — у традиційний український спосіб, коли кожен має власний експеримент і власний тактичний підхід, — з тим, як вести наступальні операції і як повернути на поле бою рухливість. Я провів багато часу в різних таких підрозділах.
Наведу кілька прикладів, а потім повернуся до вашого питання про операцію «Вівальді». Хочу, щоб ви зрозуміли, як я це бачу як західний спостерігач, який буває на фронті приблизно раз на три місяці.
По-перше, мене дуже цікавило, що роблять дроново-штурмові підрозділи, як-от 92-га бригада і 1-й окремий штурмовий полк. Вони намагалися повернути на поле бою механізовану рухливість через низку змін в організаційній структурі та способах застосування сил: як застосовувати дрони й традиційний вогонь, щоб придушити противника і створити простір для повернення маневру. Це значно швидший спосіб витіснити й розбити противника, ніж повільний повзучий наступ. Вони помітно експериментували з цим із 2025 року і показали успіх у низці епізодів та операцій.
Інший підхід — традиційне зачищення вогневими групами за ефективної підтримки дронів, лісосмуга за лісосмугою. Це видно, наприклад, на прикладі одного з тактичних угруповань, яке зазвичай так і воює. Це повільний і поступовий підхід, але він мінімізує втрати в наступі. Адже сторона, яка атакує, традиційно зазнає більших втрат, ніж та, що обороняється: у війні на суходолі оборонятися значно легше, ніж наступати. І вони доволі добре мінімізують втрати, повільно ведучи цей повзучий наступ і повертаючи територію.
Не буду докладно розповідати про традиційний підхід деяких штурмових полків, які намагаються застосовувати великі легкі моторизовані чи механізовані сили. Ми бачили це у 2025 і 2026 роках.
Тепер про операцію «Вівальді». Усіх подробиць ще не відомо. Власне, я щойно говорив про неї з колегою з Третього армійського корпусу, який приїжджав до нас. Але, як на мене, ця операція не є чимось винятковим. Зрештою вона спирається на кілька речей.
По-перше, на чітко виявлену вразливість російських сил, яку помітили багато підрозділів. Приблизно з 2025 року, перейшовши до тактики інфільтрації, російська армія не контролює територію, яку нібито захопила, на кілька кілометрів від лінії зіткнення. Фактично виникла сіра зона. Усі це знають. Немає суцільних оборонних ліній. Більшість із нас не може нанести на мапу, хто що контролює, бо присутність не означає контролю. Вогневий контроль, який забезпечують підрозділи дронів, змушує піхоту розосереджуватися по окремих позиціях, і вона насправді не контролює територію довкола себе.
Тож ми з вами легко могли б сперечатися, скільки квадратних кілометрів перейшло з рук у руки за останній місяць, — залежно від того, як ми наносимо на мапу сіру зону вздовж фронту. Ми могли б сперечатися, хто зараз контролює Костянтинівку, де позиції російських і українських підрозділів перемішані, причому багато з них — за кілька кілометрів одна за одною. А якщо вважати, що хтось, хто сидить у підвалі, контролює територію довкола, — тут починається такий собі військово-філософський диспут.
Проблема в тому, що російські сили, просуваючись інфільтрацією, дуже вразливі до контратаки. Це стало зрозуміло у 2025 році. А найпомітнішим свідченням стала серія локальних наступальних операцій українських сил у лютому. Перша й найочевидніша — операція, яку провели разом штурмові полки і десантно-штурмові бригади.
Операція «Вівальді» відповідає схожій моделі. Вона спирається на розуміння кількох речей. Перше: якщо витратити достатньо часу на створення правильних умов для наступу — у США ми це називаємо операціями з формування умов — тобто правильно ввести противника в оману і правильно його послабити, — це дає результат. Це потребує часу. Більшість людей сприймає операцію як сам окремий наступ, але не знає, скільки часу пішло на підготовку умов.
Друге: скористатися тим, що російська армія не закріплює контроль і не будує оборонних позицій там, де просувається. Маневр інфільтрацією робить її вразливою до контратаки, бо вона не контролює захоплену територію — це радше сіра зона.
І третє: скористатися помітними проблемами російських сил, які були для них проблемою й історично, — у питанні ситуаційної обізнаності. На тактичному рівні технічно ти бачиш усе, на полі бою всеосяжна ситуаційна обізнаність. Але на оперативному рівні введення в оману досі можливе. Особливо якщо противник — «зручна мішень». А в російській армії постійно брешуть про ситуацію на землі. Вони заявляють про захоплення позицій, яких не захопили. І не повідомляють про втрачені позиції, якщо це не привертає достатньо публічної уваги.
Думаю, операція «Вівальді» стала дуже добрим прикладом того, як можна використати вади військової культури противника на свою користь і перетворити противника на учасника, який фактично допомагає твоїй же наступальній операції.
На тактичному рівні там є низка інновацій, але я не хочу їх перелічувати, бо Третій армійський корпус уже про них розповідав. Тож мені немає сенсу обговорювати дрібниці й деталі. Це тактичні інновації, але кожне з'єднання, яке веде наступальні операції, має власну унікальну організаційну структуру, власний спосіб дій і власні тактичні інновації. Бо українські підрозділи, зрештою, всі доктринально експериментують, як власні оборонні стартапи і дослідницькі лабораторії.
Єдина проблема, яку часто видно, — коли в наступі поєднуються різні типи підрозділів, їх важко змусити системно діяти за одним підходом. Бо є схильність: збираєш усіх разом — і кожен воює по-своєму. У певний момент треба відібрати те, що працює, і масштабувати це. А не казати: «Як чудово, що ми зібрали вас усіх на цей наступ, і п'ять різних підрозділів воюють п'ятьма різними способами». Тож головна проблема, яку я бачу в українській армії, — не тактичні інновації чи адаптація. Проблема в тому, щоб зрештою визначити, що працює, і сказати: «Гаразд, усі, спробуймо масштабувати це, проведімо більшу операцію і зробімо це в один спосіб — подивимося, чи впораємося разом».
ВЕДУЧИЙ: Мені здається, це дуже цікаве питання з огляду на ще одну реформу системи управління в українських військах. Зараз ми бачимо створення угруповань військ — «Центр» та інших, — найближчим аналогом яких, на мою думку, у західній доктрині є польова армія. Тобто Україна переходить від корпусної структури до більшої. Це добрий вибір? Чи ми ще не побачили, як працює корпусний рівень, а вже перескакуємо на наступний — рівень оперативного командування?
КОФМАН: Щодо аналогів — я б опустив на один щабель нижче, бо українські корпуси за американськими мірками насправді є дивізіями. Думаю, більшість людей в Україні це знає: просто під час реформи їх вирішили назвати корпусами, бо це звучало краще. А об'єднання кількох корпусів у структуру армійської групи, як на мене, — це фактично те, що в США ми назвали б корпусом. Бо корпус складається з трьох-п'яти дивізій. Структурно — за засобами забезпечення, особовим складом і технікою — це, мабуть, ближче до того, яким був би справжній корпус у США. Можливо, трохи більше. Не знаю, бо не знаю точних цифр, і до того ж вони неоднакові.
ВЕДУЧИЙ: Якщо я правильно пам'ятаю, у Третьому [ОУВ “Центр”] фактично три корпуси, а в Першому [ОУВ “Азов”] — десь два.
КОФМАН: Так, щось таке. Тож вони неоднакові за розміром. Але загалом, думаю, ви здебільшого праві. І як ми це назвемо — на мій погляд, не має значення. Рішення на сто відсотків правильне. Я був рішучим прихильником переходу до корпусної системи.
Я рішуче підтримував ліквідацію всіх віртуальних оперативних рівнів командування, які були марними й дисфункціональними в українських силах, — усіх цих тактичних угруповань. Як на мене, вони багато в чому гальмували прогрес української армії і заважали бригадам діяти злагоджено — і в обороні, і в наступі. Там був нескінченний, постійно змінюваний склад штабних офіцерів, і зазвичай не найкращих.
І, будьмо чесними, Генштаб за Сирського все одно цією структурою не користувався. Він намагався мікроменеджити всю армію: головнокомандувач здебільшого діяв так, ніби намагався одночасно командувати всіма батальйонами української армії. Через це до цієї зміни Україна певною мірою отримала найгірше з обох світів.
Є певні риси, які в Україні називають «радянським підходом». Це не завжди правда. Буду дуже чесним, і, можливо, мене за це не полюблять: я сам родом із Києва, народився в Радянському Союзі і багато часу присвятив вивченню радянських збройних сил і російської армії. В Україні слово «радянський» вживають у значенні «поганий». Але часто люди не знають, про що говорять, бо більшість не вивчала радянські збройні сили. І зазвичай мають на увазі щось про радянську армію 1980-х, але незрозуміло, що саме.
Тож буду чесним. Як на мене, я чітко бачу радянську ментальність — бездушне ставлення до особового складу, коли людей просто викидають, і централізоване управління. Ця частина правдива.
Але головна проблема, яку я бачив в українських силах, — і я розповідаю це не просто так, — у тому, що перед цією війною Україна фактично ліквідувала дієві рівні командування й управління вище за бригаду. Командування й управління — це дві речі. Командування — людський елемент, управління — технічний. І за час війни виникли дві проблеми.
По-перше, технічна частина різко покращилася завдяки програмним застосункам і всьому іншому. Настільки, що швидко випередила штабних офіцерів і старших командирів, які не вміли цим користуватися. Вони не мали облікових записів у «Дельті». Вони звикли до паперових мап. Вони не звикли до пласкої структури управління військами. Технології в українській армії розвивалися стрімко і дуже швидко.
Друге — стиль командування. Тут, гадаю, справедливо критикувати, що він був значно ближчим до радянського підходу. Але з двома застереженнями. По-перше, Збройні сили України насправді дуже відрізняються від радянської армії — я знаю, бо вивчав радянську армію. По-друге, радянська армія мала дуже чітку ешелоновану структуру. У радянській армії генерал-лейтенант не намагався командувати всіма батальйонами на тактичному рівні. Була чітка структура: загальновійськова армія, дивізія, полк і так далі. Власне, проблема радянської армії полягала в тому, скільки в ній було рівнів командування і наскільки все було регламентовано. Вона була оптимізована, щоб виставити дуже велике мобілізоване військо і координувати дії в такому масштабі через чітко структурований розподіл, хто що робить.
І одне з того, що мені дуже подобається за останні півтора року, — кілька корпусів справді стали на ноги. З'явилася органічна система командування й управління, яка дає українській армії змогу воювати злагоджено із засобами забезпечення. Офіцери вище за командира бригади здобувають цей досвід і вчаться справді керувати бригадами. Не всі корпуси однакові, деякі явно кращі за інших.
І, думаю, з приходом Драпатого на посаду головнокомандувача структуру командування, яку створили, справді почали використовувати: делегувати повноваження людям, підтримувати їх і змінювати стосунки. Тепер це не так, що Генштаб каже тактичним підрозділам на землі, що робити, а ті підтримують ідеї Генштабу. Тепер підрозділи на землі добре розуміють свою смугу відповідальності. Командири воюють достатньо довго, вони знають, що роблять, знають підпорядковані бригади і так далі. А Генштаб їх підтримує, намагається зрозуміти, як забезпечити їхній успіх і як працювати з тими людьми, які є.
Саме цей перехід я, здається, починаю бачити. І це велика перевага корпусної структури. Але нагорі мають бути люди, які вірять у створену корпусну структуру — це принципово. Люди, які справді нею користуватимуться і даватимуть їй повноваження.
Тож створення цих армійських угруповань [ОУВ] — це, по суті, подальший розвиток корпусної структури, яка з американського погляду на практиці є дивізійною. І стабілізація лінії фронту через вкладення в те, що явно показує успіх, а потім надання цьому повноважень. Я б навіть не назвав це обов'язково західним підходом. Це український підхід, який, як я бачив, намагався пробитися всі ці роки. Просто йому було важко це зробити через конкуренцію різних культур усередині українських сил і різні стилі лідерства та управління, які ми бачили за час війни.
ВЕДУЧИЙ: Торкнімося ще однієї дуже важливої теми — ресурсів. У своїй нещодавній статті для Foreign Affairs ви зазначили, що у 2026 році час починає працювати проти Москви, бо радянські запаси бронетехніки і внутрішні ресурси вичерпуються. Які ключові ознаки покажуть, що Росія дійшла критичного «вузького місця» у важкій техніці? І наскільки це важливо зараз, з огляду на домінування дронів на полі бою?
КОФМАН: Хочу чітко сказати: з 2024 року техніка насправді не є обмежувальним чинником для російської армії. Навпаки, зараз російська армія бере новозбудовану техніку, як-от танки Т-90М, і — хоч вірте, хоч ні — поповнює нею бази зберігання резерву. Це вражає. Чесно кажучи, у російської армії зараз, мабуть, трохи більше танків, ніж на початку війни. І, ймовірно, стільки ж бойових броньованих машин, хоч і не тих самих типів, — попри те, що вони втратили понад 24 тисячі одиниць техніки.
Думаю, для них це не проблема, бо вже у 2025 році вони здебільшого перестали воювати технікою і переважно воювали спішеною піхотою. Тобто вони проміняли втрати техніки на втрати людей.
То чому ж, принаймні на мою думку, час не на боці Росії?
По-перше, як ми вже обговорювали, спосіб, у який вони воювали, на мій погляд, до літа минулого року вичерпав себе.
По-друге, видно, що їхня бойова ефективність почала падати. І хоча вони досі набирали приблизно 33–35 тисяч осіб на місяць, понад 90% ішло на заміщення втрат. Вони більше не могли розширювати армію. А отже, їхні шанси на оперативно значущий прорив упали майже до нуля, бо спосіб, у який вони воювали і застосовували сили, просто не міг дати такого результату на полі бою. І все частіше вони зазнавали дедалі більших втрат відносно захопленої території.
Цієї зими це почало призводити до реальних дисбалансів у силах. Втрати російської армії зазвичай зростають восени й узимку, а навесні й улітку трохи знижуються. Але загалом вони втрачають приблизно стільки людей, скільки можуть набрати, а кілька місяців — навіть більше. Це створює дисбаланс у боєздатній штурмовій піхоті. Бо навіть якщо на папері цифри схожі, це не означає, що підрозділи, які воюють, отримують потрібне поповнення тоді, коли воно їм потрібне.
Тож з погляду бойової ефективності на землі ці прогнози — а їх зробили не цього року, а ще восени минулого — справджуються. Переломний момент війни — насправді не 2026 рік. Його видно вже восени 2025-го. Російська армія на землі не лише не просувається, а й витрачає дедалі більше людей, воюючи так само. І фактично зазнає невдач на полі бою. Думаю, зараз можна об'єктивно сказати, що цього року в них є кілька місяців із чистим від'ємним результатом: вони втрачають більше території, ніж здобувають.
Далі. Вони багато вклали в розширення дронової складової сил, і це певною мірою їхня історія успіху: розвідувально-вогневі й розвідувально-ударні контури, динамічне ураження цілей на полі бою. Багато в чому їм вдалося зрівнятися тут із ЗСУ. Вони вклали в це багато ресурсів. Вони також масово перевели людей у підрозділи дронів і створили власні війська безпілотних систем.
І певною мірою, я б сказав, інтеграцію підрозділів дронів у свої сили вони побудували системніше й органічніше — тісніше прив'язавши до наземної складової бою. Тобто в них було менше проблем із координацією між різними видами сил. Вони розгортали підрозділи і з'єднання дронів, як-от «Рубікон», для безпосередньої підтримки загальновійськових армій на оперативних напрямках. І в них доволі чіткий розподіл оперативної глибини — хто що робить на полі бою.
Проте ми бачимо, що з усіма цими перевагами і всіма ресурсами, які вони вкладають у виробництво дронів, вони не можуть перетворити це на більші здобутки на полі бою. Навпаки, їхні здобутки стали гіршими й мізерними, а не кращими.
Тож, думаю, зараз можна впевнено сказати: якщо Росія суттєво не змінить підхід — а вони багато вклали в такий спосіб війни й оптимізувалися під нього, — то саме лише більше вкладення в дронову складову не призведе до проривів. За того способу, у який воює російська армія, проривів точно не буде. А бойова ефективність помітно почала падати майже рік тому.
Тепер дуже коротко про негативний бік рівняння — кампанію ударів, розширену кампанію ударів по українській інфраструктурі, комерційному сектору і цивільному населенню. А останні кілька місяців ми все частіше бачимо удари по школах, медичних закладах, торговельних центрах і — що мене особливо турбує — по локомотивах, залізничному сполученню. Більшість із них, здається, втрачено цього року. А це, як ви знаєте, життєва артерія для України та української економіки.
Цей аспект війни — найпроблемніший для України. На нього можна дивитися по-різному. З одного боку, Україна за ці роки довела свою стійкість. Я впевнений: ця зима буде дуже важкою, але Україна її переживе, як і попередні. З іншого боку, тут є певна «помилка тих, хто вижив». За ці роки російська армія завдала українській інфраструктурі накопичених руйнувань. Щороку кажеш: «Гаразд, цей рік ми пережили». Але щороку всі розуміють, що система дедалі фрагментованіша, дедалі пошкодженіша — за браком кращого слова, щороку суттєво деградує.
Але історія — принаймні військова історія стратегічних бомбардувань — показує, особливо на цьому етапі війни, коли сухопутні війська не змогли досягти жодного вирішального результату на полі бою, що досягти політичних цілей війни стратегічними бомбардуваннями вдається дуже погано. Результат стабільно негативний.
Я не кажу, що ми можемо спокійно вважати, що так буде і з Україною. Я лише кажу, що військова історія стратегічних бомбардувань і ударних кампаній такого типу зазвичай показує: вони не здатні зламати політичну волю країни. Вони не здатні досягти жодних максималістських політичних цілей війни.
Скажу відверто: ми зараз маємо проблеми з цим підходом у нашій війні з Іраном. І якщо ви думаєте, що це лише проблема виконання, — можу показати вам зовсім інший приклад дуже ефективного тактичного застосування авіації і високоточних ударів. На тактичному рівні це вражаюча історія успіху. Але суть військової стратегії — пов'язувати операції з політичними цілями. Інакше маєш дуже успішні операції, які насправді не досягають цілей війни. А на рівні військової стратегії результати доволі незадовільні. Тож навіть у цьому зовсім іншому випадку — хочу вивести нас за межі російсько-українського контексту — результати не такі вже й вражаючі.
Тож, з одного боку, я дуже стурбований. Думаю, це головний виклик для України. Усі інші теж так думають, і ми говоримо про це роками. Певною мірою це навіть історія успіху, що ми дійшли до цієї точки на п'ятому році війни. Знаю, це звучить парадоксально. Але ми роками говоримо про те, що не можемо постачати достатньо засобів ППО і перехоплювачів для протиракетної оборони. І роками стежимо за зростанням російського виробництва балістичних ракет, дронів і дешевих крилатих ракет. Тож дивовижно, що нам взагалі вдалося так довго це відтягувати і що ця проблема загострилася лише зараз. Але я скептично ставлюся до того, що це зможе компенсувати нездатність Росії досягти бажаного на землі.
І нарешті, з економічного погляду. У Росії достатньо грошей. Але всі в російській системі, особливо економічна і фінансова еліта, починаючи з весни публічно кажуть, що ця війна нежиттєздатна і що вони вже давно вийшли за терміни, у які планували її завершити. Думаю, ми маємо певне уявлення про російські плани, припущення й очікування. І зрозуміло, що з макроекономічного погляду в них значні структурні дисбаланси. Ні, гроші в них не закінчаться в найближчі кілька місяців. Але їхня здатність продовжувати цю війну дедалі більше під загрозою, якщо дивитися на 2027 рік.
ВЕДУЧИЙ: Це дуже-дуже глибокий аналіз, і він породжує ще кілька питань. Ви часто буваєте в Україні з польовими оцінками. Який, на вашу думку, чинник західні політики найбільше недооцінюють, аналізуючи нинішній стан і подальшу траєкторію цієї війни?
КОФМАН: По-перше, я б сказав, що цього року ситуація на полі бою значно динамічніша, ніж у попередні роки. Коли дивишся здалеку і лише зі стратегічного погляду, складається враження, що мало що змінюється, що війна залишається позиційною і що це відносний пат. Чесно кажучи, сидячи у Вашингтоні, я розумію, чому в будь-кого може скластися таке враження.
Але цікаво те, що за цей рік змінилося багато. Тактична ситуація цього року насправді значно рухливіша й динамічніша, ніж у 2025 і 2024 роках. Це перше. Наше уявлення про війну постійно відстає від того, що насправді відбувається на землі.
Війни за своєю природою — нестабільні системи. Жодна сторона не приймає нинішньої динаміки цієї війни. І Росія, і Україна намагаються з неї вирватися. А намагатися екстраполювати з того, де ти зараз, — логічно, але неправильно, бо війни розгортаються фазами. Тож ми точно знаємо, що все зміниться. Питання лише в тому, як саме, — тобто у спробі спрогнозувати можливі траєкторії.
Але, як на мене, уявлення, що за останній рік ми дійшли до позиційного пату, хибне. Навпаки, поле бою дуже рухливе. Настільки, що нам важко точно оцінити, хто що контролює. Операція «Вівальді» — хороший приклад. Вона тривала місяцями, і тепер маємо суттєво коригувати мапу. Увесь виступ на північ від Лимана ліквідовано. Північний напрямок російської спроби оперативно оточити Донбас тепер мертвий. Південний напрямок «помер» ще минулого року — його фактично зупинили під Добропіллям. Хоча в Добропіллі зараз є проблеми, як ми всі бачимо. Але загалом російська спроба оперативно охопити останню агломерацію міст Донбасу провалилася — і на південному, і на північному напрямку. І ми бачимо, що у війні досі можливі переходи за принципом «спершу поступово, а потім раптово».
По-друге — оцінка взаємодії ударних кампаній. Непросто оцінити, чого можна досягти глибокими ударами по різних секторах економіки країни. Бо ці ударні кампанії ми, за браком кращого формулювання, ведемо в поколінні, яке давно не бачило таких кампаній між двома доволі розвиненими країнами.
Підсумую одним прикладом. Думаю, ми досить добре розуміємо, чого можуть досягти удари по російських НПЗ. Думаю, досить добре розуміємо, чого можуть досягти удари по експортних портах. Але я не знаю, чого може досягти розширена кампанія ударів по російських дата-центрах. Не знаю, бо ніколи такого не бачив. Загалом не бачив такого проти країни на зразок Росії. А я більшу частину професійного життя займаюся оборонними дослідженнями й аналізом.
Я бачу, як російська армія б'є по українському дата-центру, бачу, як Україна б'є по російських дата-центрах. Але я не знаю, наскільки від цього залежить російська економіка. Не знаю, наскільки все там взаємопов'язане. Тож часто є схильність до браку уяви. І треба просто визнати, що ми не маємо достатньої впевненості, чого можна досягти певними типами ударів. Чи обов'язково це буде вирішальним? Мабуть, ні. Країни дуже стійкі, у них великий потенціал адаптації. Але є низка знаків питання, які я ставлю собі, дивлячись, як розгортається війна, — і певні речі, яких досі просто ніхто не пробував.
Тож це ще одна сфера, де, дивлячись здалеку, важко оцінити, як ефекти певних типів операцій чи кампаній складуться в системний вплив.
ВЕДУЧИЙ: Це справді так, бо ми бачимо, що багато дій обох сторін — якщо говорити про кампанії глибоких ударів — справді нові для всієї історії воєн. І, мабуть, останнє — дуже цікаве для всіх українців, які живуть у тилу, питання. Як, за вашими оцінками, виглядатиме підтримка Заходу в протиповітряній обороні та ракетах-перехоплювачах? Бо ми зараз чуємо дуже гучні заяви українських лідерів щодо постачання такого критично важливого озброєння. Можливо, ви могли б окреслити стратегічні тенденції на найближче майбутнє — кінець 2026-го і, можливо, 2027 рік.
КОФМАН: Гаразд. Дуже важко дивитися аж до кінця 2027 року. Ми щасливі, якщо можемо точно передбачити хоч щось на кілька місяців уперед у конвенційній війні.
ВЕДУЧИЙ: Це правда.
КОФМАН: Скажу відверто — і я людям так і кажу, хоч розчаровую їх: військовий аналіз передбачає прогнозування, але це не ворожіння. Я не можу розкласти карти і сказати: «Ось як усе буде через пів року». Знаю людей, які так роблять, але це інша професія.
Отже, ось що можу запропонувати. Щодо протиповітряної і протиракетної оборони — у середньо- і довгостроковій перспективі картина значно краща, ніж у короткостроковій. Власне, на найближчі шість місяців я майже нічого позитивного сказати не можу. З дуже простої причини. Виробництво різних типів перехоплювачів — чи то ліцензійне виробництво GEM-T у Німеччині, чи то збільшення виробництва PAC-3 MSE тут, у США, — затверджене й оплачене. Але нічого з цього не з'явиться найближчими місяцями. Збільшення виробництва PAC-3 з 650 приблизно до 2000 на рік заплановано нарощувати впродовж наступних шести років. Тобто ідеться аж про початок 2030-х, бо це потребує реального розширення інфраструктури, виробничих ліній тощо.
Думаю, щоб покращити ситуацію з ППО і ПРО, Україна, сподіваюся, отримає більше F-16, бо парк F-16 сильно зношується — їх дуже багато використовують для перехоплення реактивних дронів «Герань-4» і «Герань-5». Думаю, Україна отримуватиме більше дешевших засобів: ППО малої дальності різних типів, гарматні й ракетні системи тощо.
Думаю, в України є дуже добрі шанси наростити виробництво реактивних дронів-перехоплювачів найближчими місяцями. Головна проблема — не технології, а контракти і виробництво. І багато з того, що ми зараз бачимо як щоденну проблему — пульсуючі атаки «Герань-4» і «Герань-5», щоденні тривоги, які паралізують міста й економіку, — думаю, можна розв'язати, можливо, оптимістично до грудня.
З великим застереженням: залежно від того, що буде зі Starshield і обмеженням його швидкості до 160 км/год. А на практиці для багатьох підрозділів зв'язок стає нестабільним уже десь на 130 км/год. Бо реактивні дрони-перехоплювачі, наскільки мені відомо, — принаймні частина з них — залежать від Starshield.
Щодо постачання перехоплювачів для PAC-3, PAC-2 — а про SAMP/T годі й казати — ситуація погана. Бо ми постійно постачаємо перехоплювачі з нових виробничих партій. А темпи виробництва набагато нижчі за темпи виробництва російських балістичних ракет. Україні щомісяця постійно бракує доступних перехоплювачів. Я не бачу, щоб ситуація покращилася найближчим часом. Більшість запасів, які я бачу, доволі низькі. А ті, хто має доступні запаси, схоже, не хочуть віддавати те, що в них залишилося.
Я не можу передбачати політику цих різних країн. Тож просто припущу: якщо те, що вони бачать зараз — що в України ще з липня закінчуються протиракетні перехоплювачі, — для них недостатньо переконливо, то я не знаю, що може змінити їхню думку.
Щодо власних розробок України — вітчизняного варіанту, який може виконувати роль протиракетної оборони, — думаю, це найкраща перспектива в середньо- і довгостроковій перспективі. Знову ж таки, я не знаю, скільки часу піде на реалізацію і, найголовніше, на розгортання в масштабі. Річ не у тім, щоб сказати: «Дивіться, ми випробували цей протиракетний перехоплювач» чи «Дивіться, ми випробували цю балістичну ракету». А в тому, скільки часу знадобиться, щоб від цього дійти до чогось, що надійно працює і що можна виробляти у великих кількостях щомісяця. Бо конвенційна війна — це застосування спроможностей у масштабі, їх наявність і здатність відновлювати запаси. А не: «Ось у мене є одна ракета, яку ми застосували один раз». Зрештою це гра чисел. Це головне питання.
Є сфери, де я налаштований оптимістично. Але, думаю, головним викликом для України все ж будуть не «Герань-4», «Герань-5» і подібні системи. Головним викликом будуть російські балістичні ракети — передусім варіанти «Іскандер-М» — і, по-друге, нове покоління легких крилатих ракет, які застосовує Росія, деякі з них малопомітні. Мабуть, саме про це ми й говоритимемо наступного року.
Тож ситуація з ППО і ПРО, якщо висловитися якомога ввічливіше, неоднозначна. Але зараз щодо наявності цих засобів і боєприпасів вона радше песимістична. Це найкраще, що я можу сказати. Хоча, можливо, є речі та проєкти, про які я не знаю, — ми ж знаємо не все.
ВЕДУЧИЙ: Гадаю, це дуже вдалий момент, щоб підбити підсумок: є певні позитивні тенденції, але є й реальність на землі. І це роздоріжжя війни може дуже вплинути на наші подальші кроки — і на дії України.
КОФМАН: Так, я вважаю, що відбулася серйозна зміна політики. В України є потенціал наступальними діями суттєво зменшити здатність Росії бити по українських містах. Ми всі розуміємо, що застосування систем зі Starshield чи Starlink у масштабі на кілька десятків [сотень] кілометрів углиб російської території могло б змусити російські пускові установки відійти. Зараз Україна намагається придушувати російські пускові майданчики дронів. Тож наступальні варіанти є.
Хочу чітко сказати: якщо говорити суто про оборону, ситуація песимістична. Але, як ви всі бачите, політика і політичні рішення, які надходять із Вашингтона, аж ніяк не сприяють такому підходу. Зараз вони мене не надихають. Перепрошую, я хотів додати це до картини, щоб сказати: не те щоб в України не було варіантів чи наступальних способів розв'язати цю проблему. Власне, найкращі способи розв'язати цю проблему зараз багато в чому були б саме наступальними. Просто я не бачу, щоб політика у Вашингтоні зараз складалася так, як для цього потрібно.
ВЕДУЧИЙ: Отже, тут ми справді можемо підбити підсумок. І, гадаю, це дуже слушна точка зору. Майкле Кофмане, щиро дякую, що прийшли до подкасту «Мілітарного».
КОФМАН: Дякую, що запросили, і дякую за ваш сайт. Це один із тих сайтів, які я відвідую доволі часто. Думаю, «Мілітарний» робить дуже добру роботу, і я хочу вас підтримати в тому, що ви робите, зокрема у версіях сайту різними мовами. Думаю, це цінний ресурс.
ВЕДУЧИЙ: Дякую. Ще раз дякую.
