Хоча ми продовжуємо наш японський тиждень, те, про що ми сьогодні поговоримо, виходить далеко за межі японського кордону.
Якщо ви дивилися аніме, або інший японський культурний продукт, то могли помітити одну дуже цікаву відмінність в сюжетах. Особливо вона яскраво відчувається у кіберпанку, антиутопії або інших схожих жанрах. Ця відмінність полягає у ставленні до держави. Багато тропів в сюжетах західного культурного продукту бояться держави. Держава, акі Левіафан, є головним актором насильства в тій чи іншій мірі. Європейсько-американська антиутопія немислима без держави. Держава будує антиутопію самостійно, або у змові з корпораціями. Міністество Любові створює або вона, або її на допомогу приходять великі компанії на дії яких держава закриває очі.
Якщо ви торкалися японського культурного продукту, то ви б могли помітити, що там держава стоїть осторонь цих процесів, або є захисником від них.
СЕРН в Брамах Штайна, Сілє в Євангеліоні діють самостійно і самі намагаються встановити владу. Безумовно, не можна сказати, що державні змови не мають місця в японській культурі і навпаки, та ж Акіра, та куди частіше в мрачному антиутопічному майбутньому держава є на стороні добра. Більше того, в самій культурі розповсюджений сюжет, де на першому місці виступають самі держслужбовці. Поліція Майбутнього, Ерго Проксі, Психопас.
Єдиним серйозним виключенням є сюжети, де приватні особи діють просто ефективніше ніж бюрократизовані держслужбовці. Записник Смерті, Моя Геройська Академія або Євангеліон. І навіть там вони активно співпрацюють з державними органами.
Японія є однією з найбільш безпечних та найбільш роззброєних країн в світі.
По інтернету давно ходить картинка із порівнянням кількості зброї на душу населення і кількості на ту ж душу населення вбивств. Наратив простий: чим більше в населення зброї, тим безпечніше і свободніше життя в країні. Твердження, насправді, досить суперечливе. Однак, про це ми поговоримо якось іншим разом.
Та навіть автори цих мап часто виділяють два основних виключення: Америка, де попри величезну кількість зброї, одну з найбільших в світі, рівень злочинності досить високий, і Японія, де попри низьку злочинність, дуже мала кількість зброї.
В 2014 році в усій Японії було зафіксовано лишень 6 випадків смертей від вогнепалу. Японський закон про зброю є одним з найсуворіших в світі. Потрібно піти в спеціальну школу, де вас навчать стріляти, в цей час ви не маєте займатися нічим, окрім навчання стріляти, бо воно займає цілий день, після цього потрібно скласти тест і залік, норматив становить 95%. Ліцензія триватиме тільки три роки, після якої прийдеться почати все знову.
В вашій зброї не може бути більше 3-х магазинів, і ви не можете купити більше патронів, ніж можна в ці магазини вмістити, доки ви не поверните попередньо відстріляні гільзи.
За таких умов користатися зброєю можуть хіба що поліцейські, і ті, лишають ствол на столі після роботи.
Боюсь зробити одне дуже крамольне припущення в цих дискусіях про те, як впливає кількість зброї на кількість вбивств. Безпечно там, де злочинець розуміє, що його покарають, а не там де багато чи мало зброї. Питання як раз в ймовірності цього покарання.
Японію навряд можна назвати поліцейською державою, в країні на тисячу населення лишень 200 поліцейських, що є досить не багато. Але це не є головним показником. В рази більш важливою є те, наскільки ця поліція ефективна, і той факт, що країна потрапляє в десятку найбезпечніших.
Японська поліція передусім має образ захисника населення, яка служить суспільству.
Основною причиною такої ефективності поліції є кобані. Це маленькі поліцейські відділки, в яких знаходяться всього декілька поліцейських. На одну поліцейську дільницю приходяться 6 кобані.
Це дозволяє японській поліції бути вкрай мобільною, значно скорочуючи час прибуття поліцейських до місця злочину. Така мобільність формує і образ поліцейського в суспільстві. Він поруч, він захищає, він готовий обезпечити безпеку, а якщо ви загубили парасольку, скоріше за все, вона саме там.
Рівень довіри до поліції вкрай високий. Японський поліцейський, на відміну від Європейських чи американських шерифів, готових стріляти в затриманих за непокору, не викликають страху. Вони не створюють собі імідж, закритої, жорстокої та справедливої структури. Замість пафосних відео з затриманнями і обшуками, японська поліція має імідж невимушених, доброзичливих помічників.
Японське суспільство давно віддало свою безпеку на відкуп державі. Так зручно. Японія це країна де державі довіряють, і довіряють багато чого. Довіряють багато чого і у нас.
Хоча сучасна японська держава створена протягом американської окупації, багато в чому вона набагато більш схожа на країну Європейську. На відміну від Америки, де держава сприймалася надокучливою машиною, яка постійно хоче нас закріпачити, і взяти за це побільше податків, Європейці набагато частіше віддавали свободи в обмін на безпеку.
Сім-карти за паспортом? Рамки на вході в людні міста? Розширення повноважень поліції? Це все заради нашої безпеки!
Так зручно. Держава — це монолітна організація, вона створює ілюзію єдиного організму із єдиною метою. Це водночас лякає, робить з неї неприступну скалу, що породжує теорії змови, а з іншого заспокоює. Регуляції зрозумілі, от правило, от санкція за невиконання. Але саморегуляція суспільства, ринкова економіка, де дії багатство людей, призводять до блага... Це контрінтуітивно. І це лякає. Якщо регуляції нема, то людському мозку складно повірити, що цього правила дотримуються і без неї. І часто за це когнітивне викривлення ми платимо свободою
Знаєте чому в Україні один з найдешевших в світі мобільних зв’язків? Тому що поки олігархи були зайняті переділом меткомбінатів і решти заводів, галузь формувалася з мінімальним набором регуляцій. Це не значить, що вони взагалі не потрібні. Це значить, що ринок знайшов більш оптимальний набір правил. Можливо, в нас було жахливе банківське законодавство, проте державі було все одно на регуляції клієнтського сектору. Та часи змінюються.
Цього року в Японії запровадили закон про апскьортінг. Це коли хлопчики люблять нишком сфотографувати трусики японських шкільниць під спіднецею. Тепер за такі дії буде загрожувати кримінальна відповідальність. І такий крок звісно очікуваний.
Хоча в суспільстві засуджувалися подібні дії, та одна з причин такої популярності цього явища, відсутність реальних дій. В країні проводять активну соціальну компанію, за те щоб люди не ігнорували домагання. Та коли люди бачать щось подібне вони надають перевагу просто відвести погляд.
Можливо можна було прочитати мораль про чорствість населення, та мені здається все складніше. Можливо японці навчилися створити відчуття невідворотності покарання за вбивство або грабунок, очікуючи, що поліція прийде на допомогу, в суспільстві просто не сформувався спільний досвід, як на подібне реагувати.
Коли громада в японському суспільству відігравала більшу роль, вони були і не потрібні, все вирішував сором. Та що значить для японця осуд незнайомих йому людей, коли вони одні з 40 мільйонів токійців?
Сьогодні можна часто почути дорікання на те, що волонтери виконують роботу, яку мала б виконувати держава. Можливо це дійсно так.
Та от питання. А якщо б держава, повністю забезпечувала б бійців, чи б змогли б ми отримати таку кількість незалежних ініціатив, чи змогли б наше суспільство отримати такий широкий досвід взаємодії, збудувати розгалужену інфраструктуру громадянського суспільства, що піде на користь в післявоєнні роки, без цього б? І чи була б вона, якби до цього українці роками, не намагалися будувати інститути, не завдяки державі, а в її супереч?
Подібні інститути не можливі без горизонтальних зв'язків, без довіри. І саме вони заради суспільного блага приносяться в жертву. Абсолютна довіра поліції, владі є антиподом громадянського суспілства.
І от виходить парадокс. Ідеальне суспільство, де держава забезпечує неймовірно потужну безпеку, а роль громадян в цьому процесі має бути зведена до мінімум, такий собі дивний новий світ, просто не знає, як реагувати на неординарні випадки. Держави часто помиляються, як помиляються всі. Та от в суспільстві, де люди завжди полагаються тільки на неї, виявляється в критичний момент самі громадяни навряд підставлять їй плече.
