Поки хтось ненависно бере до рук ніж,
Я панічно хапаюсь за мову
Повітря пронизує свист
Я безцільно валяюсь у крові
Дитинно ховаю страхи під ковдру
Прошу прощення в стін, внутрішньо б'ю тривогу
Зовнішньо б'юсь хвилями води об скелю
Обіймаючи океан, ти насильно змушен ставати землею
Поки ноги тремтять, руки боятись не мають права
Букви стають молитвою, проте богу цього замало
Ненависть сумлінно підкидає в повітря
Я гублюсь у тобі так само, як весною проростають землею квіти
Голос в голові продовжує тихо:
« – Бийся частіше об стіну»
Намагаюсь йому пояснити:
« – Мені тепер цього недостатньо, милий»
