Ти дивишся навколо - а там все таке саме.
Нічого не змінилось.
Усі - маленькі люди.
"Мене це не стосується,
а за ось це не знаю,
а це мене лишень обходить стороною."
"Мені ось так комфортно,
мені на це байдуже,
вбивають? хай вбивають."
І твої руки в крові.
"Були катовані і вбиті?
мені то що? і так хай буде."
А де ж поділась людяність?
Чи була взагалі?
А де ж ота підтримка?
"Яка різниця що робити?
Яка різниця де так жить?"
Але ж куди поділася "вона"?
"Вона" в образі забороненого фрукту,
якого не всім дано досягти.
Причина, по якій вбивали.
Причина, по якій катували.
Демонстративно, показуючи гордість.
Показуючи перемогу над нею.
І не раз, не два, а тисячі разів, випадків.
Проводили її у світ ціною власного життя.
"Заради чого?", - задам собі питання.
Щоб бут вбитими й забутими?
Її потрібно пам'ятати.
Її потрібно зберігати.
Не забувати. Ні. Ні в якому разі.
Тримай її всією силою, не дай втікти.
Ти мову свою знати маєш.
Історію, події і ціну...
Ціну можливості, яку ти зараз не сприймаєш.
Боїшся бути не "таким" як всі.
Осудять, заклюють та загризуть.
Не відкидай, не забувай.
Борись. Борися скільки зможеш.
Задай питання "А хто я є насправді?"
"Чому я народився тут?"
Чи ти є той, з ким боротися треба?
Чи ти є той, хто боротися буде?
