XIII. Суспільно-історичне значення Шевченка
При розгляді соціяльно-історичної сути Шевченкової творчости кидається в вічі надзвичайний історичний діяпазон її, що охоплює низку віків — цілі епохи в розвиткові суспільства. Від оглядання на середньовічну ідеалізовану й обвіяну романтизмом минувшину через гостру критику сучасности до пророчого заглядання в майбутність, — в такому напрямі розвивається Шевченко як поет, сплітаючи до купи ідеології ріжних епох і поезію соціяльної революції оздоблюючи стародавніми релігійними визерунками.
3 погляду суспільно-історичного в розвиткові поетичної творчости Шевченка схематично можна намітить такі етапи: 1) ідеалізація козацько-гетьманської України й ідейний звязок з українським панством; 2) розвінчання гетьманів та старшини і критика земляків з освічених поміщиків; 3) повстання проти феодально-кріпаковласницького ладу й ненависть до царів, панів і попів; 4) прагнення в майбутнє царство рівности, волі та братерства без поділу суспільства на ворожі табори з неясними уявами про безкласове суспільство. Але в цій еволюції поета від національної романтики до соцільної революції незмінною лишалася класова основа його творчости, і вона й визначила цей напрям її розвитку. Ця основа — закріпощене й придушене селян-ство, найубогіші шари його — майбутній найманий пролетаріят.
В самій еволюції соціяльного змісту поезії Шевченка ніби відбивається ціла історія селянської ідеоло-гії, що подвоюється між далеким дофеодальним минулим вільної колонізації — «займанщини» з селянським привіллям, або принаймні з кращим супроти кріпацтва й панщини в сучасному життям, і між майбутнім пролетарським світом, що в нього упирається воно нижчими своїми шарами — наймитами — і в ньому знов таки шукає кращого життя. Пригнічена економічно й національно з усім тягарем гніту найбільше як раз на селянстві країна була ґрунтом, що на ньому класова мужиць-ка ідеологія Шевченка розвивалася і відбивала його в усіх своїх виявах. І от ця придушена Україна, а в ній придушене кріпацтвом селянство й батрацтво власне й визначають цілу постать їхнього Кобзаря.
Є в Шевченка один вірш, написаний у 1860 році, що дає найкращий підсумок цілого поета. Ось цей вірш:
Бували війни й військовиї свари:
Галагани і Кисілі, і Кочубеї-Ногаї,
Було добра того чимало!
Минуло все та не пропало -
Остались шашелі: гризуть
Жеруть і тлять старого діда.
А од коріння тихо, любо
Зелені парості ростуть.
І виростуть; і без сокири
Аж зареве та загуде,
Козак безверхий упаде,
Рострощить трон, порве порфиру,
Роздавить вашого кумира,
Людскиї шашелі! Няньки,
Дядьки отечества чужого!
Не стане ідола святого, І вас не стане! Будяки Та кропива, а більш нічого
Не виросте над вашим трупом!
І стане купою на купі
Смердячий гній, — і все те, все
Потроху вітер рознесе;
А ми помолимося Богу
І небагатиї й невбогі.
Тут зведено до купи всю суспільно-історичну ідеологію Шевченка. Починається з історичної минувшини козацько-старшинської України (Галагани, Кисілі, Кочубеї). З цим «добром» поет поквитався, а крім того цю минулу історію України догризають «людськиї шашелі» — сучасні поетові земляки-поміщики — «дядьки отечества чужого» — царської Росії. Та й їх чекає та сама доля, бо од коріння, від народу ростуть нові сили. Ці сили, обовʼязково у вигляді козака, рострощать царський лад і знищать панство так, що й смердячий гній його вітер рознесе. Тоді настане так бажаний рай на землі без багатих і вбогих. Тут не обходиться й без бога.
Такий Шевченко для сучасности — для епохи пролетарського соціялізму — є, звичайно, пережиток минулого. І суперечки на тему, чи соціяліст чи не соціяліст Шевченко, є марна трата часу. Соціялістом у сучасному розумінні він не був і не міг бути в умовах напівфеодальних, — кріпацьковласницьких, — відносин, коли капіталізм і буржуазне суспільство, як вихідний пункт для розвитку пролетарського соціялізму (комунізму Маркса - Енґельса) ще майже не існували.
Але це аж ніяк не зменшує величезного суспільно історичного значіння Шевченка для сучасного пролетаріяту. І це його значіння полягає в тім, що він був поетом борцем за визволення соціяльної верстви — матери сучасної робітничої класи, тієї верстви, що визволення своє здобуває лише в боротьбі цієї класи проти капіталізму і в поваленню його.
Поет-кріпак, співець трудящих мас, виразник свідомости зародків пролетаріяту в кріпацькому су-спільстві, — Шевченко стоїть у тому таборі суспільної боротьби, що через ріжні етапи людської історії йде до визволення людства від усяких кайданів, від класового поділу та гніту й визиску одної частини людей іншою.
Пролетаріят — остання в історії людського суспільства експлоатована й пригнічена класа — шанує як своїх попередників і провозвісників всіх тих, хто на ріжних ступенях історії був у лавах визискуваних, хто боровся проти експлуататорів.
А цього Шевченкові заперечити ніхто не може.
Породжений злиднями в кріпацько - наймитівській родині, поет-Кобзар всю соціяльну душу своєї верстви вклав у свою поезію. Його люта зненависть до гнобителів роботящих мас, убогого люду, до панів, попів і царів, натхненна проповідь запеклої боротьби проти них, прагнення до майбутнього раю на землі без холопа й без пана, коли будуть просто люде-брати, глибока віра в це майбутнє оновлення людства і перетворення його в велику сімʼю, вільну, нову, — динамічність і простота його поезії — його огненне слово, — все це суть зародкові елементи класової свідомости трудового пролетаріяту, що підводить під них підвалини наукового світогляду та силу класової організації.
Його ідея нерозмежованої землі, — як правдиво зазначає один з новітніх літературних критиків, — оновленої землі, його прометеїзм і гімн роботящим рукам і слава пророча машині, яка визволить людство, велика його любов і люта його зненависть, бажання проклинати і світ запалити — все це вже для нас тепер — паростки нової культурної свідомости.
Пролетарська культура витягне з землі золото соціяльної поезії Кобзаря, заховане туди буржуазним «громадянством» та замінене ним націоналістично-попівским культом, і прилучить його до своєї всесвітньої скарбниці.
Все велике суспільно-історичне значіння поета-невільника Тараса Шевченка в тім, що він ішов шляхом, наміченим історією людської боротьби такими маяками, як Спартак, Мюнцер, Бабеф, Маркс, Ленін. А цей шлях веде до оновленого комуністичного суспіль-ства. Тяжкий і крівавий цей шлях, багато жертв залишено на ньому трудящим людом. «Що ж діяти? На те й лихо, щоб з тим лихом битись», як говорив Шевченко. Тільки сучасний пролетаріят ходою історії поставлений здійснити заповіт великого Кобзаря:
Поховайте та вставайте,
Кайдани порвіте —
І вражою, злою кровʼю
Волю окропіте.
Нове трудове суспільство виросте на руїнах і крові старого гнобительского класового ладу, і не забуде це суспільство виконати кінцеву частину заповіту Таpaca:
І мене в семʼї великій,
В семʼї вольній, новій, —
Не забудьте пом’янути
Незлим тихим словом.
Пролетарське суспільство «поки живуть люде» шануватиме великого співця трудящого люду — невольників-наймитів, і в пантеоні великих людей — борців за визволення праці від всілякого гніту й визиску її паразитичними командними класами — збудує величного памʼятника і нашому КОБЗАРЕВІ.
