Спробуйте розрізати котлету, тримаючи виделку в тій самій руці, що й ніж. Або підхопити ложкою останні зернятка рису, коли тарілка ковзає столом, а притримати її нічим. Для людини з ампутацією руки, після інсульту чи з хворобою Паркінсона це щоденна реальність — тричі на день…
Адаптивний посуд вирішує цю проблему просто: штифтами, які тримають їжу, і бортиком, об який її зручно підхопити. Цій ідеї вже понад сімдесят років, і в Україні вона нарешті стала помітною. Одна з тих, хто її популяризує, — київська керамістка Вікторія Белявська, засновниця бренду «Руда Кераміка».
Німецький винахід, який пережив півстоліття
Тарілки для людей, які їдять однією рукою, придумали й запустили у виробництво в Німеччині після Другої світової війни. Повоєнна країна мала величезну кількість поранених і людей з ампутаціями, тож предмети для самостійного побуту були не дизайнерською примхою, а потребою. За даними The Village, авторство найранішої версії приписують німецькій компанії, яку пізніше назвали на честь її творця.
Німецька школа адаптивного посуду живе й досі. Наприклад, компанія Ornamin з міста Мінден заснована 1955 року. Спершу вона робила посуд для шкільних їдалень і садочків, який неможливо розбити, а згодом стала одним із лідерів ринку допоміжного посуду. Її тарілки й чашки розробляють разом з ерготерапевтами й опікунами, а допоміжні функції «ховають» у дизайн, щоб посуд не виглядав як «інвалідний».
Сьогодні такий посуд масово продається на Amazon під назвою one-handed plate. Саме там його вперше й побачила Вікторія Белявська — і спочатку вирішила, що це американська розробка.
Як влаштована адаптивна тарілка
Зовні це звичайна пласка тарілка, але з кількома важливими деталями:
Штифти — невеликі виступи всередині, які фіксують шматок м'яса, овоч чи булочку під час нарізання.
Високий задній бортик — об нього ложкою чи виделкою зручно підхоплювати дрібну й розсипчасту їжу.
Низький передній край — щоб їжу було легко набирати.
Зони різного розміру — більша для гарніру чи філе, менші зі штифтами для овочів, котлет або невеликих шматків м'яса.
На такій тарілці навіть варене яйце не «втече», якщо його розрізати навпіл, пояснює Вікторія Белявська. Щоб посуд не ковзав, його ставлять на силіконову скатертину чи підкладку.
Такі тарілки потрібні людям з ампутацією верхньої кінцівки, церебральним паралічем, паралічем Ерба, розсіяним склерозом, хворобою моторних нейронів чи Паркінсона, а також після інсульту. Ними користуються і літні люди, і діти, яким це необхідно.
«Руда Кераміка» й тарілка з «могильника»
Вікторія Белявська родом з маленького містечка на Луганщині. Її майстерня — затишний підвал біля Золотих воріт у Києві, де стоять дві печі: одна орендована разом із приміщенням, друга — маленька, яку Вікторія вивезла з Харкова. У кераміку вона прийшла випадково: хотіла світильник у формі динозавра, не знайшла потрібного в магазинах і пішла на пробне заняття з ліплення.
Від початку вона вирішила робити лише те, чого ще немає на ринку.
«Не хочу перетворюватись на Епіцентр», — каже керамістка.
Адаптивні тарілки Вікторія спершу зберегла в «могильнику» — так вона називає папку посилань, до яких рідко доходять руки. Згадала про них, коли думала про свою бабусю: після інсульту та почала соромитися їсти за спільним столом.
Перший замовник з'явився несподівано. Вікторія прийшла поїсти рамен у київський заклад Naushi зі своєю тарілкою, там зацікавилися її керамікою, а згодом попросили зробити посуд для гостей, які їдять однією рукою. Зразок з Amazon вона доопрацювала разом з ерготерапевтами та подругою, яка має маленьких дітей.
Над інклюзивною колекцією Вікторія працює вже другий рік. Форми змінюються під відгуки користувачів, з'являються нові варіації. Разом із дизайнеркою вона готує друковану інструкцію: як підібрати силіконову скатертину, щітку для миття та зручні прибори. «Як кожна людина унікальна, так і тарілка може бути створена персонально для неї», — пояснює вона.
Від рамен-бару до шпиталів
Після Naushi до Вікторії почали звертатися інші заклади, шпиталі та реабілітаційні центри, де лікуються зокрема військові. Писали навіть представники МОЗ. Керамістка зізнається: найгіршою подякою в її житті була фраза про «жертовність» — сама вона вважає свою роботу мінімальною вдячністю тим, хто воює.
Заклади харчування, за її спостереженням, «підглядають» один за одним: щойно одне кафе розповідає про інклюзивні тарілки, приходять замовлення від сусідніх. Адаптивний посуд з'являється і поза Києвом — наприклад, у кав'ярні в Кропивницькому, про що писала «Гречка».
Це важливо не лише з практичного погляду. Люди, які їдять однією рукою, часто соромляться робити це на людях. Вдома вони можуть якось пристосуватися, а в кафе — психологічно важче. Та й удома різниця відчутна: у всіх за столом гарна кераміка, а в людини з ампутацією — пластикова тарілка, наче дитяча.
У 2024 році одна тарілка «Рудої Кераміки» коштувала 700 гривень. Виготовлення займає близько 14 робочих днів — і це, якщо не вимикають світло. Є й опція «підвішеної тарілки»: будь-хто може оплатити посуд, а Вікторія передає його військовим у шпиталях чи ветеранам як подарунок від підписників. Долучитися до ініціативи можуть і компанії — наприклад, придбати тарілки для корпоративної кухні, якщо в команді є колеги з інвалідністю.
Глина, світло і нова норма
Кераміка під час війни — виробництво з особливими ризиками. Муфельні печі мають працювати безперервно вісім, а часом і 16 годин, тож кожне відключення світла може зіпсувати цілу партію! У маленьку піч Вікторії вміщається до восьми тарілок за раз.
Зникає й сировина. Слов'янський шамот видобували в кар'єрі, який уже окупований, білий фаянс — у Часовому Яру. Підприємство «Керамічні маси Донбасу» у Слов'янську, найбільший постачальник глини в країні, занепадає через наближення фронту. Коли звідти вивезуть останню партію, для всієї галузі, за словами Вікторії, настане «чорний день».
Попри це ринок адаптивного посуду в Україні росте. Після анонсу тарілок «Рудої Кераміки» щонайменше четверо керамістів додали подібні вироби до своїх колекцій. Холдинг емоцій !FEST разом із центром Superhumans почав виготовляти адаптивні тарілки, прибори й дошки у власній майстерні, а METRO Україна з тим самим центром випустила дві моделі тарілок для масового продажу.
Вікторія Белявська вважає інклюзію новою нормою, а не тимчасовою модою. Без її тарілки, як вона чесно визнає, прожити можна. Але вона робить звичайну вечерю трохи простішою — і повертає людині місце за спільним столом.
Від себе: чому мені це болить?
На щастя, у моєму оточенні людей з ампутаціями немає, але ця тема мені болить не менше за інших. Україна в цьому плані проходить велику трансформацію: від радянської звички ховати “інвалідів” подалі від суспільства до створення відкритих інклюзивних просторів.
Про себе я жартую: “якби депутати пересіли на самокати та візочки, вони б зрозуміли, наскільки наше місто не зручне”. І це правда — поки не залишишся з цією проблемою сам на сам, нічого не зрозумієш. Але ж, робити добро для інших можна і не будучи інклюзивним. Тому такі новини, що десь з’являється новий адаптивний посуд тільки гріють душу і дають надію на майбутнє.
Безмежно вдячна Вікторії й всім, хто робить цей світ зручнішим!
