«Фінансист» — роман про людину, яка поставила власне бажання вище за зовнішню мораль і виявилася достатньо сильною, щоб змусити світ частково погодитися з нею. Найнебезпечніше в Каупервуді те, наскільки переконливо його аморальність може виглядати як свобода, сила, розум і здоровий егоїзм. Особливо якщо читати його в тому віці, коли самому дуже хочеться повірити, що весь світ існує лише як поле для реалізації твоїх амбіцій.
Є книги, які потрапляють до нас вчасно, а є ті, з якими, мабуть, добре трохи запізнитися. «Фінансист» Теодора Драйзера для мене виявився саме такою книгою, тому що прочитай я її років у двадцять два, приблизно у віці самого Каупервуда на початку його великого шляху, сприйняв би її зовсім інакше. Для молодого й амбітного мозку, яким я тоді був, ця історія могла б стати майже настільною книгою, виправданням і підтвердженням багатьох власних бажань. Світ великий, життя одне, ти знаєш, чого хочеш, отже, бери це, не озираючись надто сильно на людей, які розповідають тобі про правила, пристойність і мораль. «Мої бажання насамперед» звучить дуже привабливо, коли здається, що попереду лежить ціле життя, яке потрібно завоювати.
Найгірше те, що я й зараз прекрасно розумію цю логіку.
Френк Каупервуд дуже рано бачить світ таким, яким більшість людей не хоче його бачити. Він розуміє гроші, відчуває можливості, бачить слабкості інших і майже інстинктивно вміє перетворювати інформацію, знайомства, довіру та чужі бажання на власну користь. У ньому немає романтичного ставлення до життя. Він не очікує справедливості, не вірить, що хорошій людині обов'язково повинно бути добре, і не бачить особливої святості в правилах, які самі люди постійно порушують, щойно це стає їм вигідно. Якщо світ є боротьбою інтересів, то Каупервуд просто хоче бути тим, хто бореться краще за інших.
І саме тому він настільки небезпечний як персонаж. Мені легко його зрозуміти.
Мораль для Каупервуда існує, але вона не є чимось абсолютним. Вона рухається разом з обставинами. Якщо всі навколо користуються політичними зв'язками, чому він повинен добровільно відмовлятися від них? Якщо інші заробляють на інформації, чому він має залишатися осторонь? Якщо закон побудований людьми, які самі обходять його заради власних інтересів, чому саме він повинен ставитися до цього закону як до чогось священного? Майже для кожного його вчинку можна знайти раціональне пояснення, і саме тут для мене виникає одна з головних проблем усього роману.
Відносність моралі, мабуть, один із найнебезпечніших гріхів, які може дозволити собі людина, тому що після цього майже будь-який вчинок можна пояснити. Межа більше не проходить між тим, що правильно і неправильно, вона проходить між тим, яку ціну ти готовий заплатити. Каупервуд не питає себе, чи має він право щось робити, значно частіше його цікавить, чи зможе він це зробити, які будуть наслідки і чи вартує бажане цих наслідків.
У цьому світі поступово змінюється і значення інших людей. Вони не обов'язково стають для нього ворогами чи жертвами, це було б занадто примітивно. Вони стають ресурсом. Один має гроші, другий політичний вплив, третій інформацію, четвертий може підписати потрібний документ, п'ятий сьогодні корисний як союзник, а завтра стане перешкодою. Каупервуд чудово розуміє людей, але це розуміння дуже часто потрібне йому саме для того, щоб знати, як із ними працювати. Він ніби дивиться на суспільство як на величезну шахівницю, де кожна фігура має певну цінність, а його головна задача полягає в тому, щоб правильно розставити їх навколо себе.
При цьому я не можу назвати його просто бездушною сволотою, і саме це робить роман цікавішим. Він здатний прив'язуватися, здатний переживати, відчувати страх, бажання, приниження, любов, наскільки він сам її розуміє. Проблема в іншому: навіть найсильніші його почуття дуже важко повністю відділити від звичного бажання володіти.
Особливо добре це видно у відносинах із жінками.
Каупервуд із самого початку звик, що бажання саме по собі вже є достатньою причиною для дії. Якщо йому подобається жінка, виникає питання не стільки про те, чи правильно її добиватися, скільки про те, як саме це зробити. Жінка в такій системі легко стає ще однією вершиною, яку потрібно взяти. Але разом із ростом Каупервуда ростуть і його бажання. Йому поступово стає недостатньо просто отримати красиву жінку, як недостатньо певної суми грошей чи певного становища. Він починає шукати щось, що сам сприймає вже майже як справжнє кохання.
І тут у мене залишається питання, на яке я поки не хочу давати остаточної відповіді: чи здатна людина, яка все життя звикла отримувати бажане, по-справжньому кохати, не перетворюючи навіть кохання на форму володіння?
Ейлін для нього явно значно більше, ніж чергова інтрижка. Заради неї він ризикує, до неї повертається в найважчі моменти, перед нею зрештою дозволяє собі те, чого майже не дозволяє перед іншими, показати власну слабкість. Але навіть тут залишається знайома природа Каупервуда: він хоче її, а отже, світ повинен якось поступитися перед цим бажанням. Шлюб, її сім'я, суспільні норми, репутація, можливі наслідки стають проблемами, які потрібно вирішити, а не межами, перед якими необхідно зупинитися.
На цьому фоні дуже цікавим для мене виявився Батлер, батько Ейлін. Його теж неможливо поставити на п'єдестал моральності. Він сам існує всередині системи грошей, політичних домовленостей, впливу і далеко не завжди чистих методів. Але при цьому Батлер намагається залишатися сім'янином і в його власній картині світу існують речі, яких торкатися не можна. Сім'я для нього одна з таких речей.
Тому історія Ейлін руйнує його значно сильніше, ніж звичайна поразка в політичній чи фінансовій боротьбі. Він може прийняти жорстокість світу грошей, тому що сам знає його правила, але не може так само легко прийняти руйнування власної сім'ї. Особливо трагічно це виглядає через те, що його мораль теж далеко не бездоганна. Людина може сама користуватися сумнівними методами, а потім щиро дивуватися, коли хтось інший переступає ту межу, яку саме вона вважала недоторканною. Батлер намагався побудувати навколо сім'ї окремий простір, захищений від правил зовнішнього світу, але Каупервуд не визнає таких кордонів.
І ось тут роман поступово підводить Каупервуда до вершини, а потім майже миттєво вибиває з-під нього все, на чому він стояв.
Мені дуже подобається сама конструкція його краху. Людина, яка звикла прораховувати ризики, бачити слабкості інших і завжди знаходити наступний хід, опиняється в ситуації, де одного розуму вже недостатньо. Обставини складаються проти нього, колишні партнери рятують себе, політичні домовленості перестають працювати, а система, правилами якої він так успішно користувався, раптом повертається проти нього. До цього додаються й особисті рахунки з Батлером, який усіма силами намагається не дати Каупервуду вибратися із ситуації. І тут виникає ще один цікавий приклад тієї самої відносності моралі. Каупервуд першим починає зустрічатися з Ейлін, проте Батлер про це ще не знає і спочатку, керуючись власною вигодою, починає топити Каупервуда у фінансовій та політичній боротьбі. Лише пізніше цей конфлікт перетворюється для нього на особисту вендету і спробу врятувати честь своєї сім'ї. І тоді вже не так просто відповісти на питання: хто з них перед ким винен більше? Багато років дівлові партнери, майже друзі, стають ворогами
Найпростіше було б прочитати це як моральну відплату. Жив без правил, отримав покарання. Використовував людей, люди використали тебе. Поставив власне бажання вище за мораль, опинився у в'язниці. Але Драйзер не дає такого простого задоволення.
Каупервуд не проходить через класичне моральне переродження. Він не сидить у камері й не доходить до висновку, що все його попереднє життя було помилкою. Його висновок значно ближчий до його власної природи: я програв. Не життя. Конкретну партію.
Саме тому мені запам'яталася його поведінка у в'язниці. Навіть там він намагається залишатися Каупервудом, триматися пристойно, зберігати зовнішню гідність, поводитися як джентльмен у середовищі, яке мало б остаточно позбавити його колишнього статусу. У цьому є і гордість, і сила характеру, і майже смішна впертість людини, яка втратила величезну частину свого світу, але відмовляється дозволити цьому світу визначити, ким вона тепер є.
Так само мені сподобалася його тиха розмова з дружиною. У ній знову проявляється дивна природа його відносин із людьми. Навіть розвал власного шлюбу він здатний обговорювати майже як зміну умов партнерства. Без великої театральної сцени, без необхідності переконувати себе, що минулого не існувало. Відносини змінилися, бажання змінилися, життя пішло далі, отже, необхідно домовлятися про нову реальність.
Але Каупервуд не машина.
І тому момент, коли він зрештою ламається і плаче перед коханою, для мене важливіший за багато його фінансових перемог. Уперше броня людини, яка завжди повинна знати наступний хід, тріскається. Під нею немає надлюдини, немає ідеального хижака капіталістичного світу, є просто виснажений чоловік, який занадто довго намагався втримати все власною волею і в якийсь момент більше не зміг.
Саме такі моменти не дозволяють мені ненавидіти Каупервуда.
Я можу не приймати його мораль, можу бачити егоїзм, використання людей, постійне виправдання власних бажань, але Драйзер раз за разом залишає в ньому достатньо людського, щоб персонаж не перетворився на карикатуру жадібного капіталіста.
Епізод у в'язниці для мене взагалі один із найцікавіших, хоча й не можу сказати, що він кращий за решту роману, який загалом доволі цілісний і майже весь час зберігає рівну динаміку. Саме у в'язниці Френк приходить до висновку, який лише сильніше підтверджує його світогляд: «у кого є гроші, той має більше, ніж той, у кого їх немає». Завдяки своїй поведінці, розумінню людей і, звичайно, коштам він доволі непогано облаштовується навіть у камері й поступово отримує можливість існувати майже не як в'язень у класичному розумінні, а ніби як людина, що опинилася у вимушеному санаторії. Він продовжує через знайомого вести свої справи, зустрічається з Ейлін, читає і навіть отримує можливість гуляти на природі не за загальним розкладом. В'язниця, яка мала б зрівняти його з усіма, зрештою лише ще раз доводить йому, що гроші, розуміння людей і вміння домовлятися дозволяють зберігати привілеї навіть там, де формально всі повинні бути рівними.
А потім відбувається найцікавіше. Каупервуд виходить із в'язниці. Не стає зламаною людиною, яка решту життя згадує колишню велич. Він іде далі.
Філадельфія, яка колись була для нього цілим світом, поступово виявляється лише одним етапом. Те, що здавалося остаточним крахом, стає болючим досвідом і водночас поштовхом до значно більшого масштабу. Він залишає місто, в якому його ім'я було знищене, і згодом досягає такого рівня багатства, якого, можливо, ніколи не досягнув би, залишившись у попередньому комфортному середовищі.
І ось тут Драйзер залишає мене з найбільш неприємним питанням усього роману.
Якщо Каупервуд зрештою переміг, то що робити з ціною його перемоги?
Якби він назавжди залишився зламаним після в'язниці, мораль була б дуже зручною. Не можна жити так, як він, тому що життя тебе покарає. Але життя не зобов'язане підтримувати нашу мораль. Аморальна людина може стати багатою. Егоїст може прожити прекрасне життя. Людина, яка використовувала інших, може отримати бажане, а чесна людина може програти, навіть зробивши все правильно.
Саме тому фінал майже небезпечно легко прочитати як виправдання Каупервуда.
Так, він ризикував, переступав через людей, зраджував, маніпулював, опинився у в'язниці. А потім встав, пішов далі й став ще сильнішим. І амбітному читачеві дуже легко побачити тільки останню частину.
Мовляв, ось доказ: сильний завжди підніметься, мораль придумали слабкі, ризик виправданий результатом, головне знати, чого ти хочеш, і мати достатньо волі це взяти.
Саме тут я повертаюся до себе у двадцять два.
Я думаю, тоді Каупервуд мені сподобався б значно більше.
Я міг би побачити в ньому підтвердження дуже приємної думки: якщо ти розумніший, амбітніший, сильніший і готовий працювати більше за інших, то маєш певне право ставити власні бажання вище. Люди навколо або допоможуть тобі рухатися вперед, або залишаться позаду. Моральні сумніви часто виглядають просто кайданами, які суспільство надягає на того, хто хоче більшого.
І я не можу сказати, що зараз повністю перестав розуміти цю позицію. Навпаки, я її дуже добре розумію.
Саме тому вона змушує мене шукати відповіді вже на значно особистіші питання: яку ціну я сам готовий заплатити за бажаний результат? І чи існує для мене межа, яку я не зміг би переступити заради власного бажання?
Бо найнебезпечніша ідея не та, яка відразу здається огидною. Найнебезпечніша та, у якій є достатньо правди, щоб через неї можна було виправдати все інше.
Амбіції самі по собі не є злом. Бажання бути багатшим, сильнішим, успішнішим, вільнішим теж. Немає нічого поганого в тому, щоб ставити власне життя високо і не приносити його в жертву кожній людині, яка чогось від тебе хоче. Проблема починається там, де між «моє життя важливе» і «існує тільки моє життя» поступово стирається межа.
Каупервуд цю межу бачить дуже погано.
Можливо, саме тому «Фінансист» для мене не стільки роман про гроші, скільки роман про амбіцію і ціну, яку людина готова за неї заплатити. Фінанси тут просто ідеальне середовище, тому що гроші дозволяють вимірювати перемоги конкретними цифрами. Ось ти мав стільки, тепер маєш більше. Ось контролював одну компанію, тепер контролюєш декілька. Ось тебе знали в одному місті, тепер твоє ім'я означає значно більше. Був з однією жінкою, захотів іншу і домігся її. Майже кожне бажання Каупервуда можна перетворити на чергову досягнуту ціль.
А як виміряти те, що залишилося дорогою?
Скільки коштує довіра?
Скільки коштує людина, яку використав?
Скільки коштує зруйнована сім'я?
Скільки коштує рік у в'язниці?
І найголовніше, чи можна в кінці життя просто поставити все це в одну колонку, навпроти написати кількість зароблених мільйонів і сказати, що баланс позитивний?
Каупервуд, думаю, зміг би.
Я не впевнений, що зміг би я.
І саме тому радий, що прочитав «Фінансиста» зараз, а не тоді, коли був майже ровесником молодого Френка. У двадцять два я, можливо, шукав би в цій книзі дозвіл бути амбітним. Зараз мені значно цікавіше інше питання: де проходить та межа, після якої амбіція перестає бути силою, що рухає людину вперед, і починає пожирати все навколо неї?
Драйзер не дає мені зручної відповіді, бо сам Каупервуд занадто успішний, щоб його можна було використати як просту моральну страшилку. Він падає, але піднімається. Його карають, але він не кається. Він втрачає людей, але знаходить інших. Світ намагається поставити його на місце, а він просто знаходить інший світ, достатньо великий для своїх амбіцій.
Можливо, саме тому він і залишає після себе таке дивне враження.
Я не хочу бути Каупервудом.
Але я прекрасно розумію, чому хтось захоче.
І, мабуть, саме в цій різниці між захопленням силою людини та прийняттям ціни, яку вона готова за цю силу платити, для мене й знаходиться весь «Фінансист».
