Я закінчив читати «Знедолених» більше ніж пів року тому, але написання цієї рецензії весь цей час відкладалося на якийсь невизначений момент. Частково через зовнішні обставини, частково через те, що після настільки великої книги завжди хочеться трохи відійти, але головна причина була все ж інша. Я боявся до неї підходити. Боявся взяти роман, який мене настільки сильно вразив, розкласти його на персонажів, сюжетні лінії, окремі рішення і в процесі цього розбору втратити те загальне відчуття, яке залишилося після останньої сторінки. Можливо, це абсолютно суб’єктивно, можливо, я побачив у цій книзі більше, ніж вона об’єктивно заслуговує, хоча саме формулювання «об’єктивно заслуговує» у випадку літератури досить дивне. Для мене вона стала чимось значно більшим за історію колишнього каторжника, тому й підійти до неї хотілося предметно, майже по деталях, з острахом щось пропустити.
«Знедолені» для мене в першу чергу стали романом про вибір. Не в тому дешевому сенсі, що людина може просто одного ранку прокинутися і вирішити стати хорошою, а в набагато складнішому. Ми не обираємо середовище, в якому народжуємося, не обираємо всі обставини, які нас ламають, не завжди можемо контролювати те, що роблять із нами інші, але в якийсь момент все одно залишаємося сам на сам із питанням, ким ми будемо після всього цього. І Гюго протягом усього роману знову і знову ставить різних людей у різні обставини, ніби перевіряючи одну й ту саму думку: наскільки далеко людина може виправдовувати себе минулим, суспільством, законом, бідністю, вихованням і чужою несправедливістю, а з якого моменту починається вже її власний вибір.
Саме тому роман починається не просто з Жана Вальжана, а з єпископа Міріеля. Він майже надлюдський персонаж, максимізація добра як такого, і в реальному світі людина такої чистоти, мабуть, майже неможлива. Але Гюго вона потрібна саме такою. Єпископ не проходить велику арку, йому не потрібно змінюватися, бо його функція зовсім інша. Він стає точкою, від якої починає змінюватися світ навколо нього.
Коли до нього приходить Вальжан, перед ним уже не просто чоловік, який відсидів дев’ятнадцять років. Перед ним людина, яку роками переконували в тому, що вона гірша за інших, небезпечніша за інших і назавжди залишиться каторжником. Вальжан уже дивиться на світ через цю призму. Йому відмовляють у ночівлі, не хочуть мати з ним справу, жовтий паспорт повідомляє про нього раніше, ніж він сам встигає щось сказати. Фізично його випустили, але фактично він продовжує жити у в’язниці, просто тепер її стіни стали невидимими.
І тут з’являється єпископ, який ставиться до нього як до людини. Саме тому крадіжка срібла для мене завжди була значно цікавішою за звичайну жадібність. Вальжан краде не тільки тому, що срібло має ціну. Він уже не здатний нормально прийняти безкорисливу доброту. Його картина світу будується на тому, що світ злий, люди жорстокі, система несправедлива, а тому й він має право бути таким самим. Доброта єпископа ставить під сумнів всю цю картину, і Вальжан майже намагається повернути світ у звичний стан. Якщо я вкраду, мене зловлять, мене знову покарають, значить усе залишається таким самим, яким я його знав.
Але єпископ ламає цей ланцюг. Коли жандарми приводять Вальжана назад, він не просто відмовляється його видати, а додає до викраденого ще й срібні підсвічники. Наче питає без слів: ну що, зло все ще всюди? Ти все ще можеш пояснити себе тим, що весь світ однаково поганий? Саме тут мені дуже подобається думка, що єпископ не створює в Жані Вальжані нову людину. Він побачив у ньому те добро, яке вже було, але яке роками було поховане настільки глибоко, що сам Вальжан перестав у нього вірити. Як Бог, який бачить у грішникові не тільки гріх, єпископ дивиться на Вальжана не як на результат його минулого, а як на те, ким він ще може стати.
Але Гюго не робить перетворення занадто простим, і саме тому після єпископа потрібен Пті-Жерве. Неможливо дев’ятнадцять років жити в системі насилля, ненависті й приниження, а потім за один вечір повністю позбутися старої внутрішньої механіки. Коли Вальжан забирає монету в хлопчика, зло працює майже автоматично, по інерції. І тільки після цього до нього по-справжньому доходить, що сталося. Єпископ показав йому добро в іншій людині, а Пті-Жерве змусив побачити зло вже в самому собі.
Цей момент для мене і є одним із перших справжніх народжень нового Вальжана. Не тому, що він раптом стає святим, а тому, що перестає мати можливість повністю виправдовувати себе світом. Він сам говорить приблизно в тій логіці, яка проходить через весь роман: чи винен він у тому, ким став? Так. Чи тільки він у цьому винен? Ні. І ось ця рівновага між особистою відповідальністю та впливом суспільства мені здається однією з найсильніших речей у всій книзі.
За крадіжку хліба, вчинену, щоб прогодувати дітей сестри, він отримує покарання, яке через спроби втечі розтягується до дев’ятнадцяти років. Тут уже сам масштаб кари ставить питання про різницю між законом і справедливістю. Формально закон діє. Формально Вальжан скоїв злочин. Формально він потім порушував правила каторги. Але чи є результат справедливим? Якщо система бере людину, яка вкрала хліб, а через дев’ятнадцять років повертає суспільству озлобленого чоловіка, готового ненавидіти всіх навколо, то кого вона виправила? Що саме стало кращим?
Жовтий паспорт продовжує те саме покарання вже після звільнення. Для мене він важливий не тільки буквально, як документ колишнього каторжника. Це клеймо, яке поступово переходить усередину людини. Якщо всі навколо кажуть тобі, що ти небезпечний, другосортний, недостойний нормального життя, дуже легко в якийсь момент сказати: добре, тоді таким я і буду. Саме тому Вальжан міг би залишитися озлобленим чоловіком, який усе життя мститься системі за те, що вона з ним зробила. Єпископ не стирає його минуле, але дає альтернативу.
Через кілька років ми бачимо вже пана Мадлена, і для мене це не інша особистість, а Вальжан, який починає будувати той образ себе, яким хоче бути. Він створює виробництво, дає людям роботу, піднімає місто, допомагає бідним, стає мером. У цьому є навіть певна наївність: людина, яка побачила, скільки зла може створити система, ніби вирішує побудувати маленьку систему добра навколо себе.
Але тут Гюго одразу показує обмеження навіть найкращої людини. Історія Фантіни для мене саме про це.
Фантіна взагалі один із найтрагічніших персонажів роману, хоча її сюжетна лінія не така довга. Вона починає не зі злочину і не зі свідомого бажання руйнувати себе. Вона просто молода жінка, яка закохалася не в ту людину, повірила в стосунки значно більше, ніж чоловік, для якого це було молодою пригодою, і залишилася з дитиною сама. Тут завжди можна сказати: можна було приймати кращі рішення, можна було не довіряти, можна було інакше поводитися після народження Козетти. Але заднім числом майже кожну людську трагедію можна перетворити на список правильних порад.
Вона залишає Козетту Тенардьє, думаючи, що дитині там буде краще. Це рішення виявляється катастрофою, але приймається воно не через байдужість до доньки, а саме через любов. Фантіна вважає, що сама не здатна дати Козетті нормальне життя, а тому готова працювати і платити за її утримання. І тут Тенардьє знаходять ідеальний ресурс: материнську любов, яку можна монетизувати.
Кожен новий лист, кожна нова вигадана потреба дитини, кожна нова вимога грошей штовхають Фантіну нижче. Спочатку вона працює, потім продає волосся, потім зуби, потім зрештою власне тіло. Особливо страшно тут не саме падіння, а те, що в її голові все це має сенс. Вона не просто саморуйнується. Вона переконана, що кожна її жертва допомагає Козетті.
І водночас її падіння починається на фабриці Мадлена. Тут для мене виникає цікаве питання про відповідальність. Чи винен Мадлен у тому, що Фантіну звільнили? Особисто я не можу сказати, що так. Одна людина не здатна контролювати кожне рішення всіх людей, яких вона поставила на певні посади. Він створив систему, яка загалом мала покращувати життя, але всередині неї все одно знайшлися плітки, моральне засудження й чужа жорстокість. Якби Мадлен знав, що відбувається, він би втрутився. Але він не знав.
І для мене в цьому навіть більше трагізму, ніж якби він був просто поганим керівником. Він щиро хотів зробити світ навколо кращим і багато в чому це зробив, але добро не дає всесильності. Ти можеш побудувати правильну систему, але не можеш проконтролювати кожну людину всередині неї. Можеш створити умови для справедливості, але не можеш гарантувати, що кожен буде справедливим.
Коли Мадлен уже зустрічається з Фантіною після її падіння, вона спочатку ненавидить його, бо переконана, що саме він її звільнив. І це ще одна гірка іронія. Людина, яка могла стати її порятунком, у її очах є причиною катастрофи. Лише поступово вона розуміє, хто він насправді.
А паралельно з цим над Мадленом уже нависає Жавер.
Жавер для мене один із найцікавіших персонажів роману саме тому, що його позиція мені абсолютно не подобається. Як персонаж він сильний, але його світогляд викликає спротив. Він майже не карикатурний злодій, а уособлення закону як абсолюту. Для нього закон і справедливість фактично одне й те саме, хоча весь роман Гюго показує, що це різні речі.
Жавер не ненавидить Вальжана особисто в простому сенсі. Він не переслідує його через помсту. Він навіть не обов’язково отримує задоволення від страждань інших. Його проблема значно глибша: якщо закон назвав людину злочинцем, вона для нього злочинець. Якщо порядок говорить, що ця людина має бути покарана, значить будь-яке відхилення від цього порядку стає небезпечним. У такому світі немає місця для складності.
Тому сцена з Фошлеваном така важлива. Мадлен бачить людину, яку придавило возом, і рятує її, хоча для цього змушений проявити фізичну силу, здатну видати його минуле. Жавер пам’ятає каторжника Жана Вальжана, який володів подібною силою. І виходить дивний парадокс: Вальжан ризикує викрити себе не через злочин, а через добрий вчинок.
Фошлеван потім повернеться й віддячить Вальжану, допомігши йому та Козетті знайти прихисток у монастирі. І тут мені подобається одна з найбільш простих, але красивих конструкцій роману. Добро в Гюго не завжди повертається тому, хто його зробив, одразу і напряму. Воно рухається ланцюгом. Єпископ рятує Вальжана. Вальжан рятує Фошлевана. Фошлеван потім рятує Вальжана і Козетту. Вальжан згодом рятує Маріуса. Ніхто з них у момент доброго вчинку не підписує договір про майбутню відплату.
Але перед монастирем Вальжан має пройти ще через Шанматьє. І це, напевно, одна з найсильніших моральних дилем першої частини роману. Поліція знаходить людину, яку помилково приймають за Жана Вальжана. Для Мадлена це ідеальний вихід. Якщо Шанматьє засудять, його власна проблема зникає. Він може залишитися мером, продовжувати допомагати сотням людей, утримувати місто, рятувати Фантіну.
І тут я, якщо чесно, не впевнений, що зробив би те саме, що Вальжан. У нього є дуже сильний раціональний аргумент: одна людина постраждає, зате багато інших продовжать жити краще. Причому Шанматьє теж далеко не ідеальний громадянин. Можна було б провести таку угоду із совістю й навіть переконати себе, що загальна користь важливіша.
Але для Вальжана це неможливо. Бо після єпископа, Пті-Жерве й усіх років життя Мадленом він уже не може побудувати своє добро на свідомо принесеній у жертву невинній людині. Він може врятувати місто, але якщо для цього дозволить іншому сісти у в’язницю замість нього, то ким він сам залишиться?
Тут для мене дуже важлива відмінність між правильним рішенням узагалі і правильним рішенням саме для Вальжана. Я не впевнений, що існує математична відповідь, яка скаже, яке рішення принесе більше добра. Але я абсолютно розумію, чому Вальжан робить саме так. Він відкриває себе, бо інакше перестане бути тією людиною, якою намагався стати.
Після цього історія з Фантіною закінчується особливо жорстоко. Вона вже майже повірила, що Козетта буде поруч, що все це страждання нарешті матиме якусь винагороду, але минуле Вальжана наздоганяє його саме в той момент, коли він намагається врятувати її. Жавер приходить як закон, якому байдуже до контексту. І тут закон формально знову правий. Перед ним утікач-каторжник. Але якщо подивитися на людей навколо, справедливість цього закону стає дуже сумнівною.
Після втечі Вальжана й порятунку Козетти починається вже інша частина його життя. Якщо раніше він учився бути добрим у суспільстві, то тепер він учиться любити конкретну людину.
Козетта для нього стає значно більшою, ніж просто виконаною обіцянкою Фантіні. Через неї Вальжан вперше отримує щось схоже на сім’ю. Він урятував її від Тенардьє, але поступово вона рятує його не менше. У його житті з’являється людина, заради якої можна не лише спокутувати минуле, а просто жити.
Саме тому монастир для мене має подвійний сенс. Для Вальжана це майже ідеальне місце. Він усе життя звик до обмежень, стін, необхідності ховатися, тому закритий простір не є для нього чимось страшним. Навпаки, монастир дає йому те, чого ніколи не давала каторга: безпеку. Колись стіни тримали його всередині як злочинця, тепер вони не допускають усередину переслідування.
Але для Козетти ця сама безпека вже поступово перетворюється на клітку. І тут з’являється важлива суперечність у любові Вальжана. Він не ставиться до Козетти як до речі і не вважає її своєю власністю. Я цього в ньому не бачу. Він просто занадто довго дивився на світ як на небезпечне місце й тепер має єдину людину, втрата якої може зруйнувати його остаточно. Тому він намагається захистити її від усього, а захист дуже легко переходить у контроль.
Його гіперопіка одночасно зрозуміла і неправильна. Він має причини поводитися саме так, але причини не скасовують наслідків. Козетта росте, має власні бажання, хоче бачити світ, закохуватися, помилятися, приймати рішення, і в якийсь момент любов Вальжана має навчитися не тільки захищати, а й відпускати.
На іншому полюсі історії Козетти стоїть сім’я Тенардьє.
До самого Тенардьє я, мабуть, ставлюся найменш поблажливо з усіх персонажів роману. Тут у мене майже немає бажання шукати складні психологічні виправдання. Для мене це людина, яка знову і знову свідомо обирає паразитувати на інших. Якщо Вальжан показує, що середовище може зламати людину, але людина здатна піти проти цього, то Тенардьє показує протилежне: завжди можна знайти чергове пояснення власній мерзотності, якщо дуже хочеться.
Навіть історія з Ватерлоо, де він нібито врятував Понтмерсі, насправді виростає з мародерства. Він просто оббирав тіла після битви й випадково витягнув ще живого чоловіка. Але з цієї випадковості потім народжується легенда про героя, яку він сам охоче використовує. Він експлуатує Фантіну через Козетту, експлуатує власних дітей, бреше, шантажує, краде, підлаштовується під будь-яку ситуацію, якщо бачить там гроші.
І мені здається важливим, що Гюго поруч із Тенардьє ставить його дітей. Бо саме вони руйнують занадто просту тезу про те, що людина є лише продуктом середовища.
Гаврош виростає в цій самій сім’ї, фактично непотрібний власним батькам, живе на вулиці, але не перетворюється на маленького Тенардьє. Навпаки, сам не маючи майже нічого, він здатний ділитися останнім. Особливо сильна історія з двома малими хлопчиками, яких він прихищає, не знаючи, що це його власні молодші брати. Батьки віддали дітей, бо ті були тягарем, а бездомний Гаврош знаходить у собі більше батьківського почуття до випадкових малюків, ніж дорослі люди до власних синів.
Тому для мене Гаврош дуже важливий саме як доказ того, що середовище не є остаточним вироком. Воно формує, штовхає, обмежує, але не забирає вибір повністю.
Епоніна для мене ще сильніша. Вона виросла в тому самому домі, де Козетту принижували і використовували. У дитинстві вона була привілейованою донькою господарів, тоді як Козетта була майже служницею, але життя розвертає все навпаки. Козетту забирає Вальжан, дає їй любов, освіту, безпеку, а Епоніна опиняється на дні разом із сім’єю.
І тут з’являється дуже красивий контраст між двома дівчатами. Козетту врятувала чужа любов. Епоніну фактично ніхто не врятував, але вона сама виявляється здатною любити.
Її кохання до Маріуса можна називати нещасним, нерозумним, нерівним, але мені вона все одно дуже подобається. Вона могла приховати від Маріуса, де живе Козетта. Могла хоча б не допомагати людині знайти іншу жінку, коли сама її кохає. Але допомагає. А потім доходить до максимальної форми цього самого вибору, коли закриває Маріуса собою від кулі і гине.
Тому, якщо треба одним формулюванням сказати, що для мене Епоніна, я б сказав: вибір любити. Не просто любов як почуття, яке випадково виникло, а любов як поведінка. Їй нічого не гарантували, її не врятували від її середовища так, як Козетту, Маріус не відповідає їй взаємністю, але вона все одно обирає не перетворити любов на злість.
На цьому фоні кохання Маріуса й Козетти мені не здається декоративним. Так, вони молоді, наївні, часто поводяться не як люди, які прораховують наслідки на десять кроків уперед. Порівняно з Вальжаном, який усе життя змушений щось приховувати, планувати, рятуватися й рятувати інших, вони майже діти. Але вони мають право такими бути.
Їхнє кохання для мене саме тому й працює. Воно не повинно бути ще однією великою філософською системою. Вони просто хочуть бути разом. Знайти людину, яку любиш, мати з нею звичайне життя, не тікати, не ховатися, не спокутувати минуле, не боротися з усім світом. У романі, де майже всі постійно щось несуть на собі, їхнє бажання простого щастя вже саме по собі важливе.
Маріус при цьому має власну складну історію з батьком і дідом. Він виростає під впливом діда, фактично віддалений від батька, а потім поступово відкриває для себе правду про нього й переосмислює все, що знав. У цьому він теж проходить шлях від успадкованого світогляду до власного. Його політичні переконання, ставлення до родини, участь у повстанні не виникають у вакуумі.
Окремо треба сказати про революційний блок, який при читанні мені сподобався значно менше за персональні історії. І тут важливо уточнити, що йдеться не про Велику французьку революцію, а про паризьке червневе повстання 1832 року. Гюго взагалі багато відступає від безпосереднього сюжету й розповідає про історію, політику, суспільство, Париж, каналізацію, монастирі, Ватерлоо, і далеко не всі ці відступи однаково легко сприймаються.
Барикади для мене теж працюють значно сильніше як особиста трагедія персонажів, ніж як політичний маніфест. Я не можу сказати, що після цього блоку раптом проникся конкретною революційною програмою героїв. Але я розумію, навіщо Гюго потрібне саме місце, де люди свідомо залишаються перед смертю.
Маріус іде туди частково вже з відчаю. Він втрачає можливість нормального життя з Козеттою, конфліктує з власним світом і майже шукає смерть серед людей, із якими пов’язаний ідейно. Молоді революціонери на барикаді взагалі дуже трагічні саме тим, що їхня готовність померти значно більша за реальний шанс щось змінити.
А Вальжан приходить туди зовсім з іншої причини.
Він дізнається про Маріуса й міг би внутрішньо бажати, щоб проблема зникла сама. Людина, яка забирає в нього Козетту, опиняється на барикаді, звідки може не повернутися. Але Вальжан уже давно не той чоловік, який може побудувати власне щастя на чужій смерті. Він розуміє, що якщо Маріус помре, разом із ним зламається і Козетта.
І він іде рятувати людину, через яку сам буде менш потрібний.
Це одна з найсильніших форм любові Вальжана до Козетти. Він не просто готовий щось їй дати. Він готовий урятувати того, кому потім доведеться її віддати.
На барикаді сходяться і дві головні лінії роману: Вальжан і Жавер.
Коли Вальжан отримує можливість убити Жавера, це було б майже ідеальною помстою. Перед ним людина, яка роками його переслідувала, не хотіла бачити нічого, крім колишнього каторжника, і фактично уособлювала всю систему, яка колись його зламала. Але Вальжан відпускає його.
Для Жавера це виявляється страшнішим за смерть.
Бо весь його світ будувався на дуже простій схемі: законний порядок з одного боку, злочинець з іншого. Людина може бути або там, або там. Жан Вальжан мав бути каторжником, небезпечним рецидивістом, людиною нижчого морального рівня. І раптом саме ця людина отримує над ним повну владу й не користується нею.
Пізніше Вальжан ще й рятує Маріуса, тягне його через каналізацію, і знову вся схема Жавера перестає працювати. Якби Жавер ідеально виконав свою роботу багато років тому, ця «небезпечна людина» давно була б за ґратами. Але тоді Вальжан не врятував би стільки інших людей.
Для мене саме тут Жавер нарешті стикається з думкою, яку не здатний витримати: закон може бути законним і водночас не бути справедливим.
І його самогубство тому я читаю саме як поразку.
Не як шляхетну чесність перед собою. Чесністю було б прийняти нові факти, перебудувати власний світогляд і жити далі, визнавши, що ти багато років дивився на людей занадто вузько. Але Жавер не вміє жити в неоднозначності. Якщо злочинець може бути доброю людиною, якщо закон може помилятися морально, якщо милосердя іноді стоїть вище за букву правила, тоді він втрачає не одну професійну переконаність, а фундамент усього життя.
Він не знаходить нового фундаменту й обирає смерть.
Тим часом Вальжан витягує Маріуса через каналізацію, буквально несе на собі майбутнього чоловіка Козетти. І навіть тут знову з’являється Тенардьє, який бачить ситуацію у звичній для себе логіці. Де інші бачать поранену людину, порятунок, смерть, любов і самопожертву, він шукає можливість щось украсти, когось шантажувати або перетворити чужу трагедію на прибуток.
І саме Тенардьє потім, майже проти власної волі, допоможе розкрити Маріусу правду про Вальжана. Це дуже іронічне завершення його функції в романі. Людина, яка майже завжди намагалася зробити зло заради вигоди, зрештою своїми ж доказами допомагає відновити справедливість.
Після одужання Маріуса й шлюбу з Козеттою починається фінальна і, можливо, найболючіша частина історії Вальжана.
Здавалося б, він переміг. Козетта щаслива, Маріус живий, вони одружилися. Вальжан виконав обіцянку Фантіні, виростив дитину, яку колись забрав у Тенардьє, дав їй майбутнє й урятував людину, яку вона любить.
Але саме тепер він починає відходити.
І тут я не можу читати його рішення тільки як благородну самопожертву. В ньому одночасно є і величезна любов, і стара травма, від якої він до кінця так і не звільнився.
Вальжан сам розповідає Маріусу про своє минуле, тому що не може жити поруч із ними на брехні. Він міг би мовчати. Міг би забрати свою частину щастя й ніколи нічого не пояснювати. Але той самий принцип, який колись змусив його вийти перед судом Шанматьє, працює знову: він не хоче будувати життя на прихованій правді.
Маріус реагує так, як реагує людина, яка не знає всієї історії. Він бачить колишнього каторжника, дивні гроші, незрозуміле минуле, і поступово віддаляє його від Козетти. Козетта до кінця не розуміє, чому її батько стає холоднішим і чому їхні зустрічі скорочуються.
А Вальжан приймає це.
Бо десь усередині нього жовтий паспорт усе ще існує.
Світ уже багато разів довів, що Жан Вальжан не є тією людиною, якою його колись назвала система. Він став Мадленом, урятував Фантіну наскільки зміг, забрав Козетту, урятував Фошлевана, Жавера, Маріуса, допоміг безлічі людей. Але сам до кінця так і не повірив, що має повне право просто бути щасливим поруч із ними.
Тому його бажання захистити Козетту від власного минулого стає одночасно продовженням любові й останньою помилкою. Він думає, що забирає від неї небезпеку, а фактично забирає себе.
І починає згасати.
Оце для мене найболючіше у фіналі. Не те, що Жан Вальжан помирає. Він прожив довге, важке життя, і смерть сама по собі тут природна. Трагедія в тому, що він помирає майже в самотності саме тоді, коли люди, заради яких він жив, могли бути поруч.
Маріус не знає, що саме Вальжан виніс його з барикади. Він не знає повної правди про гроші, про минуле, про всі вчинки людини, яку поступово відштовхує. Козетта не розуміє, чому її батько сам віддаляється.
І тільки Тенардьє, намагаючись у черговий раз отримати вигоду, приносить Маріусу докази, які перевертають усе. Маріус раптом розуміє, що людина, від якої він захищав власну сім’ю, насправді врятувала йому життя.
І вони з Козеттою біжать до Вальжана вже тоді, коли майже запізно.
Саме тому його смерть для мене одночасно трагічна й спокійна.
Трагічна, бо він надто довго залишався сам і отримав те визнання, на яке заслуговував, лише в останні хвилини. Спокійна, бо все-таки отримав. Він помирає не з думкою, що його життя було марним, не залишений остаточно всіма, а поруч із людьми, заради яких зробив майже все.
Можливо, саме тому мені не хочеться називати фінал просто сумним. Вальжан не отримує класичної нагороди за добро. Гюго не дає йому ще двадцять щасливих років із Козеттою й онуками, щоб математично зрівняти всі страждання. Світ роману взагалі не працює як бухгалтерія, де за десять добрих вчинків обов’язково видають десять одиниць щастя.
Добро не гарантує щастя.
Але воно все одно має значення.
Ось, мабуть, до чого я врешті приходжу після всього цього величезного роману.
Людина для мене в «Знедолених» у першу чергу є власним вибором, але цей вибір ніколи не існує у вакуумі. Вальжана зробила жорстокішим система, але він зрештою обирає не залишитися її продуктом. Фантіну знищують обставини й суспільна жорстокість, хоча її власні рішення теж мають наслідки. Тенардьє має безліч причин бути озлобленим на життя, але знову і знову свідомо обирає паразитування. Гаврош росте в тому самому болоті й віддає останній шматок іншому. Козетту рятує любов. Епоніну ніхто не рятує, але вона сама обирає любити. Жавер отримує можливість переглянути все своє життя, але не знаходить у собі сили жити після руйнування старої системи. Маріус помиляється у Вальжані, але отримує шанс зрозуміти свою помилку. А сам Вальжан усе життя раз за разом робить один і той самий вибір: не дозволити тому, що з ним зробили, остаточно визначити, ким він буде.
При цьому роман для мене зовсім не говорить, що суспільство ні до чого і кожен сам винен у своїй долі. Навпаки. Майже всі трагедії починаються з того, що одна людина опиняється в системі, де до неї ставляться не як до живої людини, а як до категорії. Каторжник. Повія. Байстрюк. Бідняк. Злочинець. Бездомний. Повстанець.
Саме тому мені так подобається протиставлення єпископа і Жавера.
Один дивиться на Вальжана й бачить злочинця, бо так написано в документі. Інший дивиться на злочинця й бачить людину, яка ще може стати кимось іншим.
Жавер живе в системі завершених визначень. Єпископ залишає людині можливість змінитися.
А Жан Вальжан усе життя знаходиться між ними.
Напевно, тому для мене «Знедолені» стали не просто романом про французьке суспільство, бідність, закон чи революційний Париж. У ньому все це є, і Гюго часом настільки захоплюється власними історичними, соціальними й політичними відступами, що я не завжди розумів, навіщо мені потрібно знати ще десятки сторінок про конкретну битву, монастир або паризьку каналізацію. Деякі частини я читав значно важче за інші, а революційний блок взагалі не став для мене улюбленим.
Але коли книга закінчилася, виявилося, що майже все це працювало на відчуття величезного світу, всередині якого одна людська доля здається маленькою, хоча для самої людини вона є всім.
І, можливо, саме тому я так довго не міг написати цю рецензію.
Я боявся щось упустити, бо роман залишив після себе не одну думку, яку можна красиво сформулювати у висновку, а цілу систему пов’язаних питань. Де закінчується відповідальність суспільства й починається відповідальність людини? Чи може закон бути правильним і несправедливим одночасно? Чи можна любити настільки сильно, що любов починає душити? Чи має людина право на нове життя після злочину? Чи має вона право на щастя, якщо сама досі не пробачила собі минуле? Чому одна людина, вирісши в жахливих умовах, стає Тенардьє, а інша Гаврошем? Чому Епоніна, якій майже нічого не дали, здатна віддати все? І скільки добра потрібно зробити, щоб перестати вважати себе людиною з жовтим паспортом?
На більшість цих питань Гюго не дає простої відповіді. І добре.
Бо якщо після більш ніж пів року я досі повертаюся до персонажів, сперечаюся з їхніми рішеннями, намагаюся зрозуміти, чи вчинив би так само на місці Вальжана, чи зміг би пробачити так, як єпископ, чи не став би в певних ситуаціях таким самим Жавером, значить роман продовжує жити вже поза своїми сторінками.
Для мене це і є одна з найвищих оцінок літературі.
«Знедолені» не стали для мене ідеальною книгою. Тут є довгі відступи, сюжетні збіги, величезна кількість авторського пафосу, персонажі часом наближаються до символів добра, зла, закону чи жертовності настільки, що перестають бути цілком реалістичними людьми. Але дивним чином саме ця надмірність тут працює. Гюго не намагався розповісти маленьку історію одного каторжника. Він хотів узяти людину, поставити її між законом, суспільством, Богом, любов’ю, бідністю, провиною, випадком і смертю, а потім подивитися, що від неї залишиться.
І у випадку Вальжана залишається вибір.
Не один великий вибір біля єпископа, після якого він назавжди став хорошим. А сотні дрібніших і більших рішень: не забрати чуже, врятувати Фошлевана, видати себе заради Шанматьє, забрати Козетту, не вбити Жавера, урятувати Маріуса, відпустити Козетту, сказати правду про себе навіть тоді, коли ця правда може забрати в нього останнє щастя.
І, напевно, саме через це я так люблю цей роман.
Не тому, що він говорить: будь добрим, і все буде добре.
Він такого якраз не обіцяє.
Він говорить щось значно складніше: світ може бути несправедливим до тебе, твоє минуле може переслідувати тебе навіть тоді, коли ти давно став іншою людиною, правильний вчинок може коштувати тобі всього, любов може завдати болю, а визнання іноді приходить тоді, коли вже майже пізно.
Але навіть після всього цього залишається питання, ким ти вибереш бути.
І Жан Вальжан відповідав на нього все життя.
