Як зараз пам'ятаю: спекотний липень 21-го. Я щойно перейшов на третій курс університету. Надворі — млосне безгоміння середини літа. Бездощів'я. Бджоли — сухі кришталики бурштину — рояться у зневодненому квітнику на маминому городі. Той квітник чимось нагадує мені сади Семіраміди, якими я собі їх уявляю. Десь тоді в мені виникла ця метафора. У майже безживному, напів мертвому оазисі на задньому подвір'ї мого будинку, в шелесті огіркового, всіяного дрібною щетиною, листя, між голок нишпорки-їжака, котрий щовечора снував тим садом, неймовірно дратуючи мого, ще тоді живого, собаку — Кропу. Дощ над Босфором.
Того літа я мав побачити Стамбул, але не збулося. Натомість побачив Охрид і Скоп'є, побував на Балканах, поглядом торкався туманних обрисів Албанії потойбіч Охридського озера. Але Босфор нікуди не зник. Це вічна протока між Заходом і Сходом, Північчю та Півднем. Я маю на увазі не географічні сторони світу. Стамбул — місце схрещення цивілізацій і культур. Периферія і центр світу в одній точці. Мені враз захотілося сховатись під тим дощем, омитися в його зимній старій купелі, мовби древній ремісник, який вернувся домів, перед вечерею змиває із себе піт і бруд. Тоді я вирішив: так назву свою першу збірку віршів.
Дощ, який перетікає в тягучі холодні води Босфору, символізує чисте авторське почуття і сконденсовану думку. Разом думка і почуття витворюють поезію. Босфор — метафора перетину шляхів, роздоріжжя, на якому поет перебуває протягом цілого свого життя. Кращої назви для дебютної книжки за понад два роки я не придумав. Де б не поїхав — усюди цей дощ. І в моїй уяві — ще небачений Босфор розтинає світ на чотири сторони: у Карпатах, у Бродах, у Львові та Києві.
Та поки збірка ще в процесі оформлення, є бажання поміркувати про ті паралелі і меридіани, які сьогодні схрещують нас. Про онтологічні виклики, які необхідно прийняти, щоб жити далі. Про занепад як один із викликів. Про те, як льодовик надії тане на очах і на його місці виникає скеля правди — вкрай неприємної, шерехатої правди. Про те, як, прийнявши цей "dasein" (за Гайдеґґером), нарешті отримати полегшення і спокій.
Нас огортає пітьма. Зимна сутінкова патока заповнює кожну порожню щілину. Надворі пахне листям і вогнями з лампад, які вигрівають клаптики сирого повітря, та такі жалюгідно малі, що ледь-ледь було б доста пташині для вдиху. Схильні романтизувати люди назвуть цю пору декадансною. Час розчарувань і невизначености, коли попри небажання визнавати очевидне потрібно називати речі своїми іменами. Час страху — тотального, всеохопного, всепроникного. Час, коли смерть бере гору над життям і постає єдиним виходом зі статусу-кво: помреш ти або твій ворог. У багатьох здають нерви. Багато хто просто забив і живе собі так, як жив до того. У когось безсоння через постійну думку: чи всім необхідним забезпечена близька людина на фронті. Хтось не спить через шахеди, які майже щоночі залітають на територію України. Сон — це чи не єдина втіха серед цього божевілля: п'янке забуття на студеному дні свідомости, схоже на наркотик, що вилікує від усіх хвороб.
Всі ми вшиті у тканину цього часу. Всі ми знерухомлені некерованою матрицею подій, яка розгортає зіжмаканий папір занепаду, розпрасовує його тривогою та очікуванням найгіршого. Занепад прочиняє свої скрипучі старі дверцята, радо вітаючи нас. Моє покоління — це покоління внутрішнього занепаду, симптоматичної втоми від життя. Ґенерація двадцятилітніх старців, котрі... загубили себе, щойно перетнувши межу повноліття. Про це співають пісні, про це згадують у розмовах, це віддзеркалюється у мемах — лакмусовому папірці настроїв і тенденцій у постіронічну епоху. Молоде життя стало занадто інертним. Воно наповнене подіями, але нетривке. Чи тривале воно — питання відкрите. Молодь не може оперспективлювати майбутнє далі, ніж на якийсь рік. І причина цьому — війна, яка триватиме ще невідомо скільки і потребуватиме все нових і нових ресурсів. Усе те, що раніше мало сенс, тепер виглядає безглуздо. Адже сьогодні немає нічого важливішого за війну. Війну, яка роз'їдає десятки тисяч життів і не квапиться задовольняти розгарячілі очікування тих, кого вона стосується опосередковано. Війну, яка не приймає розчарувань, а натомість кидає нові виклики, важчі за попередні. І так далі, і так далі... Словом, війну на виснаження, про яку написав Залужний у своїй новій статті. І при цьому Головнокомандувач чітко окреслив вихід із такої ситуації.
Водночас не все — війна і не всі — на війні. Навіть в умовах воєнного часу життя продовжує котити свій скрипучий віз. Так має бути. Людина хоче жити і в найскрутніших умовах, коли оголюється правда, а старі істини руйнуються. Доводиться витісувати нові скрижалі для поки ненаписаних заповідей, мостити нові стовпи для опертя. Відкидати істерики. Не дозволяти емоціям брати верх над розумом.
Нас усіх об'єднує один страх у різних проявах. Він передавлює артерії, крізь які перетікають наші голоси. Артерії культури, яка, безумовно, ніколи не втрачає актуальности, але під час війни відходить на задній план. Та культура крізь самотління спалахує там, де її ніхто не очікує. Це розрада для зболених душ. Шлях, яким можна дійти до нової філософії сприйняття світу. Віднайти те осердя українства, яке вирвали із тіла нації та жбурнули на дно океану історії ще за совітів, і вкласти його в себе. І з цим стоїчним стрижнем жити. І впевнено дивитися в майбутнє.
Чи потрібна сьогодні комусь моя книжка? Питання безглузде. Більше за все вона потрібна мені як спосіб самоствердитись. Зрештою, для чого автори видають книги? Більшість не заробляє з їх продажу ані копійки. Мабуть, це такий стиль життя. Так живуть письменники. Бо якщо написання твору — це процес вторинної рефлексії, то видання книги — можливість утвердити своє ім'я в літературі. Принаймні так було колись. А ще це спосіб адаптації у складні реалії сьогодення. Ти доповнюєш сучасну історію власним маленьким мітом. Можливо, для когось колись він буде важливим.
Дощ — розповсюджена нині метафора. "Цей дощ надовго..." — часто лунає в медіа. Дощ живить суху, збіднілу землю, роблячи її масною та густою, мов старий мед. Дощ ніколи сам по собі не є злом, адже навіть повені частіше спричиняє людська діяльність, аніж надмірні опади. Всі наші жалощі, всі наші скорботи врешті вимиють срібні дощі, якими нас щедро оросить непідвладний час. Ми колись розпадемось на атоми, а згодом перетечемо крізь ґрунти до великих підземних річищ, котрі наповнять нами моря й океани. А тоді висхнемо, трохи помандруємо — і проллємось дощем. Можливо, навіть над тим-таки вічним Босфором.
8. 11. 2023
