Сніг під ногами був твердим, майже кам’яним. Мабуть, за останні кілька днів він устиг двічі розтанути й двічі замерзнути, перш ніж остаточно перетворився на суцільну крижану масу. Під черевиками ламалися її верхні пласти, оголюючи нижні, ще міцніші, але слідів майже не залишалося — тільки тонкі тріщини на льоду. Ліс стояв голий і нерухомий. Чорні стовбури здіймалися в ніч, переплітаючи над головою тонкі гілки, з яких звисали довгі бурульки, місцями настільки густі, що дерева здавалися закутими в прозоре скло. Небо залишалося темним, проте сніг відбивав його холодне світло з дивовижною щедрістю, забарвлюючи землю в густу синяву й дозволяючи бачити далеко між стовбурами, де тіні поступово зливалися з ніччю.
Я не пам’ятав, як сюди потрапив, і навіть не намагався цього з’ясувати. Мороз проникав крізь одяг, торкався шкіри, стискав пальці й щоки, а повітря, яке я вдихав, здавалося настільки холодним, що мало б обпалювати легені. Проте мені не хотілося ні прискорювати крок, ні шукати прихистку. Холод був усюди, навіть у мені, і часом важко було зрозуміти, чи це ліс віддає мені свій мороз, чи я сам наповнюю ним простір навколо. Я йшов неквапливо, прислухаючись до хрускоту криги та власного дихання, яке ненадовго зависало перед обличчям білою парою.
На одній із нижніх гілок сидів ворон. Великий, із чорним блискучим пір’ям, він трохи схилив голову набік і стежив за мною одним оком, не виказуючи жодного наміру злетіти. Його тонкі кігті міцно охоплювали зледенілу гілку. Я наблизився, на кілька секунд зупинився перед ним, а потім рушив далі, відчуваючи на собі його погляд. За кілька кроків під черевиком несподівано хруснула прихована снігом гілка. Тріск вийшов настільки різким, що на мить заповнив собою весь ліс. Ворон голосно каркнув, важко змахнув крилами, обсипавши землю крижаними уламками, і зник серед чорних верхівок.
Невдовзі дерева почали рідшати, відкриваючи невелику галявину, посеред якої стояла стара двоповерхова будівля. Вона мала просту прямокутну форму й нагадувала сільську лікарню або якусь давно забуту технічну установу. Її стіни колись були вкриті сірою штукатуркою, але роки й волога залишили від неї лише нерівні плями, між якими проступала червона цегла. Вузькі вікна чорніли порожніми отворами, а дах подекуди просів, залишивши над одним із кутів нерівну лінію зламаного карниза. Біля бічної стіни височів старий трансформатор, оброслий товстою кригою та рудою іржею. Кілька тонких металевих листів відійшли від його корпусу й тепер ледь трималися на проржавілих болтах.
Вітер посилився саме тоді, коли я наблизився до будівлі. Спочатку почувся тихий металевий стогін, потім один із листів здригнувся, зачепив сусідній, і над галявиною рознісся довгий неприємний скрип. Метал терся об метал із такою наполегливістю, що здавалося, ось-ось розірветься, проте з кожним новим поривом усе повторювалося. Крижаний пил почав бити в обличчя, заганяючи сніг за комір, і я попрямував до входу.
Вхідні двері були важкими, дерев’яними, пофарбованими в темно-червоний колір. Фарба взялася тріщинами, а біля ручки крізь неї проступало почорніле від вологи дерево. Я натиснув на холодну ручку, навалився плечем, і двері повільно піддалися, протягнувши нижнім краєм по потрісканій підлозі. Усередині пахло вогкістю, старою штукатуркою й деревом, яке багато років не просихало. За входом простягався довгий коридор із темними дверними отворами обабіч, а крізь розбиті вікна проникало синювате нічне світло, вихоплюючи з темряви шматки стін, уламки скла та залишки облупленої фарби. У самому кінці виднілася вузька смуга теплого світла.
Я рушив до неї, майже не дивлячись під ноги. На стінах залишилися прямокутні плями від давно знятих табличок, деінде висіли оголені дроти, а підлога була всіяна уламками плитки. Дійшовши до останніх дверей, я побачив над ручкою невелику металеву пластину з цифрою сім. Крізь щілину на коридорну стіну падало нерівне світло, що то піднімалося майже до стелі, то опускалося до самого плінтуса.
Я штовхнув двері й увійшов.
Кімната була майже порожньою. Біля стіни лежав тонкий матрац, у кутку стояв невеликий дерев’яний стіл, а навпроти нього чорніло розбите вікно зі старою перекошеною рамою. Крізь відсутні шибки виднілися засніжені дерева. На столі горіла гасова лампа, кидаючи тепле світло на дерево й залишаючи решту приміщення в напівтемряві.
Я зачинив за собою двері й попрямував до столу. У напівтемряві довелося переступити через пошкоджену дошку підлоги, яку я помітив лише тоді, коли вже обійшов. Моя рука сама лягла на край стільниці, пальці знайшли невелику вибоїну в дереві, і я затримав їх там на мить, розглядаючи полум’я.
Поруч із лампою лежали кілька списаних аркушів. Папір пожовтів, його краї місцями загнулися, а рядки, виведені чорним чорнилом, ішли нерівно, подекуди збиваючись ближче до краю сторінки. Верхній аркуш трохи піднявся від протягу, відкривши частину наступного, і знову опустився на стіл. Я бачив знайомі обриси літер, проте не став придивлятися.
Я знав, що там написано.
Знав кожен рядок, хоча не прочитав жодного слова, і не відчував найменшого бажання знову до них повертатися. Аркуші продовжували ледь ворушитися від протягу, часом торкаючись скляного ковпака лампи. Я залишив їх лежати й узяв лампу за металеву основу.
Полум’я горіло невисоко, трохи здригаючись від вітру, який проходив крізь розбите вікно. Скляний ковпак укрився тонкою кіптявою, а всередині ледь помітно коливалася рідина. Я підняв лампу ближче до обличчя, намагаючись роздивитися її старий механізм, коли скло раптом луснуло з різким сухим тріском.
Короткий вибух розірвав тишу, і полум’я вихопилося назовні. Воно перекинулося на стіл, миттєво охопило рукопис, побігло по дерев’яних дошках і здійнялося стінами до стелі з такою швидкістю, наче все приміщення було завчасно просочене пальним. Гаряче повітря вдарило в обличчя, залишки скла посипалися на підлогу, а вогонь уже виривався з-під дверей і пожирав дерев’яну раму розбитого вікна.
Я залишився стояти посеред кімнати, спостерігаючи, як полум’я вигинається над головою, знаходить нову поживу там, де ще мить тому не було нічого, здатного горіти, і поступово заповнює весь простір. Воно здіймалося високими жовтогарячими язиками, біля самої основи ставало майже білим, а далі темнішало до густого червоного кольору. У повітрі кружляли клапті обгорілого паперу, один із яких повільно опустився біля моїх ніг, розсипавшись на дрібний попіл ще до того, як торкнувся підлоги.
Я не намагався вийти. Вогонь незабаром мав ущухнути, і мені залишалося тільки дочекатися цього. Спочатку полум’я опустилося до підлоги, потім зникло з дверей, залишивши на дереві широкі чорні смуги, а останні яскраві язики розпалися на маленькі червоні вогники, які ще деякий час тліли серед обвуглених уламків. Повітря наповнилося димом і гірким запахом гару. На місці столу лежали потемнілі дошки, серед яких ледве жевріла остання жарина.
Я вийшов у коридор і сперся долонею об стіну.
Під рукою залишилася мокра пляма.
На сірій штукатурці темнів відбиток моєї долоні — виразний, із розчепіреними пальцями, від яких донизу тягнулися тонкі червоні цівки. Я підняв руку до світла й побачив, як кров збирається між пальцями, повільно огинає суглоби й великими краплями падає на підлогу. Друга долоня була такою самою. На шкірі не виднілося жодної рани, проте кров продовжувала витікати, просочуючи манжети й залишаючи на одязі широкі вологі плями.
Я почав витирати руки об штани, та кров лише розмазувалася по тканині. Вона була густою, холодною й липкою, затримувалася під нігтями, склеювала пальці й залишалася на всьому, до чого я торкався. Я тер долоні дедалі сильніше, оглядав зап’ястки, шукав порізи, знову розтискав пальці, дивлячись, як між ними з’являються нові червоні цівки. Краплі падали дедалі частіше, збираючись у калюжу біля моїх ніг; я відступив від неї й побачив, що на підлозі залишилися криваві сліди. Дихання збилося, і я вже не міг відвести очей від рук.
Із сьомої кімнати потягнуло жаром.
Спершу запекло обличчя, потім руки, плечі та спину, де під обгорілим одягом почала нити шкіра. Мороз, який досі супроводжував мене мовчазно, тепер пробирав до кісток, змушуючи тіло тремтіти, хоча за кілька кроків знову розгорався вогонь. Я рушив до виходу, але зупинився, почувши за спиною гуркіт. Двері сьомої кімнати зірвалися з верхньої завіси, повисли на нижній і, повільно нахилившись, упали на підлогу разом зі шматком штукатурки. Із прорізу вирвалося полум’я, яке побігло вздовж коридору, охоплюючи старі дерев’яні рами.
Надворі завивав вітер. Іржаві листи трансформатора билися один об одного з такою силою, що їхній скрегіт пронизував усю будівлю. Я затулив вуха, проте звук залишався: тонкий, наче хтось повільно проводив лезом по склу, а за мить — низький, надсадний, немов метал намагався зігнутися там, де давно втратив гнучкість. Він відгукувався в зубах, змушував стискати щелепи, і від кожного нового пориву мені здавалося, що старий трансформатор ось-ось розірве самого себе.
Коридор наповнювався димом. Кров стікала з рук, жар обпікав обличчя, а холод зводив м’язи; я відступав від полум’я, притискався до крижаної стіни й одразу відсахувався від неї, ніде не знаходячи полегшення. Плечі й спина стиснулися до болю, ніби окремі м’язи перетворилися на тверді вузли під шкірою. Скрегіт не вщухав. Я стиснув кулаки так сильно, що нігті впилися в долоні, і мені захотілося вдарити в стіну, розтрощити двері, дістатися до проклятого трансформатора й ламати його доти, доки не залишиться нічого, здатного видати хоча б один звук. Над головою посипалася штукатурка, десь у глибині будівлі з гуркотом впали ще одні двері. Я вже не розрізняв тріску дерева й ударів металу, метався між стінами, ледве встигаючи вдихнути, а тоді зупинився перед найближчими дверима й розмахнувся закривавленим кулаком.
Тоді я побачив дитину.
На вході стояла маленька дівчинка років чотирьох, у теплому світлому пальті й шапочці, з-під якої вибивалося кілька пасом волосся. Її обличчя було красивим і спокійним, щоки трохи порожевіли від морозу, а великі очі дивилися прямо на мене. Вона не рухалася, не відступала від порога й нічого не запитувала.
Я опустив руку.
Полум’я зникло так раптово, що я навіть не встиг побачити, як воно згасало. Разом із ним стих вітер, замовк трансформатор, і будівля занурилася в глибоку тишу. Біль відступив, перестало пекти обличчя, зникло тремтіння, а стиснуті пальці самі розпрямилися. Кров більше не текла, хоча руки залишалися вкритими темними червоними слідами.
Я подивився на долоні, потім на дівчинку й опустив очі.
Мені було соромно за себе.
Я хотів щось сказати, проте не знаходив слів. Подивився на вимазані кров’ю долоні, спробував заховати їх за спину, але дівчинка вже бачила їх. Вона не відводила погляду.
Вона підійшла ближче, дістала з кишені маленьку білу хустинку й простягнула мені.
Я взяв її обережно, намагаючись не забруднити раніше, ніж устигну розгорнути, і почав витирати пальці, долоні та зап’ястки. Кров легко сходила зі шкіри, залишаючи на тканині червоні розводи, а під ними поступово проступали звичайні лінії й складки. Я витирав кожен палець окремо, старанно очищав місця біля нігтів, повертав руки до світла й знову знаходив дрібні сліди, яких хотілося позбутися.
Дівчинка чекала.
Я кілька разів підводив на неї очі, потім знову повертався до рук. Вона не квапила мене ні словом, ні рухом; я міг витирати одну й ту саму пляму стільки, скільки було потрібно. Нарешті на шкірі не залишилося крові.
Тоді вона простягнула мені долоню.
Я ще трохи потримав хустинку в руках, склав її навпіл і заховав у кишеню. Лише після цього взяв маленьку теплу руку, яка відразу охопила мої пальці.
Ми пішли до виходу. У коридорі більше не було ні диму, ні жару. Двері сьомої кімнати лежали на підлозі, а крізь темний отвір виднілася частина обвугленої стіни. Я пройшов повз, не зазираючи всередину, і невдовзі ми опинилися надворі, де морозне повітря вже не обпікало обличчя, а між деревами на сході проступала тонка світла смуга.
Дівчинка повела мене вздовж будівлі, обійшла її з протилежного боку й звернула в ліс, де я ще не був. Тут дерева росли густіше, земля підіймалася невеликими пагорбами, а сніг лежав незайманим, без жодних людських слідів. Ми йшли повільно, тримаючись за руки, і я підлаштовував свої кроки під її коротку ходу. Подекуди доводилося переступати через повалені стовбури або пригинатися під низькими гілками, вкритими кригою, але дівчинка впевнено обирала дорогу, і я йшов за нею, не питаючи, куди ми прямуємо.
Ніч поступово втрачала свою густину. Сніг, який раніше відливав темною синявою, світлішав, оголюючи дрібні кристали льоду на поверхні, а чорні стовбури дерев набували коричневих і сірих відтінків. Перші сонячні промені торкнулися верхніх гілок; там, де ще недавно висіли важкі крижані нарости, заблищали маленькі бруньки. З кожною хвилиною світла ставало більше. На кінчиках бурульок набухали прозорі краплі, зривалися й падали на сніг, і невдовзі навколо чулося тихе, нерівномірне капання. Лід відступав від кори, тонкі гілки поволі розпрямлялися, звільняючись від його ваги, а твердий сніг під ногами починав піддаватися, зберігаючи сліди наших кроків. Я відчув на обличчі перше тепло сонця й підвів голову: крізь дерева вже було видно його золотий край.
Невдовзі ліс почав рідшати. Попереду відкривалася широка галявина, за якою вже не було видно дерев, і ми поступово вийшли до її краю. Я зупинився й озирнувся назад. Крізь стовбури простягався вузький просвіт, яким ми щойно пройшли, але старої будівлі звідси вже не було видно. Десь далеко каркнув ворон, і його голос ненадовго рознісся між деревами, перш ніж розчинитися в ранковому повітрі. Сонце піднімалося над лісом, і на снігу перед нами вже лежало довге світло ранку.
Дівчинка стояла поруч, тримаючи мене за руку.
Я повернувся до неї, і ми рушили далі.
Над нами з тонкої гілки зірвалася велика прозора крапля, упала на мою долоню й повільно стекла між чистими пальцями, що тримали маленьку теплу руку.
