«Трудівники моря» стали для мене дивною сумішшю «Мобі Діка», «Старого і моря» та «Робінзона Крузо», тільки написаною Віктором Гюго з усією властивою йому монументальністю. Звісно, така асоціація працює лише на рівні мого читацького сприйняття: «Мобі Дік» вийшов раніше за роман Гюго, «Робінзон Крузо» тим більше, а от «Старий і море» з'явиться майже через століття. Проте під час читання я постійно ловив себе на відчутті спорідненості цих книг: людина залишається сам на сам із морем, природа перестає бути декорацією і перетворюється на повноцінного суперника, а боротьба за виживання поступово стає боротьбою людини із самою собою.
Зрештою роман мені сподобався. Сподобався сюжетом, трагізмом, несправедливістю, відданістю і тією відчайдушністю, з якою його головний герой іде до своєї мети.
Жильят виявився для мене хорошим персонажем. Він відлюдник, який не братається майже ні з ким, окрім природи й моря. Серед людей він дивний, незрозумілий і чужий, зате море, якого бояться інші, стає для нього майже другом. Це стихія, яка його захоплює, випробовує і водночас робить сильнішим за інших людей на суходолі. Там, де звичайна людина бачить лише небезпеку, Жильят здатний зрозуміти середовище, пристосуватися до нього і зрештою зробити те, що для інших здається неможливим.
Особливо цікаво це працює на фоні місцевих жителів. Гюго добре показує простих людей, які все нормальне й ненормальне, але незрозуміле для них, готові пояснювати дияволом, чаклунством чи іншою містикою. Жильят стає однією з жертв такого упередження. Суспільство бачить у ньому дивну, майже нечисту людину саме через ті якості, які згодом дозволяють йому виявитися сильнішим, витривалішим і, зрештою, людянішим за багатьох із тих, хто його засуджував.
Взагалі Гюго дуже любить гратися з різницею між тим, ким людина здається суспільству, і тим, ким вона є насправді. Найкраще після Жильята це видно на Клюбені. Він став одним із небагатьох другорядних персонажів, які мене справді зацікавили, але, на жаль, саме тоді, коли читати про нього стало особливо цікаво, він практично виходить із сюжету. Через це залишилося відчуття, що персонажа можна було використати значно більше. Водночас сам контраст хороший: одного суспільство вважає надійною і порядною людиною, хоча за цією репутацією ховається зовсім інше, а другого підозрюють мало не в чаклунстві, хоча саме він зрештою здійснює найбільш самовідданий вчинок у романі.
Інші другорядні сюжетні лінії мене зачепили значно менше. Для мене ця книга майже повністю тримається на Жильяті, морі та його боротьбі. Саме коли герой залишається фактично сам на сам зі стихією, роман розкривається найсильніше.
Хоча тут проявляється й те, що одночасно подобається і втомлює мене у Гюго. У нього що не книга, то енциклопедія певного часу та середовища. Він не може просто поселити персонажа в якомусь місці й почати розповідати його історію. Йому обов'язково потрібно пояснити саме місце, людей, їхні звичаї, забобони, історію, природу, архітектуру чи, як тут, море, кораблі, скелі, течії та механізми. Середовище поступово перестає бути фоном і саме стає другорядним персонажем роману.
Я розумію, навіщо він це робить, і часом мені це навіть подобається, але детальний опис усього і вся для мене все одно буває монотонним і занадто відірваним від сюжету. У «Соборі Паризької Богоматері» ця особливість Гюго для мене взагалі досягала апогею. У «Трудівниках моря» її теж вистачає, хоча тут море настільки важливе для самої історії, що значна частина цих відступів усе ж працює на загальне відчуття роману.
Є ще одна особливість оповіді, яка мені здалася цікавою. Гюго часто спочатку показує наслідок, якусь дивну деталь або майже незрозумілий епізод, а вже значно пізніше повертається назад і пояснює, що насправді сталося. Мені такий прийом зайшов, хоча цілком можу зрозуміти людей, яких він почне дратувати після кількох повторень. У певному сенсі тут навіть є щось від детективного роману: ти знаєш результат, але ще не знаєш механізму, який до нього привів.
Особливо цікаво це стало помітно, коли я почав повертатися до вже прочитаних частин, знаючи сюжетні розв'язки. Коли вже знаєш, куди все прийде, починаєш дивитися не на те, що станеться далі, а на те, як Гюго до цього готував. Стає видно гачки, які він розвішує заздалегідь: випадкові на перший погляд деталі, характеристики людей, пояснення неможливості певних подій, зіставлення минулого й майбутнього. Те, що під час першого читання можна прийняти за черговий відірваний від сюжету відступ Гюго, іноді виявляється підготовкою до речей, які стануть зрозумілими лише значно пізніше.
Але головне, заради чого для мене варто було читати цей роман, — фінал Жильята.
Він здійснює майже неможливе. Перемагає море, самотність, власне виснаження і стихію, перед якою більшість інших людей виявилися безсилими. Він повертається фактично переможцем і отримує право на те, заради чого все це робив: на шлюб із Дерюшетт.
І саме тут відбувається його справжній подвиг.
Дізнавшись, що Дерюшетт кохає іншого, Жильят відмовляється від свого повного права вимагати виконання обіцянки. Причому відмовляється не просто відійшовши вбік. Він розігрує всі карти, які має на руках, уже не для власного щастя, а для того, щоб одружити її з людиною, яку вона справді кохає. І особливо трагічно, що цією людиною стає той, кого взагалі могло б не бути серед живих, якби не сам Жильят.
Для мене саме тут його образ остаточно складається.
Він виявився здатним перемогти природу, але не захотів перемагати іншу людину. Міг боротися з морем, скелями, бурею і власним тілом до останнього, але коли зрозумів, що серце Дерюшетт належить іншому, відмовився боротися за неї проти її власного бажання. Можливо, саме тому його відданість виглядає настільки трагічною: він отримав можливість забрати свою нагороду, але добровільно відмовився від неї, тому що кохання для нього виявилося важливішим за право володіти коханою людиною.
А потім Гюго замикає всю історію майже ідеальним трагічним колом.
Жильят повертається до моря. До єдиної стихії, з якою він, здається, протягом усього роману був ближчим, ніж із людьми. І віддається йому на тому самому місці, де мав загинути чоловік, якому він щойно власноруч віддав можливість бути поруч із Дерюшетт. Один отримує життя і кохану жінку завдяки Жильяту, а сам Жильят займає його місце перед морем.
У цьому є страшна несправедливість, але водночас саме вона робить фінал таким сильним. Жильят переміг стихію і програв життя. Зробив те, чого не зміг би зробити майже ніхто, але залишився без єдиного, чого насправді хотів для себе.
І тут я мимоволі згадав не тільки «Старого і море» чи «Робінзона Крузо», а й нещодавно прочитаного мною «Фінансиста». Каупервуд і Жильят виявилися для мене майже протилежними відповідями на одне питання — що людина має право зробити заради власного бажання? Каупервуд ставить бажання вище за зовнішні моральні обмеження і, якщо бачить перед собою бажану ціль, шукає спосіб її отримати. Жильят отримує майже повне право на бажане і саме в цей момент добровільно від нього відмовляється, тому що розуміє: щастя іншої людини лежить в іншому напрямку.
Я не впевнений, що абсолютна самопожертва Жильята є правильною відповіддю. Його шляхетність зрештою доходить до самознищення, і в цьому для мене теж є питання до героя. Але як літературний образ він працює прекрасно.
Серед людей Жильят був чужим. Серед моря — своїм. Люди бачили в ньому дивного відлюдника, море зробило його героєм. Він переміг стихію, яку ніхто інший не міг перемогти, але добровільно відмовився від єдиної нагороди, заради якої вступив із нею в боротьбу. А коли серед людей йому більше нічого не залишилося, він повернувся до єдиного, чому, здається, насправді належав усе своє життя.
До моря.
