Памятаю, мені в дитинстві завжди подобалися історії по терплячих людей, які в кінцевому результаті завдяки своєму терпінню добивалися успіху. Часто по телевізору показували історії подібного типу – щось в дусі „американської мрії”. Як дівчина чи хлопець із бідної сім’ї починали свій шлях по сходженню на вершини із роботи покоївки, офіціанта, прибиральниці і т. д. Такі собі „осучаснені Попелюшки”. Особливо вони мені подобалися тим, що знали: перетерпіти важкий період роботи в забігайлівці – важливий і необхідний етап, який потрібен для того, щоб рухатись далі. Тобто вони не приходили туди з наміром все життя пропрацювати офіціантом чи прибиральником, ні. А просто знали, що необхідно там тимчасово помучитися, щоб зрештою досягти своїх цілей.
До речі, сама класична Попелюшка теж була дуже терплячою – подумайте тільки, стільки часу зносити знущання сестер та мачухи! Але от сама Сіндерелла мені подобалася менше за її сучасні варіанти, бо вона готова була ось так, в терпінні, провести все своє життя. А якби не зявилася Добра Фея, то так воно і було б. А тепер спробуємо перенести цю історію в реальне життя. Тут Добрих Фей вже точно немає. А, отже, Попелюшка й справді зістарилася б, терпляче прислуговуючи мачусі та злим сестрам.
Отже, терплячість – це риса позитивна чи негативна? Є приказка, що „терпіння і труд” – все перетруть”. Але чи не перетруть вони саму людину в кінцевому результаті? Змусять бути Попелюшкою, до якої ніколи не прийде Добра Фея, бо в реальному житті вони, як ми знаємо, не водяться?
Зтерпиться-злюбиться
Соломія терпить свого хлопця Антона вже п’ять років, і навіть погодилася вийти за нього заміж. У ньому – купа рис деспотичного домашнього тирана. Бойфренд повністю контролює, де, коли і з ким Соломія проводить час і ревнує до кожного стовпа. Якщо йому забагнеться, може взяти і не пустити її на День народження до найкращої подруги. І взагалі, кожного разу коли дівчина хоче кудись „відпроситися” у нього – навіть просто піти погуляти з подругами – це робиться з величезними впрошуваннями або й скандалами.
А вони це навіть не одружені! Цікаво, що ж буде після весілля? Він назавжди закриє її під замком?
Подруги Соломії із ним взагалі не розмовляють. Бо кілька разів, коли йому щось не сподобалося, він нецензурно облаяв їх. Стосунки в самій парі теж вкрай натягнуті – хлопець спілкується з Соломією виключно у наказово-недбалому тоні, і між ними мало не щоп’ять хвилин вибухають сварки навіть через дрібниці.
На питання, чому вона ще й досі з Антоном, дівчина опускає очі долу і знизує плечима.
Каже, що вже навіть не знає, чи любить його – швидше за все, що ні. Але вони вже так довго зустрічаються, всі знають, що вони разом, в тому числі батьки, вона звикла до нього і боїться залишитися одна... Ну і так далі по списку.
Своєю згодою вийти заміж за нього Соломія підписалася терпіти Антона коло себе решту життя. Шансів, що людина зміниться, нуль – хіба що йому зроблять лоботомію і виправлять його „зсуви по фазі” хірургічним шляхом. Але це – так само вірогідно, як і те, що прилетить Добра Фея.
То кому зробить добре Соломія своїм терпінням? Хіба що власне Антону, якому вигідно мати вдома кімнатну собачку, без подруг та інших занять, яка зрештою буде мовчки зносити все. І займатиметься тільки обслуговуванням його, коханого. Хоча при бажанні Соломія – розкішна висока блондинка – без проблем би знайшла собі іншого, нормального бойфренда. Проте вона вже винесла собі вирок – „терпіти все життя” – і, здається, міняти його не збирається.
Школа виживання
Ігор дуже радів тому, що вступив у престижний Вуз. Та що там казати, він, хлопчик із насправді бідняцької сімї, потрапив на Міжнародні відносини – в таке просто неможливо було повірити. І ось, гордий собою та веселий, він прийшов на перше заняття. І... тут же скис. Бо побачив, в якому оточенні йому доведеться вчитися – діти-„мажори” неприязно оглядали його старенький светрик та потерті черевики, і перешіптувалися. Все стало ясно без слів. Не встигнувши навіть вперше сісти за своє місце, він вже став „білою вороною”.
Але не тільки одногрупники виявилися упередженими щодо його фінансового стану. Як виявилося, викладачі теж „оцінювали” платоспроможних на екзаменах студентів. Неважко було здогадатися, що цей хлопчина навряд чи зможе заплатити „тариф” – від 300 до 500 у.о. за екзамен.
Тому своєрідним хобі для них стало кожної пари викликати хлопця відповідати одним з перших і „валити” всіма можливими способами та принижувати перед одногрупниками.
Які, в свою чергу, вважали такий стан речей закономірним і по їхніх задоволених обличчях та смішках було явно видно, що вони схвалюють таку поведінку. В результаті Ігор дуже змінився – став мовчазним і якимсь затравленим, навіть у компанії друзів не міг розслабитися. Батьки, звичайно, радили не звертати увагу на такі дрібниці – мовляв, йому потрібен престижний диплом. А хлопець просто з острахом чекав сесії, бо розумів – без грошей його, безсумнівно, „завалять” на екзаменах. Так і сталося – три нездачі і стільки ж прозорих натяків від викладачів: без грошей на перездачу можеш навіть не приходити. А між тим Ігор навіть десь глибоко всередині радів тому, що його, можливо, виключать з універу. Він стомився щодня терпіти знущання викладачів та одногрупників, і жахався при думці, що це все буде продовжуватися аж 5 років.
А сенс?
Проте першу сесію йому таки вдалося здати – з горем пополам батьки таки назбирали грошей на два хабара, навіть трохи влізши в борги. Третій довелося здавати при університетській комісії. При цьому Ігор ще й отримав „на горіхи” від предків – мовляв, він недостатньо старанно вчився, тому викладачі мали до чого придертися. А хлопець ніяк не міг їм втовкмачити, що вчися – не вчися, він просто не зможе сам-один зламати систему хабарництва, яка склалася на факультеті для дітей олігархів.
На другий семестр, коли Сергій кілька разів сів на кнопки, дбайливо підкладені його одногрупниками, він зрозумів, що став тепер не лише „білою вороною”, але й об’єктом для знущань. „Товариші” висміювали його одяг, запитували, на якому смітнику він його взяв, чи, може, придбав на секонд-хенді для бомжів. Веселилися з того, що він їздить на маршрутках та метро (у них же всіх – власні або як мінімум батьківські авто, в декого навіть з водієм). Одного разу навіть придумали забаву, збираючи „пожертви” для жебрака, та поставивши потім на Ігореву парту капелюх з копійками. Нападки викладачів, у свою чергу, ще посилилися, і, хоча хлопець витрачав весь вільний час на зубріння, не міг нічого зробити з ярликом „тупого”.
А одного разу у спільній компанії Ігор познайомився з Сашею, який теж навчався на тому ж факультеті, і був з небагатої сімʼї. Той розповів, що йому знайома Ігорева ситуація – адже Саша сам мав справу з чимось подібним. Ігор сподівався, що хлопчина дасть йому надію: він не марно мучиться. От закінчить універ, і зі своїм супер-престижним дипломом влаштується на хорошу роботу, і „все буде файно”, як співає Вова зі Львова... Але замість цього Саша сказав Ігорю, що зараз працює... кур’єром з доставки обідів. Адже диплом-дипломом, а щоб влаштуватися на роботу за такою спеціальністю, знову ж таки потрібні знайомства або дуже-дуже великі гроші.
Тут Ігор зрозумів – терпіти всі тортури немає змісту. Через деякий час під жахливі крики батьків він покинув універ та влаштувався на роботу. На фірмі швидко оцінили розумного та відповідального хлопця, і зараз він працює на добре оплачуваній посаді, в хорошому колективі, та навчається заочно в іншому Вузі.
Робота чи тортура?
Марина пішла на роботу в одну дуже відому компанію. Зарплати там обіцяли дуже і дуже хороші, тому дівчина вже раділа перспективам. Але не так все склалося, як гадалося.
Попрацювавши там деякий час, Марина зрозуміла: на цій роботі жахливо абсолютно все, крім тієї самої високої зарплати. Затримуватися на роботі доводиться мало не до ночі, часто - без жодного вихідного. Сказати, що начальство – жахливе – не сказати нічого.
За весь час роботи там Марина жодного разу не чула, щоб хоча б когось одного похвалили за виконану роботу. Завжди всіх відчитують, і при цьому в 90 відсотках розповідають про те, який же працівник тупий та некомпетентний, і як взагалі можна було додуматися зробити таку дурницю. І лише в 10 відсотках, ретельно дослухаючись, можна вловити, що ж саме, власне, ти зробив не так і як же тепер твою страшну провину виправити.
Начальство каже, що, мовляв, якщо чогось не розумієш – підходь і запитуй. Але як тільки спробуєш справді спитати – тебе відразу відчитують за те, що ти знов-таки тупий і взагалі, як можна працювати з людиною, яка нічого не розуміє.
Ясно, що в такій обстановці й всі працівники ходять похмурі та насторожені. А ще – процвітають „шестірки”, які йдуть і розповідають начальству про промахи колег, які їм не подобаються. Розподіл завдань теж нерівномірний – в один час люди перевантажені роботою, яку просто нереально зробити за даний час. А в інший – не мають взагалі ніяких завдань і начальство кричить на них, що вони нічого не роблять, і хай, мовляв, шукають собі роботу самі.
Щодня Марина приходить розбита і нещасна додому, вона тільки й робить, що жаліється всім друзям та розповідає в деталях усю цю ситуацію. Насправді, незважаючи на високу зарплату, там дійсно величезна „текучка” кадрів – люди просто не витримують. Кілька років тому взагалі було таке, що всі працівники в складі більш ніж 30 чоловік звільнилися за власним бажанням – так їх довели.
Тому Марина задумалася – скільки ж вона буде терпіти цей жах, виснажуватися і вимотувати свої нещасні нерви? Адже справді – кожен робочий день став для неї справжньою мукою. Про жодне задоволення від роботи навіть не йдеться, дівчина думає тільки про те, як би домучити робочий день до кінця, доповзти додому і лягти спати.
І раптом Марина зрозуміла просту і банальну річ – адже вона працює тут не просто так, а саме через високу зарплату! Так, гроші – це не завжди вагома причина для того, аби залишатися на роботі, яку ненавидиш. Але справа в тому, що вона точно знала, куди витратить ці кошти. І як тільки вона назбирає необхідну суму, зможе звільнитися з роботи і втілити свої плани в життя. Тому зараз дівчина стала навіть більш спокійно ставитися до всього негативу – адже вона знає, що терпить це все для конкретної мети.
То терпіти чи ні?
Отже, з цього вищеописаного можна зробити висновок, що терпіння – це не завжди хороша риса. Якщо її використовувати неправильно, можна просто страждати все життя.
Навіщо зносити те, від чого можна відмовитися та жити щасливо? Коли ж краще „вимкнути” свою терплячість і, образно кажучи, (а іноді – й не зовсім образно) – послати все під три чорти?
Все дуже просто – для цього необхідно визначитися, чи є в тебе конкретна ціль, кінцева мета, до якої ти прийдеш, перетерпівши зараз важкий період. Наприклад, у Соломії такої мети немає, бо надіятися, що її хлопцю раптом „перемкне”, і він стане люблячим та турботливим – марно. Вона не змогла змінити його за 5 років, навряд чи зможе змінити надалі. Вона буде мучитися і терпіти його все життя таким, яким він є зараз. Єдиний вихід в такій ситуації – негайно розірвати стосунки та шукати того, хто справді зробить тебе щасливим.
У ситуації Ігоря він спочатку вважав, що має мету – диплом. Але, по-перше, навіть заради престижної освіти терпіти суцільний негатив аж цілих п’ять років – чи не занадто жорстоко по відношенню до самого себе?.. А по-друге, він трохи запізно, але нарешті усвідомив, що його ціль – насправді міраж, і вона не варта навіть менших зусиль. Вже не кажучи про те, що зносив він. І, хоча й помучившись зайвий час, він таки прийняв правильне рішення – перестав терпіти та покинув універ. І знайшов роботу, де терпіти взагалі не доводилося – його там люблять і цінують.
Щодо Марини, то її терпіння можна назвати виправданим. Вона має конкретну мету – заробити певну суму грошей. Після того, як вона досягне цієї цілі, дівчина покине ненависну компанію і за допомогою зароблених грошей буде втілювати свої плани.
На жаль, в житті таки іноді доводиться терпіти речі, які нас не влаштовують, бо інакше добитися чогось дуже складно. Це може стосуватися як дрібниць (наприклад, пересидіти один вкрай нудний урок або пару), так і глобальних речей – як робота, стосунки та саме навчання. Але слід пам’ятати, що терпіння повинно бути лише засобом для досягнення цілі, - місточком, який веде тебе у світле майбутнє, де терпіти нічого і нікого вже точно не доведеться.
Автор: Лана Ткаченко
На коучнг з особистого росту можна записатися за і-мейлом: danika.krulos@gmail.com
