У Росії все добре, а ми всі помремо. 50% цього твердження — правда. Українську громаду іноді кидає з крайнощів у крайнощі. Часто одні й ті самі люди спочатку пишуть про тупих і недолугих орків, а потім про “нескінченні російські ресурси, ефективність диктатур, недолугість заходу” і взагалі усе те, що вкладають Путін і Ко у концепцію “Росію неможливо перемогти”. До речі, самі ж росіяни цей порядок денний просувають.
Поточний стан українського суспільства цілком збігається з тим, що було рівно рік тому.
Тому сьогодні ми трохи поговоримо про російську соціологію. Росія, як і Україна, підходить до другого важливого психологічного рубежу — два роки повномасштабної війни. Після чого протягом 3-6 місяців буде спостерігатися суспільно-політична реакція на результати цього періоду. Суспільство перетравлює, політика й економіка, партнери тощо.
Війна і в Росії, і в Україні вже стабільно сприймається як війна на виснаження, де жодна зі сторін не може ЗА ПОТОЧНИХ УМОВ здобути вирішальної перемоги на полі бою ШВИДКО. Я зараз не розмірковую, так це чи ні (бо ситуація може швидко змінитися, особливо якщо партнери припинять гратися в дурника). Зараз важливо як суспільство сприймає війну.
Так, нам треба навчитися сприймати Росію, російський режим і росіян без емоційних викривлень. Без “непереможної імперії”, без “генетичних рабів” і без всіх інших екстремумів. Так краще аналізувати. Тож - погнали.
Частина 1. Поточні цифри. Введення в контекст.
Що ми бачимо у Росії зараз? (Тут і далі використовуються дані Russian Fields і Левада, бо інша російська соціологія не може сприйматися серйозно). Ми бачимо поступове формування втоми від війни. Так, такої саме як у нас, тільки з більшими демографічними перекосами.
Основні тенденції там такі:
У Росії скоротилася кількість людей, які вірять що “всі навколо підтримують СВО”. Зараз тільки 47% росіян вірять, що більшість їхніх знайомих скоріше підтримують вторгнення в Україну. У зворотному впевнені вже 33%. Продовження агресії підтримують переважно росіяни 60+, так само — саме у цій групі підтримують продовження війни.
З листопада кількість людей, що підтримує перемовини, перевищує кількість тих, хто підтримує продовження війни. 48% проти 39%. До речі, пам'ятаєте, коли росіяни почали через вкиди качати тему перемовин, до яких примушують Україну?
Щоправда, звісно, для значної частини “миролюбних росіян” все ще важливі визнання Донбасу (9%) і південних областей (7%) частиною РФ, але зростає частка тих, хто готовий на будь-які умови.
58% виступають проти другої хвилі мобілізації. І на фоні все більш масових протестів дружин мобілізованих, непопулярність мобілізації буде зростати. Так, це загальна властивість для учасників конфлікту, який очевидно затягується. Але для країни, яка веде агресивну війну, це все ж більш властиво і швидше може призвести до акцій прямої соціальної дії. Що ті самі протести дружин і мам мобілізованих підтверджують.
Що стосується настроїв завершення — давайте докладніше. Росіян зараз можна поділити на три кластери: “голуби” (48%, ті хто за перемовини), “лоялісти” (20%, ті хто за продовження війни, але готові підтримати мир, якщо так скаже Путін), “яструби” (19%, ті, хто за продовження війни).
“Яструби”. Переважно чоловіки старших вікових груп (60+ і 45-60), а також жінки 60+.
Умовно “вгашеними” можна визнати трохи менше половини — 44% (від групи), 8,7% (від усієї вибірки). Це ті саме люди, які виступають за розділ України, за поглинання України чи вимагають капітуляції України.
34% “яструбів” (6,4% вибірки) хочуть землі. Тобто додати Одесу, Миколаїв та (можливо) Харків — і от тоді можна мир.
20% (3,8% вибірки) хочуть політичного — денацифікації (що б це не означало), демілітаризації, відмови від НАТО, усунення Зеленського і заміни його на більш проросійського тощо.
“Лоялісти”. Ці люди, до речі, нашої зневаги заслуговують найбільше. Бо якраз вони і є ядром путінського режиму. Чому? Бо 100% опортуністи. Вони приблизно гомогенно розподілені по демографіям — порівну жінок і чоловіків, розподіл за віком відображає розподіл населення за віковими групами.
Нагадаю, що їх 20%. Саме ці люди вірять російському ТБ, сприймають війну як успішну, вони впевнені, що всі їхні друзі й знайомі війну підтримують. Структурно групу можна поділити на 3 частини:
“Вгашені” — вони такі ж, як найрадикальніші яструби, але якщо Путін скаже, що треба бути іншими, то погодяться. Таких 46% групи (9,3% від усіх).
“Помірковані” — 29% (6% від усіх) — хочуть політичних поступок від України.
“Музей опортунізму” — 25% (5,1% від усіх) — мають або абстрактні претензії, або готові підписатися під усім, що скаже влада.
“Голуби”. Це переважно жінки усіх вікових груп (крім найстаршої) і молодь. Вони переважно не довіряють офіційним джерелам інформації, переважно не підтримують другу мобілізацію, але діляться за умовами миру, на які готові піти:
“Мир на будь-яких умовах” або заради завершення кровопролиття, або за будь-яких поступок з боку Росії, або щоб Україна та Росія більше ніколи не втручалися у справи один одного — сукупно 24% від групи (11,6% від усіх).
“Компроміс”. Тут дві варіації — або партія торгу, яка готова обміняти території (Росії) на політичні поступки Україні, або партія взаємовигідного миру (мир має враховувати “інтереси Росії”, щоб не малося на увазі, і одночасно бути вигідним для України). Сукупно ця група об'єднує 32% голубів (15,6% вибірки).
“Перемовини потрібні, але я не скажу чому”. Це відображає страх росіян перед соціологією (щоб у тюрячку не поїхати). Скоріше за все усіх можна розкидати по перших двох категоріях. А сукупно їх 43% (20,1% вибірки).
У Росії вже був пік популярності ідеї миру — після оголошення першої мобілізації. Але 2023 рік в цілому завершується у нічию — ані Україна, ані Росія великих перемог не отримали, спроби наступу обох сторін не призвели до великих результатів. Російська пропаганда взагалі працює на те, що російська армія “розгромила” український контрнаступ і щось навіть захопила. Але ж — ти ба — “миролюбні” настрої зростають.
Це можна вписати в три тенденції:
Кількість “яструбів” поступово звужується і вони стають стабільною меншістю.
“Лояльні” тримаються на стабільному майже для будь-якого суспільства рівні — від 20 до 30%.
Тих, хто “СВО” не підтримує стає все більше. Вони або мовчать через страх, що логічно, або висловлюються обережно.
Критична для будь-якого режиму цифра — ще 60+%. Коли всередині опонентів формується критична маса готових до прильоту “чорних лебедів”. Так, цей термін дуже недосконалий, але ексцеси диктатур він описує добре.
Російська армія входить у зиму з тими саме задачами, що й у зиму 2022/2023 — саме їй треба наступати, бо тепер вже вони нагріли своє суспільство і “яструби” чекають рішучу перемогу. Але ми почали з Першої світової й нею продовжимо: надіям росіян, скоріше за все, не судилося виправдатися. Тоді — цілком можливо — рівень російської “миролюбності” пройде новий рубіж.
Тут вже питання в тому, що поява нового Пригожина чи навіть Пригожиних — це питання часу.
Спеціально для тих, хто читає тексти про Росію неуважно: те, що умови для системної кризи склалися частково або повністю, не означає що революція/переворот/системна криза станеться в певний час Х. Бо є причини/передумови події, а є тригерна подія, яка запускає процес. Путін, розпочавши вторгнення в Україну, зробив настання важких наслідків для свого режиму і Росії неминучим. Питання у передумовах і тригері.
Частина 2. Нащо диктаторам війни й до чого тут соціологія.
Причини сталості системи часто — дзеркало її вразливості. Російське суспільство максимально апатичне на рівні базових налаштувань. Не тому, що росіяни — це якісь особливі люди, а — в першу чергу — через те, що сам Путін послідовно і довго працював над максимальною аполітичністю свого суспільства і високим рівнем опортунізму.
На початку війни, яка мала “захистити Росію” від України й НАТО, в Росії, як і в Україні, спрацювало “єднання навколо прапора”. Сплеск “схвалення” почався ще з листопада 2021 року, коли Росія і США з Європою почали активно обмінюватися взаємними звинуваченнями. Цей тренд торкнувся навіть “Єдиної Росії”, яка багато років залишалася найбільш токсичною інституцією навіть в офіційній російській соціології. В підсумку в перші тижні повномасштабної війни рейтинг Путіна досяг піка за 10 років — його діяльність схвалювало 83% росіян.
Це при тому, що до початку політичного загострення і повномасштабної війни рейтинг довіри Путіна досяг мінімуму за 10 років. Його не підтримувало майже 40% росіян. Чому саме 10 років? Бо попередня криза довіри (а для диктатора з повним контролем ключових медіа, інструментів державного терору і виборів 40% недовіри це вже загрозлива тенденція, настільки, що починаєш опозицію новичком труїти) з Путіним сталася 2012-2013. Коли в Москві відбулися останні масові протести, а повернення Путіна до влади в порушення духу російської конституції багато кого шокувало. Тоді він набагато більш вдало для себе провернув “єднання навколо прапора”. Анексією Криму.
Тоді вийшло для Росії насправді дуже круто з точки зору політичних технологій. Безкровна анексія “споконвічно російської території”. Те, що потім відбувалося на Донбасі, в Росії переважно сприймалося фоном, і питання “Де ви були 8 років” більшості російських “патріотів” можна ставити в першу чергу собі. Росіянам було начхати на Донбас. Та і на війну в Сирії їм було начхати. А те, що Росія послідовно ставала більш бідною і стагнація російської економіки почалася ще 2013 (реальні доходи росіян падали ще до Криму і продовжили після), — це те, на що не було начхати. Для початку Путіну довелося посунути Медведєва з посади Прем'єра. А потім — під час ковідної пандемії — цілий ряд непопулярних кроків продовжив сунути рейтинг влади вниз.
Прийшов час діставати теми протистояння Росії та Заходу. Точніше — карту захисту Росії від Заходу. Так, для більшості “яструбів” і “лоялістів” з першої частини війна в Україні — це конфлікт між Росією і Заходом через Україну.
“Вони, поганий Захід, задурили українцям голову. Вони стали нашими ворогами й тепер ми маємо захистити Росію”, — це базова настанова російської пропаганди. Це чистий обман, звісно. І він доволі вразливий до викриття, але на емоційному піку, особливо на фоні багаторічної обробки пропагандою, людина про це не думає. А, наприклад, фінансова і військова підтримка України є додатковим аргументом, який підтримує легенду пропаганди живою.
Саме тому, власне, Путін і до 24.02.22 робив усе, щоб знищити незалежні ЗМІ або обмежити їхній вплив. А після 24.02 спробував добити геть усе. Це, звісно, теж неможливо і недосяжно, бо Інтернет-доба. Але в моменті вплив опозиційно-антивоєнного порядку денного був мінімізований. Аж до мобілізації, яка припала на другу хвилю великих і відчутних для Росії поразок. І хоча потім настрої трохи відкотилися, база для антивоєнних настроїв почала дозрівати всередині російського пересічного середовища.
Тут, до речі, одна з причин, чому наші західні партнери не люблять риторику про “розділ Росії”. Крім об'єктивно непередбачуваних наслідків, така риторика, якби її просував, наприклад, Шольц, була б надпотужним подарунком путінській пропаганді. Тому що посилював би ту загрозу, яку декларує Путін — знищення Росії Заходом.
Крім антивоєнних настроїв, які є однією складовою фундаментальної опозиційності, формується інша опозиційність. Геть протилежна. Опозиційність умовного колективного Гіркіна, провоєнна опозиційність. Їхній порядок денний — війна ведеться неправильно, війна ведеться неефективно, діяти треба жорсткіше, в тому числі щодо російського суспільства. Щодо того ж апатичного пересічного росіянина, який ще чомусь не мобілізований на риття укріплень.
Ця аудиторія для Путіна така саме небезпечна, бо він не може виправдати їхніх очікувань, як би не старався. Він будував свою диктатуру як електоральну автократію, засновану на суміші насилля, гібридної “демократії”, консолідації еліт за допомоги корупції та використанні природної ренти як гаранта економічної й соціальної стабільності. Навіть те, що за останні півтора роки Путін ще сильніше стягує владу у центр і до себе особисто, не може задовольнити потребу тих, хто виступає за сталінську мобілізацію суспільства.
Тут важливо зазначити, що за 1,5 роки “СВО” ще більше впала довіра росіян до телевізора й офіційних ЗМІ, їм довіряють майже виключно лоялісти. Ані радикальні повоєнні, ані налаштовані на перемовини чи мир не довіряють офіційній інформації, але при цьому не треба думати, що пропаганда і її ключові наративи на них не впливають. “Фоновий” режим працює.
Тут, мабуть, треба нагадати, що лізти в російське інформаційне поле за інформацією чи емоціями — шкідливо саме через це, що навіть знання “я знаю, що це пропаганда” не може на 100% позбавити вас її впливу. Якщо ваші навички роботи з інформацією недостатні або ж ви знаходитесь в емоційно вразливому стані. Але це я відволікся.
Загалом, цілком логічним буде припустити, що крім власних геостратегічних марень, власної ненависті до України, ряду зовнішньополітичних аспектів, ставка на війну проти України мала на меті подолати негативні тенденції щодо суспільного авторитету режиму плюс отримати можливість сконцентрувати у своїх руках ще більше влади та контролю, перейти від електоральної автократії до тру-військової диктатури. Але щось пішло не так. Бо бліцкригу не відбулося, а перехід у більш тривале протистояння змусив відпрацьовувати інші сценарії.
Давайте поки зробимо короткі висновки.
Таким чином, почавши війну, з точки зору управління суспільством Путін отримав як плюси, так і мінуси. А саме:
Збудження і консолідацію навколо трону. Яке поступово проходить, але при цьому це відбувається поступово через сталу суспільну концепцію війни “Заходу проти Росії”.
Формування ядра антивоєнно налаштованих росіян, яке поступово розширюється через безпосередній вплив війни і її наслідків на життя людей.
Кристалізація “яструбів”, чия чисельність і суспільна підтримка поступово звужується, але радикалізація яких зростає.
Ще більша консолідація інформаційного порядку денного в руках підконтрольних владі засобів комунікації — як формальних, так і неформальних. Внаслідок чого - падіння довіри до цього порядку денного з боку усіх.
Збереження загальної соціальної пасивності росіян, їхня концентрація на питаннях власної економічної та соціальної стабільності. Які є однією зі скреп путінського режиму.
Ось про останній пункт ми й поговоримо далі.
Частина 3. Як економіка допомогла Путіну і чому його ж поховає.
У цьому місці я маю передати два “Привіт!”. Собі рік тому і нашим партнерам. Бо і я очікував більшого від обмежень на нафтогазовому ринку, і їхні кроки мали менший ефект на російський бюджет, ніж і ми, і вони самі очікували. Але до чого я?
Чи працюють санкції? Так. Чи накопичуються у Росії кризові явища в економіці? Так. І про це я трохи нижче скажу, але треба констатувати кілька речей, завдяки яким Путін утримував лояльність або хоча б спостережну пасивність:
Субвенції бюджетникам (підвищення мінімальної заробітної плати, пенсій та субсидій) ще на першому етапі вторгнення. Це дозволило підживити “стабільність” і тримати суспільні настрої у стабільності аж до тієї самої мобілізації.
Експлуатація російської глибинної бідності. Виплати військовим зі злиденних регіонів, які склали ядро російської армії першого етапу вторгнення, а також їхнім родичам — це не плата за вбивство, смерть чи каліцтво. Для найбідніших (а російська провінційна бідність пішла набагато далі української провінційної бідності) це чи не перша в житті можливість побачити гроші та блага, яких вони досі ніколи не бачили. Фактично — перша можливість долучитися до ресурсної ренти, яка до того переважно залишалася у великих і середніх містах.
Завантаження економіки військовими замовленнями. Україна і Росія наростили галузі промисловості, пов'язані з війною, приблизно однаково — на 200-400%. Локальні та специфічні галузі на кшталт виробництва дронів не беремо. Але Росія, яка мала набагато більш масштабний ВПК (на момент початку війни), звісно, у кількісному виразі замовляє і виробляє більше. Ці галузі залито грошима.
Таким чином, у кількох секторах доходи зросли (в тому числі у реальному вираженні) і це добре працювало протягом 2022 року і залишало (і залишає) доволі непоганий для Путіна слід досі.
Але проблема в тому, що санкції працюють. І, хоча бюджетна криза як така не сталася, російський уряд змушений закривати свої витрати двома інструментами — девальвацією рубля і роботою з верстатом. Власне, на наступний рік залишилося увімкнути останній — підвищувати податки.
Крім того, і військові витрати для економіки, і соціальні виплати, не підкріплені реальним економічним зростанням, — це “сміттєві інвестиції”, які розганяють інфляцію. Крім того, той саме паралельний імпорт і контрабандна економіка як така теж штовхають ціни угору. Розганяючи інфляцію далі й далі. Тому так, історія з яйцями, проблеми з дефіцитом пального в серпні — жовтні й інші кризи попиту і пропозиції — побічні ефекти від такої специфічної економічної політики. Вимушеної економічної політики.
Так ось. Ці економічні негаразди й загальний вал накопичених соціальних проблем вдається тільки коштом постійних ін'єкцій “стабільності”. Але чим далі, тим більші ін'єкції потрібні. Вони дозволяють підтримувати ілюзію старого суспільного договору: “суспільство апатичне і лояльне, влада забезпечує їм соціальну стабільність, але не лізе у їхнє життя глибше, ніж треба”.
Тенденції в економіці відображаються й у настроях. Так, 43% росіян чекають погіршення свого матеріального стану, 31% чекають стабільності, оптимістами лишається лише кожен п'ятий.
Швидко вивести ситуацію з рівноваги, довести соціальні настрої до точки кипіння або до голосних вимог миру можуть як мінімум 4 речі:
Нова хвиля мобілізації.
Нова гучна поразка на фронті.
Шокове падіння цін на ресурси на світових ринках.
Перехід хронічних економічних проблем (бюджетний дефіцит, інфляція, девальвація) у гостру фазу.
Перше й друге можуть забезпечити Україна і наші партнери, якщо будуть постачати зброю і гроші вчасно і в потрібних обсягах. Третє — це питання часу, але саме наші партнери можуть все значно пришвидшити.
Але навіть якщо не буде економічного “бліцкригу 2.0”, ситуація все одно буде послідовно деградувати для режиму. Саме тому, що тримається вона інфляційними рішеннями й визначається можливістю влади заливати грошима суспільну втому чи роздратування. А Росія перетворюється на десятиліття в зону “підвищених витрат та ризиків”. Не тільки для Європи та Америки, але й для Індії та Китаю. Тому — тільки “швидкі доходи”, продати дорожче, купити дешевше, жодних довгострокових інвестицій. Власне, тільки ресурсна рента зараз і тримає сталість нашого ворога. Ресурсна рента і кваліфікованість Набіулліної.
Частина 4. Чого чекати далі?
І тут ми повертаємося до початку. 2 роки війни вимагають відповідей: що далі? І — якщо підсумок війни незрозумілий і не проглядається — заганяють будь-яке суспільство, навіть сучасне російське, у дихотомію: “Ми повинні дійти до кінця, бо нащо тоді було починати?” конкурує з думкою “Надто багато крові, треба це все закінчити швидше”. Вже зараз в Росії приблизно 50 на 50 тих, хто вважає що “спецоперація” принесла більше користі, ніж шкоди, й хто вважає навпаки.
Втомленість від війни в російському форматі може мати різні вираження у різних категорій суспільства:
Пошук винних у поразках чи затягуванні війни. Роздратування, що переходить у готовність “закінчити все”. У режиму в такому випадку є дві лінії поведінки: підкидати час від часу “винних”, підкидати час від часу тему перемовин. А коли ситуація стане вкрай гострою — або йти домовлятися/завершувати війну, або нищити небезпечну опозицію серед “голубів” чи “яструбів”.
Зростання загальної апатичності до подій і до режиму загалом. “Пофіг” — це добре поле для правління у мирні часи за стабільної ресурсної ренти та політичного контролю. Але апатичність формує падіння легітимності й підтримки суспільного устрою. Тим більше блокує готовність підтримувати режим у кризові моменти. Як це було під час походу Пригожина на Москву.
Накопичення ненависті, соціального невдоволення, не вивільненого назовні. Путінська Росія — в чистому вигляді фашистська держава, де ресентимент зовнішній і внутрішній — головне почуття, на якому грає пропаганда. Не вивільнена ненависть завжди повертається рикошетом у суспільство, де вона культивувалася. “Пасіонарні” опиняться в бандах — не важливо, це буде банда нового Пригожина/Кадирова/феодала чи їхня особиста. Демотивовані стануть “їжею” для “пасіонарних”. Поки ми спостерігаємо масове, але розпорошене насилля вчорашніх “учасників СВО”, далі це насилля буде неминуче інституціоналізуватися.
У підсумку зараз все, що відбувається у Росії, дуже нагадує російсько-японську чи Першу Світову. Вона веде агресивну війну. Переживає величезне патріотичне піднесення у перші місяці, а далі поступово відбувається розмивання легітимності й самої війни, і режиму який її веде. Адже соціальні проблеми та сталість суспільства гарантуються тільки пасивністю суспільства.
Ми вже бачили бунт Пригожина, бачимо поки спорадичні сплески насилля з різних приводів та причин, бачимо протести родичів мобілізованих на агресивну війну, вбивства і насилля вчорашніх “СВОшників”. І це сплески, які формують зростаючу тенденцію.
Навіть поточна ситуація на фронті ніяким чином не гарантує Путіну довгострокової стабільності. Революція лютого 1917 сталася після порівняно успішного для Росії 1916, а не після катастрофічного 1915. І тригером суспільних настроїв, нового бунту чи елітарного консенсусу на зміни можуть стати не падіння умовного Мелітополя (так, не треба думати, що ЗСУ вже до кінця війни будуть в обороні — не будуть), а падіння супермаркету в результаті яєчного бунту. Падіння диктатур взагалі доволі часто відбувається через — на перший погляд — майже анекдотичні інциденти.
Падіння легітимності режиму і розмивання державних інституцій (“все буде ДНР”) супроводжує будь-яку велику війну, особливо коли держава авторитарна. Бо інституції нічого не варті на фоні бажань і волі панівної хунти. Все починається з падіння довіри до армії та пропаганди. Потім — на фоні економічної кризи — зростає злочинність та рівень нетерпимості (релігійної, національної, соціальної). Потім кончені й додатково травмовані невдалою війною персонажі повертаються до конченого суспільства. Буде кров.
Тут треба розуміти, що запущені соціальні процеси принципово неможливо зупинити, зупинивши війну. Умовно, навіть якщо завтра Росія зупиняє війну, ми домовляємося про щось, вони відходять за кордони або ми фіксуємося по лінії розмежування — навіть якщо такий сценарій можливий — щоб суспільство пережило все, що створила чи запустила війна, новій або поточній російській владі доведеться йти одним з двох шляхів:
Реформувати й демократизувати країну, відпускати пропаганду, відпускати регіони (повертатися до формату реальної федерації). Це суспільний шок, який не обіцяє очевидно позитивних результатів.
Закручувати гайки до стану КНДР. До якої Росії все ще дуже далеко.
Скоріше за все, в обох цих форматах для Путіна місця не буде. І він це чудово розуміє. Тому для нього реалістичним варіантом є продовжувати все те, що він зараз робить. Заливати втому від війни і її наслідки грошима, поки вони є. І сподіватися, що ми впадемо до того, як він впаде.
Тому для Путіна і його оточення так важливі вибори в березні 2024 року. Йому треба підтвердити свою легітимність для еліт і для суспільства, створити картинку народної любові і підтримки, намагатися і далі підтримувати поточний статус кво, чекаючи на зміну кон'юнктури.
Питання в тому, що така рівновага дуже вразлива. І логіка тягнути час і сподіватися, що “сьогодні помре хтось інший, а вже завтра Путін” може закінчитися одним днем. Пригожин, цілком можливо, стався трохи раніше, ніж треба. А ось накопичена втома, “яєчні кризи” і — ми сподіваємось — гірша ситуація з рентою та/або на фронті, скажімо, 2024 чи на початку 2025 (наприклад, якщо ставка на Трампа не зіграє) можуть спрацювати вже як треба. І замість апатії до бунту росіяни відповідатимуть підтримкою якщо не дією, то хоча б позицією.
І щось з цього може спрацювати. Я вже писав, що підсумками всього цього можуть бути кілька сценаріїв.
Режим КНДР — середня ймовірність.
“Парад суверенітетів” місцевих еліт — дуже малоймовірно.
Тривала конкуренція за владу, в тому числі озброєних угрупувань (сценарій варлордів) — середня ймовірність.
“Тихий переворот” і поступове перезавантаження влади — середня ймовірність.
Але як саме буде, ми принципово не можемо прогнозувати. Закладено дуже багато мін, які можуть цю систему підірвати. Що може дезорганізувати й армію, і державу. Але який саме елемент і коли спрацює, залежить від зустрічі випадкового тригера і суспільних настроїв. Як це зазвичай і буває.
Нас чекає, звісно, важкий 2024 рік. Але треба вже забувати про формули “все пропало” і “все буде круто”. І забувати про чорно-білу картину миру. Бо інакше можна опинитися у світі Володимира Путіна, де щоб ти не робив, ти ведеш себе на плаху. Де тебе стратять ті, хто ще вчора тобі аплодував.
Дякую за увагу!
Підтримати автора донатом: 1. Patreon. 2. Monobank. 3. Приват.
