Як тільки сквад Шакала покинув тунель, Ніндзя сів на бочку, скрегочучи зубами:
— Сука, здається, ребро зламав!
— Нахіба ти його відпустив? Мочити їх треба було!
Його бійці мали однакову точку зору.
— Ні, браття. Він своє отримав. І суперник достойний. Таких, як кролів, не ріжуть. Придумайте щось пожерти. А я в норму спробую прийти.
Ніндзя сів у позу буддистського монаха і закрив очі. Могло здаватися, що він спить. Насправді майстер поринув у стан, близький до трансу. Так він відновлював організм після травм.
В тунелі запахло розігрітим тушняком. Запах теплої яловичини приманив невелику зграю тушканів, яких бійці перетоптали. Ніндзя не ворухнувся. Бійці перекусили, загорнули пайку лідера у термопакет. Потім, насвистуючи якісь мотиви, оглянули зброю. Леза нагострені, стволи почищені. Залишилося дочекатися виходу Ніндзі з трансу.
Четверо наймитів тихо, як миші, широкою дугою обходили псевдовелетня, що сидів біля старого «Урала», який стояв біля мосту. Група йшла через хащі до Лісника. Скоро мутант зник з очей. Сквад перегрупувався в похідний порядок. Шакал тер щоку:
— Блядь, два зуби вибив. Боляче як!
— А що це було, шеф? Ти, звісно, молоток, але цей... Хто він? У «Волі» такі бійці є?
— Це Ніндзя, один із найстаріших членів клану, — Шакал говорив із повагою. — Колись ми потріпали «Волю» в Темній долині. Я бачив його тоді, ще сопляком був. А тепер он який...
— А що це за стиль бою був? Я таке тільки в кіно бачив, — запитав інший боєць із сильним акцентом.
— Хер його знає. Знаю, що боляче. По тілу наче катком проїхали. Він як кулаком в корпус двинув, я думав, що все, здох. Ану ша!
Вчасно. Троє снорків кинулися на групу. Наймити миттєво розосередилися. Враження від бою не притупили навичок колишніх командос. Чотири точні постріли поставили крапку в цьому нападі.
— Боже, який же від них сморід! — один із бійців зморщився. Він відносно недавно був у Зоні.
— Вони гниють заживо. Як на частини не розвалюються — неясно.
— Все, тихо, — гримнув на них Шакал. — Підходимо. І не думайте навіть грубити йому або, не дай Боже, погрожувати.
Висока будівля, в якій мешкав Лісник, виднілася метрах у п'ятдесяти. Група підійшла ближче. Перевірили оточення. Нікого. Шакал взявся за клямку, аж раптом:
— До кого це ти, шановний? — густий голос, здавалося, заполонив весь ліс.
Шакал здригнувся. Озирнувшись, він побачив старого з двостволкою, що виходив із туману.
— Тебе шукаємо, діду, — шепелявим голосом сказав Шакал. Щока розпухла. Втрата двох зубів дала про себе знати.
Лісник повільно підходив.
— В гості не запрошую. Я не радий вас бачити. Чого вам?
— Шукаємо гелікоптер військових. По їх запиту. Знаєш щось?
— Знаю. Лиманськ, госпіталь. Більше відповідей не буде.
Старий дивився вслід меркам. Потім сказав про себе:
— Тільки здивуєтесь тому, що там побачите. А може, й не встигнете.
Лісник явно знав, що їх там чекає.
Сквад йшов через ліс. Тіл снорків вже не було. Навіть слідів не лишилося. І, на щастя, псевдовелетня також. Група перейшла міст. Перед ними був тунель у Лиманськ.
— А старий нам лапші не навішав? — висловив сумнів один із наймитів.
— Ні. Лісник не бреше. Може не сказати. Але не збреше. А от чому він не захотів більше розказати — питання, — прошепелявив Шакал, а про себе подумав: «І щось відчуття, що дорога в один бік».
Вголос цього не сказав. Але стало страшно. Група помалу рушила вперед...
Через територію покинутого заводу «Юпітер» повільно йшов одиночка. Він шукав вхід у шляхопровід. Азот на Янові в загальних рисах описав маршрут. Йому треба було в Прип'ять. Гарік, провідник на Янові, навідріз відмовився його вести туди. Мовляв, підходи до міста повністю контролюються і прострілюються «Монолітом». Тому залишався тільки цей шлях. Територія заводу була порожня. Ні мутантів, ні сталкерів, ні зомбованих. Тільки аномалії. Стіни поховані під «палючим пухом», перші поверхи і підвали залиті «хімією», «жарками». Вище — «електри» і гравітаційні. Сталкер намацував болтами вузьку стежину між ними.
В цехах ні душі. Принаймні так здавалося. Щось стукає, клацає. З розбитого ЗІЛа висить тіло. Обстановка моторошна. Але сталкер на це не зважав. Одинак дійшов до величезного цеху. Тут лежав старий Мі-24, що впав і проламав дах. Було видно скелет у кабіні в зтлілих рештках льотного комбінезону.
Подальший шлях привів його до величезного шлюзу. В диспетчерській блищала аварійна лампа. Сталкер піднявся нагору. Запах іржі, металу, крові і гниття наповнював приміщення. Одинак вивчав пульт. Живлення було активне. Рука потягнулася до важеля...
Тренований слух зафіксував ледь чутні кроки. Сталкер по руху повітря за спиною вирахував удар і забрав тіло з траєкторії. Могутній кулак врізався в панель. Метал задзвенів. Сталкер роздивився суперника. Міцної статури чувак приблизно такого ж, як він, зросту. Одинак відстрибнув і смикнув з-за спини G36, але незнайомець миттю опинився поруч. Легким рухом перехопив ствол, другою рукою зняв магазин і вдарив по затвору. Сталкер побачив патрон, що вилетів із гвинтівки. Боковий ногою під коліно сталкер пропустив. Нога зрадливо підігнулася. Незнайомець провів два блискавичні удари в корпус, ривком здер з одинака протигаз і потужним ударом ребра долоні вибив свідомість зі сталкера. В одиночки потемніло в очах. Звуки стали далекі і чужі. Він завалився на підлогу...
Одинак повільно приходив до тями. Він лежав на старому матраці біля стіни. Де він? Навпроти себе побачив мужика середніх років, що протирав ніж.
— Очухався?
Голос низький, важкий. Сталкер оглянув комбез. Якийсь біло-сірий, зелені вставки. Раніше таких не бачив.
— Хто ти? І що тобі треба? — ставкер розтулив рота.
Незнайомець сховав ніж.
— Питання недоречне. Якого біса ти лізеш у шляхопровід? Що ти там шукаєш?
Сталкер провів язиком по губах. Боліла голова, хотілося пити.
— Тобі яке діло? Треба — йду.
— Є діло. Тут змогла пройти тільки одна група свого часу. Ще кілька намагались. Там і залишились. Тому шляхопровід закрили.
— Мені треба в Прип'ять.
— Не грайся зі мною в підмурки, помічений Зоною. І не дивись на мене так. Я знаю, хто ти, Арт.
Сталкер оторопів.
— Ти хто? Звідки ти мене знаєш?
— Я чекаю. І уважно слухаю.
Арт дивився на нього немигаючим поглядом. Його розбирала злість.
— Дівчину шукаю.
— В Прип'яті?
— Так.
Незнайомець не відповів. Арт підвівся.
— Так хто ти?
— Так розумію, той, хто тобі зможе допомогти.
— Це як? І чим?
Незнайомець зробив глибокий вдих:
— Бо я — Бродяга, колишній командир групи «Моноліту». Той, хто зміг звільнитися з-під впливу.
Артур пригадав розповідь Зулуса в Темній долині, після бійні в Х-18. Він тоді розповідав про їхню групу в шляхопрово
ді...
— Так що, розповідай, Арт. А я тебе послухаю...
Сталкер уважно подивився на Бродягу. І почав довгу розповідь...
