Тисячі і тисячі років спала і спала в глибокому підземеллі, в кам'яній печері, золотоволоса принцеса. Проходили віки, мінявся світ, народжувались і вмирали цілі королівства і їх народи, виникали і зникали мови. Говірки перетворювались на мови, мови знову перетворювались говірки, в кінці лиш старі люди вживали деякі древні слова, не до кінця розуміючи їх значення. Поля колосились житом, жито восени обсипалось, поля чорніли, і на весну знову зеленіли. Дерев'яні поселення або згорали, або згнивали від часу. Кам'яні хати покривались мохом і розсипались на порох, неприступні замки, на подвір'ях яких вирувало колись життя, знелюднювали, пустіли, їх темними підземеллями і довжелезними коридори блукали лиш привиди і прокляті неприкаяні душі. Зі струмочків виростали ріки, ріки з часом висихали і міліли. Невеличкі гаї розростались в ліси, ліси наповнювались криками диких звірів, на звірів полювали мисливці, спочатку луками і списами, а потім рушницями. Люди приручали диких звірів, дикі звірі ставали домашніми улюбленцями і свійськими тваринами. Люди навчились писати на глиняних і навощених дощечках, пізніше на папірусі, згодом придумали папір. Письмена мінялись, набували чудернацьких форм і забувались, найдавніші з них могли прочитати лиш маги та звіздарі.
Богам і богиням поклонялись, приносили їм жертви, просили вдачі та здоров'я, питали в них про майбутнє. З ім'ям богів на устах народжували, вмирали, починали кровопролитні війни, вбивали та гинули в них самі. Для богів будували храми, капища, цілі міста, існували касти жерців і жриць, які в день і вночі лиш думали, як задобрити богів та прочитати їх волю. Богів боялись, любили і ненавиділи, віддавали їм своїх первенців, частину урожаю та впольованих тварин, курили для них пахощі, палили для них прянощі і трави, а потім про них забували. Храми сплюндровували у війнах, їх розграбовували та спалювали дощенту, розбивали жертовні вівтарі, топили в болотах їх ідолів, і віра в могутніх богів ставала байками для дітей, які читали їм на ніч бабусі.
Могутні імператори та королі, від імен яких трепетали цілі народи, ставали історією, а потім легендами. Імперії, на завоювання яких велись на бійню армії, і топились в крові легіони солдат, розпадались, як картковий будиночок після першої ж звістки про смерть їх володаря. Фараонів та царів ховали з почестями, вбивали їх жінок, слуг та худобу для проводів на той світ, будували для їх вічного життя гробниці, наповнювали їх золотом та сріблом, а потім, коли царі перетворювались на прах, їх гробниці теж розграбовувались, виносили звідтам все, що можна було тільки продати, а кістки колись всемогутніх володарів байдуже викидували, немов якийсь мотлох чи недоїдки, на смітник.
Люди вчились віщувати свою долю на нутрощах жертовних тварин, зірках на небі, співу птахів, гавкоту собак, снах, видіннях блаженних, кістах, камінцях, диму із жертовників, воску та олові.
Неприступні фортеці падали, найсильніші воїни старіли і перетворювались на немічних дідусів, найгарніші красуні королівств, за руку яких змагались залицяльники зі всього світу, сивіли, і їх миловидні личка перетворювались на печені яблучка.
З жолудів виростали дубки, дубки перетворювались на могутнів столітніх дубів, які з плином часу порохнявіли, вивертались з корінням за наступної бурі, і люди розпалювали свої груби їх сухою корою і зітлілим стовбуром.
А принцеса все спала і спала, сном яким не сплять живі і від якого не просинаються мертві. До неї крізь сон доносились відголоски боїв, музика із ярмарків, радісні крики натовпу, коли народжувались наслідники престолів, і плачі похоронних процесій. Відходили люди, мінялась природа, лиш скелі і каміння були незмінними мовчазними свідками подій. Час для них проходив не так, як для нас живих. Для скель і каміння він немов застиг у вічності, майже не рухався, каміння перебували між буттям і небуттям, їх мало цікавили болі смертних, існування цілих держав і династій було для них лиш миттю у їх безкінечному сні-небутті.
У всюди сущої води пам'ять була нетривка і коротка. Річки пропливаючи повз села і містечка, чуючи і бачачи найменшу дрібницю навколо себе, все забували одразу ж за порогами, і лиш думали про те, як там буде далі, коли вони впадуть в безкрає море. Вода зі ставків і дощових калюж, нетерпляче роздивлялась небо над собою і чекала, коли вона вже нарешті стане парою і приєднається до біленьких ватяних хмаринок. Сніг пам'ятав про зиму лиш до поки не розтанув, і ставши талою водою, якнайшвидше хотів напоїти перші підсніжники та первоцвіт.
Але якогось року, якоїсь миті на небі зійшлися у наперед написаному зоряному візерунку сузір'я, таке відбувається лиш раз в тисячі років, і принцеса прокинулась. Навколо неї горіли дванадцять свічок, які весь той час не погасали, принцеса їх задмухнула і вийшла до білого світу. Так само світило сонечко, так само приємно розвівав волосся вітерець, і над землею нависав блакитний купол неба, куди око глянь височіли неприступні скелі, навколо них темніли в долині ліси. В далині, напруживши зір, на одній із скель принцеса побачила розмиті обриси замку і вирішила прямувати до нього. Дорога до замку зайняла майже день. Принцесі пощастило, адже в місті коло замку був найбільший ярмарковий день у році, із усіх усюд їхали люди, везли свій крам на продажу та закуповувались всячиною на цілий рік наперед. З цікавістю і без ворожості люди споглядали принцесу, милувались її вродою і дивним, не по моді, зшитим одягом. До самих воріт замку супроводжували її зіваки та пліткарі, аби побільше почути і побачити та мати про що молоти язиками в пивницях.
Ворота замку були відкритими, там теж вирувало життя, до кухні замку завозили на тачанках куплену городину, мед, вино, дичину і спеції. Про принцесу одразу ж доповіли королю, і він вийшов із принцом на неї подивитись.
“Звідки ти, де твоя батьківщина, що ти вмієш робити, чи розумієш ти мене?” - допитувався король. Коли принцеса почала розказувати, що вона проспала тисячі років, і давно вже немає ні її королівства, ні навіть згадки про нього у літописах, всі лиш засміялись, дивакувата вона була та й годі.
Лиш принц не сміявся, пильно дослухаючись до слів принцеси, все більше морщив свого лоба. Він був начитаний, любив науку і древню історію, знав більше про світ ніж його батьки та найстаріші люди у місті при замку. Лиш для нього слова принцеси про її дитинство та юність, про старі звичаї та події мали сенс. Принцеса теж у свій час отримала найкращу освіту у королівстві, її батько вибирав їй у вчителі найбільших мудреців із найвіддаленіших куточків, вони вчили її всіх наук, які тільки були відомі на той час. Принц не деякий час зник і невдовзі повернувся із старезною книгою в руках.
“Якщо все то що ти говориш правда, тоді прочитай нам, що пише у цій книзі”.
І принцеса з легкістю прочитала давно забуті письмена на мертвій мові, навіть для короля і королеви, це були лиш якісь закарлючки на папері. Всі зрозуміли, що принцеса не вигадує нічого, а принц одразу ж забажав, щоб принцеса залишилась жити у замку. Вона мала стати тепер його подругою, з якою він зможе розмовляти вечорами та ділити любов до наук. Та найбільше принцу сподобалась легка і весела вдача принцеси, вона однаково знаходила спільну мову зі старим і малим, її любили діти і тварини, принцеса вміла діставати найкраще із кожного.
Принц був єдиною дитиною у королівській сім'ї, в дитинстві він дружив та любив гратись із дітьми служників замку та міщан. Він часто виїжджав з батьком на лови, та ніколи не любив полювати на тварин, його більше цікавила сама поїздка, подобалось блукати безкраїми лісами, уявляючи, що за наступним деревом його чекає мавка чи якісь інший дух лісу.
Жадоба до знань у принца була безмежна, до замку з'їжджались вчителі та наставники із цілого королівств, та навіть вони не могли відповісти на всі питання принца, які у нього ніколи не закінчувались.
З часом, трохи подорослішавши, принц зрозумів, що діти служників та навіть вельмож, завжди піддавались йому в іграх, ніколи не даючи принцу програти, не те вони його боялись, не те хотіли йому догодити. Ця нещирість засмучувала принца, і він почав помалу від усіх віддалятись, в якийсь час зрозумівши, що залишився майже один. З батьками в нього були хороші стосунки - з батьком він подовгу бесідував про державні справи та казну, з мамою про її улюблене вишивання та прикрашання замку, але справжніх друзів у нього не було.
Єдиною його розрадою була замкова бібліотека, яку заснував ще його прапрадід король Лев. Повечерявши та побажавши на добраніч батькам, коли весь замок готувався до сну, принц замість своїх покоїв прямував до бібліотеки. Зі свічкою в руках він заходив у ліве крило замку, де в самому кінці коридору, за останніми дверима була не кімната, а сходи, що вели до підвалу. В підвалі була розташовано кілька залів наповнених полицями книг майже до самої стелі. В кожному із залів по середині стояв дубовий стіл із папером, письмовим приладдям та гасовою лямпою. Ось тут до пізньої ночі і проводив свій час принц, уявляючи собі заморські землі, міфічних чудовиськ та витязів, які їх побороли.
Але тепер, коли з'явилась принцеса, принц відчув, що його життя змінилось назавжди. Тепер не буде бездумного блукання по замку, немов у нього вселялась якась невидима сила, і він не міг знайти собі місця, не буде одинокого сидіння над книгами, до поки він не починав куняти.
Принц одразу ж почав пояснювати уклади в замку, дав ключі від майже всіх його покоїв, показав принцесі найменшу комірку, вибрав для неї власноручно простору, світлу, блакитного кольору, з видом на місто кімнату. І в кінці у подарунок заніс в її кімнату вазу із улюбленими білими ліліями, яку поставив на столику перед вікном. Принцеса мала ж з першого дня почуватись як удома. В її честь влаштували урочисту вечерю із музикою. Принц сидів весь вечір, мов на голках, аж підстрибуючи, він не міг дочекатись, коли вже покаже принцесі всій головний скарб. Розпрощавшись та розкланявшись перед усіма, принц взяв принцесу за руку і майже силоміць потягнув її у бібліотеку, весь час повторюючи: “Ось зараз я тебе по-справжньому здивую, ось ти скоро все побачиш сама”.
Принцеса була дійсно у захваті, вона могла тільки мріяти про таке при дворі свого батька. Принц скуповував усі книги, які тільки виходили із друку, і сам їх розставляв по алфавіту. Одна за одною принц розгортав їх перед принцесою, старіші з пожовклого від часу паперу ще були написані від руки, новіші вже друковані із яскравими малюнками. Тут були книги про зірки і планети, мінерали і коштовні каміння, цілющі та отруйні зілля, будівництво та історію, військову справу та арифметику. Книги написані на різноманітних мовах із усіх куточків світу, найдревніші з них принцеса сама допомагала розтлумачити принцу. Вони сиділи і обговорювали нескінченну кількість тем, лиш коли запіяли перші півні, вони зрозуміли, що пройшла не хвилька, а майже вся ніч. І тихенько навшпиньках пробрались до своїх спалень.
Принцесу полюбили як король і королева, так і всі служники замку. Всім здавалось неначе вона тут була завжди, неначе тут народилась і бігала маленькою босоніж по коридорах замку разом із принцом.
Проходили дні, принцеса стала повноправною частиною сім'ї, королеві вона допомагала розшивати бісером її чудові шовкові сукні, з королем подовгу бесідувала, як найкраще зустрічати заморські делегації послів. Принцеса любила бавити дітей служників замку, заходила інколи на кухню, де кухарі розпитували її про страви, які готували при дворі її батька, і вчила готувати їх невідомих їм потрав.
Лише принц визивав у неї занепокоєння. Принцеса помітила, що навіть з її появою не зникла його меланхолія, про яку знав весь двір. На дні його очей завжди лежав смуток, який не зникав навіть в найрадісніші миті. Він так і продовжував час від часу вечорами в напівзабутті блукати безкінечними коридорами замку.
Принцеса розуміла, що принцу не вистачає іскри в душі, відносячись дуже добре до людей і не маючи в серці зла, принц попри те побудував навколо себе невидимі мури, які відгороджали його від усього світу. Перебуваючи ночами у підземній бібліотеці і вивчаючи все на світі, принц давно забув, що життя відбувається поза її межами. Принцеса вирішила діяти, поки меланхолія не поглинула його, як морська безодня.
Наступного разу, коли вони були разом в бібліотеці, і принц дістав з полиць кілька книг по зіркознавстві, принцеса вирішила діяти.
“Слухай, принце, а пограємо у відгадування загадок. Зробімо наш вечір цікавішим”.
“Чудова ідея, я згоден” - відповів той.
“Тоді загадка перша: Усіх воно любить і усіх голубить, але хто на нього подивиться, той, як від квасу1 скривиться”. Принц довго мізкував, морщив лоба від роздумів, але відповіді так і не знайшов.
“Ну, добре, здаюсь, що це таке?”
“Та це ж сонечко наше”.
“Ах”, - аж скрикнув принц, відгадка була така легка.
“Загадка друга: стеля без дірок, та з неї капає дощик”.
І тут принц нічого путнього для відповіді не придумав.
“Відгадка - небо” - засміялась принцеса.
Принц аж розізлився на себе: ”Як же ж до такого не можна було додуматись!”
“І третя загадка: Ніч однаково і бідному і багатому, і старому і малому роздає срібні монети. Усі володіють цим багатством, перші проміння сонця забирають їх назад”.
“Ну маю я хоч одну загадку подужати”, - подувам принц, ходив довго навколо столу, тер потилицю, та загадка йому не далась.
“Не можу, не виходить, що це за срібні монети?”
“Зорі, зорі на небі, які всім щедро роздає ніч”, - пояснила принцеса.
“Скажи мені, принце, а коли ти останній раз дивився на зорі?”, - запитала його принцеса.
“Та я зараз на них дивлюсь”, - принц показав на розстелені перед ними зоряні карти.
“Ні, я маю на увазі, ті, які колись чиясь невидима рука завісила на небо”.
“Та немає ніякої руки, яка їх там розмістила, вони завжди там були”.
“Ти думаєш, що світ є і завжди таким був, але якщо є одна річ, яку я вивчила у своєму житті, так це те, що він безперервно міняється, кожної миті. А ти значить і в магію не віриш, ти думаєш все відбувається саме по собі”, - додала принцеса.
“Так, ось так і думаю, магія лишень для примітивних первісних племен, а світом зараз править розум і натурфілософія. Я знаю назву кожної зірки і кожного сузір'я. Я можу прорахувати, де буде знаходитись кожна планета у будь-який час року. Усе піддається законам небесної механіки”.
“Ти знаєш, де буде кожна планета на небесах, а дитячих загадок про небо і зорі, які може розгадати і найменша дитина у твоєму королівстві, ти не подужав. Світом править розум по-твоєму, а я ще пам'ятаю часи, коли люди розуміли мову тварин, та бачили духів дерев”.
“Так скажи мені, коли все таки ти останній раз бачив нічне небо, а не його малюнки на папері?”, - ще раз запитала принцеса.
“І справді, коли я останній виходив вечором на вулицю. Я і не згадаю” - розмірковував принц.
Принц часто зустрічав гостей на подвір'ї замку, супроводжував їх до тронного залу для офіційних королівських прийомів, виїжджав до міста по державних справах, обов'язково відвідував книгарні, заходив в аптеку, щоб поспілкуватись з головним аптекарем міста, купував у крамницях для батьків і принцеси подарунки, а вечорами завжди блукав по замку, після вечері спускався у своє підземелля.
“А я і не згадаю, не пам'ятаю”, - відповів зніяковіло принц.
“Тоді, бери в руки свічку і ходімо на балкон”.
Вони вийшли на найвищий балкон замку. Замок стояв на скелі, з одного боку якої на рівнині було розташоване місто, яке прилягало до замку і було з'єднане з ним широким мостом, а з іншого боку скеля обривалась і закінчувалась урвищем, над яким простягались ліси, з яких і прийшла сюди принцеса.
Сьогодні був повний місяць, він мов срібна куля повис на небі, яке було усипане міріадами зірок. Деякі з них світили рівним білим сяйвом, інші без перестану мерехтіли. Пугали сичі, інколи повз них, майже доторкаючись, пролітали кажани, яких приваблювало світло свічки, повітря немов завмерло і не створювало й найменшого вітерцю. Принц уперше за роки, немов курча, яке тільки вилупилось із яєчка, дивився з широко розплющеними очима на нічну красу світу. Найяскравіший малюнок у книзі не міг замінити і клаптика живого неба. Повний місяць, із усіма своїми звивистими обрисами на ньому, зачаровував. Тиша ночі наповнювала серце спокоєм, уся його туга в цю мить зникла, порожнеча всередині не обтяжувала. Вдосталь намилувавшись нічним небом, принц з легкістю заснув і йому снилось, що він сова, яка літала всю ніч на урвищами і залитими місячним сяйвом долинами.
Наступного вечора принцеса забажала, щоб принц дістав з полиць кілька книг про цілющі рослини. Запаливши ще лампу, вони розглядали барвисті малюнки стебел, листя, коріння, квітів та плодів різноманітних лікувальних рослин. Читали разом, де ці рослини проростають, коли заквітають і як найкраще збирати їх насіння. У книгах також було перелічено рецептури мазей, настойок, чаїв, якими можна було лікувати безліч недугів.
“Принце, а скажи но мені, чи зготував ти колись якийсь лік по цій книзі, щоб полегшити чиюсь болість?”
“Ні, ніколи”, - з соромом пробубнів під ніс принц.
Його щоки стали червоніші грані. Він вмить все зрозумів. Якими марними були сидіння ночами над цими книгами, яким безглуздим було зазубрювання назв цих рослин латиною, давньогрецькою, старослов'янською та ще купою інших мов, коли це не принесло нікому і крихти користі.
“Досить на сьогодні, пішли посидимо ще перед сном перед каміном в залі “, - і з ляском згорнув книгу.
З самого ранечку принц відправився у головну аптеку міста. Накупив у пана аптекаря баночок, колб, крапельничок, воску, олій, трав, коріння та спиртовий пальник і закрився на кілька діб у своєму кабінеті. Коли він дізнався, що кухарка сильно обпекла руку, дістаючи печеню із гуски з печі, він одразу побіг у свій кабінет, який він, як виявляється, переобладнав на алхімічну лабораторію, та блискавично прибіг із баночкою мазі. Мазь він приготував із нагідок, подорожника, обліпихи і рум'янку, наклав її на попечені місця та вправно перев'язав чистим полотном.
Коли швачка порізала собі палець, принц зупинив кровотечу соком деревію, побите колінце трьох річної дочки покоївки він полікував арнікою і живокостом.
Принц мінявся на очах, до нього по трохи поверталось колись втрачене життя. Тепер він більше не блукав замком, а думав, що можна виправити в королівстві. Як найкраще збудувати шпиталь чи куди направити дощові води, як збільшити урожай селян чи боротись із сухотами.
А ще принц зрозумів, що знання, які не передаються далі, стають мертвими, букви в книжках, так і залишаються чорнилом, поки у них не вдихнути життя і не випустити їх у світ. Тому першим ділом принц дав указ відкрити більше шкіл у королівстві, сам із панами професорами та вчителями складав шкільний план та писав підручники, по яких вчитимуться всі школярі.
Принцеса не могла натішитись змінам принца, вона розуміла, що лиш тепер вона допомогла йому почати жити повним життям, лиш тепер принц відчув його смак. Смуток з його очей пропав, тіні в душі зникли, їх випалило сонячне світло, яке заповнило все його єство.
Люди ще більше полюбили принца, він дбав і думав про них кожен свій день. Коли король знемічнів і передав правління принцу, радості народу не було меж. Та найбільше всі чекали, коли принц побереться з принцесою. Це теж не забарило себе чекати. Як тільки на принца одягнули корону та проголосили його новим королем, одразу ж розіслали гінців по сусідніх королівствах, щоб запросити всіх на початок весни на весілля.
Коли прилетіли перші ластівки, відіграли найпишніше весілля, яке лиш тільки було. Тепер вже король і королева жили довго і щасливо, правили вони завжди справедливо і милостиво своїм народом.
Тлумачення від авторки: Принц уособлює окремих людей, а також цілі нації, які втратили зв'язок із своїм внутрішнім світом та зайшли в повну раціоналізацію. Світ для них став механічним, передбачуваним, неживим, таким, який можна наперед прорахувати розумом та формулами. Диво і магія зникли, інтуїція, почуття, сни стали лишніми пережитками часу. Гостре лезо розуму стало нарізати світ на шматки і вивчати його під мікроскопом. Принц став своєю тінню, яка блукала по замку, і як наслідок віддалився від самого життя.
Принцеса символізує душу народу, його минуле, казки, давні вірування, зв'язок із предками. Вона аніма, життєва сила кожної людини і народу згідно теорії д-р Карла Юнга. Колись вона ходила по землі, жила серед людей і ритмів природи, та люди витіснили її на саме дно свідомості.
Принцеса спала тисячі років, бо про неї забули, вона стала непотрібна, та потім вона прокинулась і вийшла із лісу, колективної несвідомості людей, щоб врятувати та вдихнути в принца життя. Розум без серця стає сухим, небезпечним, він всього на всього інструмент, а не ціль. Розум і серце повинні працювати в парі.
Казка закінчується алхімічним весілля між двома протилежними принципами: свідомість, логіка, раціо, чоловічий елемент з одного боку з'єднуються із несвідомістю, емоціями, жіночим елементом з іншого боку, і створюють якісно новий союз, який творить, будує і плекає саме життя.
