Автор: Dimitri MINIC
Переклад: t.me/in_factum
Як і очікувалося, американський президент Дональд Трамп налаштований на примирення зі своїм російським колегою Путіним, цілі якого залишаються максималістськими: поступка територій, зміна режиму в Україні, фінляндизація та демілітаризація України. Відкинувши у грудні 2024 року пропозиції нової американської адміністрації — де-факто анексії територій, демілітаризованої зони під охороною європейських миротворчих сил, відмови від вступу України до Організації Північноатлантичного договору (НАТО) через 15-20 років — Путін вчора оголосив, що згоден на початок переговорів зі Сполученими Штатами.
Ще у січні Трамп демонстрував роздратування у вигляді недипломатичних висловлювань і навіть погроз (санкції, митні збори, використання заморожених російських активів) на адресу Москви. Тоді Путін, навпаки, відповів лестощами.
Чи змінилися умови в період з грудня 2024 року по лютий 2025 року? Схоже, що Трамп погодився поступитися Путіну наступним чином. Тепер не йдеться про відтермінування вступу України до НАТО на 15-20 років, а схоже тут мова про остаточне "закриття цієї справи". Ймовірно, саме в цьому нюансі і полягає справжня поступка Росії.
Крім того, Вашингтон підтверджує, що хоче залишити на розсуд європейців створення сил гарантування безпеки для України, що видається малоймовірним, бо, по-перше, Москва категорично проти, а по-друге, європейці не можуть діяти без американського прикриття. Крім того, Зеленський та європейські лідери, з якими Росія давно хотіла зустрітися віч-на-віч (без американського протектора), схоже, тепер виключені з переговорів.
Показовою є також відсутність серед американських перемовників спеціального представника Вашингтона з питань України Кіта Келлога, якого Кремль, ймовірно, вважає "недружнім".
Стратегія Кремля
Чи дійсно Трамп поступається Путіну, щоб швидко укласти угоду і отримати "корону миротворця", про що в Москві добре знають? Коли мета Путіна — політично підпорядкувати собі Україну, чого Трамп, схоже, досі не зрозумів. Втім, йому доведеться зрозуміти це досить швидко, якщо він дійсно хоче домовитися з Путіним. Путін зараз робить те, що він робив у Мінську у 2014-2015 роках: підштовхує Захід до "брудної роботи", змушуючи Україну погодитися на неприйнятне.
Кремлівський маневр має потрійну перевагу, бо націлений на те, щоб послабити Київ, Захід і посилити українське обурення Заходом. Путін не так поспішає, як любить думати Захід: або Трамп допоможе Кремлю досягти його максималістських цілей, або переговори проваляться. Росія все ще переконана, що може перемогти на полі бою, продовжуючи цю війну.
Поки Путін використовує на Трампі "м'який" метод: він знає, що американському президенту байдужа доля України, що він хоче припинити будь-яке фінансування і навіть відшкодувати собі витрати коштом українських ресурсів. Путін також знає, що Трамп знущається з європейців, які заціпеніли від думки, що американські гарантії безпеки можуть зникнути. Позиція Трампа від самого початку була слабкою, оскільки для нього немає нічого, окрім укладення миру. Він задовольниться тим, що замаскує значні поступки під "найкращу угоду в історії людства".
Попри те, що недипломатичні заяви Трампа в січні, коли американський президент звинуватив свого російського колегу в тому, що той руйнує Росію, відмовляючись від переговорів, Путін публічно продемонстрував ознаки поваги до нового президента і відкритість до переговорів. Путін зміг зманіпулювати Трампом, що було не так вже й складно з огляду на асиметрію ставок між двома главами держав.
Трамп не хоче використовувати жоден з наявних у нього важелів тиску на Росію: він не хоче продовжувати допомагати Україні ні фінансово, ні військово, не хоче відправляти американських солдатів у складі миротворчої місії. Його єдина реальна загроза, а саме посилення санкцій, не має шансів змусити Кремль поступитися, оскільки економіка адаптувалася до санкцій, а ставки в Україні є екзистенційними. Або Трамп — це короткий шлях до вирішальних політичних цілей Росії в Україні (васалізація та демілітаризація України), або його жести будуть проігноровані.
"Метод" Путіна, схоже, спрацював: виливання “холодної води” через категоричну відмову від нехай і слабких, але вже неприйнятних американських пропозицій (листопад-грудень), демонстративне зміцнення союзів і партнерств Росії з Китаєм, Іраном і Північною Кореєю, улесливе ставлення до Трампа і його "здорового глузду", підтримання його наративу про війну, якої не було б, якби Трамп був президентом.
Лестощі Трампу не є вирішальними: вирішальною є байдужість до долі України та Європи; лестощі — це засіб маніпуляції для Кремля.
Про які переговори йтиметься далі?
Хоча переговори ще навіть не розпочалися, деякі максималістські цілі Москви теоретично досягнуті: де-факто визнання анексії територій та "фінляндизація" України (не членство в НАТО), включно із забороною на постачання зброї та розміщення американської військової інфраструктури (що стало б формалізацією того, чого Трамп і так не хотів робити). Виключення Зеленського з переговорів і реакція Трампа на низькі рейтинги популярності українського президента в Україні [розмови про вибори] є кроком ще однієї з фундаментальних вимог Москви — зміни режиму.
Ці елементи мають бути формалізовані лише під час переговорів, які зосереджуватимуться насамперед на скороченні чисельності української армії, частковому або повному скасуванні західних санкцій та нової архітектури безпеки в Європі, включно з відходом від НАТО. Останній пункт може стати предметом (тимчасової) "поступки" Москви, оскільки там розуміють, що НАТО і трансатлантичний зв'язок зараз значно ослаблені. Кремль може вважати, що може досягти цієї мети іншими засобами або дочекатися розпаду Альянсу.
Завдяки Трампу Кремль знаходиться на шляху до досягнення трьох основних цілей радянської та російської зовнішньої політики: демонтажу НАТО — головної перешкоди для російської експансії в Європі, роз'єднання США і Європи та контролю над пострадянським простором.
Тепер, коли Путін показав Трампу, що не так вже й поспішає з миром, як той думав, і коли Москва люб'язно пішла на бажання Вашингтона укласти мир — Трамп показав себе відкритим до аргументів Москви. Кремль намагатиметься посилити свій вплив на американського президента і надалі використовувати його, не маючи жодних ілюзій щодо результату цих переговорів. В Кремлі намагатимуться нагадувати йому про червоні лінії і, можливо, нав'язувати нові, демонструвати європейській громадській думці та країнам Глобального Півдня, що Путін хоче миру, але затягувати його, якщо це буде потрібно, і використовувати більш погрозливу риторику (Третя світова війна, ядерний апокаліпсис...).
Американський президент може відмовитися прийняти вимоги Росії, прийняти рішення про посилення санкцій проти Москви, або навіть змусити європейців і українців купувати американську зброю і військову техніку. Але плани Росії не змінилися б ні в короткостроковій, ні в середньостроковій перспективі, а термін повноважень Трампа триватиме лише чотири роки.
Дехто стверджує, що це приниження для Трампа, який покаже себе слабким, не захистивши Україну, але такий аналіз не враховує того, як бачить речі Трамп. Слабкість і боягузтво, на його думку, полягає в тому, що він продовжує фінансувати війну в Україні, коли він не зацікавлений у ній і коли він не зацікавлений у захисті України.
Трамп вважає, що він може отримати більше від порозуміння з Росією, намагаючись дистанціювати її від Китаю. Для нього було б приниженням, якби йому не вдалося досягти миру. Щоб досягти цього, він, схоже, готовий прийняти і намагається змусити Україну піти на значні поступки, які для українців звучать як капітуляція.
Ця критика більше говорить про нездатність Європейського Союзу бути геополітичним гравцем, ніж про Сполучені Штати та самого Трампа. Дехто, в тому числі і в Україні, перебуває у відчаї від заяв США про відмову Україні у вступі до НАТО, але тут краще поставити під сумнів безпекову цінність вступу до НАТО чи американського захисту. Що робитиме Вашингтон, коли Москва вирішить "врятувати" російськомовні країни Балтії? Серйозні побоювання вже були за часів демократичної адміністрації. За адміністрації Трампа ці побоювання можуть лише посилитися.
Похмурі перспективи України та Європейського Союзу
Україна постане перед вибором між чумою і холерою: відкинути умови, про які домовляються Трамп і Путін і продовжувати війну, в якій вона має мало шансів перемогти без твердої підтримки Заходу, або прийняти ці умови і таким чином, рано чи пізно, відмовитися від своєї незалежності. Ворожість українців до Росії є природною і глибоко вкоріненою, але обурення щодо Вашингтона і, можливо, ще більшою мірою, до Європи буде дуже значним.
Не можна виключати перспективу військового перевороту або навіть відчайдушної спроби отримати ядерну зброю. Також не можна виключати можливість втоми й принаймні тимчасового прийняття проросійського правління — чи то в результаті “успішних” переговорів, чи то після воєнної перемоги Росії в Україні, чи то в довгостроковій перспективі, як це є у випадку з Грузією.
Деякі представники української еліти, які відчувають огиду до Заходу, також можуть спробувати вступити в прямий діалог з Росією, виключивши Захід з рівняння і відмовившись від будь-якого партнерства із ним. Але у будь-якому випадку, воля українського народу буде вирішальною, без нього нічого не буде вирішено.
Ніколи не можна виключати катастрофічних сценаріїв: Вашингтон і Москва можуть домовитися про розподіл знекровленої України (примирливого з Москвою українського уряду, який з роками може стати проросійським за грузинським сценарієм, і рідкісноземельних ресурсів для США) на першому етапі, а потім і Європи на другому етапі.
За відсутності спільної стратегії та лідерства Європа більше не матиме розкоші обрати ненадійного захисника на шкоду цінностям, які вона відстоює, як це відбувається сьогодні (Сполучені Штати чи Росія), а буде змушена або:
1) стати геополітичним гравцем
2) прийняття підпорядкування тому чи іншому гегемону
Парадоксально, але прихід до влади крайніх правих партій у Франції та Німеччині може зробити цей процес підпорядкування набагато більш терпимим для європейських держав, якими відтепер керуватимуть консервативні, реакційні та/або націоналістичні еліти, схильні вбачати в Трампі і Путіні зразки для наслідування.
Єдина надія для європейців — отримати вигоди від конкуренції між Вашингтоном і Москвою за частку Європи. Для Європейського Союзу ще не пізно, але Мелоський діалог* вже розпочався, а тому час діяти.
*Мелоський діалог — філософська дискусія між афінянами та жителями острова Мелос, описана Фукідідом у його праці "Історія Пелопоннеської війни", яка ілюструє протистояння між силою та справедливістю, а також демонструє політику з позиції сили у давньогрецькому світі.
