Тризубий Стас (справжнє ім’я – Станіслав Щербатих) – яскравий представник української гумористично-сатиричної авторської пісні 1990-х років. Його називають «тризубим бардом» не лише за сценічним псевдонімом, а й за безкомпромісну громадянську позицію. У своїх піснях він різко висміював радянську спадщину, партноменклатуру та суспільні вади, стаючи голосом народного невдоволення на межі епох. За життя Тризубий Стас встиг випустити кілька магнітоальбомів, стати дипломантом першої «Червоної Рути» та здобути Гран-прі фестивалю авторської пісні «Оберіг». Його гострі куплети і досі актуальні, а сам він посів особливе місце в українській культурі, увійшовши в історію як феномен протестної пісні доби незалежності.
Біографія
Станіслав Щербатих народився 24 лютого 1948 року в містечку Алейськ (Алтайський край, РРФСР) у родині росіянина і українки. Коли хлопчикові було півтора року, його батько загинув, і влітку 1949 родина переїхала до Станіслава (тепер Івано-Франківськ) на Прикарпатті. Майбутній бард виростав у франківських двориках, закінчив тут російськомовну школу та навіть не мав спеціальної музичної освіти (гри на гітарі навчався приватно). Проте Івано-Франківськ став для нього по-справжньому рідним містом за духом і мовою. В юності Станіслав захоплювався літературою, малюванням і фотографією. Після школи працював музикантом у ресторані, відслужив в армії, а 1976 року одружився з київською поетесою Марією Гук. Молода сім’я два роки прожила на Камчатці, де Щербатих працював художником, фотографом і директором будинку культури; 1978 року там народився їхній син Володимир. 1980-го родина повернулася в Україну, і Станіслав поринув у творче життя – долучився до кіностудії та занурився в місцевий андерграунд.
Перші кроки в мистецтві Щербатих робив не як співак, а як мультиплікатор та документаліст. В 1980-х він працював у Івано-Франківському кіноклубі, де навчав дітей створювати мультфільми. За цей період він зняв понад тисячу (!) коротких анімаційних роликів, у тому числі мультфільм «Сашкова чайка», який здобув бронзову нагороду на міжнародному фестивалі «Кіномарина-75». Також створив кілька документальних фільмів (зокрема «Людина і нафта», «Проводи на полонину») та навіть спільно з дружиною відзняв стрічку про розкопки в Дем’яновому Лазі – місці масових поховань жертв НКВС на Івано-Франківщині. Бувши людиною різнобічно обдарованою, Станіслав брався за різні жанри – писав прозу (його фантастично-кримінальний роман «Нічия земля» вийшов друком 1998 року) та драматургію (опера-гротеск «Корова Середа», п’єси, мюзикл «Коров’яча доля» та інші експериментальні твори). Утім, справжню славу йому принесли саме пісні.
Шлях на сцену і «тризуба» сатира
У другій половині 1980-х Станіслав Щербатих відкрив у собі талант барда-сатирика. Він долучився до львівського естрадно-гумористичного театру-студії «Не журись!», з яким почав гастролювати країною на зламі 80-х–90-х. Саме в цей час з’являється його сценічне ім’я – Тризубий Стас. За спогадами колег, прізвисько придумали наприкінці 1989 року учасники гурту «Гроно» під час спільного концерту: один із музикантів, Ігор Шабловський, вигукнув зі сцени «Тризубий Стас!» – і псевдонім прижився. Згодом сам Станіслав жартома пояснював журналістам, що має “три зуби: один на комсомол, другий на компартію, третій на профспілку”. Тобто, “зуби” в значенні глибокої образи – от проти цих трьох стовпів радянської системи й спрямовані його гострі сатиричні пісні. Така легенда тільки додавала йому популярності: у часи, коли стара партноменклатура ще сиділа в кабінетах, а нові політики обережно добирали слова, бард під гітару міг дозволити собі різати правду-матку.
Наприкінці 80-х у Івано-Франківську навколо Щербатих сформувалося ціле творчо-богемне середовище. Він став одним із засновників місцевого клубу авторської пісні та поезії «Приспів» (скорочено від «Прикарпатські співці»), де збиралися всі тодішні барди Прикарпаття. На квартирниках у художника Петра Федоріва Стас спілкувався з однодумцями – Зоєю Слободян, Левком Бондарем, Лесею Соболевською та іншими піснярами. Клуб «Приспів» кілька років діяв як неформальне об’єднання, а 1997-го його офіційно зареєстрували; згодом, на честь засновника, клубу присвоїли ім’я Стаса Тризубого. Таким чином Щербатих фактично створив у рідному місті осередок DIY-культури: без державної підтримки, власними силами об’єднав талановитих людей і дав їм майданчик для виступів. “Івано-Франківськ – це було його рідне місце”, – згадувала Зоя Слободян про Стаса. Саме тут він опанував українську мову (до того у побуті переважала російська) та повністю “перевтілився з росіянина у щирого українця”. За словами самого барда, переломним моментом стала атмосфера кінця 80-х: “В повітрі пахло перемінами… У вересні 89-го на першій «Червоній руті» люди тягнулися до духовності так, що неможливо було тим не перейнятися”. Фестиваль української пісні «Червона Рута-1989» в Чернівцях вразив Щербатих настільки, що він усвідомив своє покликання співати українською про наболіле. Вже тоді, на «Червоній Руті», Тризубий Стас вперше голосно заявив про себе – він став дипломантом конкурсу в жанрі авторської пісні. За рік у Луцьку співак виборов Гран-прі фестивалю «Оберіг-1990», де представив сатиричну програму на злобу дня. Ці перемоги принесли йому перше всеукраїнське визнання.
Початок 1990-х років для Стаса – це численні концерти по містах України, участь у телевізійних зйомках і народна слава, здобута буквально «знизу». Жодної підтримки з боку державних структур він не мав: навпаки, його дошкульна творчість дратувала посткомуністичну еліту. Недарма новоспечені можновладці не надто пускали Тризубого Стаса на центральне телебачення. Та це не завадило артистові знайти свого глядача. Його касети розходилися серед людей незалежно від ефірів, а пісні звучали всюди – від студентських гуртожитків до мітингів. 1996 року Щербатих навіть запустив на місцевому 402-му каналі власну гумористичну передачу «Галицька сміхота», виступаючи там як сценарист і натхненник шоу. Паралельно він працював над циклом концертів «Я повертаюся», куди увійшли кращі доробки за роки незалежності.
Пісні, стиль і сатира без меж
Тризубий Стас створив понад 300 авторських пісень різних жанрів – від в’їдливих політичних памфлетів до ліричних жартів. Його творчість часто називають жанром «співаного памфлету». Простою мовою, це сатиричні куплети, сповнені народного гумору, іронії та здорового гніву, виконані під акомпанемент гітари. Попри простоту мелодій (сам бард жартував, що його стиль – це «три акорди і розладнана гітара»), пісні Стаса влучали в саму точку суспільних болячок. Його гострий язик не жалів ні колишніх комуністів, ні новоявлених ділків, ні пересічних обивателів, схильних миритися з несправедливістю. Бард висміював бюрократів і «перефарбованих» радянських функціонерів, що облаштувалися при новій владі. Він глузував із гонитви за наживою та масового угодовства, прагнув їдким сарказмом «розбурхати сумління усіх зневірених та байдужих». Критика в його піснях була всеосяжною і безкомпромісною – саме тому їх і полюбив народ, втомлений від офіціозу та цинізму естради 90-х. Українська преса тих років навіть охрестила Стаса «українським Висоцьким» – не за манерою виконання, а за роль народного трибуна, співака «сміху крізь сльози», що з’явився саме тоді, коли суспільству потрібна була віддушина.
Стас Щербатих у своїх піснях сміливо експериментував із мовою та культурними кодами. За словами друзів, він мав феноменальне чуття на актуальні теми: щойно в житті з’являвся новий анекдот чи парадокс – Стас одразу ж відгукувався піснею. Так виникли хіти на теми 90-х років: «Гімн голодних студентів» (про злиденне життя студентства початку реформ), «Як ми їздили до Польщі» (про човникову торгівлю), «Дачна епоха» (про городні будні українців) тощо. У пісні «Екскурсія по Києву» бард висміяв недолугу англійську псевдоекскурсовода: «Добрий день, май нейм Іван. Це є централ наш Майдан…». Він жонглював стилями і образами, творячи на стику естрадного гумору і вуличного фольклору. “Стас навчив українців сміятися із самих себе”, – писали згодом про нього, відзначаючи, що його тексти сформували живу, розмовну українську мову пісень. Дійсно, герої Тризубого Стаса говорять мовою народу – простою, трохи гротескною, зі сленгом та неологізмами, але без штучного пафосу.
Особливою рисою Стасового стилю були пісенні пародії та музичні колажі. Він не цурався запозичити відому мелодію і накласти на неї дошкульний український текст. Приміром, шлягер «Yesterday» легендарних The Beatles він перетворив на соціально-саркастичну пісню «Їсти дай!». У цій дотепній переробці ліричне «Yesterday, all my troubles seemed so far away…» змінилося на цинічне благання голодного обивателя про хліб насущний. «Їсти дай. Ми від вчора не обідали, не вечеряли й не снідали – прийди скоріш і їсти дай…», – жалібно тягне співак під знамениту бітлівську гармонію. У приспіві ж звертається до можновладців: «Дай нам хоч частинку того, що сам їси, може, знов тобі віддамо всі голоси» – натякаючи, що народ готовий проміняти виборчі голоси на їжу. Ця пародія стала справжнім хітом, її співали на майданах під час Помаранчевої революції 2004 року як народний гімн бідняка. Інший приклад – пісня «Гуд бай, компартіє!», де під мотив відомої мелодії Стас весело «поховав» Комуністичну партію після її заборони на початку 90-х. Такі номери викликали одночасно сміх і сльози – класичний ефект сатири.
Не менш важливо, що Тризубий Стас завжди лишався незалежним у своїй творчості. Він не належав до жодної партії чи політичного об’єднання і уникав прямої агітації. Відомо, що свого часу його намагалися «записати» до Народного Руху, але бард публічно відмовився від партквитка, коли дізнався, що це зробили без його згоди. “Він не розтікався загальними фразами про патріотизм, а точно знаходив больові точки”, – відзначав про Стаса київський поет Ігор Жук. Творчість Тризубого була DIY за духом – він співав те, що вважав за потрібне, не озираючись на цензорів чи спонсорів. Свій шлях він прокладав самотужки, завдяки таланту та підтримці слухачів, і цим вписав себе в історію українського андеґраунду.
Коли Тризубого Стаса намагалися пояснити через Володимир Висоцький, це виглядало зручно, але неточно.
Висоцький працював у межах радянської системи, навіть коли йшов проти неї. Його тексти — це міський фольклор пізнього СРСР, з його страхами, внутрішніми обмеженнями і мовою тієї епохи.
Олександр Башлачов — інша логіка. Там майже немає прямої сатири. Це складний текст, надрив, внутрішня напруга. Пісні, які потрібно слухати і розбирати.
Єгор Лєтов працював ще жорсткіше. Його формат — це крик, руйнування, панк. Там не пояснюють, а б’ють.
Тризубий Стас робить інакше.
Короткий текст. Пряма сатира. Конкретна ситуація. Побут, політика, вулиця. Те, що відбувається навколо, одразу перетворюється на пісню.
І це інший контекст.
Україна початку 90-х — це не пізній СРСР і не російський андеґраунд. Тут інша мова, інший досвід і інший рівень зламу. Стара система ще тримається, нова тільки формується. У цьому стані з’являється потреба в прямому слові без пояснень.
Тризубий Стас цю нішу закриває.
Його пісні не потребують підготовки. Їх не треба розшифровувати. Вони працюють одразу — на концерті або в записі. У цьому сенсі він ближчий до раннього андеграунду і DIY-сцени, ніж до класичної бардівської традиції.
Те, що в Україні довго слухали Висоцького і значно менше знали своїх виконавців, — це не питання «краще» чи «гірше». Це інерція.
Радянська культурна модель залишилась після розпаду Союзу. Касети, телебачення, радіо — все це продовжувало крутити те, що вже було знайоме. Українська сцена в цей момент тільки формувалась і не мала таких каналів.
Тому російський матеріал був доступний, а український залишався локальним.
Але різниця в іншому.
Тризубий Стас говорить про те, що відбувається тут і зараз. Без перекладу і без дистанції. Його тексти працюють як частина власного досвіду, а не як чужа історія.
Саме тому його місце — не поруч із кимось як «версія», а окремо, в українській лінії протестної пісні.
Альбоми і головні пісні
За життя Стас Тризубий видав загалом 6 магнітоальбомів (касет) і кілька збірників на CD. Найвідоміші з них:
«Щури» (1994) – дебютний альбом із саркастичними піснями про «щурів»-чиновників, що пристосувалися до нових умов.
«Іспанія, Іспанія…» (1995) – концертна програма, де, жартуючи, порівнює українські реалії з далекими країнами.
«Мене звуть Тризубий Стас» (1997) – студійний альбом, що закріпив його сценічний образ; перевиданий 1999 року.
«Пісні про кохання» (1998) / «Пісні про любов» (1998) – дві частини лірично-гумористичних пісень (видані також як подвійний концертний альбом). Назви іронічні – під «коханням» часто маються на увазі любов до грошей, влади тощо.
«Як ми живемо» (1999) – підсумок десятиліття, пісні про побут та політику кінця 90-х.
Антологія «Я повертаюся» (vol. I–IV, 2004) – серія з чотирьох дисків, виданих під кінець життя артиста, що зібрали кращі його твори за всю кар’єру.
Окремі пісні Тризубого Стаса стали культовими. Уже згаданий “Гімн голодних студентів” гірко висміює злидні молоді 90-х. Пісня “Тато Карло (Маркс)” жартує над ідеологами комунізму, “МішелЬ” і “Ангола” абсурдно обігрують міжнародні сюжети. Широкого розголосу набула “Приватизація по-українськи”, де співалося про олігархів: “Всі розлючені, роздратовані… актор – тепер купи-продай, поет – міняйло та мішечник, і повний шлунок – то для нього рай” – ці рядки точно характеризували розчарування епохи. Також публіка любила його «Глобус України» – дотепну пісеньку про геополітичне місце України, «Нема валюти» – сатиру на економічну кризу, «Бомж-етюд», «Демократизацію» та багато інших. Значна частина цих творів існувала тільки в «живих» записах чи домашніх концертах, що ще більше підкреслювало їх андерграундний статус. Сам Стас часто виконував пісні на квартирниках, клубних сценах, у студентських залах – близько до народу. Він навіть вів свій телехіт-парад «Бард-салон з Тризубим Стасом» на одному з телеканалів, де знайомив глядачів із новими піснями авторів-виконавців.
Фестивалі, гастролі та сцена
Хоча Тризубий Стас не був фаворитом телевізійних продюсерів, на фестивальній сцені його талант оцінили по заслузі. Крім перемоги на «Оберезі» та відзнаки «Червоної Рути», він ставав лауреатом й інших конкурсів авторської пісні – зокрема, здобув нагороду на фестивалі «Білі вітрила» на початку 90-х. Його неймовірний інтелект і харизма підкорили не лише журі, а й публіку: за спогадами очевидців, на виступах Стаса зали вибухали сміхом і оплесками. Популярність барда вийшла за межі України – на хвилі української діаспорної підтримки він навіть гастролював у Аргентині та Бразилії, представляючи там українську сатиричну пісню. Планувалися концерти і в Польщі (відомо, що спеціально для фестивалю в Сопоті Стас переклав кілька своїх пісень польською мовою). Таким чином, Щербатих став своєрідним культурним послом: показував світу, що українці вміють сміятися з себе і критикувати свою владу не гірше за відомих російських чи польських сатириків.
Особливо тісно ім’я Тризубого Стаса пов’язане з фестивалями «Червона Рута» та «Оберіг», які були стартовим майданчиком для багатьох виконавців нової України. На першій «Червоній Руті» (1989) він, як вже згадано, отримав диплом за авторську пісню. Вражаюче, що на тій Руті в Чернівцях головний приз у іншій номінації здобув Василь Жданкін – колега Стаса, бард, який першим публічно підняв національний синьо-жовтий прапор. Це був символічний знак часу: барди й рок-музиканти першими “ламали” радянські табу. Наступного року в Луцьку Щербатих виграв «Оберіг», всеукраїнський фестиваль співаної поезії. Його пронизливо-сатирична програма (відомо, що на «Оберезі-90» він співав фінальне «Гудбай, компартіє!» хором із залою) підкорила журі – і Тризубий отримав Гран-прі фестивалю. Це був зоряний час для нього: молодь цитувала рядки з його пісень, аудиторії росли. Разом з іншими музикантами покоління (рок-гуртами Брати Гадюкіни, Воплі Відоплясова та ін.) він творив нову українську масову культуру, альтернативну до радянської естради.
В Івано-Франківську Стас продовжував влаштовувати камерні вечори авторської пісні. Його клуб «Приспів» став осередком регіональної сцени і діє донині, тепер уже імені Стаса Тризубого. Молоді барди Прикарпаття зростали під його впливом. Саме в Івано-Франківській обласній філармонії щороку проводяться концерти пам’яті Тризубого – наприклад, вечір «На Вишеньках у Стаса» в червні 2009 зібрав бардів з усієї України, які співали його пісні. Учасники згадували, як у кінці 80-х «гітара заводила людей, а Стас із нею не розлучався… тоді ми були на піднесенні, в першому вагоні», що мчав до свободи. Дійсно, Тризубий Стас і його колеги стали першими ластівками протестної музики, що змогла “розбудити” народ ще до появи незалежної преси чи великих мітингів. Недарма оглядачі порівнюють роль Стаса з роллю бардів у СРСР (Володимира Висоцького) чи рок-поетів перебудови (Олександра Башлачова) – тобто тих, хто голосно говорив про заборонені теми, коли це було найпотрібніше. А в його бунтівній енергії та зневазі до цензури проглядається навіть щось панківське – недарма деякі оглядачі ставлять його поряд з Єгором Лєтовим у пантеоні пострадянського андеґраунду (звісно, не за стилем музики, а за духом протеста). Тризубий Стас міцно тримав зв’язок із місцевими неформалами: дружив з художниками-карикатуристами, виступав у рок-клубах, деколи виходив на сцену з електрогітарою. Він органічно вписався у широкий контекст української протестної пісні – від повстанських куплетів УПА до сучасного фолк-панку.
Участь у революційних подіях
На початку 2000-х Тризубий Стас, залишаючись осторонь політики як член партій, все ж долучився до ключових протестних рухів. 2000 року він підтримав акцію «Україна без Кучми», виступав для учасників протестів проти тодішнього президента. Під час Помаранчевої революції 2004 Щербатих активно гастролював на підтримку опозиційного кандидата Віктора Ющенка. Разом із групою однодумців-бардов він їздив передвиборними турами Західною Україною, співав на помаранчевих сценах у Києві. За свою громадянську позицію бард був відзначений пам’ятною медаллю «Видатний учасник Помаранчевої революції». Хоч ця нагорода й мала суто символічний характер (радше як сувенір для волонтерів), для самого Стаса вона була важливою як знак народної вдячності. В одному з інтерв’ю він жартома казав, що його «удостоїли аматорської біжутерії замість орденів», але насправді він ніколи й не прагнув офіційних звань. На відміну від багатьох естрадних зірок, яких влада щедро нагороджувала званнями, Тризубий Стас залишався «народним артистом» не за указом, а за покликанням.
Після Помаранчевої революції Щербатих мріяв реалізувати давній задум – створити у столиці Театр авторської пісні, свого роду мистецький клуб для бардів і поетів. Однак державної підтримки цей проєкт не здобув. Марія Щербатих (дружина) згодом зізнавалася, що Стасові бракувало лише одного – “сприяння у створенні такої сцени, бо це була його стихія”. Проте на рівні влади ідею не почули: чиновники не поспішають допомагати андеґраундним артистам. Стас продовжив робити свою справу самотужки, інколи з’являючись у телеефірі та даючи сольні концерти. На жаль, здоров’я, підірване важкими 90-ми (стрес, цигарки, кава, як сам казав), почало його підводити.
Смерть і спадок
Наприкінці життя Тризубий Стас зазнав серйозних проблем зі здоров’ям. У 2002 році він пережив перший інсульт, згодом – ще один удар. Попри хворобу, він до останнього залишався творчо активним, записував пісні та виступав. 24 січня 2007 року Станіслав Щербатих помер у Києві від третього інсульту на 59-му році життя. Сталося це раптово: дружина з сином були тоді на Прикарпатті, і тільки за два дні сусіди виявили митця непритомним у власній квартирі. Ця звістка приголомшила шанувальників по всій країні – адже пісні Стаса були для багатьох голосом совісті нації. Попрощатися з бардом прийшли сотні людей; відспівували його у Києві на Аскольдовій могилі, після чого прах перевезли на малу батьківщину. Поховали Тризубого Стаса в Івано-Франківську, на меморіальному кладовищі Дем’янів Лаз – символічно, поруч із місцем, про яке він колись знімав фільм.
Пам’ять про Тризубого Стаса живе у його піснях та спогадах сучасників. Уже в лютому 2008 року, до його недожитого 60-річчя, в Києві в Українському домі відбувся великий вечір пам’яті барда. Згодом схожі вечори пройшли в Івано-Франківській філармонії (2009) та інших містах, де друзі й колеги виконували улюблені пісні Стаса перед повними залами. 2012 року ентузіасти організували навіть екскурсію Івано-Франківськом місцями Тризубого Стаса – щоб молодше покоління знало свого героя. Було видано кілька збірок і публікацій: зокрема, книга «Тепер я в пісні. Я живий» з текстами пісень та статтями про Щербатих. При клубі «Приспів» діє Музична премія імені Стаса Тризубого, якою відзначають талановитих бардів регіону (це неофіційна відзнака від колег, адже державних нагород митець так і не отримав). Обговорювалися й ініціативи вшанувати Стаса на міському рівні – зокрема, перейменувати одну з вулиць Івано-Франківська на його честь. Станом на 2016 рік ці плани ще не реалізовані, але ідея залишається на часі.
В чому ж вплив Тризубого Стаса на українську культуру? Передусім у тому, що він заклав традицію сучасної протестної пісні, продовживши естафету від радянських дисидентських бардів та передавши її наступникам у новітній Україні. “Це був особливий жанр – співані памфлети, і яскравий спалах, який зробив свою справу”, – казав про нього Ігор Жук. Незважаючи на відносно короткий творчий період, Тризубий Стас зумів пробудити в слухачах приспану гідність та критичне мислення. Його пісні змушували сміятися і одночасно думати, вони проникали в найпотаємніші закамарки душі і будили громадянську позицію. Багато куплетів Стаса не втратили актуальності й на 2016 рік – на жаль, деякі проблеми за чверть століття так і лишилися невирішеними.
