Тулумбаси злив

Я вирішила зробити невелику збірку власних віршів, їх тут шістнадцять і це далеко не всі, але це ті, які подобаються особисто мені.

зміст

індивідуалізація
втомлені люди 
п'ятдесят кілограмів багажу
закривавлений зміст
сонні безхатні коти
ще багато патетики
нагадування
не пхай мені своїх кларнетів
рефлексія
неприйнятна хоробрість вальсів на світанку
безсоння
варіантам |роберта шеклі|
нічна повітряна тривога
натюрморт
я звинувачую канта у цьому
+++

Індивідуалізація

В нас вбудовані шаблони мислення,

Ми не бачимо справжніх людей напроти.

Не витрачаючи час на осмислення,

Роздамо ярлики на безглуздий супротив.

Керуючись загальноствердженими стереотипами,

Приблизним віком і рисами зовнішності,

Розділимо всіх між кількома типами

І далі потуратимемо алогізму потворності.

Твої таланти і майстерність адвоката

Втрачають бали з фіолетовим волоссям.

Ти власноруч підписуєш вирок з холодністю ката,

Коли виглядаєш не так, як суспільності того хотілося б.

Якщо маєш пірсинг губи, на все інше не зважається,

Ти стаєш неформальним проблемним підлітком.

Постіндустріальне суспільство - розвивається,

Індивідуалізація зовнішності - лишається вироком.

Втомлені люди

Що якщо перепоною стане - втома?

Така, що увечері лише тихі сльози.

Чи згодна ти на це піти знову,

Пожертвувати ще одну осінь?

Чи зможеш ти знов прикидатися:

Казати, що не вистачає сміливості?

Та втомлені люди не прокидаються,

Втомлені люди не бачать можливості.

Тихий, голос в твоїй голові безупинно

Повторює, плачучи: "Так не чесно".

Чому замість "хочу", лише "повинна"?

Чому після смерті, так й не воскресла?

Чому, рвучи й знищуючи себе, я борюся,

За те, що більшість має з народження?

Я кожну секунду так сильно боюся:

Моя картинографія лишиться продовження.

П'ятдесят кілограмів багажу

В дорозі. Як же часто я знаходжуся в дорозі,

У пошуках чогось, а, може, лиш втікаю.

Знайду собі прообрази в художній прозі,

Яку, певно, ніколи до кінця не дочитаю.

Завішу сторінки подій, недоторканних

Можливих розголосів, запилюженим сукном

Й знайду погодженність душі у швидкоплинних,

Ще сутінкових перспективах за вікном.

Напрямок потяга для мене - невідомість,

Яку не звадить назва станції в квитку.

Ніщо не зможе дарувати усвідомленність:

Розділ початку це чи оповідь кінцю.

Листівки з розшуком складуть численність тиражу.

Пошуку моєї напівсонної домівки-сховку

Для всіх п'ятдесятьох кілограмів багажу

Емоцій, травм й нових підзаголовків.

Закривавлений зміст

Поки старі балкони будівель, врешті-решт, не впадуть нам на голови;

Ми будемо вірити, що вгорі, в атмосфері Землі, й справді, живуть боги.

Поки хто-небудь не проб'є своєю головою наскрізь поверхню планети;

Хтось та й вважатиме, що вона пласка, і її тримають на спинах кити.

Скільки б разів не літали на Місяць, поміж всіх роздобутих матеріалів і фактів,

Народжуються геніальні критики, викривачі змов перед людством та наукових терактів.

Скільки б відкриттів не зробили б вчені і не дістали б доказів й знань;

Поки не задихнеться в космічному вакуумі, дехто не повірить в його існування.

Не в космічний же простір нам молитись випадковим богам випадкової віри;

Метеорологи не проектують зміни атмосфери: насправді ж вони - віщуни;

Та й, загалом, науковці - знуджені безробітні, тож, розходьмося всі по церквах.

Кожного дня з'являється стільки голів на скривавлених дошках плах.

Сонні безхатні коти

Ховаючись в тихій похмурості темної осені,

Серед частих злив, серед пожовклого листя,

В захаращеному затишку погодної млосності,

В ізоляції, серед завалів мотлоху старого горища.

Вирушаючи у світ лише на нову революцію,

Зі своїм опóлченням сонних безхатніх котів,

Що, і як я, чекають на цифрову еволюцію,

Щоби стати на книгах старим запахом пилу.

Розтікаючись по нейронах викидами дофаміну,

Для читачів прадавніх історій наших загублених книг,

Що, через пил, лишать відбитки, всупереч часоплину,

На палітурках зі шкіри, хутра чи недопалених крил.

Ще не зовсім дописані наші старі фоліанти,

До кінця недосказані історії наших полум'яних часів,

Тому їх пильно берегтимуть сонні коти-безхатьки,

Прадавні бібліотекарі, розпорошені серед сонячних променів й злив.

Ще багато патетики

- Через декілька тижнів я починаю ненавидіти свої патетичні вірші.

Не знаю, чому саме вони, загалом, всім до вподоби.

Мене дратують мої думки в них, вони ніби обмежені, дурнувато-смішні.

Чи це якась травма, страх оголювати зв'язки своїх нейронів?

Мені легше писати як падає листя, далі за ієрархією - емоції.

Я невпевнена чи достатньо свідома, щоб ставити важливі питання руба,

Чи висловлювати в маси думки в своїй дитячій світовій проєкції.

Хтось колись мені точно казав закрити, врешті-решт, свого рота.

Мені потрібно бачити, присвячені моїм віршам, скептично-критичні погляди,

Щоб вони втихомирювали мій нічим не підтверджений запал.

Кожен раз, публікуючи вірш, я прокручую думку, що краще мені мовчати.

- І що ти збираєшся мовчати?

- Я збираюся кричати у рупор.

Нагадування

Я хочу [жити] читати книжки та різатися папером.

Всупереч обпеченому піднебінню, пити улюблену каву.

Я хочу танцювати під зливами. Я хочу хворіти грипом.

Я хочу згорати від кохання. Я хочу плакати.

Я хочу втрачати, щоб знати, що усе ще щось маю.

Я хочу читати вірші на столі чи в переповненому метро,

Зриваючи горло до хрипу, викрикувати

Римовані емоції, почуття. Я хочу інколи

Спати до обіду, а інколи вмирати від тижневого безсоння.

Я хочу вмирати! Вмирати, щоб раз за разом народжуватися знову.

Я хочу зустрічати світанки, я хочу зустрічати зорі.

Я хочу перевернути догори дриґом піраміду Маслоу -

І писати картини впродовж діб, забуваючи про прийоми їжі.

Я хочу розчинятися в натхненні. Я хочу створювати сенс.

Я хочу проблем. Я хочу складних задач. Я хочу бігти:

Від, до; всупереч, завдяки - загалом. Я хочу показувати зуби та кігті.

Я хочу боротися, не прогинатися спіраллю перед суспільством,

Відстоювати права меншин, до яких належу, бо вони також мої.

Я хочу занурюватися в море, вночі, перед штормом,

Під червоними попереджувальними стягами із берегів.

Я хочу кричати (!) на місяць, лякаючи сонних сусідів,

Я хочу проклинати (!) сонце. І разом з цим кохати місяць, боготворити сонце.

Я хочу мати червоні очі й потріскані губи...

Бо це і означає жити.

Бо це і означає існувати та бути.

І я хочу це продовжити...

Я прагну це продовжити.

Не пхай мені своїх кларнетів

розбито на друзки броньовані вікна барлогу,

в якому свідомо та заживо поховано: (прочерк) -

тепер дратуюче сонце пха носа сюди, щоб вести діалоги,

і суне мені свій сліпучо-кривий відзеркалений почерк.

воно витріщається, нерозумно вилуплює в мене погляд

і на с-сичання зміїних тіней храму мороку сверлить очима,

будує з назв книг та півтонів картин мій думний світогляд

й пропалює в спúні дірки, що знай змушує вести плечима.

тоді я ховаю від нього терпкі таємниці на споді коробок,

щоб воно чіпким поглядом не зрозуміло врешті-решт: хто я;

аби писати далі вигуки-повісті шрифтом із заголовок,

варто вирушити у безпечніше місце: до замерзлого на зиму моря.

Рефлексія

Іноді я бачу на столі відрубані голови

Та не знаю чиї

Іноді я бачу простягнуті з-під ліжка руки, що просять допомогти не померти із голоду

Та знов не знаю чиї

Іноді я чую передсмертні крики за вікнами

Але не розумію чиї

Іноді я чую шепіт, що плаче, під заплющеними повіками

І знов не розумію чий

Іноді я відчуваю дотик сотні прикутих до мене очей

Та мені не розгледіти чиїх

Іноді я відчуваю доторк замерзлих кісток посеред зимних ночей

Та вкотре не роздивитись чиїх

Іноді я відчуваю смак людського тіла, що насичує несамовитий голод

Але не уявляю чий

Іноді я відчуваю смак власної крові і кулі з частками мозку

Та уявлення не маю чий

Іноді я вловлюю слабкий запах синильної кислоти

І не усвідомлюю: ці знання чиї

Іноді я внюхую озон серед вулиці, що викликає сироти

Та ви вже зрозуміли: це все - я не знаю чиє

Неприйнятна хоробрість вальсів на світанку

Неприйнятна хоробрість вальсів на світанку

Коли розшторені вікна переходять всі межі інтимности

Оголена душа сонцю та багатоповерхівкам

До останку згорає в біснуватій нестримности

Розчиняючись у танці з примарами спогадів

Піддаючись найбільшій вразливости|

Піддаючись найбільшій розкуті

Я ніколи не боялась привертати до себе поглядів

Й до дрижання страшилась бути ними прикутою

Цей світанок закарбується в пам'яті своїм коренем

Жмути сонця переддня передуватимуть моїй вічности

Я не хочу лишатися в горлі іменем

або каменем

Відрізняючись лиш глибиною викарбуваности

Це був неперевершений старт і я хочу бачити чим все закінчиться

Безсоння

Поки аргонове світло рекламних щитів відбивається у зіницях

Поки тривожність перерізає горло вівцям, поки тобі не спиться

Ти продовжуєш ці передсвітанкові прогулянки містом

Тільки тепер по пам'яті

Тільки тепер по спогадах

По спустілих трамвайних коліях

І вже не віриться, що колись вийдеш за стіни (йобана блять русня)

Подивитися в обличчя місту, а не його перехожим

Упірнути в це, завжди, ніби сонне, сяйво

натрієвих ламп, ніби дощ, і в погожий день, і в день непогожий

Коли єдиний звук це твоє власне дихання та кроки

І ти намагаєшся ступати тихіше, навшпиньки,

щоб не прокинулись люди

щоб не прокинулись круки

І не забрали, затягнули, заковтнули

тебе у свій білий шум

Щоб не видавали звуки

Перетворюючи все у паноптикум

Брязкотом, клопотом, лементом

Коли в ледь помітних перших сонячних променях

Місто спить й породжує сироти

своїм ледь промовленим шепотом

Варіантам|Роберта Шеклі|

Лис кусається, гарчить і боїться з'їхати з розуму

Викручуючи суглоби, тримається за свою ідентичність

А потім знов губить її серед тисячі образів

(Таких само на вигляд болючо-ліричних)

Лис щосили прикидається, що він той, хто він є

Але |вже| боїться, ніколи так й не з'їхати з розуму

Тож за пальці усіх глядачів все гризе та гризе

Вибираючи пригоду внутрішнього "Я", а не зовнішню

Чоловік попереду передає чоловікові праворуч

на вухо шепотом

"Ми живемо лише один раз. Передай це далі"

Лис махає хвостом і проходить трохи в тінь ліворуч

Щоб зробити вигляд неначе не чув і йому не казали

Небезпека - не тривожить, не знання дій, які будуть доречні - тривожать

Й, далебі, страшніш бути смішним, аніж мертвим

І тому в голові лис варіанти реальности множить

На числа Фібоначчі, розділені коефіцієнтом смерти

Лисів страх загрожує зруйнувати лисове непевне психічне здоров'я

Параноя змушує вчити оригінальну мову текстів

А виходить, що все це лише марнослів'я

Бо тепер лис не читає навіть їхніх перекладів

Дії людей, з огляду на будь-яку систему етики, спонукають лиса блювати

Люди ж думають, що лис необхідна частина місцевости

Будь-де має щось миленьке скалитись і скакати

Будь-що миле і зле має вміщати всі інфантильні крайности

І коли в останній роздачі потрапляють у руки паршиві карти

Хтось застрелиться, хтось зігнорує і поставить своє життя

Проблеми, яких не існує, максимально реальні

Особливо на колективному шляху до суворого індивідуалізму й злиття

Нічна повітряна тривога

Боятись заснути.

Боятись заснути й боятись прокинутись

Не розбирати де грім, а де вибухи.

На дев'ятому році досі не розбирати

Молитись й не вірити.

Не вірити в бога й, зажмурившись,

Заклякши, молитись теорії ймовірности

Збивати дороги.

Вже збиті, до сховку

І вивчені до автомату

Гамувати дрижання стін

Притулятись до них, заспокоювати, шепотіти

Подавляти плач і крик

Подавляти стах, клаустрафобію, паніку й сидіти

І виходити з сховку

І лягати у ліжко, під ковдру

Намагатись заснути, неначе нічого не сталося

Й не прислухатися, НЕ ПРИСЛУХАТИСЯ

Не лякатися завивання вітру, не лякатися грому

Здатися

У руки дрімоті, забути усе як марення

Приблизну кількість вбитих оголосять зранку

Треба заснути, відмежуватися

Поки є куди повертатися після тривоги, поки є шанс прокидатися

Натюрморт

Протяг приємно холодитиме шкіру, неначе доторк мерців

У літню спеку хочеться опинитися в морзі

Нам всім?

До будильника лишається кілька напів годин

Крізь прочинені двері заходять монстри

І питають: "як ти?"

Як не дивно, вони теж хочуть бути чиїмись святими

Не те щоб я їм молюсь.

Я пишу образú.

Так би мовити, виконавець при дії

Так би мовити, художник-митець-і-артист

Ще й поет

(Слава все ще наздоганяє хист)

А монстри ніяковіють від своєї нав'язливости

Мабуть, бояться, що я знову спалю всі мости

Викину телефон (мені від того ні гірко, ні солодко)

Іґноруватиму їхніх голубів, навіть їхніх сов

І їм знов доведеться розшукувати мене в якихсь закапелках

Вночі, шпортаючись об стару арматуру, а вдень - об соціальні патерни

Винюхуючи мене в непевних (але ж як душевно споріднених!) спілках

Тривожно шугаючись людей затемна

Й приплітатися як вірний собака врешті решт до порогу,

З сумно-пихатою пикою (рідними обрисами) заявляючи про пройдену дорогу,

Знаходячи мене завжди, без винятків, що підтверджують правила

Засиджуючись в моїй голові намертво

Ніяково питають: "як ти?"

Звичайно ж я в нормі

Проходьте, сідайте - я писатиму з вас натюрморти

Я звинувачую Канта у цьому

Уявімо собі відрізок

Одиниця виміру - за канонами - уявна клітинка в уявному зошиті

Зменшення відстані між точками - звуження простору у власному Всесвіті

Але, не без вибриків, точки відрізку як дві сталі крайности

І доведеться бігати від точки до точки по всій реальности

Щоб в ці крайности входити, щоб в цих крайностях жити водночас

Їсти борщ в гедонізмі, мити посуд в депресії за шкалою Бека - усе має свій час

Усе має свій простір, причину, строк дії і цінність

Життя в крайностях, це, як маніякальна відданість принципам

Строком дії служитиме згарище десь усередині, поки ти виправляєш Всесвіт

І сотні разів бачені прогорілі люди не попередять підсвідомим шепотом

Як у тебе заткнуті вуха - набутий умовний рефлекс на голос

Перекрикуй, поки без відбивання від твердих поверхонь не чутимеш відголос

+++

Хто і де тебе, квітко, жде?

Розкриті обійми тиснуть на горло клубком

Вдихай під дощем, оповийся дитинно плющем

Ми почали виходжувати цей шлях, до жалю давно

І нам ще йти, і йти крізь вітри

Нам ще стерти ступні у кров

При дорозі не забувай годувати котів

Вони знають і розкажуть усе, про що живе зло

І ми з того сформуємо розріз невдах

Нас учили сміятись з чортів

І між небом і дахом, забувати про дах

Із малечі,

найбільшу з усіх зневаг

нам варто було б мати до стін