Анархісти хочуть збудувати децентралізоване суспільство з вільними асоціаціями. Ми вважаємо, що тільки така організація суспільства здатна найкраще розвивати раніше згадані цінності: свободу, рівність та солідарність. Лише раціональною децентралізацією влади як структурно, так і територіально, можна виростити та сприяти свободі особистості. Делегація влади меншості явно обмежує свободу особистості та людської гідності. Щоб не віддати управління власними інтересами до рук інших, анархісти віддають перевагу організаціям, які мінімізують деспотизм, зберігаючи владу в руках тих, кого безпосередньо зачіпають прийняті рішення.
Вільна асоціація – наріжний камінь анархічного суспільства. Люди повинні мати можливість вільно об'єднуватися в групи, оскільки вони вважають за потрібне, в цьому і є підстава свободи та людської гідності. Проте, кожна така вільна угода має базуватися на децентралізації влади, інакше вона буде обманом (як за капіталізму), адже лише рівність забезпечує необхідні соціальні умови для зростання та розвитку свободи. Тому анархісти підтримують прямі демократичні колективи, що ґрунтуються на принципі “одна людина – один голос”.
Слід зазначити, що анархічне суспільство не має на увазі якогось сорту ідилічного стану вічної гармонії, де завжди згодні друг з одним. Далеко не так! Як Луїджі Галлеане стверджував: “Розбіжності та тертя між людьми будуть існувати завжди. Фактично в них прихована необхідна умова нескінченного прогресу. Але коли найкривавіша область реального тваринного суперництва – боротьба за продовольство – буде усунена, проблеми та розбіжності вирішуватимуться без найменшої загрози соціальному порядку та свободі особистості”. (The End of Anarchism?, стор. 28) Анархізм націлений “розбудити в особистостях та групах дух організаторського творчого почину”. Необхідно “покласти ці принципи в основу своїх вчинків та своїх відносин з іншими людьми” і усвідомити, що “у різноманітності й навіть у боротьбі полягає життя, і що одноманітність є смертю”. (Peter Kropotkin, Anarchism, стор. 143)
Тому анархічне суспільство буде засноване на суперечності у співпраці, оскільки “суперечність, само по собі, не шкідлива… розбіжності існують [і це не повинно ховатися]… деструктивним розбіжність робить не сам факт наявності суперечності, а його відображення у суперництві”. Справді, “сувора вимога досягти згоди означає, що людям фактично перешкоджатимуть вносити свої міркування у діяльність групи”. (Alfie Kohn, No Contest: The Case Against Competition, стор. 156) З цієї причини більшість анархістів відхиляють практику прийняття рішень шляхом консенсусу у великих групах.
В анархічному суспільстві асоціації керувалися б загальними зборами всіх учасників за допомогою широкої дискусії, дебатів та громадських суперечностях між рівними, з прозорими адміністративними завданнями, які б виконували обрані комітети. Ці комітети були б складені з обраних на певний час делегатів, з можливістю їх відкликання, уповноважених на виконання поставлених завдань під контролем зборів, які їх вибрали. Таким чином, в анархічному суспільстві “ми піклуватимемося про наші інтереси самостійно і вирішуватимемо, як втілити їх. І коли, щоб здійснити наші ідеї на практиці, виникне потреба призначити відповідального за проєкт, ми скажемо їм зробити [так], тільки так і інакше... ніщо не буде зроблено без нашого рішення. Так наші делегати будуть не людьми, яким ми даємо право наказувати нам, а людьми... [позбавленими] будь-якої влади, наділеними лише обов'язком виконати те, чого хочуть усі учасники процесу”. (Errico Malatesta, Fra Contadini, стор. 34) Якщо делегати діють невідповідним волі виборців чином або намагаються розширити й продовжити свій вплив або роботу понад те, чим наділили їх збори (тобто намагаються приймати політичні рішення), вони можуть і повинні бути негайно відкликані, а їх рішення негайно скасовано. Так організація залишиться в руках спілки людей, які її створили.
Самоврядування членами групи в її основі та можливості відкликання – невіддільний принцип будь-якої анархічної організації. Ключова різниця між державною чи ієрархічною системою та анархічною спільнотою в тому, хто володіє владою. У парламентській системі, наприклад, люди передають владу групі представників, щоб ті ухвалювали рішення за них протягом встановленого періоду часу. Чи виконують депутати свої обіцянки, чи ні – не має значення, оскільки люди не можуть відкликати їх до наступних виборів. Влада бреше людям зверху, а ті, хто внизу, як передбачається, повинні їй коритися. Так само в капіталістичному підприємстві влада належить необраній меншості директорів і менеджерів нагорі, а робітники, як передбачається, повинні коритися.
В анархічному суспільстві ці відносини прямо протилежні. Ніхто – людина чи група (обрані, чи необрані) – не може захопити владу в анархічній спільноті. Рішення приймаються через пряме демократичне голосування і, коли потрібне, спільнота може обрати чи призначити делегатів, щоб реалізувати ці рішення. Так різницею між виробленням тактики (її виробляє кожен, кого стосується проблема) та координацією та адмініструванням будь-яких прийнятих рішень (що є роботою обраних делегатів).
Егалітарні громади, засновані відповідно до вільної угоди, також вільно об'єднуються один з одним у конфедерації. Така вільна конфедерація керувалася знизу, рішеннями зборів первинних груп. Конфедерація керувалася б як і колективи. Були б регулярні місцеві, регіональні, “національні” та міжнародні конференції, в яких обговорювалися б усі важливі розбіжності та проблеми, що стосуються колективу, що беруть участь у конфедерації. До того ж фундаментальні, основоположні принципи та ідеї облаштування суспільства через всебічні дебати перетворювалися б на політичні рішення, які були б втілені на практиці, розглянуті та проконтрольовані. Делегати просто “отримували б свій суворо фіксований мандат на взаємних зборах і намагалися б узгодити свої потреби й бажання. Обговорення завжди підлягало б контролю та схваленню тих, хто делегував їх” і тоді “виключалася б небезпека, що про інтерес людей [могли б] забути”. (Malatesta, там же, стор. 36)
Комітети дії формувалися б у разі виникнення необхідності координувати та керувати рішеннями зборів та їх конгресів, за суворого контролю знизу та обговорення нагорі. Делегати в таких органах мали б обмежений термін перебування і, подібно до делегатів у конгресах, мали б фіксований мандат – тобто вони були б не в праві приймати рішення за людей, які їх делегували. Крім того, подібно делегатам у конференціях та конгресах, вони могли б бути миттєво відкликані зборами та конгресами, які їх обрали. Так ці комітети могли б координувати діяльність, але залишалися б, як говорив Малатеста, “завжди під прямим контролем населення» та виявляли «рішення, ухвалені на народних зборах”. (Errico Malatesta: His Life and Ideas, стор. 175 та стор. 129)
Що найважливіше, збори спільнот можуть скасувати будь-яке рішення конференції та вийти будь-якої миті з будь-якої конфедерації. Будь-які компроміси, зроблені делегатом протягом переговорів, мають бути ратифіковані первинними зборами. Без ратифікації будь-які компроміси, зроблені делегатом, не зобов'язують нічим спільноту, яка делегувала особливе завдання особливій людині чи комітету. До того ж вони могли б скликати конференцію конфедерації, щоб обговорити нові події та повідомити комітети про зміну своїх побажань та інструктувати їх, що робити щодо таких подій та ідей.
Іншими словами, будь-які делегати, які потрібні анархічній організації або суспільству – це не представники (у тому вигляді, якому вони існують у демократичному уряді). Кропоткін чітко формулює цю відмінність:
“Ми остаточно не заперечуємо права передачі своєї влади виборним делегатам. Сто-двісті осіб, що зустрічаються на щоденній роботі та добре знають один одного, обговорили з усіх боків якесь питання і дійшли цілком певного висновку; тоді вони вибирають когось зі свого середовища і посилають його для переговорів у цій справі з іншими делегатами... Делегат повинен буде лише передавати іншим делегатам ті міркування, які привели його довірителів до цього висновку. Не бувши уповноваженим вирішити справи своєю владою, він буде прагнути дійти якоїсь угоди з іншими делегатами; їх пропозиції він передасть своїм довірителям, які на власний розсуд можуть прийняти їх чи ні. Таке походження делегації”. (Words of a Rebel, стор. 132)
На відміну від представницької системи, влада не делегується до рук обраних. Навпаки, будь-який делегат є просто рупором для передачі думки асоціації, яка його обрала. Усі делегати та комітети дії отримували б мандат і могли бути миттєво відкликані, так їм довелося б висловлювати думку своїх виборців, а не свою власну. У такий спосіб уряд замінюється анархією, мережею вільних асоціацій та громад, які співпрацюють один з одним на рівних, заснованій на системі рішень, переданих під мандат делегатам, принцип миттєвого відкликання делегата, вільної угоди та вільної конфедерації, побудованої знизу вгору.
Тільки така система зможе гарантувати “вільну організацію людей, знизу догори”. Ця “вільна соціальна організація, створена виключно знизу нагору” має починатися з первинних “зборів” та його об'єднання “спочатку комуни, потім у федерації комун у регіонах, націях і, нарешті, у великій міжнародної та всесвітньої федерації”. (Michael Bakunin, The Political Philosophy of Bakunin, стор. 298) Мережа анархістських громад ділилася б на три роди: “Вільні громади, сільські та міські (тобто земельні спілки людей, пов'язаних між собою за місцем проживання), і великі професійні та ремісничі спілки (тобто спілки людей за родом) їх праці)… [і] нескінченно різноманітні суспільства та спілки: то міцні, то ефемерні, що виникають серед людей через схожість їх особистих схильностей… Ці три роди спілок… дали б можливість задовольняти всім суспільним потребам: споживання, виробництва та обміну, шляхів сполучення, санітарних заходів, виховання, взаємного захисту від нападів, взаємодопомоги, захисту території; нарешті, задоволення потреб художніх, літературних, театральних, а також потреб у розвагах тощо” (Peter Kropotkin, Evolution and Environment, стор. 79) Все засноване на самоврядуванні, вільній асоціації, вільній федерації та самоорганізації знизу вгору.
Така організація суспільства знищить ієрархію у всіх аспектах життя, тому що все в ній вирішують люди в основі організації, а не їхні делегати. Лише ця форма організації може замінити уряд (влада обраних) анархією (влада всіх). Така форма організації існувала б у всіх сферах, де потрібна групова робота та координація багатьох людей. Це означало б, як сказав Бакунін, “об'єднання людей у структури, які вони змогли б зрозуміти та проконтролювати”. (Цит.: Cornelius Castoriadis, Political and Social Writings, Т. 2, стор. 97) А індивідуальною ініціативою керував би сам ініціатор.
Як можна зрозуміти, анархісти хочуть створити суспільство, організоване так, щоб жодна людина та жодна група людей не змогли б захопити в ньому владу над кимось. Вільна угода, конфедерація, можливість відкликання, фіксовані мандати та обмежений термін для делегатів є механізмами, якими ми заберемо владу в уряду і помістимо до рук тих, кого безпосередньо зачіпають ухвалені рішення.
Анархія, однак, не є далекою метою, а аспектом поточної боротьби проти придушення та експлуатації. Кошти та цілі взаємопов'язані прямою дією бунтівних мас, участю організації та підготовки людей, до безпосереднього управління їх особистими та загальними інтересами. Це так, тому що анархісти, бачать основу структури вільного суспільства в організаціях, створених пригнобленими у боротьбі проти капіталізму тут і зараз. У цьому сенсі колективна боротьба створює організації, але й індивідуальна анархічна позиція необхідна. Боротьба проти гноблення – школа анархії. Вона вчить нас не тільки як бути анархістами, але й дає нам проблиск анархічного суспільства, показує, чим його початкова організаційна структура могла бути, а також сприяє отриманню досвіду управління нашими власними діями, які потрібні для нормальної роботи такого суспільства. Також анархісти намагаються створити такий тип світу, який ми хочемо, у нашій поточній боротьбі та ми не вважаємо, що наші ідеї застосовні лише “після революції”. Дійсно, застосовуючи наші принципи, сьогодні ми наближаємо анархію.
