Тероризм - це метод анархізму?

Ні, на це є три причини.

Під тероризмом розуміється планування або виправдання вбивства невинних людей. Але анархічне суспільство має бути створене саме звичайними людьми. По-перше, не можна в чомусь переконати людей, підриваючи їх. По-друге, анархізм - це самозвільнення. Свободу не можна створити діями елітної меншості, яка вбиває правителів від імені більшості. Простіше кажучи, "інститути зі столітньою історією неможливо знищити кількома кілограмами вибухівки". (Кропоткін, цит. за: Martin A. Millar, Kropotkin, стор. 174) Допоки люди відчувають потребу в правителях, ієрархія існуватиме (дивіться главу A.2.16). Як уже говорилося раніше, свободу не дають, свободу беруть. Нарешті, анархізм завжди прагнув до свободи. Бакунін писав, що, "якщо вже робити революцію заради звільнення людства, то насамперед необхідно визнати цінність життя і свободи людини". (K.J. Kenafick, М. Бакунін і Карл Маркс, стор. 125) На думку анархістів, засоби визначають результат, і тероризм, який за самою його суттю порушує життя і свободу людей, не може використовуватися для створення анархічного суспільства. Історія, наприклад, російської Революції підтвердила здогад Кропоткіна: "Сумна доля такої революції, яка здійснена лише терором". (цит.: Millar, там же, стор. 175).

Крім цього, анархісти проти не самих людей, а таких соціальних інститутів і стосунків, які дають змогу одним мати владу над іншими й зловживати (тобто використовувати) цією владою. Тому анархічна революція - це руйнування структур, а не вбивство людей. Як писав Бакунін, "ми закликаємо не до вбивства людей, а до скасування їхніх статусів і привілеїв", і анархізм "означає не фізичне знищення буржуазії, а смерть буржуазії як політичної та соціальної організації, економічно відмінної від робітничого класу". (The Basic Bakunin, стор. 71 і 70) Інакше кажучи, "не можна підірвати суспільні відносини" (так називалася анархічна антитерористична брошура).

Як же тоді виходить, що анархізм асоціюють із насильством? Частково це результат того, що держава і ЗМІ таврують "анархістами" терористів, які жодного стосунку до анархізму не мали. Наприклад, німецьку банду Баадера-Майнхоффа часто називали "анархістами" попри те, що самі вони себе вважали марксистами-леніністами. Наклеп, на жаль, працює. Емма Гольдман писала: "Усім, хто знайомий з анархічним рухом, відомо, що дуже багато актів, за які анархісти мали б постраждати, або були створені капіталістичною пресою, або спровоковані, якщо не прямо вчинені поліцією". (Red Emma Speaks, стор. 262).

Як приклад можна навести сучасний антиглобалістський рух. У Сіетлі, наприклад, ЗМІ повідомляли "про насильство" з боку протестувальників (особливо анархістів), яке на ділі полягало в кількох розбитих вітринах. Про поліцейське насильство (що почалося до першої розбитої вітрини) вони промовчали. ЗМІ й після висвітлювали демонстрації антиглобалістів за цим зразком, наполегливо об'єднуючи анархізм із насильством, попри те, що, навпаки, саме протестувальники були жертвами найжорстокішого насильства з боку держави. Анархічна активістка Стархоук заявила, що "якщо бити вітрини й чинити опір нападу поліцейських - це "насильство", тоді придумайте мені слово в тисячу разів сильніше, щоб використовувати його для позначення випадків, коли поліцейські б'ють людей, які не чинять опору, до стану коми". (Staying on the Streets, стор. 130).

Так само під час генуейських протестів 2001 р. провідні ЗМІ звинувачували протестувальників у жорстокості, навіть попри те, що державне насильство призвело до смерті одного з них і до госпіталізації кількох тисяч. Присутністю поліцейських агентів та їхніх провокацій для розпалювання заворушень ЗМІ не зацікавилися. Як Стархоук згодом зазначала, у Генуї "ми зіткнулися з ретельно організованою політичною кампанією державного тероризму. Кампанія включала дезінформацію, використання агентів і провокаторів, змову з фашистськими угрупованнями..., навмисний вибір як мішені груп мирних людей з їхнім подальшим побиттям або застосуванням сльозогінного газу, поголовну жорстокість поліції, катування ув'язнених, політичне переслідування організаторів... Вони робили все відкрито, абсолютно не боячись наслідків... цілком можливо, їм гарантувалося політичне прикриття від найбільш високопоставлених осіб". (Там же, част. 128-9) Не дивно, що все це ЗМІ проігнорували.

Наступні протести показали, що ЗМІ грішать ще більшою кількістю антианархічного обману, аж до вигадування історій, що представляють анархістів соціопатами, які планують масові жертви. Наприклад, в Ірландії 2004 року ЗМІ повідомили, що анархісти планують використати отруйний газ під час святкувань у Дубліні на честь вступу нових країн до ЄС. Звісно, жодних доказів надано не було і нічого подібного не сталося. Хто б не бунтував, ЗМІ завжди звинувачують у всьому анархістів. Такий самий процес дезінформації супроводжував першотравневі антикапіталістичні демонстрації в Лондоні та протести проти республіканського Національного Конгресу в Нью-Йорку. Попри те, що їх постійно викривають одразу після публікації, ЗМІ продовжують друкувати страшні історії анархічного насильства (навіть вигадуючи події, як у Сієтлі, задля власного виправдання та подальшої демонізації анархізму). У такий спосіб створюється і підтримується міф про тотожність анархізму і насильства. Треба зазначити, що ті ж самі газети, які роздмухували (вигадану) загрозу анархічного насильства, завжди замовчували реальне насильство і репресії, яких зазнавали самі демонстранти в цих подіях. І при цьому вони ніколи не перепрошували після того, як їхні (бездоказові) історії про заплановані теракти викривалися подальшими подіями.

Звісно, не можна стверджувати, що анархісти однозначно відкидали акти насильства. Вони здійснювали їх (як і члени інших політичних і релігійних рухів). Головна причина асоціації тероризму з анархізмом - це період "пропаганди дією" в анархічному русі.

У цей період - приблизно 1880-1900 рр. - деякі з анархістів убивали членів керівних класів (королів, політиків тощо). І що найгірше, у цей період атакували театри та магазини, які часто відвідували члени буржуазії. Ці дії називалися "пропагандою дією". Анархісти взяли на озброєння цю тактику одразу після вбивства імператора Олександра II 1881 р. російськими народниками (з цього приводу Йоганн Мост написав знамениту статтю-передовицю в газеті Freiheit під заголовком "Нарешті!", що привітала царевбивць і вбивство тиранів). Причини підтримки анархістами цієї тактики ховалися глибше, ніж просто тероризм: по-перше, помста за репресії робітників і, по-друге, засіб заохотити людей до бунту, показуючи, що їхніх пригноблювачів можна і потрібно перемогти.

Однак поштовхом до пропаганди дією послужило звіряче придушення Паризької Комуни французькою державою, під час якого було вбито понад 20.000 комунарів, зокрема багато анархістів. Чомусь анархічне насильство як помста за Комуну набуло широкого розголосу, а про масові вбивства державою комунарів говорити не прийнято. Так само, коли анархістам закидають факти вбивства італійським анархістом Гаетано Бреші короля Італії Умберто 1900 року або замах Олександра Беркмана на життя керівника сталеливарної корпорації Карнегі Генрі Клея Фріка 1892 року, часто замовчують, що війська Умберто вбивали селян, які збунтувалися, або що охорона Фріка оточила, замкнула в будівлі й вбила робітників у Гомстеді, Пенсільванія.

Таке применшення державного і капіталістичного насильства не дивує. "Діяльність держави полягає в насильстві, ─ стверджує Макс Штірнер, ─ своє насильство вона називає "правом", насильство ж кожної особистості - "злочином"". (The Ego and Its Own, стор. 197) Не дивно тоді й те, що анархічне насильство піддається широкому обговоренню та засудженню, але репресії, які його спричинили, (значно жорстокіші), ігноруються і забуваються. Анархісти такі звинувачення в "жорстокості" вважають лицемірством, оскільки ці заяви лунають або від прихильників урядів, або від самих урядів, "які виникли через насильство, які зберігають свою владу через насильство, і які застосовують силу постійно для придушення опору і залякування інших країн". (Howard Zinn, The Zinn Reader, стор. 652). 

Дійсно, що це, як не лицемірство, коли не анархісти звинувачують анархістів у насильстві, яке слугувало відповіддю на державні репресії. Наприклад, багато прокапіталістичні газети та люди в 1920-30-х вітали фашизм і аплодували Муссоліні та Гітлеру. Анархісти, навпаки, боролися з фашизмом до кінця і намагалися вбити Муссоліні та Гітлера. Невже, "насильство" і "тероризм" - це опір режимам смертоносних диктатур, а не їхня підтримка? Так само не анархісти можуть підтримувати репресивні й авторитарні держави, війни та силове придушення страйків і заворушень ("що відновлює законність і правопорядок") і не вважатися "терористами". Анархістів, навпаки, засуджують як "агресорів" і "терористів", бо дехто з них спробував помститися таким актам гноблення і державного/капіталістичного насильства! Здається верхом лицемірства, коли будь-хто безумовно засуджує анархічне "насильство" у вигляді кількох розбитих вітрин, як у Сієтлі, але підтримує справжнє насильство поліції, що нав'язує державу, або, що значно гірше, підтримує американське вторгнення до Іраку у 2003 р. Якщо будь-кого й уважати терористом, то прихильника держави і її дій, проте люди не бачать очевидного й "засуджують тип насильства, що його засуджує держава, і вітають насильство, що ним займається держава". (Christie and Meltzer, The Floodgates of Anarchy, стор. 132).

Потрібно зазначити, що більшість анархістів не підтримувала цю тактику. З тих, хто використовував "пропаганду дією" (їх ще називали "аттентатами"), як зауважив Мюррей Букчин, тільки "деякі... були членами анархічних груп. Більшість... були одинаками". (The Spanish Anarchists, стор. 102) Само собою зрозуміло, держава і ЗМІ стригли всіх анархістів під одну гребінку. Вони продовжують робити це, при чому вкрай неакуратно (звинуватили Бакуніна в пропаганді дією, хоча він помер за роки до того, як таку тактику вперше почали обговорювати в анархічних колах, і постійно наклеюють на не анархічні угруповання анархічні ярлики!).

Загалом, період "пропаганди дією" в анархізмі провалився, що більшість анархістів незабаром і зрозуміла. І знову Кропоткін слугує нам прикладом. Він "ніколи не любив гасло "пропаганди дією", і не використовував його для опису своїх ідей революційної дії". Однак, у 1879 р., все ще "обстоюючи важливість колективної дії", він почав "симпатизувати й цікавитися аттентатами" (ці "форми колективної дії" розглядалися як дії "в профспілках і на рівні громад"). У 1880 р. "його ентузіазм щодо актів опору одинаків і невеликих груп досяг максимуму, він став приділяти менше уваги колективній дії". Однак незабаром Кропоткін усвідомив, що "індивідуальні акти опору не сприяють прогресу", особливо коли "він побачив грандіозні можливості для розвитку колективної дії в новому активізмі профспілкового руху". (Caroline Cahm, Kropotkin and the Rise of Revolutionary Anarchism, стор. 92, 115, 129, 205 част. 129-30) Наприкінці 1880-х і на початку 1890-х він уже несхвально висловлювався щодо таких актів насильства, частково через звичайну огиду до найгірших із них (наприклад, вибух у Барселонському театрі у відповідь на вбивства державою анархістів-учасників повстання в Хересі у 1892 р. та підрив Емілем Генрі кав'ярні у відповідь на державні репресії) і частково через розуміння, що вони перешкоджають розвиткові анархізму.

Кропоткін зрозумів, що "спалах тероризму" 1880-х рр. форсував "ухвалення владою репресивних заходів проти руху", не відповідав "його поглядам щодо анархічного ідеалу, і нічого не зробив для популяризації народної революції". Крім того, він "помітив ознаки ізоляції руху від широких мас", і його занепокоєння "збільшилося, а не зменшилося, коли він цікавився" пропагандою дією. Він "бачив найкращу можливість для революційного наступу в... розвитку нового активізму в робітничому русі. З цього часу він дедалі більше й більше зосереджував свою увагу на важливості роботи революційної меншини з масами для розвитку бунтівського духу". Однак, навіть на початку 1880-х, коли він підтримував індивідуальні акти повстання (не лише для пропаганди дією), він все одно бачив потребу в колективній класовій боротьбі й тому "Кропоткін завжди наполягав на важливості участі робітничого руху в боротьбі, націленій на революцію". (Там же, част. 205-6, стор. 208 і 280).

Як і в описаному випадку, дедалі більше анархістів розуміло, що "пропаганда дією" дає державі виправдання почати репресії проти анархічного і робітничого рухів. Крім того, вона дала ЗМІ (і противникам анархізму) привід пов'язати анархізм із безглуздим насильством, у такий спосіб налаштувавши проти нього більшу частину населення. Цю брехливу аналогію використовують при кожній нагоді, незалежно від фактів (хоча анархоіндивідуалісти ніколи не займалися "пропагандою дією", преса їх так само постійно звинувачувала в "насильстві" і "тероризмі").

Крім того, як Кропоткін зазначав, основне припущення пропаганди дією, тобто що всі чекають лише приводу до революції, на ділі не підтвердилося. Адже насправді люди - продукти системи, в якій вони живуть; отже, вони вірять у більшість міфів, що поширюються з метою підтримання системи. З відмовою від пропаганди дії, анархісти-аттентанти поверталися до того, чим більша частина руху і так займалася: заохочення класової боротьби та процесу самозвільнення. Повернення до джерел анархізму можна розглянути на прикладі зростання анархо-синдикалістських спілок після 1890 р. (ми поговоримо про це окремо в темах, присвячених анархічній практиці). Ця ідея випливає із самої анархічної теорії, на відміну від ідеї індивідуальних актів насильства (дивіться розділ А.5.3):

"Щоб почати революцію, особливо анархічну революцію, необхідно, щоб люди усвідомили свої права і свою силу; необхідно, щоб вони були готові боротися і готові брати управління своїми інтересами на себе. Привести умонастрої в масах до цього стану - ось чим мають постійно перейматися революціонери, ось на що має бути націлена їхня діяльність... Як можна чекати, що визволення людства прийде не від розвитку постійного і гармонійного співробітництва всіх людей, а завдяки кільком актам героїзму, це те ж саме, що чекати його від втручання вправного законодавця або переможного генерала... наші ідеї зобов'язують нас звертати всі наші надії до мас, тому що ми не віримо в можливість насадження добра силою, і ми не хочемо бути веденими... Сьогодні, це... логічний наслідок наших ідей, умова, яку наша концепція революції та реорганізації суспільства накладає на нас... жити серед людей і привертати їх до наших ідей за допомогою активної участі в їхній боротьбі та стражданнях". (Errico Malatesta, "The Duties of the Present Hour", част. 181-3, Anarchism, під ред. Robert Graham, част. 180-1)

Попри тактичну розбіжність більшості анархістів із пропагандою дією, були анархісти, які вважали, що тероризм або вбивство правителів вимагає з'ясування обставин. Бомбити село під час війни, бо там може переховуватися ворог, це тероризм, тоді як убивство диктатора або глави репресивної держави - це захист у кращому разі та помста в гіршому разі. Як анархісти стверджують, якщо тероризм означає "вбивати невинних людей", тоді держава - найголовніший терорист (те ж саме можна сказати й про найруйнівніші бомби та зброю масового ураження, доступні на планеті). Якщо люди, які здійснювали "терористичні акти", справді були анархістами, то вони робили все можливе, щоб уникнути заподіяння шкоди безневинним людям, і ніколи не використовували типово-державної аргументації, нібито "супутні втрати" є сумними, але неминучими. Ось чому більша частина "пропаганди дією" була спрямована проти конкретних людей панівного класу, таких як президенти та царі, і виникала як реакція на насильство, вчинене державною владою і капіталістами.

Отже, "терористичні" акти здійснювали анархісти. З цим ніхто й не сперечається. Однак, вони не мають жодного стосунку до анархізму як до суспільно-політичної теорії. Емма Гольдман зауважувала, що "не анархізм, як такий, а звіряче вбивство 11 робітників змусило Беркмана вчинити замах на життя Фріка". (Там же, стор. 268) Як стверджувала лондонська група "Свобода":

"Є одна загальновідома істина, яку, однак, люди зазвичай забувають, коли вони лають анархістів або якусь іншу партію, що на цей момент збуджує їхню ненависть, як винуватиця якого-небудь щойно скоєного злочину. Це незаперечний факт, що політичні вбивства завжди від найнезапам'ятніших часів були відповіддю з боку роздратованих класів, що впали у відчай, і роздратованих та доведених до відчаю людей; - відповіддю на несправедливості від їхніх співгромадян, які вони визнали нестерпними для себе. Таким чином, ці акти насильства... не є результатом особливих переконань, пояснення їх потрібно шукати в глибині самої людської природи. Уся політична та соціальна історія є доказом цього факту". (цит.: Emma Goldman, там же, стор. 259).

Тероризм використовувався багатьма іншими політичними, соціальними та релігійними групами. Наприклад, християни, марксисти, індуїсти, націоналісти, республіканці, мусульмани, сикхи, фашисти, євреї та патріоти, всі вони здійснювали терористичні акти. Однак на ці рухи не заведено вішати ярличок "терориста за своєю натурою" або постійно асоціюють із насильством для демонстрації загрози наявному порядку речей. Немає зручнішого способу дискредитувати та маргіналізувати ідею для зловмисних та/або необізнаних людей, ніж зображення прихильників цих засад "божевільними терористами" без переконань чи ідеалів узагалі, окрім лише одного божевільного бажання руйнувати. 

Звісно, частина християн та інших вищенаведених груп виступали проти тероризму як морально-неприйнятного і контрпродуктивного. Як і більша частина анархістів скрізь і завжди. Однак, здається, що тільки в нашому випадку необхідно підкреслювати наше неприйняття тероризму знову і знову. 

Підсумовуючи вищесказане: тільки незначна меншість терористів були анархістами, і тільки незначна меншість анархістів були терористами. Анархічний рух загалом завжди розумів, що суспільні відносини, за їхньою суттю, не можна вбити або розбомбити. Порівняно з насильством держави й капіталізму, анархічне насильство - крапля в морі. На жаль, більшість людей пам'ятає дії кількох анархістів, які чинили акти насильства, але не насильницькі дії та репресії держави та капіталу, які призвели до такої анархічної реакції.