Колін Райт (1994)
Анархізм, фемінізм, індивід
“Серйозний анархізм мусить бути водночас і феміністичним, інакше це лише питання патріархального «напіванархізму», а не справжнього анархізму.” Федерація анархістів Норвегії
Як соціальні анархісти, ми успадкували сутність теорії, заснованої на досвіді, яка з часом стає дедалі впливовішою. Наш аналіз владних відносин, що ґрунтуються на ієрархічному пригніченні та домінуванні, дає розуміння багатьох сучасних соціальних рухів — розуміння, якого самим рухам може бракувати. Та попри це, поки що ми маємо лише голий каркас всеосяжної соціальної теорії, і тому зобов’язані вчитися у нових рухів, щоб надати цій теорії «тіло». Саме тому ми активно переймаємо досвід із розповідей небілих людей про європоцентризм та інші форми расизму, від ЛГБТ-активістів — про гетеросексизм і гомофобію, від захисників прав тварин — про спесишизм тощо.
У цій статті ми звернемося безпосередньо до феміністичного руху, щоб побачити, який внесок може зробити саме анархістське дослідження, і водночас дізнатися щось нове про власний рух завдяки фемінізму. А оскільки підтримка фемінізму чоловіком звучить парадоксально, я почну з розділу, присвяченого моїй особистій залученості до цієї проблеми. Завершувати ж буду міркуваннями про екологію як майбутній простір для взаємодії між анархізмом і фемінізмом.
Було б применшенням сказати, що анархістський рух — як історично, так і нині — є андроцентричним. Теоретична відданість абстрактному та усередненому «рівності» залишає багато невисловленого, особливо якщо це «рівність» не поширюється на побутову сферу. Багато дослідників анархізму й далі ігнорують факт чоловічого домінування, спрямовуючи свою критику винятково на грошово-товарні відносини, капітал, державу чи цивілізацію. Попри всі переваги цієї критики, гендерній рівності надається низький пріоритет, або ж вважається, що вона «природно» встановиться, коли з’явиться «правильний» стиль мислення. Той факт, що позбавлення від сексизму може вимагати зусиль, згадується рідко.
Чоловіки у фемінізмі
“Чоловіки зобов’язані боротися, щоб створити для самих себе таке гендерне становище, у якому буде заборонене верховенство чоловічої статі.” Сандра Гардінг
Як чоловік, я не надто цікавився фемінізмом, доки остаточно не засвоїв політику лівого екологічного руху. Я вірив (хоч і з певною чутливістю до проблем жінок), що людська свобода може бути досягнута у сферах знання, які майже повністю належать чоловікам. Тоді я лише пасивно підтримував прагнення жіночої автономії. Лише усвідомивши завдяки книгам думку про те, що всі чоловіки — не тільки ті, хто принижують, ґвалтують, домагаються чи дискримінують — отримують вигоду від сексизму, я зміг чіткіше побачити власні привілеї як (білого) чоловіка. У сімейному житті, навчанні, на ринку праці я майже завжди мав переваги перед моїми ровесницями (і небілими людьми). Мій інтерес до фемінізму зростав, і, читаючи наукову феміністичну літературу та романи, я почав усвідомлювати, що мої власні уявлення про майбутню утопію ставали дедалі більш позитивними щодо жінок і навіть гіноцентричними. Попри те, що моя антикапіталістична й антидержавна спрямованість залишалася такою ж непохитною, як і завжди, я помітив у собі зсув цінностей у бік більш уважного ставлення до турботи, виховання та близькості. Я почав розвивати феміністичну чутливість, і мені стало легше помічати патріархальну поведінку людей, яка раніше була для мене невидимою. Я наближався до розуміння того, яку користь особисто мені приносить боротьба феміністок. Хоча Емма Ґольдман наголошує, що лише самі жінки можуть звільнити себе від власного «внутрішнього» гніту, чоловіки можуть відіграти значну роль у руйнуванні «зовнішнього» патріархату.
Відучивши спершу себе, а потім інших чоловіків від сексизму, ми можемо допомогти створити такий клімат, який сприятиме повному включенню кожної людини в усі сфери життя. Хоч у феміністичній спільноті існує цілий спектр думок щодо участі чоловіків, більшість жінок вітають підтримку. Сандра Гардінг у своїй останній книзі наполягає, що чоловікам слід дати можливість бути феміністами, так само як білі жінки можуть бути антирасистками. На її думку, чоловіки повинні засвоїти «зрадницькі ідентичності» та виробити «феміністську позицію» (Гардінг). Втім, чоловіче залучення до фемінізму (це моя особиста думка) потребує обережності. «Чоловіки люблять привласнювати собі, спрямовувати, судити й контролювати все, що потрапляє їм до рук», — пише Гардінг. Тож лише якщо ми усвідомлюємо небезпеку поглинання фемінізму нашою чоловічим порядком денним, лише якщо ми готові слухати жінок, ми можемо робити свій внесок у феміністичний рух. Адже його мета — розширення прав жінок. Однак, попри все сказане, існує ще багато складних, укорінених і відносно мало досліджених перешкод, через які люди залишаються сексистами. Ми можемо робити внесок у логіку фемінізму, гендерну рівність тощо, але водночас не помічати, що поводимося загрозливо й зверхньо. Коли ми звертаємося до чинників інституцій (сім’я, школа, медіа тощо), проявляються ледь помітні (а інколи й цілком очевидні) наслідки гендерної соціалізації. Нам досі відносно мало відомо про дитячий розвиток й конструювання маскулінності та фемінності. І хай повна ліквідація патріархальної моделі поведінки потребуватиме часу, зрештою фемінізм — це про визволення людини. Усі ми отримаємо величезну користь від суспільства, яке заохочуватиме турботу й кооперацію, не вдаючись до загроз, агресії чи залякування.
Фемінізм та розкол на ліберальний та радикальний
"...досягнення повної свободи жінок — усіх жінок, а не лише привілейованих — передбачає настільки глибокі економічні, соціальні та політичні зміни, що якщо такий сценарій здійсниться, нинішній статус-кво не зможе вижити й не виживе." Гестер Ейзенштейн
Якщо коротко, фемінізм — це прагнення до гендерної рівності та визнання факту, що чоловіче домінування існує й воно є неправильним. Його початки лежать у ліберальній традиції особистості, яка здійснює самостійний та вільний вибір. Ця традиція й нині сильна та яскраво представлена ліберальними феміністками. Вони вірять, що рівність може бути досягнута шляхом зміни чинної системи через сприяння більшій рівності можливостей (розширений доступ до освіти, робочих місць тощо). Однак шістдесяті та сімдесяті роки стали часом «другої хвилі» радикального фемінізму з його новими течіями: власне радикальним, соціалістичним, лесбійським, «чорним», анархічним тощо. Радикальні феміністки, на відміну від ліберальних, переконані, що вся система — патріархальний лібералізм — є наскрізь хибною схемою, створеною чоловіками й для чоловіків у їхніх власних інтересах. Таким чином, для них фемінізм безумовно має революційну орієнтацію. На жаль, поки доступ до медіа мають лише мейнстримні або ліберальні феміністки, революційний потенціал фемінізму приглушується й зводиться нанівець. Водночас значення ліберального фемінізму обговорюється без загальної згоди феміністичної спільноти щодо самого змісту цього терміна. Соціальна феміністка Зіла Ейзенштейн вважає, що через внутрішні суперечності (чи можуть жінки бути рівними з чоловіками в патріархально-ліберальній державі?) ліберальний фемінізм зрештою себе вичерпає й відкриє шлях до принципово нового суспільства. Її словами: «суперечність між лібералізмом як патріархальною та індивідуалістською структурою й ідеологією та фемінізмом як статевим рівноправ’ям і колективізмом закладає основу феміністичного руху, що за масштабом перевершує лібералізм» (Зіла Ейзенштейн).
Інші в цьому не настільки впевнені. Бел Гукс пише: «процес, завдяки якому такий радикалізм спливе на поверхню, неясний… Позитивний вплив ліберальних реформ на життя жінок не повинен призводити до припущення, що вони повністю знищать систему домінування» (Гукс). За словами Гукс, «революційні імпульси повинні вільно доповнювати нашу теорію та практику знаннями про те, чи веде феміністичний рух до прогресу у справі припинення пригнічення і чи зобов’язані ми трансформувати нашу сучасну реальність» (Гукс). Корені радикального фемінізму сягають щонайменше XIX століття, коли відбувся більш ранній розкол на ліберальний й радикальний. Маргарет Марш у своєму останньому дослідженні складає хроніку попереднього анархо-феміністичного руху (Марш). Передбачаючи «другу хвилю» радикальних феміністок із їхнім переконанням, що «особисте — це політичне», ці ранні анархо-феміністки наполягали:
"Підкорення жінки вкорінене в застарілій моделі статевих й сімейних взаємин. Нападаючи на шлюб, наполегливо закликаючи до статевої варіативності, відстоюючи економічну та психологічну незалежність і часом заперечуючи материнську відповідальність, вони доводили, що особиста автономія є важливим компонентом рівності статей і що юридичні права самі по собі не здатні породити таку рівність."(Марш)
Ліберальні феміністки (класифіковані Елізабет Кейді Стентон) прагнули до рівності з чоловіками через тиск на виборчі права. Лише з появою анархічних і перших радикальних феміністок жінки вступили у боротьбу з розмежуванням особистого та публічного. Але зрештою, коли перемога (і право голосу) залишилися за суфражистками, сфера особистого як питання фемінізму була забута. І поки Емма Ґольдман та Маргарет Сенґер продовжували боротися за контроль над дітонародженням, сексуальність стала сферою Фройда та Райха. Сексуальність як політична проблема змушена була чекати Кейт Міллетт і Шуламіт Файрстоун у нашу власну добу. Анархо-феміністична теорія була занедбана — і не в останню чергу через чоловіків-анархістів. Як наслідок, постраждав і анархізм, і фемінізм. Наприклад, мало хто з соціального чи радикального середовища феміністок розвивав критику нації та держави. Передбачувано, невдовзі почали з’являтися аргументи на користь «феміністичної держави» (МакКіннон). І хоча анархістська тактика безпосередньої дії вже давно стала важливою частиною феміністичного руху, кількість власне анархо-феміністок залишалася невеликою порівняно з числом соціальних, радикальних і ліберальних. Дещо іншу перспективу сучасного розколу на ліберальний та радикальний запропонувала Анджела Майлз. Усвідомлюючи, що традиційний поділ і рамки (ліберальний фемінізм, соціальний, анархічний, «чорний» тощо) — це відображення створеної чоловіками поляризованої політики, вона подарувала нам зосереджений на жінках підхід, названий нею «інтегральним фемінізмом».
"Він буде спрямований на об’єднання "революційних/еволюційних" феміністок у боротьбі проти "світової системи домінування". Це, — наполягає вона, — величезна кількість... феміністок, які, попри багате різноманіття тем і логічних систем, сходяться у фемінізмі, що перевищує тиск, який змушує його удавати зародок нової політики загальної цінності та вселенського значення" (Майлз).
Часто, стверджує Майлз, такі феміністки мають більше спільного одна з одною, ніж із тими, хто виступає під тим самим найменуванням. Однак, яким би корисним не був інтегральний фемінізм у питанні об’єднання феміністок, його власні суперечності неминуче проявляться. Наприклад, заперечуючи «усі» форми домінування, він зазнає поразки у поясненні відносин із державою. Моє завдання тут — не догматично заперечувати державу (чи ділити феміністок), а з’ясувати наслідки сформованої ситуації для нашої практики. Чи збудують інтегральні феміністки свою спільноту з найнижчої сходинки, чи світ побачить кілька петицій до інститутів статистики — без усвідомлення апріорі домінантної природи держави?
Анархізм і поділ на особисте та публічне
«Добре, дорогий товаришу, коли я досягну вашого віку, питання сексу втратять для мене важливість. Але ми говоримо про сьогоднішній день, і це надзвичайно важливий чинник для тисяч і навіть мільйонів молодих людей». Емма Ґольдман у суперечці з Петром Кропоткіним
Поки жінки XIX століття намагалися впоратися з розколом на ліберальний і радикальний фемінізм, лібертарії обговорювали «жіноче питання». В Англії один із перших теоретиків анархізму Вільям Ґодвін сформував союз із передовою феміністкою Мері Волстонкрафт. Тим часом у Франції утопіст Шарль Фур’є писав: «соціальний прогрес і зміни цього періоду історії відбуваються в умовах просування жінок шляхом до свободи — й соціального занепаду, що став результатом зменшення реальної свободи жінок» (Бічер). Аналогічно, ранній соціаліст Роберт Оуен, описуючи деталі свого утопічного суспільства, зазначав: «обидві статі повинні здобувати однакову освіту, права, привілеї та особисту свободу» (Гарсін). На жаль, як показує практика, одних добрих намірів недостатньо, навіть якщо вони створюють сприятливу атмосферу, у якій діяли персонажі утопій. У своєму дослідженні громад оуенітів Джил Гарсін зробила висновок, що «перенесення традиційного домашнього життя в комунальне суспільство спричинило включення нерівностей старого світу в новий» (Гарсін). Цей поділ поширювався серед сучасних соціальних рухів, мов чума. І хоча багато чоловіків визнавали, що жінки повинні бути повноправними партнерами в суспільному житті, вони не усвідомлювали, що це вимагатиме рівної участі людей і в сімейному житті. Тим часом П’єр Жозеф Прудон (перший, хто отримав ярлик «анархіст») дедалі більше відходив від позицій утопістів, розглядаючи патріархальну сім’ю як фундаментальну соціальну клітинку (Марш). Попри те, що Бакунін прагнув активної участі жінок у суспільному житті, у цьому він не відрізнявся від Маркса чи Енгельса. І державні соціалісти, і анархо-синдикалісти, які мали проявити себе у XX столітті, не змогли подолати розкол між особистим і суспільним, який часто лише подвоював робоче навантаження жінок. Як писала Марта Екельсберг у дослідженні Іспанської революції, «основний напрям іспанського анархічного руху відмовлявся визнавати як специфіку пригнічення жінок, так і правомірність окремої боротьби для його подолання» (Екельсберг). Як відгалуження класичної ліберальної політики — з акцентом на особисту свободу — анархізм успадкував від лібералізму послідовну чоловічу упередженість. Мало того, що жінки були мінімально включені у створення обох політик, так ще й анархізм виніс із лібералізму низку ієрархічних дуалізмів — іноді негласних, іноді відкрито визнаних. У підсумку, протиставлення суспільного особистому, а розуму — емоції стало частиною як індивідуалістичного анархізму з капіталістичною орієнтацією, так і соціально зорієнтованого анархізму.
Втім, концепція індивіда, сформована в соціальному анархізмі, суттєво відрізнялася від подібної їй ліберальної. Поки соціальний анархізм прагнув зберігати й посилювати зв’язки всередині спільноти, лібералізм добре узгоджувався з капіталізмом, що набирав обертів. Зосередженість соціальних анархістів була спрямована на розвиток взаємодопомоги, і ця спрямованість збіглася з розробкою соціалістичних концепцій класової свідомості, солідарності та інтернаціоналізму. Ліберальне уявлення про окремі конкурентні частки, що діють у власних інтересах, було повною антитезою лівого анархізму. І якщо соціальні анархісти та соціалісти зрозуміли, що робітничий клас ніколи не досягне рівності в ліберальній політичній системі, то феміністки дійшли висновку, що жінки ніколи не досягнуть гендерної рівності в патріархальній системі, яка виключає їх із суспільного життя. Описуючи очевидну суперечність між «вільними та рівними особистостями» і жінками, поневоленими домашнім життям, Енн Філіпс пише:
«Не впущений через парадні двері, патріархат пробрався через чорний хід. Замість того щоб заперечувати всі форми природної влади, ранні ліберали заборонили собі говорити про те, що держава і сім’я — це різні речі» (Філіпс).
Так розкол на особисте й суспільне, який узаконив контроль чоловіків над ухваленням суспільно важливих рішень, відкрив шлях спершу до ліберальної, а потім і до анархічної політики.
Анархізм, фемінізм та екологія: поза межами дуалізму
«[У такому суспільстві майбутнього] природна дружба невдовзі створить те, чого тисяча років штучних спроб не змогла досягти: спонтанну, вільну, міцну, як особиста прихильність, організацію». Вольтаріна де Клер
Ми переконалися, що анархізм поглибив ліберальну критику влади. Водночас фемінізм розширив розуміння індивіда. Хай там що, зв’язок між анархізмом і фемінізмом залишається нерозв’язаним, а іноді й парадоксальним. Так, для Л. Сьюзен Браун «анархізм перевершує фемінізм у критичній здатності й включає його в себе» (Браун). Тим часом для Англійського Нульового Колективу «фемінізм перевершує анархізм, бо саме фемінізм показує владу, ієрархію та верховенство в їхньому справжньому вигляді — як структури чоловічої сили». Анархізм та фемінізм — обидва говорять про суспільство загалом, але жоден не може повністю заявити про своє верховенство чи керівництво над іншим. Анархо-феміністична теорія сама по собі лишається відносно нерозвиненою, попри пробуджений у 1970-х інтерес до неї та красномовні праці Керол Ерліх, Пеґі Корнеггер та інших. Синтез цих двох надзвичайних політичних філософій (якщо він взагалі можливий і бажаний) ще належить завершити. Наразі кожна пропонує корисний набір інструментів для огляду іншої, вносячи новий сенс та нові ідеї. Втім, об’єднанню анархізму й фемінізму пропонується альтернативний підхід. Соціальний анархізм і радикальний фемінізм — обидва робили спроби відірватися від своїх індивідуалістичних коренів, що тягнуться з класичного лібералізму, де індивід протиставляється суспільству. Ми можемо подолати це дуалістичне мислення, звернувши увагу на зростальну сферу екології, де окремі особистості стають частиною єдності-в-різноманітті (Букчин).
У своєму новітньому есе Томас С. Мартін висловлює думку, що можлива взаємодія фемінізму, анархізму та екології: фемінізм виступає фундаментом, анархізм — структурою, а екологія — елементом, що поєднує їх між собою. На його переконання, спільною рисою цих течій є критичний аналіз владних відносин. Хоча критика домінування — безперечно важлива точка дотику анархізму, фемінізму та екології, сама по собі вона не є єдиним аспектом людської поведінки. Заслуга фемінізму полягала в тому, що він показав, наскільки патріархальна думка знецінила життя жінок. І не лише думка й почуття, особисте й суспільне були розведені по різних полюсах. Моделі поведінки, важливі як засіб існування, також недооцінювалися. Опіка не лише над дітьми, а й над слабкими, літніми, а часто й самими чоловіками була покладена на жінок. Цінність турботи й емпатії, які роблять взаємодопомогу можливою, була зумовлена нашим тривалим перебуванням у статусі дитини в жіночій культурі. Анархізм — це теорія про силу й владу, а сила й влада мають схильність діяти у власних егоїстичних інтересах. Як теорія, анархізм відстає у тлумаченні такої людської поведінки, що виховує незалежність і здатність до самопожертви. Фемінізм же, зосередивши увагу суспільства на зв’язку між автономністю та взаємозалежністю, не дав чіткого висловлювання щодо аналізу сили. Можливо, екологія зможе запропонувати нам ширший набір поняттєвих інструментів, здатний охопити відкриття обох течій. У екологічній моделі (і тут я маю на увазі соціальну екологічну модель) ні анархізм, ні фемінізм не будуть поставлені перед необхідністю вписуватися в поняттєві рамки одне одного. Натомість кожен зможе розвиватися незалежно або, що було б краще, взаємопов’язано. Екологічне мислення проходить червоною ниткою в останній праці філософки Лоррейн Код. Критикуючи екофемінізм із його проблематикою ототожнення природи й жінок та прихованою «необхідною» вічною жіночністю, Код усвідомлює цінність екологічної моделі як рушія фемінізму.
"Орієнтоване на спільноту, екологічно відповідальне суспільство здатне піднести участь та взаємну турботу до рівня головних цінностей та перетворити суперечки між членами громади на конструктивні обговорення. Його метою стане підтримка атмосфери взаємопідтримки й відсутності репресій усередині соціуму" (Код).
Далі, екологія може надати фемінізму інструменти для «створення простору розвитку надійних перспектив, що виявляють взаємозв’язок між формами та системами домінування, експлуатації й гноблення крізь різноманітність їхніх проявів». Екологічне мислення багато чим завдячує лібертарній традиції. Від географа XIX століття Петра Кропоткіна до сучасного соціального еколога Мюррея Букчина — анархістський погляд на демократичні спільноти, які не прагнуть панувати над природою, зблизька пропонує альтернативи індустріальним капіталістам, що загрожують цілісності біосфери. Те, що могло залишитися поза увагою, — це факт, що така екологічна позиція може включати узгоджене подолання феміністками розриву між особистим і суспільним. Як наслідок, відкривається шлях до продуктивного діалогу між чоловіками й жінками, між фемінізмом та анархізмом. У такому випадку може постати нова політична форма, яка рухається від ліберального патріархату з його наголосом на ізольованому індивіді — до індивіда егалітарного, до спільноти й Землі, що разом процвітають у взаємній гармонії.
Список використаних праць
Martha A. Ackelsberg, «Mujeres Libres and the Role of Women in Anarchist Revolution» in Rohrlich and Baruch (eds.), pp.116–127.
Anarchist Federation of Norway, quoted in Martin, p.11.
Jonathan Beecher, Charles Fourier (Univ. of California, 1986).
Murray Bookchin, The Philosophy of Social Ecology (Black Rose Books, Montreal, 1990).
L. Susan Brown, “Beyond Feminism,” Our Generation, vol. 21, #1, Fall 1989.
Voltairine de Cleyre, quoted in Paul Avrich, An American Anarchist (Princeton Univ. Press, Princeton, 1978).
Lorraine Code, What Can She Know? (Cornell Univ. Press, Ithaca, 1991).
Hester Eisenstein, Contemporary Feminist Thought (G. K. Hall & Co., Boston, 1983)
Zillah R. Eisenstein, The Radical Future of Liberal Feminism (Northeastern Univ. Press, Boston, 1986).
Emma Goldman, Living My Life (New American Library, Meridian edition, New York, 1977).
Sandra Harding, Whose Science? Whose Knowledge? (Cornell Univ. Press, Ithaca, 1991).
Jill Harsin, «Housework and Utopia: Women and the Owenite Socialist Communities», in Rohrlich and Baruch (eds.), pp.73–84.
bell hooks, Feminist Theory: From Margin to Center (South End Press, Boston, 1984).
Catherine A. MacKinnon, Toward a Feminist Theory of the State (Harvard Univ. Press, Cambridge, 1989).
Margaret S. Marsh, Anarchist Women 1870–1920 (Temple University Press, Philadelphia, 1981).
Thomas S. Martin, «The Convergence of Anarchism, Feminism & Ecology», Our Generation, vol. 23, #2, Summer 1992, pp. 1–13.
Angela Miles and Geraldine Finn (eds.), Feminism: From Pressure to Politics (Black Rose, Montreal, 1989).
Anne Phillips (ed.), Feminism and Equality (New York Univ. Press, New York, 1987).
Ruby Rohrlich and Elaine Hoffman Baruch (eds.),Women in Search of Utopia (Schocken Books, New York, 1984).
Zero Collective, Zero (An anarchist/anarcha feminist monthly), #1, June 1977, London.
