Сквад Граніта вийшов на Дику територію. Бар пройшли без проблем. Останні домовленості з Вороніним ще діяли. В Барі вони дізналися від Інформатора, що Арт із Лірою вийшли пару годин тому. Сквад «Волі» був добре підготовлений до виживання в Зоні. Екзоскелет Граніта та важка броня решти членів скваду гарантували їм доволі непогані шанси вижити. Хоча в Зоні можливо все. Дорога була звична: обходили аномалії, відстрілювали мутантів. Сквад звично просувався вперед. Біля гелікоптера затримались, прислухались — все було спокійно. Група продовжила дорогу. Біля локомотивів відстріляли зграю собак, яка доїдала величезну химеру. Неподалік трупа химери Граніт помітив здоровенну калюжу крові... Цікаво... Чи не наша парочка натрапила? Якщо вони змогли дати бій цій тварюці тут, в замкненому просторі між старими локомотивами, то це було неабияке досягнення. Химера — це не кабан.
— Контроль!
Голос Граніта, заглушений шоломом екзоскелета, прозвучав як із бочки. Сквад розосередився і зайняв сектори. Граніт оглянув детальніше місце сутички. Дофіга гільз — автоматних і 12-го калібру. У химери неприродно вивернуті суглоби задніх лап. Граната або ВОГ. Чия кров? Неясно.
— Тут недалеко опорник мерків. Підемо поговоримо. Все, в дорогу.
Сквад зайняв похідний порядок. До будівництва було не більше двохсот метрів.
Ліра вколола собі знеболювальні препарати. Спина від падіння боліла нестерпно. Арт важко дихав на лавці. Вовкодав свердлив її поглядом. Від його важкого погляду їй стало не по собі.
— Дівчинко, ти ж розумієш, що питання я ставитиму один раз? І очікую чесних відповідей.
Ліра кивнула. Це мало статися рано чи пізно. Вона думала, що буде готова. Але ні. До цього неможливо бути готовим. Ліра сказала:
— Я відповім. Але після того, як надасте меддопомогу напарнику.
Вовкодав усміхнувся:
— Ти правда думаєш, що можеш ставити свої умови?
Він витяг зі столу величезні садові ножиці.
— Скільки ти витримаєш, якщо я почну обрізати тобі пальці? Або йому?
Вовкодав показав на непритомного Арта.
— Зробимо так. Якщо твої відповіді мені сподобаються — ви підете далі. Наш Костоправ надасть допомогу. Засоби є. Якщо ні — ви обидва залишитесь тут. Назавжди. Що скажеш?
Вовкодав говорив спокійно. Як на кухні за вечерею. Ні загрозливого тону, ні відвертих погроз. Це видавало в ньому особу, в якої не прискорюється серцебиття, коли він спускає курок. Ліра зрозуміла, що жартувати з ними ніхто не буде. Вона думала: як би розмову побудував Арт? Невідомо. Сталкер важко дихав. Йому потрібна була допомога. А якщо це блеф? Не схоже. Сам Вовкодав тут. Ліра видихнула:
— Питай.
— Де ноутбук з Х-18? І що на ньому?
Ліра, не думаючи, випалила:
— Ноут забрав Дегтярьов. Він постраждав від вибуху. Мабуть, передасть своїм.
Вовкодав замислився. Це було логічно. Полковник був там з ними. І те, що він забрав інфу, відповідало його діям. Рубав кінці. Воно й зрозуміло. Небезпечний вантаж. Куди він міг його віднести? Варіантів два: або в аналітичний відділ СБУ на Велику землю, або на Агропром, до вояк. І Вовкодав схилявся саме до другого варіанту. І якщо він там, то добути з нього інформацію був тільки один спосіб — ці двоє. А вони для цього повинні вижити.
— Що було в лабі?
— Контролер. Я погано пам'ятаю. Він виїдав мізки так, що навіть таблетки не допомогли. Він, — Ліра показала на Арта, — перед головним залом у відключці лежав. Мутанта прикінчив полковник. Він казав, що він «помічений Зоною». Якось так.
Вовкодав розумів, про що вона. Про своєрідне прокляття легенд Зони він знав.
Ліра продовжувала:
— Ще там якийсь вчений був. Але полковник його відразу застрелив. Це все. Далі нічого не було. Ми вийшли на базу Йоги.
— Які у вас плани зараз? Куди ви йдете?
— На Янтар, до Сахарова.
— Навіщо?
— У Арта борг. Треба заробляти.
Метальний ніж Вовкодава зі свистом встряг у стілець між ногами Ліри. В сантиметрі від неї.
— Я ж попереджав. Не бреши мені, дівчинко...
У Ліри виступив піт на лобі. Боягузкою вона не була, але така розмова була вперше.
Ззовні спалахнула стрілянина. Декілька стволів. У вагончик забіг мерк і прошепотів щось Вовкодаву.
— Запроси.
Мерк зник. За хвилину до вагончика зайшов Граніт. Без церемоній звернувся до Вовкодава:
— Мені потрібні ці двоє.
— Мені теж. І що далі?
Вовкодав встав.
Подала голос Ліра:
— Я розповіла все. Допоможіть Арту.
Вовкодав повернувся до неї:
— Навіщо на Янтар? Наступний ніж — тобі в коліно.
— В Х-16. Там знову випромінювання ввімкнулось. І по можливості знайти якісь документи.
— Це вже схоже на правду. Добре, дівчинко. Костоправа сюди! — гаркнув Вовкодав.
Зайшов маленький чоловічок з величезною медсумкою. Вовкодав вийшов з Гранітом назовні.
— Йдуть в Х-16. Це правда. Мета — фігня. Але вона може й не знати. Ноутбук у вояк або у Дегтярьова. Що на ньому — невідомо. Може, ключ до нападів на ваші сквади.
Граніт відповів:
— Можливо. Тепер треба використати їх. Без цих двох нам інфу не дістати.
— Згоден. Атакувати Музиченка буде тільки дебіл. Тому такий варіант: дівка поклала трьох наших. От за це вона й дістане нам інфу з ноута. Або підтвердить, що ноута в Зоні нема. Інакше...
Вовкодав красномовно провів рукою по шиї.
— Те, що вона донька Видри, якого вони витягли з Х-18, тебе не чіпляє?
— Та непокоїть. Але переживемо.
З вагончика почулись крики дівчини.
— Він її там лікує чи добиває? — спитав Граніт.
Вовкодав навіть не обернувся.
— А чорт його знає. Зараз вийде — скаже.
За хвилину вийшов Костоправ.
— Ну що там? — спитав Вовкодав.
— Сталкеру поставив пакет плазми. Кров не замінить, але тепер не гигне точно. За пару годин може навіть встане. Дівчині вправив диски. Нічого серйозного.
Вовкодав з Гранітом зайшли у вагончик.
— Тепер так, дівчинко, — голос Вовкодава звучав спокійно і монотонно, — за трьох пацанів, яких ти пристрелила на Смітнику, треба відповісти. Купони, артефакти — не цікаво. Хіба що «Серце Оазиса».
— Що ти хочеш? І ти? — Ліра перевела погляд на Граніта.
Вовкодав продовжував:
— Нам потрібна інфа з ноута. І ти її дістанеш. Це закриє твій борг перед Синдикатом. А він, — найманець показав на Граніта, — вмовив мене не відрізати тобі вухо. Так що ми домовилися?
— Ви не залишаєте мені вибору. Тільки уточнення: а якщо я не знайду Дегтярьова? Це не Сидір на Кордоні.
Вовкодав пішов ва-банк:
— Тобі не треба його шукати. Ноут у вояк на Агропромі. А з Музиченком домовишся. В тебе є аргументи. Три як мінімум. Я сподіваюся, що війни з Синдикатом ви не хочете. Знаєте, як закінчиться.
Блеф Вовкодава потрапив у десятку. Ліра занервувала. Це що значить — у вояк є кріт мерків? Що робити? Як відреагує Музиченко? Мільйон питань, жодної відповіді. Треба було розмовляти з Артом. А для цього він мав прийти до тями...
Піаніст, хакер на Агропромі, саме розібрав пошкоджений вибухом ноут на запчастини. Прізвисько, жартома дане йому Артом, причепилося як реп'ях до собачого хвоста. Твердий диск мав пошкоджені контакти. Полковник із нетерпінням чекав результату.
— Ну що там?
— Треба спробувати відновити контакти. Але в мене таких нема. Треба замовляти. Або шукати ноут зі схожим HDD. Модель стара, не так просто знайти.
Полковник задумався. Доповідати про знахідку він не поспішав. Якщо там було щось екстраординарне, то до нього у вищого начальства виникнуть питання. Невідомо, скільки ноутбук був у лабі. І як він взагалі туди потрапив. Після рейду Стрільця туди кілька років тому там не було нічого. А потім лабу замкнули. СБУ. Дегтярьов особисто керував операцією. І нічого не було. А тут таке... Звідки? Як? Знову самі питання. А відповіді — там, у ноутбуці. Які не дістати. Або... Полковнику прийшла в голову ідея.
Він викликав майора Маренича:
— Як з'явиться Ґрунт — відразу до мене. Буде справа.
Маренич кивнув і вийшов. Накази полковника не обговорювались.
Думки Музиченка повернулись до Ліри і Арта. Він чекав від них документи. В принципі, він міг вислати власну групу воєнсталів на Янтар. Але у вагончику на болоті був полтергейст. Та і це можна було вирішити: підігнати БМП і розстріляти 30-міліметровою гарматою. Та все одно, незважаючи на хорошу екіпіровку і вишкіл, полковник не хотів ризикувати людьми. Підготовка таких людей займає не один місяць, а в Зоні здохнути можна, просто поставивши ногу не туди. Тому він чекав на новини від пари сталкерів...
Арт повільно відкрив очі. В голові справно трудилися тисячі молотобійців. Голова дзвеніла, як Біг-Бен о дванадцятій дня. Він побачив крапельницю і Ліру, що схилилась над ним.
— Де я? — він не впізнав власного голосу. Як із могили.
— На Дикій території. Ми на опорнику Синдикату.
Підійшов Вовкодав.
— Ми про все домовилися. Дівка тобі перекаже. За годину-дві ти вже зможеш встати. Підете куди йшли. Мої люди проведуть вас до тунелю на Янтар. Далі самі. І пам'ятайте — ми за вами спостерігаємо.
Вовкодав вийшов. Він зібрав групу і висунувся в Мертве місто, на базу. Дорогою він роздумував, що розповісти Душману. Знати все йому не обов'язково.
Сто метрів попереду, на склади, повертався сквад «Волі». Доповідати майже не було чого. Граніт побоювався, що Макс його не похвалить. Але так вийшло, що мерки перші їх знайшли. Та навіть за це Макс міг його на місяць запихнути старшим на Бар'єр...
За дві години Арт із Лірою в супроводі скваду найманців підходили до тунелю на Янтар. Прохід, вкритий «жарками», мерехтів попереду. Раз по раз із-під землі виростали язики полум'я. Командир скваду звернувся до Ліри:
— Все, мадам, далі самі.
Сквад розвернувся і залишив їх самих.
«Я не мадам, а мадемуазель», — подумала дівчина.
Арт стискав карабін. В голові ще шуміло, але розум був ясний. Слабкість в ногах поступово зникала. Ліра поправила пов'язку на корпусі. Костоправ вставив їй вибиті диски і наклав тугий корсет. Треба було йти вперед...
