Тімоті Снайдер: Українці відстоюють правовий порядок, встановлений після Другої світової війни

Вітання з Києва. Останні кілька днів я провів в Україні, тут, у столиці, а також у південних областях – Одеській, Миколаївській, Херсонській, намагаючись отримати уявлення про стан війни. Здебільшого я писатиму про свій досвід, але подумав,⁠ що це хороша нагода поділитися загальним уявленням.

Це вирішальний момент – частково через те, що саме відбувається, а частково – через наше власне відчуття часу. [Останні] півтора року були непростим часом. Нам хотілося б думати, що війна може закінчитися швидко, завдяки тому чи іншому наступу або зброї.

Коли війна не закінчується швидко, ми починаємо думати, що це "глухий кут", тобто вона триватиме вічно. Це омана, яка служить своєрідним виправданням небажання розуміти що відбувається. Цю війну можливо виграти, але лише якщо ми будемо терплячими настільки, аби побачити [її] значення та можливості. 

Здобутки Росії в цьому вторгненні були майже досягнуті повністю протягом перших кількох тижнів, у лютому та березні 2022 року. Ці досягнення були значною мірою можливі завдяки тому, що Росія окупувала Кримський півострів під час свого попереднього вторгнення в Україну у 2014 році. Упродовж 2022 року Україна перемогла в битвах під Києвом, Харковом та Херсоном, а також звільнила близько половини території, яку захопила Росія. 

У першій половині 2023 року росіяни наступали, але не захопили майже нічого, крім Бахмута. У другій половині цього року Україна розпочала контрнаступ на значно більшій території, ніж Росія, але який (наразі) не змінив загальне стратегічне положення (хоча міг би). [Тим часом], у Росії Євген Пригожин, ватажок приватної військової компанії "Вагнер", яка захопила Бахмут, здійснив спробу військового перевороту. Він і Путін уклали угоду, після чого Путін його вбив. Через це Сергія Суровікіна, чи не найдієздатнішого російського генерала, відсторонили.

Нині Росія не має значущого наступального потенціалу. Стратегія Москви полягає в тому, щоб продовжувати терор проти цивільного населення допоки українцям стане несила терпіти. Це, як на мене, ненадійний підхід. З іншого боку, Росія встигла суттєво укріпити довгу лінію оборони на сході та півдні, а також підготуватися до українських наступів. Це значно ускладнює наступальні операції України.

Україна хотіла просунутися вперед торік, до того, як росіяни побудували укріплення. Втім,⁠ не вистачало необхідної зброї, а Ілон Маск вирішив відрізати Україну від комунікацій. Це, ймовірно, збільшило тривалість війни. Рішення Маска ґрунтувалося на його інтерналізації російської пропаганди про ядерну війну й супроводжувалося повторенням тез цієї пропаганди. Але своїми діями він зробив ядерну війну більш ймовірною [Інтерналізація – це процес, коли людина або група людей приймають іншу культуру, мову, або спосіб мислення і сприймають їх за власні – ред.].

Якщо впливові люди поширюють думку про те, що просто говорити про ядерну війну достатньо, аби виграти звичайні війни, тоді у нас буде більше країн з ядерною зброєю та більше звичайних воєн, які можуть перерости в ядерні. Україна чинить опір цьому залякуванню зі сторони Росії, на щастя для всіх нас.

Україна не мала зброї, якої вона потребувала минулого року, частково з тієї ж причини: американці дозволили російській пропаганді витіснити стратегічний розрахунок. Однак наразі американська сторона цілком зрозуміла, що ядерна загроза Росії була психологічною операцією, спрямованою на вповільнення постачання зброї. Сполучені Штати та європейські партнери надають Україні необхідну зброю. Втім, історично склалося так, що роблять це повільно.

Україна незабаром отримає винищувачі, але на рік пізніше – вже для цьогорічного контрнаступу. Отже, українці зараз намагаються наступати в умовах, які американські США вважали б складними. Економічна перевага [над ворогом], попереднє руйнування логістичних шляхів, а також перевага в повітрі сприймається як щось абсолютно необхідне – для американців, але не українців.

Українці не мають навіть чисельної переваги, не кажучи вже про правило 3 до 1 або 5 до 1 – типову пораду для наступу [3 до 1 або 5 до 1 – правило, згідно з яким тому,⁠ хто атакує, для перемоги потрібно щонайменше втричі більше сил, аніж у того, хто захищається – ред.].

Бойові дії цього літа були дуже важкими й дуже дорогими для України – на мою думку, важчими й дорожчими, ніж могли б бути. Раніше я відвідав поранених солдатів у реабілітаційному центрі; серед багатьох почуттів, які викликала ця зустріч, було певне почуття провини за те, що мої люди могли зробити більше для захисту цих людей.

Тим не менш, цього літа українських територіальних досягнень було достатньо, аби викликати шквал закликів до припинення вогню від дружніх Кремлю голосів. З огляду на те, як працюють засоби масової інформації, ці заклики (на відміну від ситуації на полі бою) іноді здаються новинами.

Прокремлівські оглядачі потайки припускають, що Україна не просувається, коли насправді все навпаки. Союзники Кремля роблять свою справу з точки зору страждань українців, але ніколи не цитують українців, а також дані опитувань, які свідчать про переважну підтримку війни [серед населення Росії].

Немає жодних підстав вважати, що Кремль відчуватиме бодай якісь докори совісті через таку "угоду"; Москва не дотримувалась своїх обіцянок після попереднього вторгнення в Україну. Нині,⁠ після повторного вторгнення, Росія порушила всі наявні угоди з Україною (й одночасно дала зрозуміти, що не вважає Україну державою).

Російські пропагандисти, які комунікують з російською аудиторією, не приховують, що головною метою [вторгнення] є знищення української нації, і що припинення вогню використовується лише, аби виграти час. Тепер, коли ядерний блеф значною мірою вичерпався, Москва змінила свій підхід, намагаючись натомість змусити своїх людей повірити, що на полі бою нічого не відбувається. Москва прагне мотивувати союзників Києва стримувати Україну настільки довго, аби Росія змістила баланс сил на свою користь. 

Україна розгортає власний потенціал зброї далекого радіусу ураження для знищення літаків та логістики на території Росії, що є необхідною умовою для перемоги у війні. Це незручний розвиток подій,⁠ адже західні партнери не надто продумують способи як закінчити війну. Війна закінчиться, коли одна зі сторін виграє. Питання в тому, хто виграє і за яких умов. 

Американські союзники правильні у своєму твердженні,⁠ що Україна має прорвати російські лінії оборони, ⁠аби перемогти. Втім,⁠ українців не настільки багато,⁠ аби одразу кинутися в атаку. ⁠Крім того,⁠ українська сторона переконана, ⁠що ризикувати цими життями можна лише, коли ситуація на полі бою дозволяє. Значення поняття "прорив" занадто вузьке. Навіть якщо відкинути цінність життя, яка є головною метою цієї війни, історія воєн показує, що перемоги на полі бою є остаточною стадією більшого процесу, який починається з логістики. 

Ця війна принесла абсолютно нову теорію про значення оборонної війни – боротьбу лише на власній території.

Це не відповідає міжнародному праву і ніколи не мало сенсу. Така війна трохи схожа на вболівання за баскетбольну команду з переконанням про те, що мʼяч не повинен потрапляти на іншу половину корту,⁠ або вболівання за боксера з переконанням, ⁠що він не повинен відповідати ударом на удар суперника. Якби така ідея існувала в минулих війнах, ніхто з партнерів України ніколи б не виграв жодну з війн, якими вони пишаються. 

Існує занепокоєння,⁠ що Росія може почати "ескалацію". Цей аргумент – тріумф російської пропаганди. Жоден з ударів України за її межами не зробив нічого, крім зменшення спроможностей Росії. Ніхто не змусив Росію робити те, чого вона ще не робила. Поняття "ескалація" в цьому контексті є непорозумінням.

Намагаючись знищити російську логістику, Україна прагне закінчити війну. Україна в Росії не вдаватиметься до більшості кроків, які Росія зробила в Україні.

Україна не окупує або захопить територію, не буде вбивати мирних жителів, не будуватиме концентраційні табори та катівні. Аби зупинити те,⁠ що Росія робить в Україні,⁠ Києву потрібно дозволити отримати можливість виграти війну. Найважливішу деескалацію ми бачимо з кожним звільненим Україною селом: припинення воєнних злочинів та геноциду й повернення до чогось схожого на нормальне життя. 

Перемога буде важкою, але вона необхідна. Я не знаю жодного українця, який би не втратив у цій війні друга, або члена сім'ї. Більшість моїх друзів нині мають темні кола під очима й погляд в нікуди. Але водночас вони мають сильне переконання.

За останні кілька днів, ⁠які я провів тут, ракетні атаки ставалися в чи поблизу обох міст,⁠ де я ночував,⁠ також Росія завдала смертоносного удару по ринку й спробувала зупинити експорт українського зерна своїми ракетами й дронами. Ця буденність – повсякденне життя українців, не наше. Українці відповідальні за боротьбу, ми – за фінансування. Те,⁠ що захищають українці – виходить далеко за межі України. 

Українці відстоюють правовий порядок, встановлений після Другої світової війни. Вони виконали всю місію НАТО з поглинання та припинення нападу Росії з крихітним відсотком від військових бюджетів НАТО та нульовими втратами зі сторони НАТО.

Українці роблять Тихоокеанську війну набагато менш ймовірною, демонструючи Китаю, що наступальні операції складніші, ніж здається. Вони зробили ядерну війну менш ймовірною, продемонструвавши, що ядерний шантаж не спрацює.

Україна також бореться за відновлення експорту зерна в Африку та Азію, де мільйони людей опинилися під загрозою через напад Росії на українську економіку. І останнє, але не менш важливе: українці демонструють, що демократія може захистити себе.

Українці гарантують нам безпеку, якої ми не могли досягти самостійно. Моє побоювання в тому,⁠ що ми сприймаємо ці безпекові здобутки як щось належне (Під час своїх більш цинічних моментів я боюся, що деякі з нас, ймовірно, навіть деякі кандидати в президенти, обурюються на українців саме за те, що вони так нам допомагають).

Ця війна не закінчиться через одну раптову подію, але і не триватиме вічно. Коли і як вона закінчиться, багато в чому залежить від нас, від того, що ми робимо, від того, наскільки ми допомагаємо.

Навіть якби ми взагалі не піклувалися про українців (а ми повинні), закінчення цієї війни українською перемогою було б, безумовно, найкращим, що американці могли б зробити для себе.

Я справді не думаю, що в історії зовнішніх відносин США коли-небудь був шанс убезпечити так багато для американців з таким незначним зусиллям самих американців. Я сподіваюся, що ми використаємо цей шанс.

Автор Тімоті Снайдер американський історик, професор Єльського університету. Спеціалізується на історії Східної Європи та, зокрема, України, Білорусії, Литви, Польщі та Росії нового часу. Пише про проблеми націоналізму, тоталітаризму та Голокосту. Член американської Ради з міжнародних відносин.

Джерело