Інтерв’ю Maciej Miłosz з Konrad Muzyka — військовим аналітиком та директором Rochan Consulting.
Maciej Miłosz | Rzeczpospolita
Переклад: https://t.me/in_factum
Перед нами саміт – зустріч Трампа та Путіна. Чого ви очікуєте в контексті України?
Я не маю особливо оптимістичних очікувань. Здається, що Росія все ще тримається максималістських цілей щодо України, які передбачають її повне васалізоване підпорядкування. На поточному етапі війни Москва перебуває в вигіднішій позиції, тому Путін вестиме переговори з позиції сили. Витоки інформації про нібито передачу Україною решти Донецької області вже спростовано Києвом. Тому існує ризик, що після саміту Україна опиниться в колізії зі США. Водночас сам переговорний процес – якщо він взагалі розпочнеться і включатиме участь України – ймовірно, триватиме місяцями.
Ви нещодавно повернулися з чергового візиту до України. Як зараз виглядає ситуація на фронті?
Росіяни продовжують утримувати стратегічну ініціативу по всій довжині фронту. За винятком дуже локальних контратак, українці відступають. Війська РФ сильно тиснуть на кількох напрямках, особливо в районі Часового Яру, Торецька, Покровська, Великої Новосілки, а останнім часом і на Запоріжжі, тобто на глибокому півдні.
Занепокоєння викликає те, що російські територіальні здобутки, особливо в липні, були досить значними і більшими, ніж у попередні місяці. Росіяни просунулися вперед на кількох напрямках на 10–12 км. Такого раніше ми не бачили. Якщо раніше були якісь територіальні здобутки, то вони зосереджувалися навколо одного району. Тепер маємо кілька районів, де фронт починає "протікати".
В останні тижні багато говорили про плановану російську літню наступальну операцію. Чи саме з цим ми маємо справу?
Ще кілька місяців тому ми очікували, що росіяни поступово збільшуватимуть кількість наземних атак за допомогою дронів, авіабомб та інших засобів. При цьому кількість використовуваної бронетехніки буде суттєво обмеженою. І справді, з березня росіяни дедалі більше нарощують темп. Тепер ми бачимо результат: за умов дефіциту живої сили з українського боку російські територіальні здобутки прискорюються. Серед моїх співрозмовників лунають голоси про планований великий російський наступ, але вони в явній меншості. Більшість стверджує, що те, чим зараз оперують росіяни, – це все, що вони мають.
Чого можна очікувати в найближчі тижні?
Я припускаю, що росіяни й надалі повільно виснажуватимуть українців, аби розкрити фронт і ще більше прискорити просування на захід і північ у напрямку Краматорська та Слов’янська. Наразі наш основний сценарій полягає в тому, що дії російських військ не зміняться.
Зрозуміло, якщо з’являться більш конкретні дані про більший перекид сил, ми будемо оновлювати наші сценарії на ходу. Ситуація динамічна.
Скільки зараз росіян там?
Близько 650 тис., з січня їх прибуло близько 40 тис. Росіяни здатні швидко відновлювати втрати. Виведення роти чи батальйону, який зазнав кількох десятків відсотків втрат, і відновлення його особового складу триває максимум два тижні.
Тобто не видно, щоб цей потік особового складу якось зупинявся?
Абсолютно ні. Експерти в Україні оцінюють, що росіяни зможуть утримувати поточний темп рекрутингу щонайменше до кінця цього року. А є й такі оцінки, що проблем з цим не буде принаймні до середини 2026 року. Це залежатиме від того, що відбуватиметься з російською економікою. Темп створення нових підрозділів і відновлення існуючих збережеться, попри те, що втрати на фронті можуть бути дуже великими.
Як працює їхній механізм рекрутингу?
Перший потік все ще базується на добровольцях, тобто людях, які хочуть отримати дуже великий бонус за вступ до армії. Вони отримують цей бонус, проходять навчання, яке триває від кількох днів до кількох тижнів, і потім така людина призначається до конкретного підрозділу. Ми не знаємо, чи проходить вона додаткове навчання вже в підрозділ. Загалом росіяни, які зголошуються йти до армії, за кілька тижнів вже потрапляють на фронт.
Українські солдати розповідали нам, що іноді така людина гине на фронті вже через кілька днів після підписання контракту з Міністерством оборони Російської Федерації. Коротке навчання точно не дозволяє підготуватися до того, що відбуватиметься на фронті в Україні.
Другий потік, про який ми насправді мало знаємо, але він точно існує, – це молоді росіяни, які підпадають під призов у Росії і яких змушують підписувати контракт через побиття та різні види примусу.
А які головні проблеми з українського боку?
Почну з того, що змінилося в останні місяці на краще. Йдеться про навчання. Українські солдати дійсно проходять 30-денне, іноді шеститижневе навчання, а додатково отримують так зване асиміляційне навчання в частинах, які мають їх підготувати до того, що їх чекатиме.
Натомість щодо українського солдата найбільша проблема в тому… що його просто немає. А це пов’язано з тим, що масштаб дезертирства та самовільного залишення підрозділів дуже великий. Це створює небезпечну ситуацію: якщо врахувати втрати солдатів на лінії фронту, а також дезертирство та самовільне залишення підрозділів, то кількість солдатів з українського боку зменшується з місяця в місяць. Попри те, що офіційно українці мобілізують 20–30 тис. осіб щомісяця, значна частина з них не потрапляє на лінію фронту.
Це дуже велика структурна проблема, яка залишається невирішеною вже довгий час, і нічого не вказує на те, що це незабаром зміниться. Інші проблеми – це якість командування, особисте спорядження, яке отримують солдати, характеристики вищих командирів, а також фаза війни.
У якому сенсі?
Зовсім інакше йти до армії, коли ця армія перемагає і є великі шанси або принаймні надія, що війна незабаром закінчиться, ніж до армії, мораль якої на дні і яка щодня чи щотижня відступає під натиском російських військ. Це можна перенести й на іншу сторону. Росіяни охочіше вступають до армії, бо очікують, що ця війна врешті закінчиться, оскільки російська армія перемагає.
Звісно, це дещо перебільшено, бо росіяни насправді не усвідомлюють, на якому етапі ця війна. Але загальний настрій у російському суспільстві та подання ситуації російським міністерством оборони таке, що ця війна вже не триватиме довго.
Росіянам людей не бракує, а в українській армії це нагальна проблема. Що ще видно на фронті?
Дуже великою зміною, яку ми спостерігали в останні кілька місяців, є поява на фронті операторів безпілотних систем, які належать до підрозділу "Рубікон". Це російський центр передових безпілотних систем. Він займається навчанням операторів дронів, тестуванням нових технологій та їхнім впровадженням на фронті. Їхні дії дуже скоординовані та методичні, а поява в якійсь частині фронту віщує зростання інтенсивності атак дронами, і систематичне послаблення українських позицій.
Вся українська оборона впродовж останнього року базувалася на дронах. Коли не було артилерійських боєприпасів, українці використовували дрони. Коли не вистачало людей, то дрони латали дірки. Тепер ця українська перевага, не тільки в якості, а й у навчанні пілотів дронів, була нівельована, і є ситуації, коли росіяни досягають локальної переваги в використанні дронів. Ба більше, вони використовують їх так багато, що це впливає на українські комбіновані операції.
Що це означає?
Протягом останнього року українці захищали свої позиції, використовуючи дрони, артилерію та піхоту. Нині ж російських дронів так багато, що українські підрозділи часто відмовляються від використання артилерії, бо в районі її розміщення постійно кружляють дрони. На ділянках фронту, де артилерія все ж відкриває вогонь, відповідь у вигляді російського контрбатарейного вогню настає за одну – дві хвилини, а за наступні кілька хвилин у районі з’являються рої дронів FPV, які виявляють і знищують виявлені артилерійські системи.
Крім того, росіяни ведуть надзвичайно ефективні антидронові дії, зосереджуючись на знищенні як українських розвідувальних, так і ударних дронів. Оскільки більшість української логістики нині базується на дронах, їхнє систематичне усунення становить серйозну проблему. На рівні батальйону 70–80% логістичних зусиль спрямовується на забезпечення дронових підрозділів, і лише 20–30% – на підтримку піхоти. Підтримка дронових можливостей для українців має вищий пріоритет, ніж забезпечення дій лінійних підрозділів.
Чи це означає, що артилерія, танки чи броньовані машини на полі бою стають малоефективними?
Так звана "дронізація" є результатом того, що жодна сторона не змогла досягти прориву на ранньому етапі війни. Сталося зупинення значних наступальних дій, насамперед через швидке впровадження безпілотних засобів розвідки та з їхньою допомогою ефективного артилерійського вогню. Пізніше з’явилися дрони FPV. Це призвело до ситуації, коли будь-яка танкова атака швидко зупиняється. Однак росіяни все одно продовжуватимуть розбудовувати свої бронетанкові сили. Вони на сбогодні виробляють 250–300 танків T-90M на рік, і це виробництво ймовірно зростатиме з року в рік.
Як справи з постачанням обладнання для українців?
Бронетанкова техніка все ще використовується, однак як з українського, так і з російського боку панує переконання, що її застосування нині безглузде, оскільки ці машини швидко стають легкою мішенню і знищуються. Щодо артилерії, нині не фіксуються сигнали про критичні дефіцити боєприпасів, які суттєво обмежували б здатність вести вогонь.
Попри те, що дрони функціонують дуже добре і ці можливості з українського боку розбудовуються, українські командири кажуть, що вони ніколи не замінять артилерію – вона й надалі буде грати ключову роль.
З українського боку, попри постійне зростання виробництва до кількох мільйонів дронів на рік, проблемою залишається їхня якість. Існують значні відмінності між обладнанням, яке постачається оборонною державною промисловістю, та приватним сектором – у першому випадку процес сертифікації в Міністерстві оборони триває кілька місяців, тоді як приватні виробники реагують набагато швидше на потреби фронту. У випадку приватних компаній часто достатньо одного дзвінка з інформацією про зміни в російських засобах радіоелектронної боротьби чи необхідність збільшення потужності передавача або швидкості дрона, аби внести відповідні корективи за кілька днів.
Як ці зміни впроваджує державний оборонний сектор України?
Це займає кілька місяців, і коли вони впроваджуються, то вже фактично стають неактуальними. Закінчується тим, що підрозділи отримують дрони, які пілоти на місцях мусять самостійно модифікувати перед використанням.
А як виглядає українська промисловість з погляду співпраці з західною оборонкою? Було багато повідомлень, що Україна розпочинає спільне виробництво з різними компаніями.
Це переважно залишається на рівні медійних заяв. Якщо Україна не отримає значних коштів у вигляді субсидій на закупівлю західного обладнання, навіть на фабриках, які нібито будуються в Україні, вона не буде купувати це обладнання. Ми розмовляли з представницею одного з міністерств, відповідальною за міжнародну співпрацю. Вона сказала, що якщо українці матимуть вибір, наприклад, купити один Lynx за 10 млн євро чи за ті самі гроші три-чотири БТР-4, які виробляються українцями, то виберуть друге. Те, що західні машини будуть на 20–30% кращими, з цієї перспективи не робить суттєвої різниці.
Серйозною проблемою з українського боку є брак коштів на подальший розвиток підприємств оборонної промисловості, які виробляють, зокрема, крилаті ракети, балістичні ракети та дрони. Київ хотів би, аби це виробництво відбувалося в європейських країнах у форматі спільного партнерства, де Україна вносила б ноу-хау, а західні партнери – капітал. Щодо ракет були ідеї польсько-української співпраці, однак польська сторона не виявила інтересу.
Тобто чутки, що українська оборонна промисловість незабаром підкорить всю Європу, перебільшені?
На мою думку, так. Якщо західні країни захочуть інвестувати в дронові рішення, то звісно, українці можуть запропонувати дуже багато в плані ноу-хау, експертизи та практичного досвіду.
Однак у мене склалося враження, що багато підприємств і країн Заходу хочуть тестувати свої рішення в Україні, але не обов’язково зацікавлені в отриманні українського досвіду чи українців як бізнес-партнерів. Ми приїдемо, протестуємо або навіть щось вам дамо, але насправді нічого більше від вас не хочемо.
Залишимо промисловість. Де ця війна буде за пів року?
Це, звісно, дуже важко передбачити. Наш базовий сценарій припускає, що поточний характер дій триватиме, однак ми спостерігаємо, що фронт поступово починає "протікати". Росіяни нав’язали Україні війну на виснаження, а Київ вирішив прийняти виклик, що в певний момент може призвести до різкого прискорення подій. Можливо, ми саме входимо в перший етап. Відкритим залишається питання, чи дійде до колапсу, чи українці вирішать перекинути додаткові стратегічні резерви та спеціалізовані дронові підрозділи, аби стримати російський потоп дронів. Здається, що українське командування безпілотних систем уважно аналізує дії росіян, а в найближчі тижні та місяці пріоритетом для нього буде знищення операторів "Рубікона" та інших російських формувань безпілотних систем.
Якщо це їм вдасться, то ми можемо припустити, що російське просування буде трохи повільнішим? Бо я розумію, що шансів на якусь видовищну українську контратаку немає?
Щодо проведення стратегічної операції, метою якої було б перевернути цей негативний тренд, у якому українці перебувають уже два роки, наразі шансів немає. Українцям бракує піхоти. Хоча, враховуючи характер і особистість генерала Сирського, я б не здивувався, якби були спроби обмежених наступальних операцій.
Більша допомога Заходу могла б тут щось змінити?
На мою думку, ні. Фундаментальні проблеми, з якими стикаються українці, – це українські проблеми. Вони стосуються, зокрема, якості командування, кількості солдатів на лінії фронту, методики використання сил – як живої сили, так і дронів тощо. Перелік можна продовжити. Передача українцям чергових сотень ракет ATACMS не змінить характеру цієї війни. Зрештою, аби відвоювати якесь поселення, потрібна піхота, підтримана дронами та артилерією. А українців її усе менше, артилерія ефективно уражається – західне обладнання не є панацеєю від усіх проблем. Найважливіші проблеми, з якими стикається Україна, мусять бути вирішені самими українцями, а не західними партнерами.
На завершення хотів запитати, які три головні висновки з цієї війни для нас, для нашої армії?
Абсолютним пріоритетом має бути побудова розвідки та ситуаційної обізнаності на кожному рівні: стратегічному, оперативному та тактичному. Починаючи від побудови стратегічної обізнаності – які наміри Москви, куди вона перекидає сили, що планує тощо, – і закінчуючи рівнем взводу, який мусить знати, хто навпроти, яке у нього обладнання і в якому напрямку ворог рухається.
Другий висновок?
За розвідкою мусять іти засоби ураження, також від тактичного до стратегічного рівня. Від протитанкових гранатометів до балістичних і крилатих ракет. Третій висновок стосується чисто організаційного рівня – здатності до адаптації та швидкого відновлення потенціалу. Якщо щось не працює, ми мусимо це усвідомлювати і дуже швидко змінювати. Якщо ініціативи, які ми впроваджуємо, не діють або співвідношення витрат і вигод неадекватне, то мусимо швидко адаптуватися. А з цим у нашому війську точно є проблема.
Якщо Росія нав’яже балтійським країнам чи Польщі війну на виснаження, ми мусимо обрати інший підхід, ніж Україна, аби не повторювати її помилок. Нашою метою має бути ведення асиметричних дій, які вдарять по російській здатності вести тривалий конфлікт. Окрім класичних атак дронами та ракетами на військові та промислові цілі, ключовим було б паралізування критичної інфраструктури – особливо нафтогазового сектора, залізничного транспорту та портів, які росіяни використовують для військових цілей. Важливим елементом були б також кібероперації, спрямовані на енергетичні, логістичні та фінансові системи Росії, а також інформаційні дії, що дестабілізують внутрішню ситуацію. Масштаб цих дій мусив би бути значно більшим, ніж у випадку України, аби швидко обмежити російські можливості ведення війни.
