Минуле не повинно бути ані інструментом приниження, ані зброєю для політичного тиску. Воно має стати спільним простором пам’яті та порозуміння.
Порозуміння між народами ніколи не починається і не завершується лише вибаченнями, адже вибачення, позбавлені глибшого розуміння і симетричної співучасті в чужому болю, залишаються політичними жестами, які не формують ані довіри, ані нової якості стосунків. В 2016 році Президент України Петро Порошенко, перед меморіалом жертв Волинської трагедії, став на коліно так, як свого часу німецький канцлер Віллі Бранд упав навколішки перед пам’ятником жертвам Варшавського гетто. Це був символічний акт глибокого каяття і визнання відповідальності, який мав би стати початком нового етапу діалогу між двома народами. Але, на жаль, польська політична еліта не відреагувала на цей жест із належним розумінням, не продовжила цю лінію взаємного примирення і не запропонувала симетричних кроків назустріч. Замість того впродовж останніх років риторика з боку частини польського істеблішменту дедалі частіше набуває форми звинувачень, односторонніх інтерпретацій історії та вимог вибачень, які не супроводжуються співпереживанням і визнанням складності взаємного минулого.
Справжнє примирення можливе не тоді, коли одна сторона безкінечно вибачається, а інша залишається в ролі постійної жертви, а лише тоді, коли обидва народи здатні поглянути один одному в очі і сказати: ми обоє зазнали болю, ми обоє втратили, ми обоє помилялися. Якщо сучасна Польща справедливо вшановує жертв Волинської трагедії, то й Україна має повне моральне право нагадувати про ті сторінки минулого, коли українці стали жертвами польської державної або військової політики, включаючи пацифікації 1930-х років, трагедії на Холмщині і Підляшші, табір у Березі-Картузькій, політичні репресії проти діячів українського руху в міжвоєнній Польщі, операція "Вісла". Ідеться не про "відплату", не про політичну симетрію у звинуваченнях, а про правду, яка не може бути односторонньою, про пам’ять, яка має охоплювати повну картину страждань усіх, а не її вибрані фрагменти.
Сьогодні ключовим має стати не домінування політиків на трибунах, не розгортання змагання за статус "єдиної жертви", а чесна, партнерська робота істориків, інтелектуалів, письменників, педагогів, кінематографістів, які здатні разом створювати простори спільної пам’яті, а не монологи про "наших" і "ваших". Потрібні не лише меморіали і скорботні дати, потрібні спільні наукові конференції, двомовні книжки, серіали, музеї і шкільні програми, які показують не лише героїзм і трагедію одного народу, а багатовимірність долі двох сусідніх націй, які у ХХ столітті часто потрапляли у вир великих імперських зіткнень, і часто опинялися по різні боки лінії вогню не за власним вибором.
Не можна допустити, щоб пам’ять стала причиною розриву саме тепер, коли після 2022 року між українцями і поляками виникла справжня людська солідарність, заснована не на деклараціях, а на живому досвіді порятунку, допомоги, взаємної підтримки і глибокої симпатії. Мільйони українців знайшли тимчасовий дім у Польщі, тисячі поляків допомагали українцям так, як допомагають найближчим родичам, і це не можна знецінити в ім’я символічних образ з минулого. Відповідальні політики мають розуміти, що будь-яке загострення у сфері пам’яті — це не лише ризик історичного непорозуміння, а і небезпека зруйнувати те довір’я, яке вибудовувалося між нашими народами ціною реальної жертовності і доброчинності.
Минуле не має ставати в’язницею, де ми замкнені у своїх образах, воно має бути школою, де ми вчимося слухати одне одного, бачити біль іншого і розуміти, що спільне майбутнє можливе лише тоді, коли ми визнаємо: історія не чорна і не біла, вона жива, складна і наша - спільна…
