Наприкінці 1990-х в Україні зароджувався альтернативний музичний андеграунд, який рвався з темряви на світ без жодної підтримки мейнстриму. Молоді металісти й готи, не маючи ні соцмереж, ні YouTube, створювали власні самвидавні журнали – фензини. У ті часи ледь не кожен десятий металхед пробував видавати свій саморобний журнал: від коротеньких ньюзлетерів до товстих зошитів рецензій, надрукованих на домашньому принтері. Ці видання копіювали на ксероксі, скріплювали степлером, розсилали поштою і передавали з рук в руки на концертах. Фензини стали живою пульсацією субкультури, єдиним медіа для тих, хто “свій”. Звичайно, сьогодні це видається романтичною ретротопією – але саме так кулася альтернатива дев’яностих.
У цій статті згадаємо три знакові проєкти тих років, які нині майже забуті, але свого часу відіграли визначну роль у формуванні української альтернативної сцени. Це екстремально-металевий fanzine Terroraiser, готично-думовий часопис Atmosfear та дітище Українського готичного порталу – журнал Gothica. Розгляньмо кожен з них окремо – їхній стиль, контент, культурний контекст та спадщину – аби зрозуміти, як самвидавні “вартові” темного андеграунду творили історію.
Terroraiser (1997–2003): агресія та екстрим на папері
Наприкінці 90-х українська екстремальна метал-сцена лише формувалася, і Terroraiser став її грізним глашатаєм. Заснований ентузіастами з харківсько-київського кола death/black/grind-металу, цей фензин від самого логотипу і до останньої рецензії кричав агресією. Його творці надихалися західними зинами на кшталт британського Terrorizer (недарма назва співзвучна), але надавали своєму дітищу локального колориту – жорсткого, сирого, безкомпромісного. Сторінки Terroraiser майоріли похмурими колажами, кривавими малюнками і шрифтом, від якого літери ніби текла чорна фарба. Фанатам екстриму це було як бальзам на душу: нарешті з’явився “свій” журнал, що писав про наше, рідне, українське підпілля – з такою самою люттю, як і музика, якій він присвячений.
Контент Terroraiser відповідав назві. В ньому друкувалися рецензії на найважчі й найбрутальніші релізи того часу – від класики death-metal до андеграундного горграйнду. Редактори не добирали цензурних слів: якщо демо було “сирим і пробиваючим мозок”, так і писали. Інтерв’ю з гуртами теж були без рукавичок – гострі питання, чорний гумор, часом стьоб. За спогадами старожилів, читати ті інтерв’ю було все одно що слухати бесіду на кухні після концерту: живу, емоційну, з нецензурщиною та приколами. Але поруч із розгульним тоном йшла серйозна пристрасть до сцени – Terroraiser ретельно висвітлював українські банди, давав їм голос і платформу. До кінця 90-х видання стало одним із найпомітніших метал-фензинів на пострадянському просторі, його знали навіть за межами України. Фактично, Terroraiser став брендом: проводилися концерти під цією маркою, налагоджено дистро-службу (через журнал можна було замовити диски, касети, мерч) – усе це укрупнювало вплив фензину.
Окремо варто згадати роль сцени касетного обміну у житті Terroraiser. На сторінках журналу публікували адреси для листування, оголошення про обмін демо-касетами, пропозиції традів: фактично, створювалася мережа поштових контактів для метал-хедів усієї країни. Уявіть: десь у 1998-му ви читаєте в Terroraiser рецензію на ультра-андерграундний блек-метал з Полтавщини, пишете паперового листа автору з проханням обміняти касету, і за місяць-другий отримуєте дорогоцінний конверт із потріскуючим магнітним записом. Так виникала спільнота – повільно, але щиро. Як образно згадував гітарист Paradise Lost Аарон Аеді, “були часи і до інтернету! Тоді продаж демо на касетах і концертних записів по справжній пошті відігравали величезну роль в тому, щоб гурт знайшли саме ті, хто їх «зрозуміє»”. Terroraiser став одним із центрів такого касетного обміну в Україні – аналогового файлообміну епохи “до Інтернету”.
Пік слави фензину припав приблизно на 2001–2003 роки. Спочатку Terroraiser виходив нечасто (перші випуски були лімітованими і майже саморобними), але з часом розрісся до повноцінного журналу. З 2001 року редакція розширилася, і випуски почали виходити щоквартально, а розповсюджували журнал вже не тільки по підписці, а й через мережу рок-крамниць. Фактично, Terroraiser еволюціонував із фанатського самвидаву в регулярне видання – але дух залишався той самий бунтарський. На його сторінках сусідили легенди світового металу й українські демо-команди; ґрунтовні аналітичні статті про жанри («історія дез-думу», «скандинавський блэк») і відверто стьобні замітки про «алко-курйози» турового життя. Стиль письма – жорсткий, без прикрас – резонував із читачем. Молодь ковтала ці тексти, як ковток свіжої (чи то пак, задимленої) андеграундної правди.
На жаль, зростання Інтернету поступово вбило потребу в друкованих фензинах. Те, що робив Terroraiser, з середини 2000-х почали робити вебсайти та форуми значно швидше. До 2003 року журнал фактично зник з радарів на певний час, перетворившись на легенду локальної сцени. Хоч у 2010-х бренд Terroraiser пережив певне відродження (журнал знов почав виходити вже як професійне видання і дожив до наших днів в оновленому форматі), для цілого покоління українських метал-фанів він залишився символом кінця 90-х – “тим самим зухвалим журналом, що колись навчив нас грайндкору”. Його агресивний самвидавний дух досі згадують з ностальгією і легким трепетом.
Atmosfear (1998–2004): готичні мрії формату DIY
Наприкінці 90-х альтернативна темна сцена в Україні не обмежувалася лише екстремальним металом. З’явилося коло людей, захоплених готичною естетикою, дум-металом, darkwave та ембієнтом – більш повільною, атмосферною музикою, де важливі були настрій, філософія, мистецтво. Для них і створили фензин Atmosfear. Цей самвидавний журнал став першою ластівкою української готично-думової преси. Якщо Terroraiser можна уявити як дике смертоносне молотило, то Atmosfear радше нагадував місячне сяйво на цвинтарі – тихе, задумливе і химерне.
Уже сама назва Atmosfear (гра слів atmosphere + fear) натякала на атмосферність і страхітливу красу, яку журнал ніс у собі. Його творець і головний редактор Юрій Черняєв був переконаний, що сила видання – в чесності та сміливості говорити правду про андеграунд. У кожному номері Atmosfear читачів чекала комбінація музики і готичної культури: велика підбірка рецензій на doom, gothic metal, darkwave та neoclassical dark ambient, інтерв’ю з лідерами вітчизняної дум-сцени, статті про класичну готику в літературі та кіно. Особливою фішкою стали переклади матеріалів із європейських дарк-журналів – німецьких Zillo, Orkus, польських або російських колег. Таким чином, українські читачі отримували ковток світового готичного руху рідною мовою. Atmosfear містив навіть філософські есе: роздуми про сенс життя у темряві, про романтику смерті, про декаданс як бунт проти споживацької культури. Для юних готів тих часів це було як відчинене вікно у великий світ Темного Мистецтва.
Візуально Atmosfear вирізнявся витонченою dark art-естетикою. Обкладинки прикрашали містичні картини – напівзруйновані замки, печальні ангели, сюрреалістичні образи ночі. Усередині – чорно-білі фото у стилі ретро, готичні шрифти, декоративні рамочки, що нагадували старовинні книги. Верстався журнал, звісно, на звичайному домашньому комп’ютері, та це не заважало виглядати йому самобутньо. Був навіть розділ з поезією читачів – похмурі вірші про осінь, кров і самотність, написані з надлишком юнацького максималізму. Тексти нерідко рясніли цитатами з Ніцше, Бодлера чи Лавкрафта. Atmosfear формував навколо себе інтелектуально-містичну тусовку, де важливим було не тільки яке new wave гурту ти слухаєш, а й які книжки читаєш і якою філософією захоплюєшся.
Попри відносно невеликий тираж, вплив Atmosfear на українську дарк-сцену був значним. Журнал став майданчиком для молодих дум-метал команд, які не вписувалися в рамки звичайної метал-преси. Він об’єднав розрізнені групки готів з різних міст: люди листувалися через редакцію, обмінювалися контактами, збиралися на тематичні вечірки. На сторінках Atmosfear вперше з’явилися рецензії на релізи західноукраїнського gothic-doom гурту Komu Vnyz чи київських дарквейверів Morphine Suffering. Це було єдине місце, де темна альтернатива голосно заявляла про себе. Не дивно, що журнал помітили і за межами країни – його називали одним з найцікавіших явищ пост-совкового андеграунду. У 2013 році український метал-журналіст Костянтин Сурін згадав Atmosfear серед провідних тематичних видань і відзначив, що в нього навіть з’явився власний сайт. Атмосфера, створена цим фензином, була унікальною – суміш творчого ентузіазму і справжньої готичної меланхолії.
На жаль, друкований Atmosfear розділив долю більшості самвидавів. Після 2004 року журнал зник із поля зору – сказалося і фінансове навантаження, і вигорання команди, і знову ж таки наступ інтернет-ери. Втім, проект не помер назовсім: у 2000-х він трансформувався. Черняєв запустив сайт atmosfear.com.ua (діяв орієнтовно з 2006 року), а у 2010-х світ побачили нові номери Atmosfear вже як “Extreme Music Magazine”. Видання дещо змінило фокус – почало писати і про екстремальний метал, наблизившись до формату класичного рок-журналу. За інформацією відкритих джерел, журнал дожив до принаймні 20-го номера у 2017 році Проте той перший, справжній Atmosfear кінця 90-х – з його готичною душею – сьогодні пам’ятають хіба що ветерани сцени. Він виконав свою місію: заклав підвалини для всіх майбутніх дарк-медіа в Україні. Саме в його сутінкових випусках багато хто з нас вперше відчув, що темна сцена у нас є і вона – особлива.
Gothica (з 2005 – дотепер): від фанзину до глянцю дарк-сцени
Історія Gothica Magazine починається вже в нову епоху – епоху інтернет-форумів і розквіту субкультурних об’єднань. У 1999 році в Києві виник неформальний гурт шанувальників готичної музики “Kiev Gothic Clan”, який незабаром переріс у Український Готичний Портал (UGP) – великий веб-портал, рекорд-лейбл та організатора подій на дарк-сцені. Портал мав сайт gothic.com.ua, де публікувалися новини, статті, працювало форум-спілкування. На базі цього активного ком’юніті й народився журнал Gothica. Він втілив у собі усе те, про що мріяли творці фензинів 90-х, але вже на якісно новому рівні: професійно зверстаний, повноколірний, з великою командою авторів і підтримкою сцени. Засновником журналу став ідейний лідер UGP Віталій "Stranger" та редактор Андрій "Featon" Фетоньов – фанати, які водночас мали організаторський хист і сучасне бачення. Перший номер Gothica вийшов у 2005–2006 роках. З самого початку це було фанатське видання з душею, але зроблене “як для людей” – на крейдяному папері, з якісним друком та версткою не гірше, ніж у закордонних аналогів.
Gothica Magazine позиціонувався як “dark music and lifestyle magazine” – журнал про темну музику і стиль життя. Тобто тематика була значно ширшою, ніж у ранніх фензинів. На його сторінках можна було знайти все: інтерв’ю з культовими гуртами готик-металу, індастріалу, синт-попу; репортажі з фестивалів Wave-Gotik-Treffen і Castle Party; історичні статті про вампірів, відьом, середньовічну архітектуру і декаданс; огляди готичної моди і навіть поради альтернативної косметики. Журнал друкував матеріали трьома мовами – українською, російською та англійською, щоб охопити якомога більшу аудиторію в Україні та за кордоном. Багато текстів перекладалися, деякі інтерв’ю публікували мовою оригіналу (наприклад, розмови з європейськими артистами – англійською). По суті, Gothica став спадкоємцем і продовжувачем справи Atmosfear, але зі ще масштабнішими амбіціями. Якщо Atmosfear був камерним дзеркалом субкультури, то Gothica – великою сценою зі софітами, де українська дарк-сцена показувала себе світу.
Однією з причин успіху Gothica була тісна інтеграція з живою сценою. Український Готичний Портал організовував щорічний фестиваль “Діти Ночі: Чорна Рада”, видавав збірки гуртів, проводив вечірки – і все це висвітлювалося в журналі. Читачі відчували, що Gothica – це не просто журнал, а частина єдиного великого руху. На фестивалях можна було купити нові номери і навіть поспілкуватися з командою видання. У 2010 році авторитетне європейське видання відзначило Gothica Magazine як один із лідерів світової готик-індустріальної преси – нечуване визнання для українського журналу! Готика активно обмінювалася матеріалами з закордонними колегами, тому на її сторінках з’являлися ексклюзиви: наприклад, інтерв’ю з The 69 Eyes, L’Âme Immortelle, Moonspell, Deine Lakaien та багатьма іншими культовими героями сцени. Поряд із цим журнал підтримував і локальних артистів: публікував статті про Кому Вниз, Флер, молоді гурти на кшталт Thy Despair чи I Miss My Death, висвітлював українські фестивалі (Тарас Бульба, Metal Heads’ Mission, Захід тощо). Таким чином Gothica виконувала подвійну роль – “вікно в світ” для українців і “голос України” для зовнішнього світу.
Візуально Gothica з кожним випуском тільки кращала. Якщо перші номери були більш стриманими, то згодом журнал почав запрошувати відомих фотографів і дизайнерів для оформлення обкладинок. Наприклад, 8-й номер прикрасила ексклюзивна робота німецького художника Sascha Storz, на одній з обкладинок з’явилася українська альтернативна модель Razor Candi. Журнал став товстим (100+ сторінок) і різнобарвним. При цьому його творці лишалися фанатами: робили його з любов’ю, а не заради бізнесу (прибутки там були мізерні, тираж хоч і зростав до кількох тисяч, але прибутку особливо не давав). Атмосфера всередині редакції залишалася дружньою і неформальною – як згадували учасники, це було “хобі, що перейшло на професійний рівень”. У журналі завелися свої фішки: скажімо, щорічна добірка “Топ-13 альбомів року” від редакції (чимось містичною “13” замінили стандартну десятку), тематичні спецвипуски (індастріал-номер, кібер-номер тощо), а також постійна рубрика “Поезія і сучасність”, де друкували вірші молодих готичних поетів. Gothica не боялася бути елітарною – вона подавала складні тексти про артхаусне кіно чи окультну естетику – але й не втрачала зв’язку з читачем, балансуючи між розвагою і просвітою.
Сьогодні Gothica Magazine – чи не єдиний активний український медіа-проєкт дарк-сцени. Після 2014 року видання перейшло переважно на українську та англійську мови, відмовившись від російськомовного контенту. Журнал як паперовий виходив приблизно до кінця 2010-х, а нині продовжує життя у цифровому форматі (PDF-версії випусків доступні онлайн безкоштовно) та на веб-порталі. Станом на 2024 рік побачив світ 49-й номер Gothica – це показник неймовірної відданості, який започаткували ще романтики з самвидаву 90-х. За більш ніж 15 років існування Gothica виросла з фанзину купки друзів на міжнародний рівень, але в її ДНК назавжди лишилася любов тих, хто робив перші кроки в підпільній пресі України.
Історії Terroraiser, Atmosfear і Gothica демонструють, наскільки важливим був феномен музичного самвидаву для становлення української альтернативної культури. У 90-ті та 2000-ні роки, коли офіційні медіа майже не помічали метал, панк чи готик-сцену, саме фанатські фenzини взяли на себе місію документувати і розвивати ці субкультури. Самвидавні журнали стали для андеграундної спільноти тим, чим “самвидав” радянських часів був для дисидентів – голосом правди, нехай і вужчого спрямування. Вони працювали за принципом “для своїх своїми”: жодної цензури, жодних маркетингових хитрощів – тільки щира пристрасть до музики. Молодь, що їх видавала, часто не мала ані професійних навичок журналіста чи редактора, ані фінансів – зате мала нестримний ентузіазм і любов до сцени. Дехто ночами підробляв, щоб надрукувати наклад, хтось вручну розмальовував обкладинки, вирізав і клеїв сторінки. Це була справжня DIY-культура – зроби сам і для себе.
Роль цих видань у культурному ландшафті складно переоцінити. Вони об’єднували однодумців по всій країні, ламали інформаційну ізоляцію провінційних андеграундників, надихали нові гурти. Через Terroraiser пройшли майбутні організатори фестивалів і засновники лейблів; Atmosfear засіяв зерна готичної сцени, з яких зросли фестивалі на кшталт Діти Ночі; Gothica систематизувала і піднесла цю культуру на всеукраїнський рівень, показавши, що наші можуть робити не гірше за Захід. І хоча епоха паперових фензинів майже канула в Лету – її змінив цифровий формат, соціальні мережі, телеграм-канали – вплив тієї романтичної доби відчувається й досі. Нинішні музичні журналісти і блогери стоять на плечах гігантів-самвидавців, хай які маловідомі їхні імена. А для самих учасників тих подій фензини назавжди лишилися світлим спогадом: про молодість, про перші концерти, про запах типографської фарби впереміш із тютюновим димом, про те солодке відчуття, коли тримаєш у руках журнал, зроблений такими ж шаленіями, як і ти сам.
На завершення хочеться сказати, що забуті нині журнали Terroraiser, Atmosfear та Gothica – це не лише сторінки історії українського андеграунду, а й нагадування про силу самвидаву. Коли офіційна культура мовчить – говорить вулиця, підвал, гаражна репетиційна база. Говорить голосно, зухвало, іноді наївно, але так, що його чують серця. І допоки є хоч жменька пристрасних ентузіастів, готових жертвувати часом і грошима заради улюбленої справи – доти живе дух альтернативи. Від пожовклих сторінок фензинів 90-х тягнеться пряма нитка до сучасних інтернет-видань, плейлістів та подкастів. Це нитка спадкоємності і свободи творчості. І наш обов’язок – не загубити її в мороці забуття, а пам’ятати і шанувати тих, хто стояв біля витоків. Вартові темного андеграунду виконали свою місію.
