Когда у листопаді цього року американське Міністерство фінансів оголосило про санкції проти двох українських компаній, що допомагали Ірану з деталями для «Шахедів», багато хто сприйняв це як чергову новину з розряду «десь хтось накрутив схему». Але за ця історія – лише верхівка айсбергу, за якою стоїть значно більше – системна, цілеспрямована, цинічна експлуатація українських технологій для зміцнення військової машини Ірану, який, між іншим, щодня постачає росіянам дрони, що обстрілюють наші міста.
І в центрі цієї схеми – індійський бізнесмен Раджів Джаін та підконтрольна йому через британську компанію структура Bhilai Engineering Corporation (BEC), яка примудрилася і працювати з підсанкційним Тегераном, і націлюватись на українські стратегічні держпідприємства, і водночас уникати реальної відповідальності.
Як українські технології опинились у руках іранських сталеварів? Річ у тім, що Раджив Джейн і ВЕС з 2016 року контролювали донецьке ПрАТ «КБ Коксохіммаш».
Ще донедавна це підприємство було гордістю українського машинобудування – 420 авторських свідоцтв, патенти у 15 країнах, десятки ліцензійних угод. Сьогодні цими напрацюваннями, за документально підтвердженими даними, користується індійська BEC, яка через свою українську структуру продає проєкти… іранському металургійному гіганту Esfahan Steel Company.
Це та сама іранська компанії, яка з 2020 року знаходиться під персональними санкціями США та перебуває у процесі поглинання ще більшою структурою – Mobarakeh Steel. Остання була внесена до списків OFAC ще у 2018 році за зв’язки з Корпусом вартових ісламської революції (IRGC).
Тобто мова йде не про абстрактну «сталеливарну промисловість Ірану». Це фундамент іранського ВПК – виробнича база, яка забезпечує матеріали для тих самих дронів і ракет, які щодня летять на Київ, Харків, Одесу.
Не завадили ані санкції, ані прямі заборони. Українське законодавство в цьому питання однозначне. Указ Президента №253/2016 забороняє передачу Ірану технологій подвійного призначення. Указ №308/2023 вводить 50-річну повну заборону будь-якої технологічної співпраці з Іраном та прямо забороняє передання інтелектуальних прав.
Попри це, у розпал повномасштабної війни BEC укладає контракти з Esfahan Steel Company, використовуючи креслення та інженерну документацію харківського ДП «Гипрококс». Документацію, яку видали після протизаконної зміни керівництва підприємства у 2022 році.
Тоді директор ДП «Укрдіпромез» Станіслав Стасевський разом із представниками BEC протизаконно звільнили директора ДП «Гипрококс» та призначили «свою» людину – Олександра Щербакова, який працював у прямому підпорядкуванні Стасевського.
ДП «Гипрококс» нині у процедурі банкрутства. Але підприємство не знищене – навпаки, воно створило СП на законних умовах, внесло інтелектуальну власність, зберігши всі майнові права.
Арбітражний керуючий перевірив законність процедури, підтвердив наявність та належність інтелектуальних прав державі, включив корпоративні права до інвентаризації, фактично заблокувавши «прихватизаційні» наміри BEC.
І саме після цього індійська сторона почала тиск, маніпуляції, інформаційні атаки й погрози розірвання контрактів, намагаючись зірвати роботу спільного підприємства та дискредитувати ДП.
Фактично, це була спроба «прихватизації» державної інтелектуальної власності під прикриттям реконструкції та фіктивного менеджменту.
У липні 2023 року за підроблення документів та незаконні рішення керівників були відкриті справи. У 2025 році — нове провадження за ознаками державної зради (ст.111 та 111-2 ККУ). Фігуранти – директор ПрАТ «КБ Коксохіммаш» Олексій Дугін, Олександр Щербаков, Оксана Корнієнко та сам Раджів Джаін.
Але факт залишається фактом: жоден з учасників схем не поніс реальної відповідальності!
Схеми працювали роками, суди тягнулися місяцями, а тим часом українські технології опинялися у руках іранських сталеварів.
Примітно, що у червні 2025 року BEC дискваліфікували на індійському ринку на три роки – за фальшиву банківську гарантію на 15 млн євро. Рішення поширене на всю групу, включно з афілійованими структурами.
Паралельно BEC працює з компаніями, які виступають як проксі російських виробників: «Уралмашзавод», «Монолит», «Краснодарский компрессорный завод», «Електротяжмаш-Привод».
Тобто ми маємо компанію, яка одночасно:
• опосередковано співпрацює з російськими заводами,
• прямо контрактує з іранським ВПК,
• контролює донецьке інженерне підприємство «Коксохіммаш»,
• бере участь у схемах з отримання контролю за державною інтелектуальною власністю в Україні.
Якщо це – не підстава для негайних обмежень, то що тоді?
Паралель між двома історіями очевидна:
• Бахрам Табібі створював в Україні підставні компанії для закупівлі деталей для HESA — виробника дронів Shahed.
• Раджів Джаін використовує BEC та українське «Коксохіммаш» для співпраці з іранськими сталеливарними гігантами, що забезпечують виробництво озброєння.
У першому випадку США вже ввели санкції.
У другому — тиша. І поки ця тиша триває, українські креслення можуть перетворюватися на метал для дронів, що вбивають українців.
Головне питання: скільки ще часу держава дозволятиме приватним іноземним структурам користуватися українською інтелектуальною власністю на користь держав, що озброюють росію? І чи дочекається суспільство реальної відповідальності для всіх, хто перетворює українську науку й державні активи на інструмент чужої війни проти України?
