У гібридній війні зброєю може бути не лише ракета, кібератака чи диверсія. Іноді зброєю стає ярлик. Достатньо назвати певну групу “сектою”, запустити хвилю страху, підключити “експертів”, медіа та правоохоронців, і суспільство вже починає воювати саме з собою.
Саме про це йдеться у розслідуванні “Викриття російської мережі впливу”. Його головна теза проста й тривожна: антикультова мережа в Україні та Європі може використовуватися як частина російської стратегії розколу, розпалювання ненависті та відволікання державних служб від реальних загроз.
Це не просто історія про “борців із сектами”. Це історія про те, як під виглядом захисту суспільства можна створювати внутрішнього ворога.
Чому ця тема важлива саме зараз?
Україна живе в умовах війни. Європейські країни підтримують Україну. Для Росії це означає одне: треба не лише атакувати зовні, а й розхитувати суспільства зсередини.
Гібридна війна працює там, де є страх, недовіра і розкол. Якщо суспільство можна переконати, що поруч діє небезпечна “секта”, “агентура”, “внутрішній ворог”, держава починає витрачати ресурси на перевірки, обшуки, суди, інформаційні кампанії та охорону.
І саме тут з’являється антикультова мережа.
Антикульт, у цьому контексті, це не просто критика небезпечних релігійних чи псевдорелігійних практик. Проблема починається тоді, коли “боротьба з сектами” перетворюється на політичну технологію: людину або організацію спочатку клеймлять, потім демонизують, а потім підштовхують державу до силової реакції.
Яка головна схема описана в розслідуванні?
Схема виглядає так:
спочатку створюється образ загрози;
потім цю загрозу розганяють через медіа, експертів і публічні заяви;
далі підключаються правоохоронні або державні структури;
після цього суспільство отримує новий розкол, а держава витрачає ресурси на те, що могло бути штучно сконструйованою проблемою.
У розслідуванні ця логіка показана через кілька країн: Францію, Сербію, Латвію, Литву та Україну.
Важливо: частина наведених фактів спирається на судові документи, публічні матеріали, офіційні провадження та відкриті джерела. А висновки про роль конкретних мереж і людей мають оцінюватися правоохоронними органами. Це не заміна суду, а підстава для серйозної перевірки.
Що показав французько-сербський кейс?
Один із найсильніших епізодів розслідування стосується нападів на культові споруди у Франції.
За матеріалами, наведеними у тексті, наприкінці 2025 року троє громадян Сербії були заарештовані та постали перед судом у Смедерево. Вони зізналися в участі у двох хвилях осквернення в районі Парижа.
Перша хвиля сталася в травні 2025 року: три синагоги були облиті зеленою фарбою під час єврейської суботи.
Друга хвиля сталася у вересні: перед дев’ятьма мечетями в Парижі та передмістях були залишені відрубані свинячі голови.
Мета таких дій очевидна: шокувати, принизити, посварити релігійні громади і змусити державу терміново реагувати.
У сербських вироках, як зазначено в розслідуванні, йшлося, що група отримувала “накази, інструкції та гроші” від структур розвідувальної служби Російської Федерації. Суд вказав на мету: “розпалювання релігійної та національної нетерпимості” та “дестабілізація ситуації” у Франції та Німеччині.
Це ключовий момент. Російська операція не обов’язково має виглядати як шпигунський трилер. Іноді вона виглядає як дешевий акт вандалізму, після якого держава змушена охороняти сотні об’єктів, заспокоювати громади і витрачати ресурси спецслужб.
Чому такі провокації вигідні Кремлю?
Журналіст-розслідувач і експерт з російської розвідки Андрій Солдатов пояснив логіку таких атак: вони відволікають контррозвідувальні ресурси від російської активності та підвищують загальні витрати на безпеку для країн, які підтримують Україну.
Інакше кажучи, завдання не завжди в тому, щоб провести масштабний теракт. Завдання може бути простішим: створити страх, підозру і адміністративний хаос.
Це дуже дешева технологія для агресора і дуже дорога для демократичної держави.
Саме тут розслідування проводить паралель з антикультовими кампаніями. В одному випадку провокація б’є по релігійних громадах через осквернення культових споруд. В іншому випадку суспільство нацьковують на певні релігійні меншини, громадянські рухи або організації через ярлик “секта”.
Механізм схожий: створити страх, посіяти ненависть, змусити державу реагувати силою.
Де тут з’являються “борці з сектами”?
Антикультова мережа може бути зручною інфраструктурою для таких операцій.
Чому?
Тому що вона вже має готову мову ворожості: “секти”, “деструктивні культи”, “тоталітарні групи”, “духовна безпека”. Вона вже має “експертів”, які можуть пояснювати суспільству, кого треба боятися. Вона вже має канали в медіа, громадських структурах і, за твердженням розслідування, контакти у правоохоронному середовищі.
Коли така мережа працює добросовісно і справді захищає людей від реального насильства або шахрайства, це одна історія.
Але коли ярлик “секта” використовується для політичного переслідування, тиску на громадянські ініціативи або створення образу внутрішнього ворога, це вже зовсім інша історія.
Саме про це попереджає розслідування.
Сербський слід: чому важливий Момчило Гаїч?
У французько-сербському кейсі одним із ключових фігурантів названо Момчіло Гаїча. За матеріалами розслідування, він фігурує як лідер сербського угруповання, пов’язаного з акціями у Франції та Німеччині, що виконувалися за наказами російської розвідки.
Окремо вказується, що Гаїча пізніше виявили в Москві. Балканські джерела писали, що Москва надала притулок лідеру сербського угруповання.
Але ще важливіше інше: у відкритих матеріалах Гаїч постає як людина, пов’язана із сербським церковно-антикультовим середовищем. Зокрема, простежуються його контакти з колами, де роками перетиналися сербські церковні діячі та російські антикультові ідеологи.
У цьому середовищі регулярно з’являлися Олександр Дворкін і Олександр Новопашин, дві ключові фігури російського антикультового руху.
Хто такі Дворкін, Новопашин і РАЦИРС?
Олександр Дворкін, за описом у матеріалі, є одним із головних ідеологів російського антикультового руху. Він заснував Центр релігієзнавчих досліджень святого Іринея Ліонського, створений у 1993 році під егідою Російської православної церкви, а також очолює РАЦИРС.
РАЦИРС, тобто Російська асоціація центрів вивчення релігій і сект, була створена у 2006 році як мережеве об’єднання російських антисектантських центрів.
Олександр Новопашин, за матеріалами розслідування, є протоієреєм РПЦ, віце-президентом РАЦИРС і одним із найближчих соратників Дворкіна. З ним пов’язують місіонерський відділ Новосибірської єпархії, який виступає помітним церковно-антикультовим майданчиком.
У розслідуванні також згадується FECRIS, Європейська федерація центрів дослідження та інформації про сектантство. Дворкін тривалий час, з 2009 до 2021 року, був віцепрезидентом цієї організації.
Після початку повномасштабного вторгнення Росії в Україну FECRIS піддавалася критиці з боку українських учених і релігієзнавців через зв’язки з російським антикультовим контуром.
Латвія: як антикультова повістка перетинається з проросійською політикою?
Латвійський блок розслідування показує, що антикультова мережа може заходити в європейський простір не лише через церковні канали, а й через політику.
У матеріалі згадується Тетяна Жданок, депутатка Європарламенту від Латвії протягом багатьох років і представниця проросійського політичного середовища. У 2024 році The Insider опублікував матеріали про її ймовірні зв’язки з російською розвідкою. Після цього Європарламент почав перевірку, а латвійська служба безпеки ініціювала кримінальне провадження.
У розслідуванні також зазначено, що Жданок фігурує як особа, пов’язана з просуванням Дворкіна в Європі.
Поруч із нею в латвійському полі згадуються Андрій Мамикін, Євген Єлкін, Микита Нікіфоров та інші особи, пов’язані з проросійськими політичними структурами й антикультовими наративами.
Окремо згадується, що Мамикін відкривав антикультову конференцію в Ризі у 2018 році, де брали участь Олександр Дворкін і Луїджі Корвалья, італійський член FECRIS, який пізніше виступав проти міжнародної громадянської платформи “АЛЛАТРА” в Європі.
Висновок тут простий: у латвійському кейсі антикультова тема перетинається з людьми та структурами, які одночасно відтворювали проросійські політичні позиції або стали об’єктом розслідувань, пов’язаних із російським впливом.
Литва: що показує кейс Миколи Рижака?
Литовський епізод додає ще один важливий штрих.
У матеріалі згадується Микола Рижак, колишній високопоставлений співробітник КДБ і російський депутат. У 2016 році в Раді Федерації РФ Олена Мізуліна організувала круглий стіл щодо введення в законодавство поняття “деструктивна секта”. Серед учасників були Олександр Дворкін і Микола Рижак.
За даними розслідування, Рижак підтримав ідею репресивної боротьби з “деструктивними сектами” і прямо згадував радянські практики контролю релігійних об’єднань.
Це дуже показова логіка. Якщо будь-яку незалежну спільноту можна оголосити “сектою”, її можна представити як “осередок” іноземного впливу. А потім під цим приводом можна розширювати контроль держави, спецслужб і силових структур.
У 2019 році Литва запропонувала заборонити Рижаку в’їзд до країни. У відповіді литовського МЗС, за матеріалами розслідування, йшлося про те, що він розпалює ворожнечу, поширює дезінформацію і становить загрозу національній безпеці.
Україна: чому згадується Павло Бройде?
В українському контексті розслідування згадує Павла Бройде.
За матеріалами, ще до повномасштабної війни він фігурував у листуванні Суркова як учасник проєктів, пов’язаних із розколом України, федералізацією, медійним впливом і роботою через релігійні структури.
Це важливо, бо показує: релігійна або “антисектантська” тема може використовуватися не як окрема ідеологічна кампанія, а як частина ширшої політичної спецоперації.
Якщо мета Кремля полягає в розколі України, то робота через релігійні конфлікти, громадські кампанії та медійні атаки стає цілком логічним інструментом.
Кейс Ірини Кременовської: чому він потребує перевірки?
Окремий блок розслідування присвячений українській антикультовій активістці Ірині Кременовській.
У матеріалі стверджується, що її діяльність перестає виглядати як приватна ініціатива на тлі ширшої картини російської антикультової інфраструктури.
Серед наведених у розслідуванні елементів:
зв’язки з російською антикультовою інфраструктурою;
партнерські та публікаційні перетини з antisekta.org і російськими ресурсами;
підтримка її діяльності з боку сайту Новопашина, пов’язаного з Місіонерським відділом Новосибірської єпархії РПЦ МП;
рекомендації Олександра Невеєва, російського антикультиста з радикальною антиукраїнською риторикою;
багаторічна спільна участь Кременовської та російських антикультових активістів у кампанії проти міжнародної громадянської платформи “АЛЛАТРА”.
Це не означає, що публічна стаття може замінити слідство або суд. Але в умовах війни такі перетини мають бути предметом уважної перевірки.
Якщо під виглядом “захисту від сект” створюється розкол у суспільстві, тиск на державні служби, медійна дискредитація та втягування правоохоронців у вигідний Росії інформаційно-правовий сценарій, це вже питання національної безпеки.
До чого тут “АЛЛАТРА”?
У розслідуванні переслідування міжнародної громадянської платформи “АЛЛАТРА” подається як один із показових прикладів роботи антикультової технології.
За логікою матеріалу, спочатку організацію клеймлять через ярлик “секта”. Потім цей ярлик підсилюється медійними публікаціями, експертними оцінками, публічними кампаніями та юридичним тиском. Далі держава витрачає ресурси на перевірки, обшуки, суди та репутаційні наслідки.
Для російських спецслужб, як стверджує розслідування, важливо не просто поширювати фейки. Набагато цінніше втягнути державні органи країни-супротивника в реакцію на ці фейки.
Це і є дорогий ефект дешевої провокації.
Що тут є фактом, а що є аналітичним висновком?
Це важливе розділення.
До фактологічної частини, наведеної в матеріалі, належать судові епізоди, публічні заяви, згадані конференції, участь конкретних осіб у заходах, відкриті публікації, офіційні провадження та згадки у документах.
До аналітичної частини належить висновок, що всі ці епізоди складаються в єдину мережу російського впливу.
Цей висновок виглядає логічним у межах наведеного розслідування, але саме тому він потребує не емоційної реакції, а професійної перевірки: журналістської, експертної, правоохоронної та контррозвідувальної.
У демократичній державі важливо не повторювати методи пропаганди. Якщо ми говоримо про мережу впливу, потрібні джерела, документи, зв’язки, хронологія і відповідальність за формулювання.
Чому антикультова риторика така небезпечна?
Тому що вона працює дуже просто.
Спочатку людині кажуть: “Поруч із вами небезпечна секта”.
Потім кажуть: “Держава має діяти негайно”.
Потім кожен, хто ставить питання, сам стає підозрілим.
Так формується атмосфера страху. У ній суспільство перестає розбиратися в доказах і починає вимагати покарання. Для гібридної війни це ідеальне середовище.
Росії вигідно, щоб Україна та Європа витрачали сили не лише на реальні загрози, а й на конфлікти, які можуть бути штучно роздуті. Вигідно, щоб спецслужби відволікалися. Вигідно, щоб громадяни не довіряли одне одному. Вигідно, щоб державні органи реагували на нав’язані страхи.
Головні висновки
Антикультова тема може бути не лише громадською або релігійною дискусією, а й інструментом політичного впливу.
Французько-сербський кейс показує, як російські структури можуть використовувати релігійну ненависть для дестабілізації Європи.
Латвійський і литовський епізоди демонструють перетин антикультової повістки з проросійськими політичними фігурами, спецслужбовим мисленням і темою “внутрішнього ворога”.
Український контекст, зокрема згадки про Бройде та кейс Кременовської, потребує особливої уваги через війну і ризик втягування державних структур у вигідні Росії сценарії.
Ярлик “секта” може використовуватися не для захисту суспільства, а для розпалювання ненависті, ізоляції небажаних груп і тиску на правоохоронні органи.
Ключове питання не в тому, чи треба боротися з реальними зловживаннями. Треба. Питання в іншому: хто саме визначає “ворога”, на яких доказах і в чиїх інтересах.
Висновок
Російська гібридна війна не завжди виглядає як пряма атака. Часто вона маскується під “турботу”, “експертизу”, “захист суспільства” або “боротьбу з небезпекою”.
Саме тому антикультові кампанії, особливо ті, що мають перетини з російськими структурами, потребують максимально уважної перевірки.
Коли “борці з сектами” починають сіяти ненависть, просувати образ внутрішнього ворога і втягувати державу в сумнівні конфлікти, суспільство має поставити просте питання:
вони справді працюють на нашу безпеку, чи на чужу стратегію розколу?
Повну інформацію можна переглянути у відео “Розслідування гібридних спецоперацій Кремля” на YouTube-каналі “Гібридний фронт”, а також у повному тексті статті “Викриття російської мережі впливу” на ресурсі “Друкарня”.
