Сусідка, тітка Наталка, прожила з чоловіком що гімна наїлася. І кругом хати ганяв, і марафет під очима наводив, і... Словом, натерпілася.
І тут зненацька відкинув ласти. Скороспіла вдовиця мало не зомліла від щастя, що раптово нахлинуло. (Таки там, на небесах, братва не даремно свій хліб їсть). Все ж зібралася з силами, помолилася за упокій раба божого (та ще й воздала хвалу Богородиці Марусі та архангелу Мішані) та заходилася підраховувати в умі майбутні витрати. Згодом махнула рукою, запросила елітну сільську куховарку і склала таке меню, що аристократія в середньовічних замках подавилася б від заздрощів.
Все йшло як по маслу, аж допоки не доправили трупака до цвинтаря. Процесія була вельми шановна і вельми численна. Всім хотілося наїстися делікатесів надурняк та добряче хильнути. Дійшло до загребин, аж тут стався конфуз. Згідно з традицією (яку навіть більшовики не чіпали), перед опусканням домовини в яму, слід душотерзаюче голосити, промовляючи щось на зразок «...ой, нащо ж ти мене покинув!.. що ж я тепер без тебе робитиму!..» І так далі, і тому подібне. Раніше наймали плакальниць, але радянська влада узріла в цьому факт нетрудових доходів. Тітка Наталка зачала голосити, та виходило якось фальшиво – ні тобі трагізму, ні пристрасті. Тобто в ноти не попадала. До всього, треба, щоб хоч очі зволожилися. А де тих сліз набрати, коли так зненацька фортуна усміхнулася?
Жінка не була б жінкою, аби щось не придумала.
При надривному ревінні «...я ж без тебе осиротіла!..», нагинаючись до покійника, закривала лице руками. Поки тіло здригалося в страшних конвульсіях, смачно плювала в долоні та розмазувала слину по ланітах. Потім розпрямлялася та зводила руки догори, до небес, щоб усі бачили страждальницьку мокроту під очима.
Чи хтось з присутніх запідозрив підлоги, невідомо. Але перегодя новоспечена вдова сама зізналася. Ніхто не осудив, жіноцтво навпаки схвалили виставу. Всім же відома їхня солідарність в скрутних житейських обставинах.
Підводячи риску під вищесказаним, доходимо висновку, що Правда завжди болюча річ. Приміром, горбатого можна спокійно назвати горбатим, і це буде правда, однак ця правда образлива. Хоч стій, хоч падай. Що круть-верть, що верть-круть. Всі оці людські відносини дуже заплутана штукенція, тут, як кажуть, сам чорт ногу зламає. Загал постійно напрацьовує правила поведінки, та усі ці етики-естетики, часом здається, писані на п'яну голову. Можливо й нам варто перелопатити кожен своє нутро, свої паскудні характери, щоби надалі доходити до спільного знаменника?
Давайте, спробуємо!
