Кулемети та кар‘єрний ріст.
З кар'єрним ростом в армії зазвичай або добре, або ніяк. Тільки якщо в компаніях дивляться на особисті якості та мотивацію кандидата, то тут, чим більший ти йолоп, тим більша ймовірність для тебе хорошої посади. До прикладу: ти поганий командир взводу? Тебе заберуть на замполіта. Така ось логіка. Бо людьми командувати можуть і сержанти (мало того, в них це буде краще виходити). А йолопа підвищуємо і забираємо в штаб на паперову роботу. Менше шкоди й через нього ніхто не загине. Накатана схема.
Мій кар‘єрний ріст варіювався від старшого стрільця, ледь не майбутнього сапера й до третього кулеметника в розрахунку. Бо, як сказав колишній ротний: ти хоч і бачиш погано, але бугай здоровий, будеш носити.
Кулемети і бліндажі
Місяць червень. Ми зі Святом чекали Патріота. Сонце пекло, у нас закінчилась вода і цигарки. Хотілось спати. Але ніт, треба чекати. Бо має приїхати пан полковник бозна-звідки глянути на кулеметні гнізда, втретє сказати: все фігня, давай по новій. І поїхати геть, а ти дивишся на той бліндаж, який займає дві, а то й три стрілецькі бійниці, спонсора літнього загару. І крім матюків у голову ніц не лізе. І як його ото зробити, щоб мати спокій? Такі ось були ребуси.
Не робити його теж не можеш. Перед тобою стоять хлопці, які приймуть бій. Якщо вони не вистоять, приймати бій будеш вже ти. Завдання було протриматись достатньо, аби техніка та особовий склад сусідньої бригади змогли відійти на більш безпечні позиції. І ось в тебе траншей на два поля (одне з пшениці, друге з ріпаків) розділені лісопосадкою, й один браунінг на всю роту. Який ваша щаслива трійка має тягати з кінця в кінець. Під обстрілами...
Про кулемети, армійщину та дідовщину
Тож мусили чекати, бо з того, що ми чули: людина застелила окопами та бліндажами пів Донбасу в 14-му. Якщо є хтось, хто знає більше за нього про бойові позиції, то точно не серед нас. Він двічі приїздив, коли нас не було, але було командування. В результаті командування отримувало за нас втик. До нас цей втик долітав лише у вигляді: хлопці, треба переробити. Бо армійщина і статут є лише в строковиків. На війні пітонів, духів та свистків немає. Може й добре, що немає. Але взагалі статут це річ хороша. Якщо мене читають айтішники: це десь як конфлуенс. Знаєш, що де є — маєш спокій.
Ініціатива та айті технології.
З ініціативою все просто. Вона грає ініціатора у всі метафоричні діри. І потенційна догана, як фінальний акорд. Тобто, єдиний спосіб аби тобі за твою ініціативу нічого не було — про неї ніхто не має дізнатись. Бо як дізнаються — ініціатива переросте в позачерговий обовʼязок. Бо щастя любить тишу.
І звісно про айті.
Давай так. Якщо посади звʼязківців зайняті, людина не мазохіст і не хоче працювати в стройовій, котра по рівню адекватності від дурдому відрізняється лише тим, що в стройовій нема мʼяких стін — тоді я наполегливо рекомендую не говорити, що ти айтішник. Нікому. Запитають, ким працював? Фоп. Або безробітній.
Бо як тільки ти скажеш, що працював у айті — готуйся. Таблиці ексель, таблиці у ворді, набір тексту, видали реклами з телефона після порносайтів, прохання протягнути кабелі від старлінку, почистити телефон аби не глючив, хакни чужий телефон, почисти старий ноут від вірусів і зроби аби працював швидко. Зроби аби був звʼязок, коли жодна вишка не працює, заблокуй контакти, налаштуй принтер, заправ принтер, розблокуй заблокований планшет. І найголовніше: чого повільний інтернет? Чого немає інтернету. І нікого не хвилює, що в айті ти тестер чи фронтенд або ще хтось. Ти айтішник — ти маєш вміти все. Ти програміст і хакер. А якщо в когось зламають телефон, бо тицяє пальцями, куди попало — ти будеш винен. Бо не проконтролював.
Тому, не хочеш дурної роботи — мовчи. Бо памʼятай про ініціативу.
Статут і нуль
Взагалі, зі статутом я познайомився не просто, коли мене взяли в ТРО, надіславши документ, що я мобілізований (без жодної згадки про то саме ТРО, тільки що ми всі ЗСУ), а коли вони зазіхнули на святе для мене. Мою бороду.
- Хлопці, треба фото в кого немає військових квитків, — залітає взводний в кубрик вночі. — Всім йти бритись. Будем робити фото.
- Чув, Ваня?! — розбудив мене хтось.
В цілому взводі я з самого початку вважавсь за власника найбільшої бороди. Мене навіть якось прийняли за священника.
- Дідька лисого, — бурчу у відповідь. — Обійдусь без військового.
- Твій вигляд не відповідає статуту!
- Бо мені не видали форму.
- В статуті можуть не бритись лише офіцери та учасники АТО, — видав тодішній взводний.
Лізу в гугл, знаходжу статтю 606 про вигляд військовослужбовця.
- Носіння бороди дозволяється: при бойових чергуваннях, участі в бойових діях, бойових навчаннях, при травмі обличчя, за умови дотримання гігієнічних норм! — читаю в голос. — У нас бойове чергування? Бойове. Так, що не по статуту?
На тому й погодились. Тобто, взводний отримав по обличчю своєю ж монетою і дав мені спокій.
Міг би й поопиратись, але щоб розказувати про статут, треба його самому знати.
Але, на війні, деякі його пункти не працюють. Немає стройової ходьби, бо: а нахіба вона там? Ти не віддаєш військове вітання (а не честь; бо «солдат віддає військове вітання, а честь курви на об'їзній» (с) Ромко «Перукар»), до прикладу. Не тому, що ти лютий анархіст і продовжувач справи батька Махна. В цілях безпеки для самого офіцера. Між солдатами немає бути зовнішньої різниці. Всі як один. Бо ніколи не знаєш, чи сидить десь снайпер. Нашивки зі званням теж не носять, розпізнавальні знаки відсутні. Хай русня чухається в голову, де солдат, а де генерал.
Лопати та ієрархія.
Тут просто і коротко. Копають всі без вийнятку. Солдат, сержант, лейтенант, і полковник. Та будь ти хоч Залужним, копати замість тебе не буде ніхто. Мало того, копатимеш сам, бо то твоя безпека. І чим глибше, тим краще. Якби пекло насправді було під землею, хтось з наших давно б вже туди докопав і дивився б згори на кацапню. Бо там їй і місце.
