Ізюминка ця її,- це корона пишноти її, або вінок нетлінної слави її. Одним словом - святість. Тільки святість,вона ж різна буває. Є святі,а є не святі святі ! Є два види святих і тут нема нічого запутаного,бо святість - це нормальний стан людини, самий звичайний, самий простий, адекватний і комфортний стан для людини,але ми вже настільки далеко від нормального адекватного стану, що він нам здається фантастичним і недосяжним і коли ми чуємо про святих, а бо несвятих святих, то думаєм що це вигадака. Втім, достовірність історії про яку я зараз напишу, я підтвердити не можу, нам це Хенк розказував , а я лиш оповім те про що почув колись, я лиш як кажуть - " За що купив,- за то і продав ".
Історія була давним -давно. Жили собі люди на окраїні якогось поселення, на хуторі якомусь, добрі це люди були, але одного дня,коли вони не очікували, до них прискакали на конях злі люди. А злі люди,- у них коло діяльності не велике - підживитись чужим майном, тай кров невинну пролити. Тільки ті злі люди відрізнялись від інших злих, тим що вони були віруюючі. Вірили вони в своїх богів, і там де вони бували, вони ще й змушували своїх жертв поклонятись їх богам, а для цього треба було тим жертвам їх нападу відректись від свого Бога.
Коли вже все було пограбовано, розбійники вистроїли всіх мешканців цього хутора в ряд, ряд був не довгий, чоловік 30 - 40. Вистроїли і кажуть,- ось свинина, ідоложертвенна свинина,- з отари свиней вибиралась сама краща,принаймні без видимих вад, різалась і за допомогою певних ритуалів приносилась у жертву богу,а точніше ідолу і запікалась на вогні. Потім тушу свині ділили і роздавали присутнім. По нашому це майже як свинячий шашлик. А по язичницькому - це норма і обов'язок, щоб вшанувати свого бога чи богів які і давали цим розбійникам силу і успіх,- так вони вважали. Язичники по своїй природі не проти Христа, вони кажуть - ви вірте в свого Христа, ми не проти, але ви і нашого бога вшануйте, щоб він від нас ,через вас, не відвернувся і тоді успіх і удача не буде з нами ! Тобто відрікся на 5 хв. від Христа, з'їв кусок свинного шашлику, вклонив голову перед ідолом і одягай далі свій хрестик на шию і вір в свого Христа, а розбійники по конях і поскакали далі. Схема не хитра.
Ось стоять у ряді вишикувані розбійниками люди, спочатку чоловіки, потім жінки, а в самому кінці уже діти. Ось чоловіки знімають хрестики свої, не охоче знімають, якби не впевнено знімають, якби не Христа стидаються, а своїх же сусідів стидаються, але коли зняв хрестик перший, другий, третій, то і інші вже якось простіше і швидше це робили. Ці розбійники самі не знімали хрестики з людей, умова була така,- що ти сам маєш зняти, своїми руками маєш зняти ! Вже всі чоловіки познімали, дойшло до жінок, а тоді і до дітей,точніше до підлітків. Вот коли дійшло до одної дівчини, років 16-17, то і стало ясним - бути біді ! Дівчина вся трясеться, поблідла, а хрестик все таки не знімає, погляд опустила,руки по швах і стоїть не рухається. Підходить до неї ватажок. А правила такі : Якщо якась дівиця,відмовляється виконувати цей обряд, то її тут же кидали на землю і безчестили. На очах у її батьків. Безчестив спочатку ватажок, а потім вже і всі решту з розбійників. Батько і мати дівчини,перестрашившись за неї, одразу стали переконувати її, щоб виконала те, що від неї вимагають ці злі люди, але дівчина дрижить,колінко об колінко стукається, та хрестик все-таки не знімає.
У бандитів справ багато, нема коли їм дівчину упрошувати чи лекції читати, вот ватажок підійшов до дівиці, обома руками взяв за її плаття,в області грудей,щоб тут же при всіх розірвати плаття і оголити її.
- Стій, не треба ! - кричить йому дівиця :
- Взяти мене ти ще вспієш, а у нашому племені є повір'я, якщо дівиця, незнавша чоловіка, обітре чудодійними травами тіло воїна з спеціальними заклинаннями, то і меч і стріла не буде попадати по цьому тілі воїна і він буде неранимий в бою !
Тодішні нрави були інші як зараз. Магія, чари - було так сказати в моді,це був тодішній модний тренд. Тай посудіть самі,- зараз, коли 21 ст., то повно всіляких екстрасенсів, гадалок, ворожок, медіумів, то якщо у 21 ст. їх повно, то як було у середньовіччі ! Ватажок спочатку задумався на пропозицію дівчини, але потім розсміявся :
- Ох і лисиця ти ! - каже їй,- я тебе відпущу збирати чудодійні трави так ти і втечеш від мене !
Але дівчина перебила його, сказала що він не розуміється в магії, що сила магії не стільки в чудодійних травах, скільки в самому заговорі дівиці яка ще не знала чоловіка, і добавила, що трави ці чудодійні, на їхньому хуторі ростуть де не глянь. Вона тут же у ніг розбійника нарвала якихось трав і тримаючи їх в обох руках почала розтирати ними свою шию, лице, голову, волосся, при чому шептала якийсь заговор. Це тривало не довго і коли вона закінчила, то сказала розбійнику, що тепер її голову і шию не візьме ні стріла, ні меч !
Озадачений був ватажок розбійників тому глянув на своїх напарників. Ті тоже якби задумливо дивились на свого ватажка, тоді один з напарників крикнув своєму босу :
- Діло просте ! Діло мож перевірити ! Мож випробувати чи це дійсно так чи бреше дівка ?!
Розбійник витягнув свого меча, розмахнувся, з усієї сили вдарив ним по тонкій шиї дівчини і тут же голова з плеч її злетіла,впала на землю і покотилась.
Не хотіла вона ні Христа зректись, ні збезчещеною бути,- смерть вибрала. Пройшло декілька століть, потім цю дівчину канонізували у лик християнських святих того народу. Не пам'ятаю її Ім'я, знаю лиш що десь в календарі того народу є якийсь день коли віруючі вшановують пам'ять цієї святої. Так ось це святі,яких канонізували люди у лик святих, але є свята, яку канонізував я сам, серцем своїм і всім нутром своїм канонізував я сам для себе. Тому вона не свята але і свята !
Тай про мене,- є такий тип чоловіків, який може любити жінку, любити по-справжньому, до самопожертви, тільки коли вона буде його святою, коли вона буде чистішою від нього. Нехай не у всьому, нехай лиш тільки в чомусь одному, але неодмінно вона має бути чистішою від нього хоча б у чомусь, ось тут і не встоїть ні один, втім не за всіх чоловіків кажу, а за цей тип чоловіків, а може і за всіх, не знаю...
Був жовтень, дощі, затяжні дощі які бувають весною, в квітні-травні і деколи й восени. В дощ я ходив гуляти,- міряв глибину калабань у нас на вулиці, так як глибину я міряв своїми гумовцями, а правий мій гумовець вчора погриз наш вівчур - Норд, то мама не пускала мене на двір, бо не хотіла давати на дощ нові чоботи.
В дома було так нудно, і щоб заполучити нові чоботи і кудась у них піти я не придумав нічого кращого як сказати мамі, що хочу в бібліотеку. Бібліотека була недалеко від нас, і нетак я туди хотів як хотів кудись просто піти,тільки щоб не дома сидіти. Мамі сподобалась моя ідея, але вона одразу спитала мене, що я буду читати в бібліотеці ? Я скинув плечима, бо я не впевнений був що я там щось буду читати,- набагато цікавіше розглядати картинки, особливо динозаврів або індіанців, а точніше вождів індіонців, вони такі всі в орлиних пір’ях і розмальовані бойовою окраскою з списами в руках на конях. Тоді мама серйозно мені сказала :
- Сину, ти вже великий, і тобі вже можна таке читати ! Тому коли прийдеш в бібліотеку скажи нехай тобі дадуть Анну Кареніну ! Запам'ятаєш ? - Анну Кареніну. Ти коли виростиш, то може захочеш поступити як і вона, і щоб ти ще на початку знав чим закінчується це у кінці, то ти прочитай про неї, а вона спочатку теж була хорошою жінкою...
Ця книжка, цей роман, попався у мої руки набагато пізніше, а тоді вже на пів дорозі до бібліотеки я забув її фамілію, а при вході в бібліотеку і ім'я.
Мене як і всіх дітей, хлопчиків, цікавили війни, тому я попросив щось документальне про другу світову війну, яка 10 років тому тільки закінчилась.
Так познайомився я з нею, першою любовю своєю, в бібліотеці. Я, як вже писав, мав років 14, а їй десь 11-12 було. Я не знав її сміху,кольору очей і волосся. Вона була давно уже мертва. І вона мене ніколи не знала, але я був закоханий у неї, як тільки взнав про неї,про її коротке земне життя.
Кажуть найтяжча смерть від голоду, бо вона тягуча, довга і кажуть що при голоді, вже при кінцевій фазі, передсмертній фазі, то до мозку не доходять поживні речовини, так що мозок може і пошкодитись, людина вже не мислить тверезо. Незнаю чи це правда,- не медик. І у час Другої світової, війська рейху взяли в кільце одне велике місто, так що довозити туди продукти було нереально. Коли люди в цьому місці доїли всі свої запаси, худобу, птицю, собак і котів, навіть крис і мишей, коли абсолютно вже не було що їсти, а надворі була снігова зима, тоді якраз в цей рік, як на зло, люта зима була. В цьому місті відбувались страшні речі. Речі,про які коли дізнається людина, то може пошкодитись її розсудок. Тому такі речі не можна писати всім під ряд, бо не всі можуть вмістити і не всім корисно. Але оскільки це моя перша любов, моя перша любов якраз і опинилась в тому місці, в ту зиму, в сімї де абсолютно вже ніхто нічого не їв і всі знали що їда не появиться. Я не знаю ім'я цієї дівчинки, але знаю що в цій сім'ї дітей було троє, і вона, була середущою по віку дитиною. Коли настала весна і військ рейху почали відступати по всій ділянці фронут, то у місто це вже почали завозити і продукти і медиків, але рятувати вже було мало кого. Для дівчинки це була остання її зима, остання всього лиш 11-та чи 12-та зима в її житті. Її сім'я не вижила, але у їхній хаті знайшли щоденник, щоденник тої дівчинки, який вона вела до самого останнього свого дня. Копія цього щоденника, в перекладі, мені попалась в бібліотеці. Це була книжка про різні історії під час війни і буквально одна неповна сторінка була присвячена цій дитині, там був опублікований її щоденник і її передсмертні записи. Тому я все знаю !
