Йдучи по набережній
вулиці згадувала минулії життя.
Йшов дощ,всі квапливо йшли додому.
Діти гралися в калюжах,батьки кликали їх до хати.
Я б теж залюбки укрилась від цього мерзотного дощу.
Але немає де.
Мого будинку немає.
Його не існує.
Його вбили, не жалкуючи жодної цеглинки.
Його спалили разом з чарівним садом, що був його душею.
Він тримався століттями
Цього разу він не зміг захистити його мешканців.
Як саркастично адже саме ці мешканці його і вбили.
Не пожалкували навіть сад який саме розквітав, вперше за довгий час тиші.
Не пожаліли мою душу.
Кіптяву було видно на інший кінець міста.
Пожежники ринулись його рятувати, але було вже надто пізно.
Він був спалений вщент, моя душа.
Вони не жалкували мене коли вбивали його на моїх очах.
Мій телеграм: The Reading lovers
