Вітре, вітре – завмри на хвилинку
і на вікнах фіранок не руш.
Не здіймай хтиво їхні спідниці,
не збивай із дерев стиглих груш.
Не хитай ти підлогою тіні,
і не бався промінням з вікна –
Хай зупиниться час в своїм плині,
хай поспить трохи поруч вона.
Не існує насправді нічого –
ні набитих відлуннями міст,
Ні гриміння за обрієм злого,
ні із днів нескінченних намист.
Є кімната і вікна високі,
є підлога і стін білих тло,
Густота її плинного тіла,
її тіла медове тепло.
Як розкриє вона очі сонні,
рушить знов круговерть вікова –
Я клинописом на підвіконні
закарбую любові слова.
Доки ж спить, десь у мене на грудях
заховавши обличчя своє,
Дослухаюсь як жінки волосся
проростає крізь серце моє.
