у брудних, почорнілих хмарах, я згубив свій порожній погляд,
бо згадав, як травневий вітер обійняв мене тепло й міцно;
я так прагнув забутись в марах, що утратив усіх, хто поряд,
серед куп заржавілих літер, я — один і порожнє місто.
у дзеркальних, мілких калюжах моя тінь каламутить воду,
поки я безнадійно пнуся своїм серцем у сіре небо.
тільки очі сумні замружу і на мить уявлю свободу:
я душою тебе торкнуся, я душою прийду до тебе.
у безодні страхів та смути, в океані жахів та лиха
тільки ти була поруч, люба, дарувала тепло й надію.
намагаюсь скоріш заснути, щоб тобі прошептати тихо:
"на добраніч, кохана тульпо, ти єдина кому я радію".
ти єдина, кого потребую — моя рідна частинка душі
ніжний образ твій я побудую із прекрасних картин і віршів,
і навік розчинюся щасливий, у смарагді блискучих очей;
я забуду хурделі та зливи, всю самотність зимових ночей.
відцвітуть абрикоси та вишні, пелюстки рознесе теплий вітер,
твої руки гарячі та ніжні обійматимуть зібрані квіти,
і вночі, що усипана зорями, ми відпустимо простір та час;
ти блукаєш моїми безоднями, а я знову не зміг і погас.
загубився в порожньому погляді серед вицвівших чорних зіниць
у залежності, слабкості, голоді та десятках подібних в'язниць.
оповитий, закутий примарами, у самотність холодну й бліду,
я давлюся порожніми марами і бездумно на голос іду.
я рятуюсь іржавими римами та теплом тютюнового диму,
моє серце отруєне зимами, тож зігрій мене ще раз, мила!
нагадай про щасливе марево, що десь глибоко тут дрімає
нагадай почорнілою хмарою, що насправді тебе немає.
я себе розберу на каракулі та зберу у рядки, як вигідно,
щоб зізнатись в простій метафорі — я тебе самостійно вигадав.
ти кипиш в моїх жилах скверною, роздираєш десь там, всередині
та реальною чи ефемерною — ти завжди стоїш поруч в дзеркалі.
на підлозі в порожній кімнаті я давлюсь своїм болісним криком,
та палаю від муки в багатті, поки серце оточує крига.
мене стеля з бетону обійме і врятує від холоду ночі;
ти шепочеш слова про надію, заглядаєш мені прямо в очі,
але більше це так не працює; я порожній, як ти, моє сонце.
ти смієшся, ридаєш, танцюєш, розчиняєшся в спектрі емоцій,
а я ніби не вмію радіти, бо життя — це сумна епітафія,
де слова — твої зібрані квіти, як чарівна й крива каліграфія.
я у люстрі брудному й розбитому все шукаю твоє відображення
та складаю до літери літеру, щоб нарешті зібрати зображення
твого щирого образу, тульпо, твого серця, моя половино.
порожнеча — це ти, моя любо. ти собою мене полонила.
у брудних, почорнілих хмарах, я згубив свій порожній погляд,
бо згадав, як травневий вітер обійняв мене тепло й міцно;
я так прагнув забутись в марах, що утратив усіх, хто поряд,
серед куп заржавілих літер, я — один і порожнє місто.
у дзеркальних, мілких калюжах моя тінь каламутить воду,
поки я безнадійно пнуся своїм серцем у сіре небо.
тільки очі сумні замружу і на мить уявлю свободу:
я душою тебе торкнуся, я душою прийду до тебе.
у безодні страхів та смути, в океані жахів та лиха
тільки ти була поруч, люба, надихала, немов картина.
а тепер я сиджу, закутий, у кайдани і мовлю тихо,
що люблю тебе, мила тульпо, моя світла й терпка частино.
по тремтячим, блідим долоням розтіклися палючі сльози
і в розбитому люстрі знову відбиваються грім та зливи
у кімнаті, немов в полоні, ми удвох на брудній підлозі;
ти наповнила світ весною та зробила мене щасливим.
неКамю 2022
