«Щасливий той, хто щасливий вдома». Такий напис виведено на стіні одного з корпусів жіночої колонії № 7 у Бурятії. Ув’язнені жінки часто й одноманітно жартують з цього приводу, мовляв, в’язниця — їхній дім, але щастя якось не помітно.
Хоча об’єктивно, колонія в Улан-Уде – точно не найгірша серед жіночих місць позбавлення волі. За п’ятнадцять років існування заклад жодного разу не фігурував у гучних скандалах, хоча окремі скарги на погрози розправи все ж виходили у публічний простір.
Як пише одна з ув’язнених, адміністрація справді докладає зусиль для організації дозвілля. У жінок є можливість займатися футболом і волейболом, опановувати ази образотворчого мистецтва, ходити на йогу, відвідувати лекції різних психологів, акторів і поетів, яких відносно часто запрошують для посилення культурно-масової роботи. «Все є, крім свободи», — резюмує цю частину повсякденного життя ув’язнена.
Причому, можна було б подумати, що це якась вигадана історія від активу, яка не має з реальністю нічого спільного. Але у відкритому пошуку теж постійно з’являється то спільна постановка з республіканським театром, то участь у конкурсі «Червоного Хреста», то повчальний фільм, знятий ув’язненими.
До речі, схвальні відгуки заслужила й зоновська бібліотека. Причому не лише від засуджених. У 2025 році одна з волонтерок надіслала запити до кількох жіночих колоній із запитом про дарування книг для їхніх бібліотек — більшість або відмовили, або вказали на наявність якихось бюрократичних процедур. І лише у ВК-7 просто повідомили, що готові прийняти книги в дар без жодних проблем.
Ще одна цікава особливість — відсутність серйозних нарікань щодо швейного виробництва. Тобто мікроскопічна оплата праці тут така сама, як і в усіх інших закладах, але нічого не було чутно про багатогодинні понаднормові або високі планові показники. І це при тому, що ув’язнені в цій колонії мають незрівнянно більше можливостей (включно з електронними сервісами) повідомляти подробиці про своє життя, ніж у жіночих колоніях Яваса чи Березників, де процвітає жорстока експлуатація на виробництві.
В іншому — це типова російська тюремна установа, з усіма ознаками тотальної бідності «казенних будинків». Житлові приміщення занедбані, і взимку в них холодно. А зими в Бурятії довгі. Сантехніка часто виходить з ладу, і міняти її ніхто не поспішає. Посилки для ув’язнених періодично доходять не в повному обсязі, а видача форми та взуття супроводжується скандалами, бо комусь чогось не вистачає. Навіть до прокуратури надходили скарги, і там встановили, що «з моменту прибуття до установи 25 засудженим не видано різні предмети одягу та взуття».
Значно залишає бажати кращого й медична допомога. Як і в багатьох інших колоніях, усе лікування зводиться до таблетки анальгіну, а домогтися вивезення для обстеження профільними фахівцями практично неможливо. Це при тому що колонія розташована в самому центрі столиці Бурятії і до найближчої лікарні трохи більше чотирьох кілометрів. Але традиційно бракує конвою для супроводу.
З нематеріального, але цікавого, що було помічено ув’язненою цієї колонії: у закладі все буквально просякнуте якимось каторжним сприйняттям світу — похмурим поглядом на дійсність і байдужою покірністю. Хоча частково це пояснюється тим, що основний контингент у ВК-7 — жінки з різних куточків Сибіру, звідки, за словами співрозмовниці, «дев’ятнадцяте століття ще не пішло».
П’янство, бідність, ВІЛ-інфекції, неграмотність і багатодітність — основні вади, характерні для цього регіону, що формують загальну гнітючу атмосферу в колонії. З недавніх пір додалося ще й горе війни. Буряти активно підписували контракти й переважно поверталися зі «СВО» у чорних пакетах. Це вже торкнулося багатьох ув’язнених і сімей наглядачок, а від них відбивається на українських полонянках. Поки що лише морально… На сьогодні відомо щонайменше про трьох українок, які чекають на звільнення з бурятської «сімки» і як ніхто інший вірять у справедливість напису «щасливий той, хто щасливий вдома».
Грекова Надія Сергіївна
Сенеджук Оксана Анатольївна
Тодурова Анастасія Миколаївна
