Дід перед кончиною заповів, щоби на його смертному одрі водолази не з’являлися. Я ще тоді був малий, не вище віника, тож не міг втямити, про що йдеться. Промайнули роки, сумні дні забулися, та в мізку все стирчав отой передсмертний наказ. Батько, звісно, слова дотримав. Була задіяна місцева духова бригада, із закрученими навколо плечей трубами. Закопали старого благополучно – пухом йому земля. Музи́ки трохи подули в мундштуки, мужики випили по чарці, жіноцтво наїлося капустняку, та й на цьому балянтрас закінчився. Тоді не переймалися розкішними застіллями.
Місцевий батюшка не на жарт розсердився – аякже, не вдалося зірвати куш! Тижнями не вітався, супив кошлаті брови при зустрічі, воротив ніздрі. Проте згодом почав нарізати кола, намагаючись випитати. Батько мовчав мов партизан, близькі родичі знизували плечима – не розуміли, про що йдеться, а я завжди тікав з переляку, адже бородатий піп нагадувала мені солов’я-розбійника з ілюстрації.
Це нині богослужителі напрочуд скромні, а в дореволюційні часи вони були гірші за комісарів, що багатоповерховим словом та наганом гуртували непутьовий люд навколо свого бога. Це зараз кадилоносці ладні руки цілувати мирянам, аби урвати яйка-млеко. З-за царизму ця братія була стояковою. Радянська влада навела марафет… Коли більшовики завалили трупаками майже всю одну шосту світу, а попівські ряси порвали на гонучі, довелося схаменутися – хто ж буде арбайтен-муму робити?! Церковній братві не пофартило.
Мій дід був безбатченком. Але відчим був. Посилає якось пасинка до церкви, передає п’ять копійок (великі гроші тоді були) – своєрідна неофіційна данина, начебто по божому заповіту так має бути. Той купив цукерок, віддав диякону тільки три. Дурилово було викрито згідно пророцтву, ніби все таємне стане явним. Екзекуції оминути не вдалося. З тих пір вселилася відраза, навіть ненависть. При чому тут водолази, запитаєте.
Із далеку їхні підерки на головах схожі на шлеми водолазів
