Коли їдеш дорогою крізь нескінченні густі ліси Вологодської області, то здається, що варто лише відійти від дороги в хащі на пару кілометрів — і гарантовано зустрінеш якихось старообрядців або поселення чудів, настільки тут відчувається, ніби час зупинився. Ще гостріше це відчуття у Вологодській жіночій колонії номер один, де на сьогодні перебувають щонайменше три українки, засуджені російськими судами у зв’язку з війною.
Заїжджена фраза «Вологодський конвой не любить жартувати» тут сприймається не так грайливо, як на волі. Адміністрація колонії відома суворим підходом до дисципліни та відвертим байдужістю до питань порушення прав ув’язнених. У колонії не тільки немає жодних послаблень, але й діють власні правила, не передбачені жодною інструкцією.
Наприклад, ув’язненим-жінкам не дозволяють листуватися з людьми з-за кордону. Їм у принципі не передають такі листи і часто навіть не повідомляють, що вони були. Чинне законодавство жодним чином не обмежує питання листування в ув’язненні, але у Вологді свої закони. Крім «заборони» на іноземні листи, багатьом ув’язненим обмежують і листування всередині країни — в адміністрації їх попереджають, що вони мають право лише на трьох адресатів, з якими можуть підтримувати зв’язок поштою. Ймовірно, цензору колонії не дуже хочеться перевіряти багато листів, тому й вигадали свої обмеження.
Втім, для деяких жінок і три адресати були б щастям, але до них не доходить жодного листа ззовні. Є підозри, що їхні справи якось окремо позначені, і неформально такі ув’язнені відбувають покарання без права листування. Але й ті, кому не забороняють листуватися, усвідомлюють, що цензор тут надзвичайно прискіпливий і «не любить жартів» — лист може потрапити до смітника просто за згадку слова «політв’язень».
Не тільки писати, а й читати в цій колонії — процес складний. Бібліотека установи, за відгуками однієї з ув’язнених, «бідна». Але найголовніше, що для доступу до книг потрібен окремий персональний дозвіл від вищого керівництва колонії, що є вкрай складним завданням і під силу лише найзавзятішим бібліофілам.
Це й зрозуміло — головний пріоритет адміністрації полягає у використанні фактично рабської праці півтисячі працівниць, а не у створенні умов для їхнього внутрішнього розвитку. «Швейка» у Вологді майже така сама, як і в усіх інших жіночих колоніях: високі плани випуску продукції, символічні зарплати до тисячі рублів, абсолютно безжальне ставлення до працівниць та умов їхньої праці. Від них постійно вимагають “ворушитися”.
Промислова зона ВК-1 спеціалізується на великих державних і комерційних замовленнях — пошиття спецодягу, форменого обмундирування, постільної білизни та виробів з льону. На відміну від ув’язнених, адміністрація зацікавлена у дотриманні термінів виконання замовлень. І будують відносини так, що майстри та бригадири з числа самих засуджених змушені постійно вимагати від швачок швидкої роботи та виконання плану за будь-яку ціну. Від цього залежить загальна оцінка загону та привілеї для бригадирів.
Для них реально створено більш комфортні умови перебування в корпусах полегшеного режиму з нормальним ремонтом та доступом до побутової техніки. Тому кожна з них глибоко зацікавлена зробити все, щоб не повертатися до загального бараку з десятками двоярусних ліжок, непрацюючими умивальниками та постійною тіснотою. Такої безмежної влади, як у мордовському Явасі чи пермських Березняках, у вологодських бригадирок немає, тому про фізичні розправи нічого не відомо, але психологічно на рядових робітниць тиснуть щодня безжально.
Тож практика прихованих понаднормових робіт тут така сама, як і на інших жіночих «промках» — ув’язненим доводиться залишатися на виробництві до пізньої ночі або виходити на додаткові зміни у вихідні, якщо цех не справляється з нормою. Жодні аргументи, зокрема щодо стану здоров’я, як правило, не беруться до уваги. Відомі випадки, коли ув’язнених навіть під час хвороби з високою температурою все одно вели до цеху працювати.
До речі, проблеми з наданням медичної допомоги — це та проблема, яка просочується навіть крізь щільні бар’єри цензури. Відомо, що в колонії немає профільних медичних фахівців, а привозити їх із волі з якоюсь очевидною регулярністю керівництво колонії явно не поспішає. Запис до невролога, гінеколога та офтальмолога розтягується на кілька місяців і часто закінчується не призначенням лікування, а необхідністю додаткової діагностики. Тож від моменту виникнення проблем минає від півроку до року, перш ніж лікар випише якісь ліки. І ще стільки ж, щоб оцінити результати лікування.
Та й сама медична частина в колонії працює «на мінімумах» — по кілька годин на день і, як правило, лише з черговим фельдшером, у якого ніколи не спостерігається ані знань, ані бажання надавати першу допомогу ув’язненим. Відомий випадок, коли фельдшерка відмовилася брати кров із вени у хворої, яка явно страждала від якогось гострого запалення, і не викликала машину швидкої допомоги, коли їй стало гірше. Лише через два дні черговий лікар виконав необхідні маніпуляції, коли здоров’ю ув’язненої вже було завдано серйозної шкоди.
Зате в колонії багато уваги приділяють самодіяльності, оскільки це дозволяє демонструвати під час різноманітних перевірок високий рівень дисципліни та відмінні результати «перевиховання» контингенту. У ВК-1 налічується аж одинадцять гуртків різного спрямування. Є, наприклад, гурток в’язання. Але не простий, а «виховний». Його учасниці теж виконують план — з в’язання шкарпеток для учасників військової агресії проти України.
Ще є своя театральна студія, бо показові концерти — обов’язковий елемент для будь-якої комісії. Решта гуртків функціонують нечасто, бо замовлення на фабриці самі себе не пошиють.
За ізоляцію та рабську працю, зокрема й українських жінок, відповідальність несе насамперед начальник колонії — Рожин Петро Олексійович.
Українки, які опинилися у вологодському застінку:
Гавриленко Лариса
Харенко Маргарита
Світлишина Ксенія
